Історія, етапи і фактори розвитку кримінально-виконавчого законодавства України

 

Кожне існуюче не завжди має майбутнє, але обов’язково має минуле. Відомий англійський історик і філософ Р. Дж. Коллінгвуд (1889–1943) справедливо вказував, що “в історії, як і в інших важливих предметах, ніякий результат не є остаточним. Свідчення минулого, які маємо у розпорядженні для вирішення будь-якої конкретної проблеми, завжди змінюються зі зміною історичного методу і зміною компетентності істориків… Кожен новий історик не задовольняється тим, що дає нові відповіді на старі питання: він повинен переглянути і самі питання”[16].

Поділяючи думку передчасно трагічно загиблого відомого українського вченого-новатора Г. О. Радова, який свого часу започаткував розробку і викладання в колишньому Київському інституті внутрішніх справ навчального курсу “Історія пенітенціарної системи України”, про те, що історія тюрми є багато в чому повчальною, і в ній ніби у краплі води заломлювалося безліч різнопланових аспектів державного і суспільного життя, серед яких як мінімум слід враховувати:

- більшу чи меншу міцність, стійкість державного ладу;

- стан державних фінансів, що залежить від бідності або заможності більшості громадян;

- більшу чи меншу зручність системи внутрішнього управління;

- погляди епохи на підвалини і завдання певної царини людської діяльності [17].

Слід також погодитися зі співупорядником Г. О. Радова по “Хрестоматії з історії пенітенціарної системи України" І. І. Резником, який дійшов висновку, що ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладено функцію виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немовби розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом – виправно-трудової системи і законодавства колишнього СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення і розвитку останніх. Тому не обійшлося тут і без казусів і непорозумінь як суто юридичного характеру, так і зумисного чи мимовільного перекручування фактів, замовчування або незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України нормативно-правових і політичних джерел.

Україна дала світові видатних дослідників пенітенціарної науки: професорів Київського університету св. Володимира Богдана і Олександра Кістяківських, Дмитра Тальберга і Дмитра Дріля, професорів Харківського імператорського університету А. Полюмбецького і А. Владімірова; професорів Новоросійського імператорського університету О. Богдановського, А. Піонтковського, В. Палаузова, реформатора тюремної системи Російської імперії князя О. Б. Куракіна. На території України свого часу працювали Ієремія Бентам і Джон Говард, Б. С. Утевський, Е. Г. Ширвіндт, А. С. Макаренко. Загальною думкою сучасних науковців у галузі кримінально-виконавчого права є віднесення проблем вивчення історії становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права.

Розгортання життя суспільства у просторі та часі постає як історія.

Термін "історія" в сучасному вжитку застосовується в різних значеннях:

- як наука про розвиток суспільства або його окремих інститутів;

- як сама дійсність у її розвитку;

- як хода руху, розвитку чого-небудь;

- як минуле, що зберігається в пам’яті;

- як розповідь, оповідання ще живих свідків або перекази свідків;

- як подія, варта пам’яті;

- як спеціальна пізнавальна діяльність з відтворення минулих подій, або як готовий результат такого пізнання;

- як специфічна форма думки, предметом якої є дії людей у минулому.

При цьому історія збагачує досвід людства і завжди залишається актуальною.

Поза сумнівом, кожен народ, який здобув політичну незалежність, особливо піклується про збереження (а часом і відродження) своєї історії, традиції, усієї культурної спадщини.

Якщо не надавати особливого значення штучно відновлюваним "історичним традиціям", що мають характер театралізованого етнографічного видовища, перш за все слід відзначити, що історичне "українське буття" випливає з феномену "прикордоння", "межовості". Ця фундаментальна риса українського життя виявляється у багатьох вимірах. З давніх-давен предки сучасних українців жили на стику землеробських і кочових цивілізацій, стику західного і східного християнства, християнства та ісламу, що не могло не позначитись на історичній національній самосвідомості українського народу [18].

Спираючись на визначені вище методологічні підходи, історію формування кримінально-виконавчого законодавства України безпосередньо слід пов’язувати із становленням державності Давньої Русі.

Декілька редакцій Руської Правди (від ХІ до ХІІІ ст.), перша з яких була створена за часів правління великого київського князя Ярослава Мудрого (роки правління 1019–1054), початково спиралися на звичаєве дружинне право нинішніх українських земель, яке треба було поширити на північ і схід, для чого ці усні норми було записано у перше відоме нам зведення. Руська Правда відбивала давню практику покарань. За вчинення вбивства дозволялася кровна помста або її заміна відповідним штрафом. Її розмір залежав від тяжкості злочину, а також статусу потерпілого і злочинця. Наприклад, за вбивство слуг князя: тивуна – 80 грн., сільського старости – 12 грн., смерда чи холопа – 5 грн. (за цінами того часу за 40 грн. можна було купити 20 коней). Поширеними видами покарань також були "поток і розграбування" (конфіскація майна злочинця і його родини і вигнання за межі князівства), тілесні покарання.

Після хрещення Київської Русі у 988 р. з’явилися і церковні суди, компетенція яких була надзвичайно широкою. За «Уставами» князів Святого Володимира (980‑1015) і Ярослава Мудрого (1019‑1054) усі відносини, які стосуються релігії й дотримання християнської моралі, були віднесені до церковного, єпископського суду.

У середині ХІІ ст. Київська Русь через довготривалу усобну війну між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким практично розпалась на кілька самостійних князівств і земель: ослаблені Київське і Переяславське князівства разом із Турово-Пінським (яке раніше виділилося з Київського) взяли з часом під контроль галицько-волинські князі, що стало додатковим підґрунтям для формування власне українського народу; Ростово-Суздальське, Муромське, Рязанське князівства тяжіли до Володимира-Заліського; князівства Полоцьке і Смоленське дали поштовх майбутньому розвитку білорусів, Чернігово-Сіверські землі хоча й традиційно тяжіли до Київського центру, але часто трималися дещо осторонь, як і Новгородська і Псковська землі; Тмутороканське князівство на той час перестало існувати. За тих умов ведення натурального господарства і торгівлі місцеві економічні інтереси породжували прагнення князів та їх оточення до відокремлення.

Деякі князівства з часом встановлювали нові приписи стосовно покарань. Так, Двінська уставна грамота 1397 р. передбачала смертну кару за крадіжку, вчинену втретє. Псковська судна грамота 1467 року мала лише 5 видів злочинів, за які до винних застосовувалася смертна кара.

Пізніша централізована московська держава, беручи приклад у першу чергу із Золотої Орди, Казанського та Астраханського ханств, Сасанідського Ірану, прагнула до захисту своєї влади шляхом застосування суворої системи покарань. Судебники 1497 і 1550 років встановили і розвинули систему покарань, спрямовану на залякування народу і диктат державної влади (не тільки вбивство господаря, державна зрада, заколот, повстання та інші діяння проти влади, а й святотатство, посягання на права та інтереси церкви, крадіжки, розбої, підпали, крадіжка холопів тощо каралися смертю)[19]. І. Я. Фойницький вважав московські Судебники першими актами щодо створення в’язничної системи, яка передбачала чотири види ув’язнення. Перша – в’язниця при дворах князів; друга – державні в’язниці; третя – монастирі; четверта – місця ув’язнення адміністративно-територіальних одиниць.

Переважна більшість українських князівств разом із білоруськими після політичного занепаду Київської Русі у пошуках порятунку від монгольського іга увійшли до складу Великого князівства Литовського, яке без особливих зусиль поглинуло найбільш цивілізаційно розвинену частину давньоруських територій. Литовці називали нову державу Великим Князівством Литовським, Руським і Жемайтським. У цій державі етнічно балтські території й населення складали лише близько однієї десятої частини, а решта дев’ять десятих – руські (українсько-білоруські). Першим власне пенітенціарним законом, який діяв на теренах України, вважається Статут Великого князівства Литовського, перша редакція якого з’явилася у 1529 р., друга – 1566 р. і третя – 1588 р. У другій редакції Статуту 1566 р. (яку називають волинською за активну участь волинської шляхти в його укладанні) в одній зі статей (артикулів) вперше описано й місце ув’язнення (тюрму) для вбивць, що мало являти собою свого роду погріб глибиною не менше шести сажнів і розташовуватись усередині замку, мати надійну охорону.

Протягом кількох століть Литовський Статут був основним збірником права на українських землях незалежно від їх державної приналежності. На Правобережній Україні за цим Статутом судили аж до спеціальної заборони указом імператора Миколи І 25 червня 1840 р. Деякі ж законоположення Литовського Статуту були внесені до збірника законів Російської імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р.

У 1569 р. у Любліні на спільному засіданні сеймів Польщі та Литви фактично була затверджена Унія про об’єднання Польської й Литовської держави в одну – Річ Посполиту. До Польської її частини приєднувались українські землі Волині, Київщини і Поділля. Однак ці землі зберігали судочинство за Литовським Статутом, оскільки у самій Польщі подібного кодексу не було. У Литовському Статуті було чимало артикулів, що передбачали ув’язнення («везеньє») на певні строки, котрі як правило не перевищували одного року. Більш суворим покаранням була лише страта, причому з кожною новою редакцією посилювалися станові відмінності, а обмеження у сваволі панства самі свідчать про кричущі класові суперечності: "… хлоповъ простыхъ вышей семи человіковъ объ одну голову шляхецскую карано быти не маєть"[20].

Українське козацтво з кінця ХV до кінця XVIІІ ст. було основною дієвою силою драматичної боротьби з татарами на Півдні та з місцевими утисками на місцях, яка здійснювалася на засадах військової демократії. Козаки усі важливі питання, включно з видами покарань, обговорювали та розв’язували на своїх радах. Судили за звичаєвим правом, писаних кодексів чи правових збірників у них не було. На радах вони після винесення присуду одразу здійснювали вирок. Утримання кримінальних ув’язнених здійснювалося тільки на період до суду. З кінця XVI – початку XVII ст. козацтво поступово стає опорою православної Київської митрополії та широких мас українського народу.

Українська козацька держава будувалася під керівництвом гетьмана Війська Запорізького Б. Хмельницького (27.12.1595 – 27.07.1657). Він неодноразово підкреслював, що йому, як володареві України, належить право на політичну спадщину Київської Русі, на формування в її межах (території України і Білорусії) самостійного суб’єкта міжнародного права. Однак жодна з тогочасних навколишніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної козацької України. Складна історична ситуація поставила перед молодою українською державою дилему: залишатися наодинці з Польщею і далі провадити без помітних перспектив міжстанову протишляхетську козацько-селянсько-міщанську Національно-визвольну війну (з 1648 р.), чи в умовах нетривкості союзу з Кримом прийняти протекторат однієї з держав – Туреччини або Московії.

Після Переяславської ради 1654 р. царський уряд (як власне і турецький після переходу під турецьку протекцію П. Дорошенка), поступив не краще, ніж польський. Починаючи вже з 1655 р., Москва багаторазово порушувала різні умови Переяславської угоди 1654 р., внаслідок чого втягнута у міждержавне протистояння ще нетривка українська козацька держава після кількох іноземних нападів, громадянських воєн періоду Руїни (1657–1681) була практично зруйнована, а територія України розділена між сусідніми державами.

Протягом 50–80-х рр. ХVІІ ст. Лівобережна Україна з Києвом, Запоріжжя і Слобожанщина були закріплені за Московським царством у ранзі трьох роз’єднаних козацьких автономій з різним статусом. В офіційних документах царського уряду лівобережна гетьманська держава почала називатися Малоросією. Ця суто адміністративна територія з автономним статусом включала лише землі нинішніх Чернігівської, Полтавської, частини Київської та Брянської (нині РФ) областей. Запоріжжя якийсь час мало більше автономних прав, а Слобідська Україна – менше, ніж Гетьманщина-Малоросія. Після перемоги під Полтавою над шведською армією Карла ХІІ, у складі якої воювали запорожці й козаки І. Мазепи, колишнє Московське царство почало перетворюватись на могутню Російську імперію (перейменування відбулося в 1721 р.), яка надовго зруйнувала ідею незалежності української держави.

На той час на території України поруч зі звичаєвим козацьким правом, Литовським Статутом, нормами магдебурзького права, Правом цісарським (походило з Австрійської імперії, але за його нормами іноді приймалися судові рішення і козацькими судами Гетьманщини), почали поступово впроваджуватись також норми московського Соборного Уложення (1649), а надалі – Артикула військового (1715), прийнятого Петром І, у якому була вперше здійснена систематизація кримінально-правових норм Росії.

Лише за часів правління цариці Єлизавети Петрівни (1741–1761 рр.) нівеляційна політика щодо українських автономій Російської імперії була дещо пом’якшена, тоді було розроблено місцевий Кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743–1748). Кодекс цей є найвидатнішою пам’яткою українського права XVIII ст., але його впровадження у життя імперський уряд так і не допустив. Поданий на затвердження в 1748 р., він був замовчаний і глибоко захований у столичних канцеляріях аж до 1756 р.; потім його повернули для переробок і так і не затвердили остаточно.

За останніх років гетьманування Кирила Розумовського, у 1763 р., було офіційно проведено важливу реформу судів на Гетьманщині й замість козацьких судів заведено систему судів за Литовським Статутом 1588 р.: земський – для громадянських справ; підкоморний – для земельних; гродський – для кримінальних справ. Того ж року рада гетьманської генеральної старшини, схваливши цю реформу, відкинула вимогу російського уряду про зміну й доповнення Литовського Статуту як кодексу надто республіканського, пославшись на те, що Україна має таке право, яке тільки може мати «найвільніший і найшляхетніший народ у світі», а тому такого права міняти й доповнювати не треба. Але натомість невдовзі вже остаточно було скасовано усі козацькі автономії.

Деякі з артикулів «Прав, за якими судиться малоросійський народ» були присвячені питанням кримінально-виконавчого судочинства:

- Про утримання при судах та урядах міцних тюрем і в них колодників, також про платежі тюремні та про втікачів-колодників;

- Про недопущення послаблення колодникам у тюрмах і про затримку втікачів, а особливо у кримінальних справах;

- Про тих, які звільнені від смертної кари та покарання за вбивство чи рани і про позбавлених розуму, також природних дурнів та інших, коли вони підлягають смертній карі, а коли не підлягають;

- Про пограбування людини, яка має якесь звання;

- Про приготування засудженого на смерть;

- Про проведення смертної екзекуції над засудженим;

- Про ката чи палача та ін.

Відносячи до історичних джерел розповіді живих свідків того часу, цікаві факти наводять у своїх працях Дж. Говард у книзі «Про стан тюрем» і Уїльям Кокс, який у 1778 р. мав можливість оглянути російські тюрми в Москві, Твері, Новгороді, Петербурзі, Верхньому Волочку та Кронштадті. У. Кокс вказує у своїх дослідженнях, що «главнейшия наказания, налагаемыя за уголовныя преступленія – кнут, клейменіе, вырываніе ноздрей, ссылка в Сибирь на поселенія ілі каторжные работы (каторжан відправляли до Азову, а також на копальні, солеварні, мануфактури і заводи Уралу і Сибіру), сеченіе розгами. Виновные въ государственныхъ преступленіяхъ обезглавліваются или присуждаются къ пожизненному заключенію».

Але найважливіші зауваження ці дослідники зробили, вказуючи на те, що в Росії усі селяни – кріпосні, тож поміщик може безконтрольно розпоряджатися їхнім життям і власністю; він може особистою владою карати їх, як заманеться, але за законом не має права позбавляти їх життя. Якщо селянин помер протягом до трьох діб після того, як він був покараний за наказом поміщика, то останній вважається винним у його смерті. Щодо українських земель імперії слід відзначити, що завдяки колишньому козацько-автономному статусу станом на 30-ті рр. ХІХ ст. на Лівобережжі Дніпра, запорізькому півдні та Слобожанщині серед селян кріпосними були лише 16,4 % (часто це були перевезені новими поміщиками з великоросійських губерній), решта українських селян вважалися державними чи економічними селянами, військовими обивателями тощо. Порівняно більше українських кріпосних селян Російської імперії було на Правобережжі, на Поділлі та Волині. На Галичині й Буковині, які після поділів Польщі відійшли до Австро-Угорщини, кріпосний режим був помітно м’якшим і скасований раніше, ніж у Росії.

У 1775 р., у період цілковитого скасування українських автономій, імператриця Катерина ІІ підписує Указ із затвердженням «Установління про управління губерніями», за яким у кожній губернії було утворено гамівні та робітні будинки. Згідно зі ст. 391 цього Установлення, до гамівного будинку направлялися за вироком суду особи «непотребного і нестримного» способу життя. При цьому поміщики, господарі або батьки повинні були утримувати ув’язнених у гамівному будинку за особисті кошти. Строк утримання не був обмежений. До робітного будинку направляли осіб, які відпрацювали своє утримання, їжу, одяг, плату за житло, із турботою адміністрації, а також крадії, грабіжники та шахраї (зазвичай робітні будинки були розташовані разом із тюрмами або острогами).

За часи зміцнення державної влади Російської імперії на території України значні кроки щодо реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства було зроблено від імені генерал-губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, який за указами імператора Олександра І від 28.08.1802 р. започаткував єдину тюремну архітектуру з побудови нових острогів у містах Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глухові, Мглині, Новгороді-Сіверському, Сосниці, Козельці, Городні, а також розробив першу класифікацію щодо розподілу в’язнів на категорії за видами і тяжкістю злочинів.

Спробу залучення до «тюремної справи» інститутів громадянського суспільства було здійснено в першій чверті ХІХ ст. шляхом створення «Товариства піклувального про тюрми», статут якого був затверджений імператором Олександром І 19 липня 1819 р. Вже на другий рік свого існування це Товариство почало боротьбу з державними структурами за керівництво тюремним господарством. Спочатку, в 1820 р., у розпорядження Товариства були передані кошти від «кружечних» зборів (благодійні внески). У 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з місцевих та земських податків на опалення і освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг і лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату Російської імперії матеріальне забезпечення місць ув’язнення було повністю передане з відання поліції до комітетів Товариства.

На 1845 р. на території Російської імперії функціонувало 49 губернських і 217 повітових комітетів Товариства. Але менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь. Розроблений Міністерством внутрішніх справ новий статут Товариства, який було «височайше» затверджено 7 листопада 1851 р., зобов’язав посадових осіб до участі в діяльності Товариства і встановив штати, класи і розряди посад, так що працівники Товариства почали вважатися державними службовцями. Компетенція органів Товариства охоплювала не лише виконання послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд адміністративно-управлінських функцій. Тобто діяльність Товариства набула формально-бюрократичного характеру.

Закон про відміну кріпосного права від 19 лютого 1861 р. викликав потребу вивчення і загальної систематизації усіх нормативних актів у сфері кримінальних покарань.

До 1864 р. у Росії були проведені великі реформи, які вплинули на кримінально-правову сферу. Так, у 1832 р. під керівництвом М. М. Сперанського було завершено кодифікацію основних державних законів Російської імперії, за підсумками якої значною мірою було перероблено правові акти, прийняті з 1649 року по 1825 рік. У 1845 р. було прийнято Уложення про покарання кримінальні та виправні, яке було чинним до 1917 р. У 1862 р. були затверджені загальні основи судової реформи, а з 1864 р. набрали чинності нові Судові статути, до яких вперше увійшли вимоги «дарувати народові суд швидкий, вірний, милостивий та рівний для всіх». Проте, ці благі наміри не були відображені у відповідних правових нормах і не забезпечували застосування принципу рівноправ’я щодо засуджених, та й у цілому не могли зрушити основи станової юстиції, яка була відображенням соціально-класової структури суспільства та оберігала фундаментальні підвалини феодально-абсолютистської монархії.

Монархія, яка була відображенням єдності законодавчої, виконавчої та судової влади, у свою чергу наділила військове, церковне та цивільне відомства власними законодавчими, виконавчими та судовими повноваженнями щодо громадян, які за своїм походженням належали до цих відомств. Нерівність різних категорій громадян перед законом не тільки збереглася, а й знаходила підтвердження у різноманітних нормативних актах. Характерні в цьому розумінні положення Уставу про тримання під вартою (том ХІV Зводу законів Російської імперії), які регламентували виконання позбавлення волі як заходу виправлення і покарання (ст. 1).

На підставі ст. 30 додатку 1 Уложення про покарання кримінальні та виправні передбачало розподіл засуджених на осіб, до яких не застосовувалися тілесні покарання (дворян, чиновників, іноземців, різночинців), та осіб нижчих станів. Перша категорія засуджених утримувалася у губернських, обласних, повітових тюремних закладах, Санкт-Петербурзькій і Московській виправних тюрмах (ст. 2 п. 4). У передбачених законом випадках цивільні особи могли перебувати у місцях утримання військового відомства (кріпостях, на гауптвахтах), в яких порядок тримання засуджених встановлювався Зводом військових постанов (ст. 4) або в місцях утримання, які належали церковному відомству (в монастирях), де діяли правила, передбачені Церковними постановами (ст. 5). Для засуджених осіб із числа нижчих верств були передбачені виправні арештантські відділення, тюрми для утримання засуджених до каторжних робіт, пересильні тюрми та виправні приюти для неповнолітніх (ст. 2). Проте, засуджені з числа осіб нижчих станів могли утримуватися в тюремних замках лише у передбачених законом випадках. Так, ст. 284 Уставу передбачала, що засудженим, які через старість, дряхлість та з інших причин до праці у виправних арештантських відділеннях неспроможні, призначалось перебування в тюрмі або у випадках віддаленості виправних арештантських відділень чи відсутності в них місць, утримання в них замінювалося на перебування в тюрмі із визначенням найтяжчої роботи, які передбачені в цих місцях утримання (ст. 286).

Таким чином, існування цивільних, військових і церковних станів, а в їх межах осіб, яким не передбачено тілесних покарань, та осіб нижчого соціального походження, призводило до порушення принципу рівності перед законом засуджених.

Діючий ще з 1722 р. «Табель про ранги» залишався правовою основою для нерівності в утриманні різних категорій засуджених також і залежно від присвоєного їм класного чину. Так, ст. 174 Уставу передбачала «Дворян, чиновників, також з різночинців людей, спадком своїм відмінних та іноземців належить поміщати окремо від людей нижчих прошарків». Від названого судом виду місця ув’язнення під вартою залежали умови тримання засудженого: норми харчування (ретельно були розписані по рангах), вид і характер заходів дисциплінарного, виправного впливу, розміри і джерела матеріального забезпечення засуджених різних категорій.

У той же час засуджених у виправних арештантських відділеннях, пересильних тюрмах, на каторжних роботах дозволялося утримувати в оковах, застосовувати до них тілесні покарання у виді ударів плітьми (до 100 ударів), покарання шпіцрутенами (до 6 тис. ударів). Немаловажним фактом, який підкреслює різницю в умовах утримання відбування позбавлення волі засудженими із числа осіб, які належали до різних прошарків і мали різний майновий стан, є місце розташування тюрем та виправних арештантських відділень. Стаття 282 Уставу про утримання під вартою вимагала, щоб виправні арештантські відділення створювались у містах, у яких є більше способів заняття арештантів роботою, у той час як тюрми повинні облаштовуватися лише в губернських, обласних та повітових містах (ст. 2).

Вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що принцип рівності засуджених перед законом не знайшов відображення в імперському тюремному законодавстві, яке турботливо ставилося до представників вищих або привілейованих верств, частка яких серед засуджених до позбавлення волі складала лише 1–3 % і ставило у відверто безправне становище більшість засуджених із нижчих верств, чисельність яких у 1912 р. перевищувала 180 тис. осіб.

Згідно з Положеннями про військовий острог та про військові тюрми 1869 р., до складу військово-тюремних установ відносяться:

1. Дисциплінарні батальйони, роти й команди;

2. Військові тюрми і тюремні відділення.

Дисциплінарні установи виконували вироки військових судів і забезпечували навчання нижчих чинів вимогам дисципліни і обов’язкам стройової служби. Військові тюрми були призначені для утримання нижчих армійських чинів, засуджених до одиночного ув’язнення.

За місцем розташування дисциплінарного батальйону або окремої роти повинні були розташовуватись наступні споруди і приміщення: церква, загальні камери для казарменого розміщення ув’язнених, окремі камери для нижчих чинів (засуджених до утримання у військовій тюрмі), карцери для порушників режиму утримання, майстерні, їдальня, лазарет, караульне приміщення (яке не повинно було мати сполучення із внутрішньою частиною будівлі), квартири для усіх службовців дисциплінарної частини (офіцерів, священників, класних чиновників, кадрових нижчих чинів), цейхгауз, кухня, пекарня, лазня, манеж або навчальний зал.

Нікому із сторонніх не дозволялося заходити в огорожу будівель, які належать дисциплінарній частині без особливого дозволу її начальника.

До засобів виправного впливу на засуджених у дисциплінарних частинах були віднесені наступні: навчання строю; гімнастика; бій на штиках; стрільба; вивчення Закону Божого; грамота; підготовчі заняття (самостійна підготовка); господарчі роботи. Навчання грамоті, строю, гімнастиці, фехтуванню, а також підготовчі заняття і робота з ремонту будівель і споруд мали здійснюватися щоденно, за винятком днів, вказаних у Зводі правил для проведення парадів і урочистих зустрічей.

Відповідно до загальних законоположень, для колегіальних установ у кожному дисциплінарному батальйоні створювався комітет, до складу якого входили: ротні командири, священик, лікар. Очолював комітет начальник дисциплінарної частини. Комітет мав обговорювати усі питання стосовно застосування правил утримання ув’язнених, складати щорічні пропозиції з питань опалення, будівництва і ремонту будівель, забезпечення ув’язнених продовольством, придбання необхідних господарчих предметів, освітлювальних матеріалів тощо. Пропозиції, а також Звіт про обіг господарства за минулий рік надавалися щорічно до 1 березня Начальнику місцевої бригади на розгляд і затвердження. Комітет також мав право затверджувати підряди і вирішувати господарчі закупівлі на суму до тисячі рублів, а також скорочувати строк утримання в дисциплінарній частині ув’язнених, які відзначаються доброю поведінкою і знанням служби.

Короткий етап реформування кримінально-виконавчої системи після падіння царату в Росії в 1917 році пов’язаний з діяльністю Тимчасового Уряду, який призначив начальником Головного тюремного управління (ГТУ) професора А. А. Жижиленка.

Наказ ГТУ № 1 від 8 березня 1917 р. визначав як головну мету покарання перевиховання осіб, які вчинили злочин. Для досягнення цієї мети адміністрація місць позбавлення волі повинна проявляти гуманізм до ув’язнених, поважати їх громадянську гідність, утримуватися від застосування тілесних покарань і кайданів до арештантів. Наказом ГТУ № 2 від 17 березня 1917 р. створювалися спеціальні пенітенціарні курси, на яких вивчалися наступні питання (дисципліни):

1) загальне правознавство;

2) основи кримінального права;

3) вчення про покарання у зв’язку з тюрмознавством;

4) кримінальна політика і соціологія;

5) елементарні знання психопатології і кримінальної антропології;

6) тюремна гігієна і санітарія;

7) заходи боротьби з дитячою злочинністю;

8) тюремна статистика і звітність;

9) товарознавство;

10) практичні заняття і реферати.

При цьому пропонувалося використовувати передові ідеї зарубіжних і вітчизняних вчених-пенітенціаристів [21].

У 1918 р. з приходом до влади більшовиків були остаточно скасовані Статути і Закони, які регулювали діяльність тюремної системи царизму, церква була відділена від держави, кримінальні й цивільні справи відносно духовенства почали належати іншим судовим або позасудовим державним органам.

Тоді ж були закладені основи створення системи місць позбавлення волі «нового типу», що мала розгорнутися в умовах так званого «військового комунізму». Так, згідно з Тимчасовою інструкцією Народного комісаріату юстиції (НКЮ) від 23.08.1918 р. «Про позбавлення волі як виду покарання та порядок його відбування» усі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі та жіночі, а установи повинні були скластися в наступну систему:

1. Загальні місця ув’язнення (тюрми).

2. Реформаторії та сільськогосподарські колонії як виправно-каральні заклади, особливо для злочинців молодого віку.

3. Іспитові установи для осіб, стосовно яких були підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення.

4. Карально-лікувальні установи для ув’язнених із психічними вадами.

5. Тюремні лікарні.

Крім цих установ створювалися арештантські приміщення для тимчасового тримання затриманих міліцією осіб, а також осіб, які були підсудними або арештантами, які підлягали пересилці. Арештні будинки були також підзвітні НКВС і відділам місцевих Рад.

Декретом ВЦВК від 21.03.1919 р. були створені концентраційні табори і табори примусових робіт, які не входили до загальної системи місць позбавлення волі. Перші підпорядковувалися Всеросійській надзвичайній комісії, де на час Громадянської війни за постановами РНК утримувалися особи з числа іноземців і колишніх панівних класів, які за певних умов були спроможні боротися з радянською владою. Табори примусових робіт перебували у підпорядкуванні НКВС і являли собою місця, де «примусовою працею в суворій трудовій дисципліні мали спокутувати свою провину особи, котрі вчинили різні злочини та провини (ішлося про обвинувачених у спекуляції, саботажі, службових злочинах – В. С.), свідомі гнобителі й визискувачі чужої праці та прихильники буржуазії й царсько-дворянського ладу»[22].

Використання кримінального покарання як засобу політичної боротьби за владу обумовило домінування серед принципів виконання покарань принципу класової боротьби.

«Радянська держава не вважає за потрібне лицемірно приховувати свою класову політику і класовий принцип затверджується послідовно в нашому кримінальному законодавстві.

Ми не можемо поставити в однакові умови категорію працюючих і незаможних з одного боку, а з другого – наших класових ворогів, які вчинюють злочини у силу класових звичок, поглядів, інтересів, – і насамперед тому, що цим ми поставили б наших ворогів у явно привілейоване становище, яке вони поза сумнівом спроможні б були використовувати»[23].

Відзначимо, що принцип класової боротьби існував з різними формулюваннями до недавнього часу і продовжує мати своїх прихильників у політичній боротьбі партій сучасності.

Надалі класова політика реалізовувалася у сфері виконання покарань за наступними напрямками: розподіл ув’язнених по виправно-трудових установах; встановлення умов проходження окремих ступенів «прогресивної системи»; надання дозволів на побачення і переписку, використання літератури та інших джерел інформації; зарахування робочих днів; надання відпусток; застосування умовно-дострокового звільнення; проведення культурно-просвітницької роботи тощо.

Пільги і переваги в усіх цих питаннях, як правило, надаються тільки трудящим.

Як писали Е. Г. Ширвіндт і Б. С. Утевський у 1931 р., «лезо кримінальної репресії спрямовано в той бік, де знаходяться класові вороги пролетарської держави».

При цьому показово, що за спогадами Б. С. Утевського, до складу Колегії Народного комісаріату юстиції маріонеткової Української СРР у 1919 р. взагалі не входили українці. Ситуація в національному питанні почала змінюватися тільки після початку політики «коренізації».

Практику застосування покарань органами позасудової репресії (масові розправи трійок ЧК і ОГПУ, які завершувалися розстрілами, сюди не входять) можна розглянути за даними НКВС за 1918–1924 рр. в наступному вигляді:

- за народними судами налічувалося в 1920 р. 22,3 % від загальної кількості засуджених, в 1921 р. – 31,6 %, в 1922 р. – 43,2 %;

- за революційними трибуналами налічувалося в 1920 р. 35,3 %, в 1921 р. – 40,2 %, в 1922 р. – 42,1 % засуджених;

- за надзвичайними органами налічувалося в 1920 р. 30,4 %, в 1921 р. – 21,2 %, в 1922 р. – 2,0 % засуджених;

- за іншими установами налічувалося в 1920 р. 12,0 %, в 1921 р. – 7,0 %, в 1922 р. – 5,7 % засуджених [24].

Перші в радянський час спроби кодифікації та систематизації кримінально-виконавчого законодавства були зроблені за часів підготовки першого проекту Пенітенціарного кодексу УРСР у 1924–1925 рр.

Проект цього Кодексу передбачав створення наступної системи місць позбавлення волі:

1. Арештні будинки, в яких повинні утримувати ув’язнених, які знаходяться під слідством, а також засуджених на строк не більше шести місяців.

2. Виправно-трудові будинки призначалися для утримання засуджених на строк більше шести місяців і з суворою ізоляцією, а також усі ув’язнені, які знаходяться під слідством згідно постанов відповідних органів.

3. Виправні сільсько-господарчі колонії пропонувалося створювати для утримання засуджених на строк до п’яти років, якщо Розподільча Комісія встановить що вони належать до трудящих, вчинили злочин з непорозуміння, вперше, або внаслідок скрутного матеріального становища і не викликають небезпеки щодо втечі.

4. Ізолятори спеціального призначення виконують покарання у виді позбавлення волі із суворою ізоляцією відносно засуджених які не належать до класу трудящих і вчинили злочин з класових звичок, поглядів або інтересів.

5. Перехідні виправно-трудові будинки призначалися для засуджених, які пристосувалися до трудового життя і визнані Розподільчою комісією гідними до переводу в умови напіввільного режиму.

6. Реформаторіуми для неповнолітніх правопорушників (у віці від 14 до 18 років) призначаються для засуджених виключно за вироком суду, а також для позбавлених волі правопорушників робітничо-селянського походження у віці від 18 до 20 років.

7. Установи для хворих ув’язнених (лікарні, колонії для туберкульозних ув’язнених).

Перший в Україні Виправно-трудовий кодекс, який набрав чинність із 1 листопада 1925 р., у цілому зберіг започатковану у проекті Пенітенціарного кодексу систему виправно-трудових установ (деякі уточнення були внесені щодо назви установ: арештні будинки були перейменовані в будинки попереднього ув’язнення; виправно-трудові будинки – в будинки примусових робіт; виправно-сільськогосподарські колонії – в трудові колонії).

Але з часу затвердження Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р. «Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР» була створена система ГУТАБ (рос. ГУЛАГ), яка виконувала нову міру соціального захисту у виді позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцях СРСР.

Фактично була створена централізована загальнодержавна, у межах цілого СРСР, система мобільного пересування значних людських трудових ресурсів до місць їх цільового працевикористання на об’єктах загальнодержавного призначення (будівля шляхів, каналів, залізниць, шахт, рудників, заводів, фабрик, гідроелектростанцій, військових об’єктів, видобуток дорогоцінних металів, лісозаготівля та інші види діяльності, включаючи й науково-технічну).

При цьому згідно зі штатним розкладом виправно-трудового табору тільки вищий керівний склад управлінь, відділів і районів мали спеціальні звання, тобто були атестованими співробітниками. Всі інші посади (адміністративно-господарчі, інженерно-технічні, і потребуючі спеціальних знань) займали ув’язнені, деякі з яких проходили підготовку на спеціальних курсах.

Після створення системи ГУТАБ правове регулювання діяльності місць позбавлення волі набуло вузьковідомчого і утаємниченого характеру.

Початком відновлення законності, дотримання прав і свобод громадян, які формально були закріплені Радянськими Конституціями того часу, була Постанова ЦК КПРС від 30.06.1956 р. «Про подолання культу особи і його наслідків». У 1957 р. в посібнику з виправно-трудового права автори вказують: «Видання посібника – це перша спроба за останні 20 років систематичного викладання навчального курсу Радянського виправно-трудового права… в результаті ворожої діяльності Берії і його співучасників основні положення радянського кримінального законодавства про виправлення і перевиховання засуджених як завдання покарання, а також виправно-трудові кодекси радянських республік (1924 і 1933 років) були забуті та ігнорувалися протягом багатьох років (1937–1953)»[25].

Але потужна репресивно-каральна державна машина СРСР сталінської доби була не спроможна самоліквідуватися. Хоча вона мусила почати якось реорганізуватися. Постановами Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1954 р. «Про затвердження Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР» і від 8 грудня 1958 р. «Про затвердження Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР» були започатковані спроби відродження принципу територіальності засудження і відбування призначеного покарання. Тобто йшлося про створення системи установ за місцями звичайного мешкання осіб, які вчинили злочини.

Таким чином, у 50-ті рр. ХХ ст. почала забуватися практика переміщення значної кількості засуджених для виконання виробничо-господарських завдань загальнодержавного призначення у віддалених районах СРСР. Намітилася тенденція обладнання колоній і тюрем за територіальним принципом з одночасним створенням у них власної виробничої бази, яка дозволила б використовувати працю засуджених за місцем відбування покарання.

Протягом 60-х рр. ХХ ст. здійснювалась робота з кодифікації виправно-трудового законодавства, яка завершилась прийняттям першого Загальносоюзного законодавчого акта у сфері виконання покарань. 11 липня 1969 р. були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік.

23 грудня 1970 р. було прийнято Виправно-трудовий кодекс Української РСР, який набув чинності з 1 червня 1971 р. і діяв зі змінами і доповненнями до 1 січня 2004 р. (набуття чинності Кримінально-виконавчим кодексом України від 11.07.2003 р.).

За період 1970–1990 рр. було здійснено децентралізацію загальносоюзної системи виправно-трудових установ. Був практично втілений принцип територіальності відбування покарання, створено власну виробничу базу виправно-трудових колоній, почався процес організації загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених, зміцнилася система підготовки наукових і практичних кадрів системи виконання покарань.

З розпадом Радянського Союзу (1991 р.) почалася перебудова виправно-трудової системи України у напрямку кримінально-виконавчої.

З цією метою тільки за період з 1992 до 2000 р. в Україні було прийнято 16 законів і три постанови Верховної Ради України, 11 указів Президента України і 15 постанов Кабінету Міністрів України, які були спрямовані на гуманізацію законодавства, удосконалення діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи і зміцнення законності у сфері виконання кримінальних покарань.

Після прийняття нового Кримінального кодексу України (2001 р.), який визначив нову систему кримінальних покарань, авторський колектив у складі О. М. Бандурки, П. С. Барнацького, М. Г. Веребенського, Ю. А. Кармазіна, В. А. Льовочкіна, Є. Л. Осауленко, В. М. Трубнікова, В. П. Севостьянова, С. Я. Фаренюка, М. В. Хомича, І. В. Штанька з урахуванням пропозицій, які були висловлені відомими українськими вченими: Л. В. Багрій-Шахматовим, В. О. Глушковим, І. П. Лановенко, М. П. Мелентьєвим, В. П. Пєтковим, Г. О. Радовим, О. П. Северовим, В. М. Синьовим, А. Х. Степанюком, В. П. Філоновим, Ю. О. Фроловим та іншими науковцями і практиками запропонував у встановленому законом порядку проект Кримінально-виконавчого кодексу України, який був прийнятий до розгляду Верховною Радою України 11.07.2003 р. за № 1129-ІV.

Цей кодекс можна вважати нормативно-правовим актом «перехідного» періоду реформування держави від тоталітарного до демократичного режиму правління. Тому деякі пропозиції, які були передбачені проектом, не знайшли свого закріплення в остаточному варіанті Кодексу.

Але до безперечних досягнень його розробки і прийняття слід віднести наступні:

- КВК розроблений на базі аналізу сучасних політико-правових ідей, сформульованих в загальнодержавних, правових і наукових документах, а також працях вчених України;

- здійснено спробу впровадження механізму реалізації конституційних норм і положень у кримінально-виконавче законодавство;

- поширено і визначено об’єкт і предмет правового регулювання виконання усіх видів кримінального законодавства;

- започатковано процес урахування міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

- збережено спадкоємність і розвиток ідей вітчизняних і зарубіжних вчених у галузях наук кримінології, кримінального, виправно-трудового і кримінально-виконавчого права;

- удосконалено і узгоджено структуру і зміст КВК зі змістом і структурою Кримінального кодексу України (2001 р.);

- забезпечений розвиток відпрацьованих у практиці виконання покарань основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених з процесом їх законодавчого закріплення;

- розширено коло суб’єктів державних, громадських, релігійних інституцій, які беруть участь у процесі виправлення і адаптації засуджених і звільнених від відбування покарання [26].

За роки незалежності в Україні реформування кримінально-виконавчої системи здійснювалося і продовжує здійснюватися за наступними основними напрямками: по-перше, це гуманізація законодавства щодо застосування і реалізації покарань; по-друге, покращення умов тримання засуджених; по-третє, удосконалення роботи персоналу органів і установ виконання покарань [27].

Питання щодо етапів розвитку кримінально-виконавчого законодавства України є досить складним.

Професор В. М. Трубніков вважає, що «Спроби покласти в основу періодизації час прийняття законів або інших нормативно-правових актів, які визначають спрямованість і зміст кримінально-виконавчого законодавства в той чи іншій етап розвитку держави,... не мають необхідної методологічної бази. А коли ми звертаємось до аналізу таких складних і багатоаспектних соціальних явищ, як злочин і покарання, то їх оцінка не має ані державних, ані інших кордонів»[28].

Професор Г. О. Радов, поклавши до підґрунтя періодизації історії пенітенціарного законодавства більш широку філософську ідею гуманізму, пропонував поділяти її на три періоди:

Перший – «каральний», який надходить з відомих людству часів про «кару небесну» і має теологічне походження до появи у ХVІІІ сторіччі «філантропічних» ідей у країнах Західної Європи;

Другий – «філантропічний» період, який пов’язаний із поширенням прогресивних гуманістичних ідей у Російській імперії, до складу якої входили й українські землі з ХVІІІ до початку ХХ ст.;

Третій – «політичний» період, пов’язаний зі зміцненням державної влади і використанням кримінального покарання як одного із засобів для її захоплення і утримання. Цей період триває від початку ХХ ст. до сьогодення.

Початок формування принципово нового кримінально-виконавчого законодавства України, сутність якого свідчить про бажання України стати поряд із цивілізованими країнами світу, де честь, гідність і права людини вважаються насправді найвищою соціальною цінністю.

Якщо запропоновані реформи кримінально-виконавчої системи і відповідної служби України стануть дійсністю, то сучасний і майбутній період можна буде вважати «гуманістичним»[29].

До факторів, які впливають на розвиток кримінально-виконавчої системи, законодавства, права і відповідної служби в Україні, слід віднести наступні:

1. Політичний – пов’язаний із стабільністю, міцністю і стійкістю державної влади, а також із деполітизацією системи органів і установ виконання кримінальних покарань. Усі суб’єкти вироблення і реалізації єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань повинні спиратися у своїй діяльності на найбільш широке коло демократичних, громадських, суспільних, наукових та інших соціальних інституцій і обов’язково нести відповідальність за результати реалізації цієї політики.

2. Кримінологічний – допомагає оцінити стан, структуру, динаміку злочинності в Україні, виробляє комплекс взаємоузгоджених заходів щодо боротьби, профілактики, попередження, запобігання або протидії їй. Визначає місце і роль в цій діяльності Державної кримінально-виконавчої служби (надалі – ДКВС) України.

3. Економічний – визначає місце і умови функціонування підприємств установ виконання покарань у системі розвитку ринкових відносин країн з транзитивною економікою.

4. Соціально-демографічний – визначає рівень соціального захисту всіх верств населення України в усіх сферах життєдіяльності людини і забезпечує збереження і поступове зростання життєвого рівня і народонаселення в Україні і забезпечує соціальний захист персоналу ДКВС і засуджених.

5. Національно-релігійний – забезпечує гармонійні і безконфліктні основи існування кожної людини, незважаючи на її національну або релігійну приналежність.

6. Міжнародний – сприяє становленню України як самостійного і незалежного суб’єкта міжнародних відносин, який спроможний забезпечувати захист прав своїх громадян, які засуджені і утримуються в місцях позбавлення волі за кордоном.

7. Науково-технічний – забезпечує розробку і втілення у практику виконання кримінальних покарань сучасних технологій, засобів і методів, які сприяють покращенню умов функціонування органів і установ виконання покарань.

8. Науково-педагогічний – забезпечує науково-педагогічну підготовку персоналу Державної кримінально-виконавчої служби.

9. Організаційно-управлінський – реалізує завдання щодо виконання всіх видів кримінальних покарань в Україні, забезпечуючи належне функціонування всіх органів і установ ДКВС.

10. Культурний – забезпечує усвідомлення і втілення у норми повсякденної поведінки змісту загальнолюдських цінностей, як персоналом ДКВС, так і засудженими.

Кількість, зміст і значення означених вище факторів не можна обмежити тому, що вони є умовним напрямком впливу на розвиток кримінально-виконавчої системи України та її структурних елементів і самі знаходяться в постійному динамічному взаємозалежному розвитку, але їх врахування завжди сприятиме більш свідомому розумінню питань виконання кримінальних покарань.