Загальна декларація прав людини

У цьому міжнародному документі закладено основи розбудови системи міжнародних стандартів прав людини. І хоча положення Декларації мають рекомендаційний характер, вони є універсальними для усіх країн світу. Історичний досвід і практика свідчать, що мета і зміст кримінального покарання, як правило, перебувають у тісному взаємозв’язку з конкретними умовами та епохою, загальним устроєм держави, станом економіки та суспільно-політичним ладом, поглядами, звичаями, а також ідеологічними стереотипами, що склалися в суспільстві.

Поновивши у 1991 р. свою незалежність, українська держава проходить складний шлях перебудови і переоцінки матеріальних і духовних цінностей. Цей процес обтяжується тим, що населення протягом поколінь виховувалося у традиціях соціалістичного світосприйняття, що передбачало інше ставлення до багатьох категорій суспільства.

Захист прав людини є однією з основ демократії, а захист прав засуджених осіб є підґрунтям для здійснення демократичної карної політики.

Протягом багатьох десятиліть людство працює над тим, щоб засуджені зберігали свої права як члени суспільства, а також набували певних специфічних прав. З цією метою була прийнята низка законодавчих міжнародних правових актів, які носять міждержавний характер. Вони стабільні, на них не поширюється дія соціальної кон’юнктури, яка віддзеркалює політичні, ідеологічні, економічні, релігійні, історичні та кримінологічні фактори.

Міжнародні правові акти є чітким орієнтиром для розвитку кримінально-виконавчого законодавства України та застосування його норм у механізмі виконання та відбування покарань.

Загальне розуміння характеру міжнародних правових актів щодо захисту прав і свобод людини має велике значення для повного виконання зобов’язань усіма державами, які ратифікували ці акти.

Не є винятком і Україна, яка у 1995 р. зробила свій вибір входженням до Європейського правового поля, коли взяла на себе правові зобов’язання щодо безумовного дотримання ратифікованих Верховною Радою України найважливіших міжнародних правових актів. Міжнародні правові акти – це врегульовані міжнародним правом норми, принципи, які мають рекомендаційний характер у галузі виконання і відбування покарань.

Загальна декларація – це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому проголошено широке коло основних свобод і прав людини, що підлягають загальній повазі й дотриманню.

Підґрунтям її розробки і прийняття стало бажання людства створити такий світ, у якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди. Реалізація цієї мети передбачає сприяння розвитку дружніх відносин між народами охорону права людини силою закону, забезпечення прав людини, гідності й цінності людської особи, рівноправності чоловіків і жінок, поліпшення умов життя в умовах більшої свободи.

Окремим напрямком декларації є зобов’язання держав-членів сприяти співробітництву з Організацією Об’єднаних Націй. Загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов’язання.

Дотримуватися Загальної декларації прав людини повинні всі народи і всі держави. Декларація сприяє поважанню цих прав і свобод і забезпеченню їх дотримання через національні й міжнародні прогресивні заходи, визнанню і здійсненню їх як серед держав-членів Організації, так і серед територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Відповідно до норм Загальної декларації, усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану.

Крім того, кожна людина має право на життя, свободу і особисту недоторканність. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах. Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.

Це положення передбачає, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію. Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.

Кожна людина для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право на засадах повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.

Людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом оприлюдненого судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Крім того, ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Людина як член суспільства має право:

– на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави;

– на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття;

– на рівну оплату за рівну працю;

– на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення;

– на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку;

– на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Усі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом;

– на освіту. Освіта повинна бути безоплатною (хоча б початкова) і загальною. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинні бути загальнодоступними, а вища освіта –однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй щодо підтримання миру;

– вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами;

– на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є;

– на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Крім прав кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй.

Зазначені в Декларації норми не можуть бути витлумачені як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Унікальним механізмом контролю та захисту прав людини є інститут омбудсмана, який було створено вперше в історії людства 200 років тому у Швеції. Сьогодні цей інститут функціонує у понад 100 країнах світу. В Україні даний інститут функціонує, з назвою Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 10 років. Усі ці роки наша держава прагне запроваджувати міжнародні стандарти у галузі прав людини і має певні здобутки на шляху формування громадянського суспільства, додержання принципів верховенства права.

Поряд з цим, серед проблемних питань дотримання Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини слід виділити: негативний вплив на реалізацію прав людини під час переходу України до ринкової економіки; високий рівень бідності переважної більшості населення; демографічну кризу, однією з причин якої є низький рівень доходів населення; заборгованість із виплати заробітної плати; постійне зростання нерівності між багатими і бідними тощо.