Конституція України – правова основа і джерело розвитку кримінально-виконавчого права

 

Конституція України (1996) – нормативний акт виняткової юридичної сили, вона є фундаментальною основою і безпосереднім джерелом національного права. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи і справедливості, вищих соціальних цінностей і залишається головним елементом національної правової системи. Реалізація конституційних положень пов’язана з прийняттям і розвитком як матеріальних, так і процесуальних галузей права, при цьому мова має йти не про «вмонтування» Конституції в існуюче правове поле, а про приведення його у відповідність із Конституцією [9].

Конституція України містить у собі велику кількість норм загального характеру: норм-цілей, норм-завдань, норм-принципів тощо, так що багато положень Конституції не можуть бути конкретизовані в ній самій, що впливає на зміст і форму механізму реалізації її положень, який являє собою сукупність правових та інституційних елементів в окремій сфері суспільних відносин, яка охоплює також відносини у сфері виконання кримінальних покарань.

Деякі автори, підкреслюючи, що Конституція України закріплює загальноправові (конституційні) принципи, які діють у всіх галузях права і є юридичною базою для кримінально-виконавчого права, включають до джерел кримінально-виконавчого права усю систему чинного кримінально-виконавчого законодавства (Кримінально-виконавчий кодекс України, інші кодекси і закони, нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України, міжвідомчі та відомчі нормативні акти з питань виконання покарань)[10]. Тим самим ототожнюються поняття права і законодавства у сфері виконання кримінальних покарань, так що право як самостійний соціальний феномен позбавляється його загальносуспільного призначення – відображення ідей, розроблених у політичній сфері й надання їм правової форми. У такий спосіб право зводиться до законодавчих актів держави, що заперечує значення ціннісного й сутнісного підходів до розуміння права, обмежує його розуміння суто емпіричними і формально-догматичними методами.

Спираючись на принцип верховенства права, дія якого поширюється на усі сфери суспільного життя, усі форми і методи політичної та державної діяльності, до джерел кримінально-виконавчого права доцільно віднести наступну систему ідей-принципів, які сформульовані в Конституції України і відображають основні об’єктивні потреби правового та інституційного забезпечення діяльності у сфері виконання покарань:

1. Визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України), як відображення принципу гуманізму потребує надання правової форми наступним процесам:

- удосконалення механізму відшкодування моральних і матеріальних збитків, які були заподіяні кримінальним злочином у межах відновного правосуддя;

- впровадження системи захисту усіх учасників кримінального судочинства на стадії виконання і відбування покарання (потерпілого, засудженого, персоналу установ виконання покарань);

- створення процесуальних і матеріальних умов виконання і відбування кримінальних покарань, які не спричиняють шкоду здоров’ю, життю, а також не принижують честь і гідність людини.

2. Визнання і дія принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) є одночасно і джерелом, і основним напрямком розвитку кримінально-виконавчого права та потребує надання правової форми наступних суспільних відносин, які виникають у сфері виконання кримінальних покарань:

- визначення поняття кримінально-виконавчої системи (КВС) як сукупності правових та інституційних елементів системи виконання покарань, її місця, ролі й завдань у системі національної безпеки України, боротьби зі злочинністю в системі громадського порядку, захисту прав людини, суспільства і держави;

- здійснення систематизації та кодифікації законодавства у сфері виконання усіх видів кримінальних покарань, забезпечивши відповідність законів та інших нормативно-правових актів у цій сфері Конституції України.

3. Згідно зі ст. 9 Конституції України, яка визнає частиною національного законодавства України чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, кримінально-виконавче право України має розробити і належним чином оформити у нормативні приписи механізм правового та інституційного забезпечення процесу приведення національного законодавства у сфері виконання кримінальних покарань у відповідність із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, з практикою Європейського суду з прав людини та Європейськими пенітенціарними правилами.

4. Згідно зі ст. 10–12 Конституції України, кримінально-виконавче право повинно своєчасно відображати державну політику: забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови; гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; сприяння вивченню мов міжнародного спілкування, консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції й культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх корінних народів і національних меншин України, до яких належать засуджені, а також задоволення національно-культурних і мовних потреб громадян України, які відбувають кримінальні покарання поза межами держави.

5. Згідно зі ст. 13–14 Конституції України, кримінально-виконавче право має сприяти належному нормативному закріпленню механізму реалізації права засудженого та інших суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин на користування природними об’єктами права власності народу, на набуття і реалізацію права власності на землю.

6. Згідно зі ст. 15 Конституції України, кримінально-виконавче право має відображати принцип деідеологізації та здійснення процесу виконання покарань на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності з урахуванням обмежень свободи політичної діяльності, засуджених під час виконання і відбування кримінальних покарань.

7. Згідно зі ст. 16 Конституції України, в кримінально-виконавчому праві повинні бути врегульовані питання забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території органів і установ виконання покарань, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, а також збереження генофонду українського народу.

8. Стаття 17 Конституції України формулює вимоги щодо заборони використання органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Також ця стаття передбачає забезпечення соціального захисту громадян України, які перебувають на службі в Державній кримінально-виконавчій службі, а також членів їх сімей.

9. Частина 3 ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, передбачених законом і встановлених вироком суду. Тому права, свободи і обов’язки людини і громадянина, перелічені в ст. 21–68 розділу ІІ Конституції України, поширюються на засуджених, при цьому кримінально-виконавче право має вичерпно визначати і нормативно закріпити зміст правового статусу засуджених відповідно до кожного конкретного виду кримінального покарання. На рівні закону необхідно закріпити комплекс обмежень права, обов’язків і законних інтересів засуджених на термін відбування кримінального покарання і застосовувати до них систему постпенітенціарних заходів.

До інших джерел кримінально-виконавчого права деякі вчені пропонують відносити також правові й політичні ідеї, доктрини, концепції, судові прецеденти і рішення міжнародних судових інстанцій, національні та релігійні особливості існування різних народів і національностей, які спираються на природне й звичаєве право. Але не існує такого суспільного або державного устрою, який би віддавав перевагу тільки одному із джерел права й нехтував іншими. Взаємний вплив і взаємне доповнення джерел права пояснюється їх природою і функціональною спорідненістю.

Прийняття у 1996 р. Конституції України визначило основні напрями розвитку права і законодавства, включаючи відносини, які виникають у сфері виконання кримінальних покарань.