Наука кримінально-виконавчого права України

 

Наука кримінально-виконавчого права, згідно з «Переліком спеціальностей, за якими проводяться захисти дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження ступенів і присвоєння вчених звань», затвердженим наказом ВАК України 23.06.2005 р. № 377 (з наступними змінами і доповненнями), відноситься до юридичних наук, об’єднаних шифром 12.00.08 разом із кримінальним правом і кримінологією.

Слід зауважити, що кожна з означених вище наук має окремий предмет наукових досліджень, але їх поєднання обумовлено загальною метою – протидії та боротьби зі злочинністю.

Так, загальносуспільною метою кримінального права є вивчення діянь, які повинні вважатися злочином і за вчинення яких повинні призначатися покарання. Метою кримінологічної науки є вивчення витоків, причин і умов існування злочинності, засобів її профілактики і запобігання вчиненню злочинів, особистим якостям злочинців і потерпілих від злочину. Метою кримінально-виконавчого права як науки також є вивчення засобів боротьби зі злочинністю шляхом створення належних умов для виконання кримінальних покарань, накопичення і систематизація знань з теорії і практики виконання покарань, організації та проведення наукових досліджень з проблем виконання і відбування покарань.

Формулюючи основне завдання науки кримінально-виконавчого права України на сучасному етапі його розвитку, професор Анатолій Хомич Степанюк вказує, що завданням науки кримінально-виконавчого права є: 1) пізнання об’єктивних закономірностей виконання покарань, яким підпорядкована діяльність адміністрації органів і установ виконання покарань по здійсненню притаманних покаранням різних видів правообмежень і 2) формулювання конкретних, визначених в узагальненій формі вимог до суб’єктів виконання і відбування покарання, а також до інших суб’єктів діяльності з виконання покарань [11].

Слід зазначити, що наука кримінально-виконавчого права базується на працях відомих науковців позаминулого і минулого століть, які вивчали проблеми злочинності й покарання в межах на той час існуючих галузей наук «пенології», «тюрьмознавства», «пенітенціарної науки», «науки виправно-трудового права».

Найбільш активну розробку проблем виконання покарань у минулому здійснювали Ю. Ю. Бехтєрєв, М. М. Ісаєв, Б. С. Утевський, Е. Г. Ширвіндт, С. В. Познишев, М. Н. Гернет, С. Я. Булатов, І. А. Малиновський, М. М. Гродзинський, Н. І. Паше-Озерський.

У межах означених наук виникли самостійні теоретичні напрямки:

- загальної теорії покарання і правових засад його виконання (Н. А. Стручков, Л. В. Багрій-Шахматов, І. М. Даньшин, А. Е. Наташев, І. І. Карпець);

- функцій виправно-трудового права (М. П. Мелентьєв);

- кодифікації виправно-трудового законодавства (Л. Г. Крахмальник);

- принципи виправно-трудового права (І. А. Сперанський, В. І. Дробишев, В. П. Севостьянов);

- загальна теорія і основи виконання покарань у виді позбавлення волі (Н. А. Бєляєв, І. С. Ной, А. Л. Ременсон, М. А. Єфімов, А. І. Марцев, Г. О. Радов, Б. Б. Казак);

- проблеми підвищення ефективності виконання покарань і управління діяльністю органів і установ виконання покарань (О. М. Бандурка, І. В. Шмаров, Г. А. Туманов, В. М. Анісімков, П. Г. Пономарьов, М. Г. Вербенський);

- правового статусу і особистості засудженого (А. С. Міхлін, В. І. Селіверстов, О. В. Філімонов, Г. І. Мінаков);

- кримінально-виконавчого судочинства (В. В. Ніколюк);

- забезпечення ізоляції (охорони, безпеки, нагляду) засуджених (М. К. Дорофеєв, М. С. Корчак, В. Е. Дьомін, Г. О. Радов);

- економіки та організації праці засуджених (А. І. Зубков);

- пенітенціарної психології (Ю. М. Антонян, А. Ф. Зелінський, К. К. Платонов, А. Г. Глоточкін, В. Ф. Пірожков, А. Н. Лактіонов, Л. В. Черненілов, В. М. Сіньов, В. С. Медвєдєв, О. П. Сєвєров, С. І. Скоков);

- особливості виправлення засуджених рецидивістів (М. П. Журавльов, Н. І. Брезгін, А. П. Сазонов, В. М. Анісімков, В. П. Пєтков);

- виконання покарань відносно неповнолітніх (З. А. Астеміров);

- звільнення від покарання і соціальна адаптація засуджених (Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубніков);

- зміст і методологія науки виправно-трудового права (В. П. Артамонов);

- історія діяльності органів і установ виконання покарань (М. Г. Дєтков, С. І. Кузнєцов, О. Н. Ярмиш).

Серед сучасних українських вчених і практиків, які здійснюють дослідження в галузі науки кримінально-виконавчого права, слід звернути увагу на праці Л. Багрій-Шахматова, О. Бандурки, Е. Бараша, О. Беці, Е. Бодюла, І. Богатирьова, В. Борисова, В. Васильця, М. Вербенського, В. Голини, А. Геля, О. Григорьєва, О. Джужі, В. Дрьоміна, Т. Денисової, О. Колба, В. Корчинського, О. Костенка, Н. Крейдуна, С. Лукашевича, В. Льовочкіна, В. Меркулової, О. Морозова, Л. Оника, В. Пєткова, Г. Радова, І. Резника, О. Северова, В. Севостьянова, Г. Семакова, І. Сергеєва, В. Синьова, С. Скокова, В. Скибицького, А. Сороки, В. Сташиса, А. Степанюка, Є. Стрельцова, В. Тація, В. Трубнікова, С. Фаренюка, В. Філонова, Н. Філіпенко, О. Фролова, В. Харченка, М. Черненка, І. Штанька, Л. Шевченко, Т. Шульженко, І. Яковець, О. Ярмиша та ін.

За останні роки значно поширилась мережа спеціалізованих вчених рад із захисту дисертаційних досліджень за спеціальністю 12.00.08.

Крім авторитетних Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і Одеської національної юридичної академії з’явились нові наукові центри з вивчення проблем кримінального права і кримінології, кримінально-виконавчого права:

· Академія адвокатури України (м. Київ);

· Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ;

· Інститут держави і права ім. В. М. Корецького (м. Київ);

· Київський національний університет ім. Тараса Шевченка;

· Київський національний університет внутрішніх справ;

· Львівський національний університет ім. Івана Франка;

· Харківський національний університет внутрішніх справ.

При цьому слід погодитися з висновком професора І. Богатирьова про те, що запропоновані наукові дослідження з проблем кримінально-виконавчого права мають недостатньо систематичний і прикладний характер, а відсутність належного фінансування для забезпечення державного замовлення з боку Державного департаменту України з питань виконання покарань, а також ліквідація його головного відомчого навчально-наукового вищого закладу – колишнього Київського інституту внутрішніх справ, призвело до того, що дисертації пишуться, дослідження проводяться, а їх результати практичного втілення в діяльність органів і установ виконання покарань не знаходять [12].

До того ж, протягом 2007–2008 рр. в Україні серед 102 дисертаційних досліджень за спеціальністю 12.00.08 тільки 5, тобто менше 5 %, стосуються проблем кримінально-виконавчого права.

На розв’язання цих питань спрямована Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, яка передбачає на першому етапі (2008–2012 рр.) створення відповідних вищого навчального закладу та науково-дослідного центру.

Організаційно-управлінськими передумовами розвитку науки кримінально-виконавчого права України залишаються наступні:

1. Створення системи наукових організацій, які спроможні вирішувати завдання галузей науки;

2. Визначення базових органів і установ виконання покарань для проведення наукових досліджень, створення експериментальної бази і апробації результатів досліджень;

3. Здійснення комплексного, цільового планування наукової роботи;

4. Підбір і підготовка наукових кадрів (створення наукових шкіл);

5. Розробка автоматизованої інформаційно-аналітичної системи збору і обробки необхідної наукової інформації;

6. Створення належних умов наукової організації праці для науковців і викладачів, які займаються науковою діяльністю;

7. Здійснення координації наукової діяльності;

8. Створення спеціалізованого центру перекладу наукових і офіційних пенітенціарних видань інших країн і міжнародних організацій;

9. Забезпечення процесу втілення результатів наукових досліджень у практичну діяльність;

10. Належне і своєчасне ресурсне забезпечення науково-дослідних робіт.