Основи управління в органах і установах виконання покарань

 

Від часу проголошення України незалежною демократичною державою (24 серпня 1991 р.) вона опинилась у нових соціально-економічних та політичних умовах, у новому правовому просторі. Створення фактично нових органів державної влади, радикальний злом старих соціальних структур, заміна їх політичними інститутами викликало необхідність досліджень проблем теорії і практики удосконалення управління в усіх сферах діяльності, і зокрема у сфері виконання кримінальних покарань.

До 1998 р. органи і установи виконання покарань підпорядковувалися МВС України, у структурі якого функціонувало Головне управління виконання покарань (ГУВП) як спеціальний органі центрального управління у сфері виконання покарань.

Тому до цього часу проблеми теорії і практики управління органами виконання покарань розглядалися як складова частина проблем управління органами внутрішніх справ.

Першим комплексним дослідженням проблем управління в органах внутрішніх справ в Україні слід вважати наукову працю «Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення», яку підготував колишній начальник УМВС України в Харківській області, перший ректор і засновник Харківського національного університету внутрішніх справ, народний депутат України чотирьох скликань, генерал-полковник міліції, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України Бандурка Олександр Маркович. Ця робота є своєрідним науково-практичним і методологічним підґрунтям подальшого розвитку проблем правової теорії управління в будь-якій системі правоохоронних органів, до складу якої завжди буде відноситися кримінально-виконавча система, незважаючи на її підпорядкованість будь-якому центральному органу виконавчої влади (МВС, Мін’юсту чи окремому спеціальному центральному органу виконавчої влади).

Саме в межах наукової школи управління О. М. Бандурки в 1998 році відомим практиком і вченим В. П. Пєтковим було підготовлено наукову працю «Управління виховно-виправним процесом і злочинність (історія та сучасність)».

Додатковими джерелами вивчення теоретичних, організаційних та правових основ управління у сфері правоохоронної діяльності як суміжного об’єкта управління державними органами та установами, до яких відносяться органи і установи виконання покарань, необхідно вважати також праці Олександра Володимировича Негодченка, Юрія Федоровича Кравченка, Сергія Валерійовича Пєткова, Івана Григоровича Богатирьова, Олександра Григоровича Колба, Михайла Григоровича Вербенського та ін.

Спираючись на вище означені наукові праці, слід розглядати управління в органах і установах виконання покарань як різновид державного управління.

Державне управління – це сукупність цілеспрямованих методів і засобів впливу органів державної влади в рамках відповідної компетенції на певних осіб, соціальні системи, а також весь соціальний організм у цілому.

Державне управління здійснюється переважно у правових формах: розпорядчо-виконавча діяльність його органів має юридичний, владний характер, органи державного управління діють за дорученням та від імені держави, котра наділяє їх владними повноваженнями, необхідними для виконання завдань, що стоять перед ними. Владні повноваження втілюються в їх компетенції, котра визначається законами та іншими нормативно-правовими актами. Багато дій державних органів управління здійснюються і в неправовій формі: проведення нарад, інструктування, поширення передового досвіду та ін.

Управління органами і установами виконання покарань необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, управління цією системою як об’єктом з боку держави. По-друге, враховується управління, що здійснюється всередині системи, при якому об’єктами є працівники, служби, підрозділи, органи, а суб’єктами – керівники та управляючі апарати, які діють на відповідних рівнях і складають у своїй сукупності управляючу підсистему всієї системи даних органів у цілому і кожного окремо.

Управління кримінально-виконавчою системою – це особливий вид діяльності спеціально створених апаратів та спеціально призначених посадових осіб щодо упорядкування системи органів і установ виконання покарань, забезпечення її оптимального функціонування і розвитку з метою ефективного вирішення завдань з реалізації єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, що поставлені перед нею.

У комплексі заходів щодо вдосконалення праці апарату управління особливе місце посідає чітке визначення його функцій.

У найзагальнішому розумінні "функція" означає обов’язок, призначення, коло діяльності, працю, виконання тощо.

Використання цього поняття щодо управління характеризує саме цю діяльність, її різновиди та напрями.

Поняття функції має важливе значення в механізмі управління і в управлінні взагалі. Це поняття є основним у процесуальному підході.

Функції управління досить широкі, вони різняться як за сферою застосування, так і за рівнем. Управління починається з належної організації виконання елементарних завдань і закінчується визначенням основних напрямків розвитку установи, органу або всієї системи в цілому.

До основних функцій управління відносяться такі основні види управлінської діяльності, як аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання та контроль.

У рамках єдиної для управління безпосередньої мети (забезпечення упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи) кожна з названих функцій має власне призначення, зміст і методи реалізації.

Так, аналіз є важливою функцією управління, яка здійснюється на різних його рівнях, обов’язковою умовою розробки об’єктивних управлінських рішень, неодмінною умовою досягнення успіху системою у сфері її діяльності.

Прогнозування дає керівнику інформацію про майбутній стан системи та керованих об’єктів, передбачає вивчення їх стану в минулому та теперішньому.

За допомогою планування забезпечується послідовний розвиток даної системи. У зв’язку з цим планування передбачає такі види управлінської діяльності, як визначення стратегії системи, конкретних цілей подальшої діяльності та засобів їх досягнення.

Організація спрямована на формування у системі відповідних відносин і підтримання їх на потрібному рівні. Вона здійснюється за допомогою проектування організаційних структур, створення системи інформації, добору, розстановки, навчання та виховання кадрів, координування матеріально-технічного, фінансового та інших видів забезпечення.

Регулювання – це забезпечення оперативності управління, ефективності функціонування системи в умовах постійних зовнішніх та внутрішніх впливів на неї. Воно передбачає розроблення та організацію виконання управлінських рішень, їх корегування, навчання особового складу діям в конкретних ситуаціях.

Контроль дає можливість оцінити виконану роботу та визначити шляхи підвищення її ефективності. Він включає спостереження за діяльністю, зіставлення її результатів із встановленими нормативами, вжиття заходів, спрямованих на усунення недоліків.

Зміст управління можна розглядати як сукупність окремих етапів управлінського циклу. Управлінський цикл можна визначити як послідовність робочих операцій, що виконуються в процесі управлінської діяльності. Як правило, до таких операцій належать: встановлення мети заходів; збирання, обробка та аналіз інформації; підготовка та прийняття управлінського рішення; організація його виконання; контроль та облік; корегування рішення; регулювання системи управління. Залежно від ступеня деталізації праці кількість операцій може бути різною. Але головна мета полягає в тому, щоб забезпечити чітку координацію і загальну спрямованість діяльності всіх складових структур, а через них здійснити управління системою в цілому.

Вдосконалення системи та механізму управління тісно пов’язане з глибокою раціоналізацією діяльності його апаратів та включає комплекс заходів, що передбачають: уточнення функцій даних апаратів; зміну методів та форм управління, зокрема, звуження сфери оперативного втручання вищестоящих його суб’єктів у роботу підлеглих органів і установ; удосконалення структур; впровадження науково обґрунтованих штатних нормативів; упорядкування управлінських процедур; підвищення продуктивності праці тощо.