Поняття прав людини.

Термін “права людини” використовується для визначення широкого спектру прав — від права на життя до права на культурну самобутність

Права людини — це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. До певної міри, можна говорити і про права людства. При розповсюдженні прав людини на спільноти вони не відчужуються від індивіда, вихідним залишається визнання самоцінності всіх індивідів, що складають ту чи іншу спільноту.

 

9. Класифікація прав людини.

Права людини і громадянина - вельми складне і різноманітне явище. Вони можуть бути класифіковані на основі наступних критеріїв:

1) З урахуванням етапів проголошення основних прав і свобод - на три покоління

а) перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (XVII-XVIII ст.) громадянські і політичні права, які отримали назву "негативні", тобто виражають незалежність особистості в певних діях від влади держави; позначають межі його невтручання у сферу свободи і самовираження індивіда (наприклад, право на життя, свободу і безпеку особи, недоторканність житла, право на рівність перед законом, виборче право, право на свободу думки і совісті, свободу слова і друку тощо);

б) друге покоління пов'язано з соціальними, економічними і культурними правами, які утвердилися як такі до середини XX століття під впливом боротьби народів за поліпшення свого соціально-економічного становища, підвищення культурного статусу, під впливом соціалістичних ідей. Дані права іноді називають "позитивними", бо їх реалізація, на відміну від прав першого покоління, вимагає відомих цілеспрямованих дій з боку держави, тобто його "позитивного втручання в їхнє здійснення, прийняття забезпечувальних заходів (наприклад, право на працю і вільний вибір роботи, на відпочинок і дозвілля, на захист материнства і дитинства, на освіту, на охорону здоров'я, на соціальне забезпечення, на участь у культурному житті суспільства тощо);

в) третє покоління - колективні права і солідарні, породжені глобальними проблемами людства і належать не тільки цілим націям, народам (наприклад, права на мир, безпечне навколишнє середовище, самовизначення, інформацію, соціальний та економічний розвиток тощо). Дані права стали виникати після Другої світової війни у процесі звільнення багатьох країн від колоніальної залежності, посилення екологічних та гуманітарних проблем і перебувають ще на стадії становлення в якості юридично обов'язкових норм.

2) В залежності від змісту:

- цивільні чи особисті (право на життя; на охорону гідності; таємниця листування, телефонних переговорів і ін);

- політичні (право обирати і бути обраним до владних структур; на рівний доступ до державної служби; на об'єднання; мирні збори, мітинги, демонстрації та ін);

- економічні (право приватної власності, на підприємницьку діяльність, на працю, на відпочинок та ін);

- соціальні (право на охорону сім'ї, материнства і дитинства, здоров'я; на соціальне забезпечення; сприятливе навколишнє середовище і ін);

- культурні (право на освіту, на участь у культурному житті, користування результатами наукового і культурного прогресу; свобода літературного, художнього, наукового, технічного та інших видів творчості та ін).

 

3) В залежності від співпідпорядкованості - на основні (право брати участь в управлінні суспільством і державою) і додаткові (виборче право).

 

4) залежно від належності особи до конкретного державі

 

- на права російських громадян, іноземних громадян, осіб з подвійним громадянством та осіб без громадянства.

 

5) залежно від ступеня поширення - на загальні (притаманні всім громадянам) та спеціальні (залежать від соціального, службового становища, тато, віку особи, а також інших факторів: наприклад, права споживачів, службовців, неповнолітніх, жінок, пенсіонерів, ветеранів, біженців тощо).

 

6) В залежності від характеру суб'єктів - на індивідуальні (право на життя, працю тощо) і колективні (право на страйк, мітинги тощо).

 

7) залежно від ролі держави у їх здійсненні - на негативні (держава повинна утримуватися від конкретних дій по відношенню до індивіда) і позитивні (держава повинна надати особі певні блага, сприяти у реалізації їм своїх прав).

 

8) У залежності від особливостей особистості, що виявляються в різних сферах і окремих ситуаціях її життєдіяльності:

 

- на права у сфері особистої безпеки і приватного життя;

 

- на права у сфері державного і суспільно-політичного життя;

 

- на права в області економічної, соціальної і культурної діяльності.

 

10. Права людини, права громадянина, права особистості

Важливо встановити, які спільні риси існують між поняттями “права людини”, “права громадянина”, “права особи” в аспекті їх співвідношення з правами і свободами. Розділ другий Конституції України має назву “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина”, тому поняття “людина” і “громадянин” офіційно закріплені в діючому Основному Законі.

Співвідношення між цими категоріями, на нашу думку, наступне: права людини – це загально соціальна категорія, яка складається об’єктивно в результаті розвитку і вдосконалення суспільного виробництва і політичної системи суспільства у формі соціальних можливостей користуватися різноманітними економічними, політичними і духовними благами, що існує ще до державного їх закріплення, а права громадянина – це такі права людини, які знаходяться під охороною і захистом держави.

Термін “особистість” є узагальненим і об’єднує поняття “людина” і “громадянин”.

Кола Ейлера.

 

11. Залежність об’єму і змісту прав людини від рівня соціального розвитку суспільства.

 

12. Поняття і зміст свободи особистості.

Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у вітчизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейербаха, Маркса. Свобода людини подавалася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв'язку з цим треба розглянути найбільш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяева.

Структура свободи особи
В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації.
У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.

Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі.

. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи.

13. Поняття і зміст рівноправності.

В.Є. Чиркін підкреслює, що слід розрізняти поняття «рівність» і «рівноправність», оскільки люди нерівні за своїми фізичними і психічними можливостями, за рівнем життя, іншими характеристиками, і в цьому відношенні жодне право не в змозі їх урівняти.

На думку П.М. Рабіновича, рівноправність – це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина у всіх і кожного. Вона поділяється на загально-соціальну та юридичну. Загально-соціальна рівноправність – це однаковість основних прав і свобод кожної людини, тобто вона полягає у фактичній рівності прав і свобод людини. Юридична рівноправність – це однаковість, рівність юридичного статусу державно-правоздатних суб'єктів, насамперед, рівність їх основних (конституційних) прав та юридичних обов'язків. Вона полягає у формальній рівності прав і свобод. Рівність людей – це фактична, реальна однаковість їхніх соціальних можливостей у використанні прав та свобод людини й у виконанні соціальних обов'язків.

Відповідно до тлумачного словника рівність – це рівне становище людей у суспільстві, що виражається в однаковому ставленні до засобів виробництва і в користуванні тими самими політичними і громадянськими правами. А рівноправність – користування однаковими, рівними з ким, чим-небудь правами.

 

14. Права людини, пільги,привілеї.

Під правовою пільгою розуміється правомірне полегшення становища суб'єкта, що дозволяє йому повніше задовольнити свої інтереси і що виражається як у наданні додаткових, особливих прав (переваг), так і у звільненні від обов'язків.
Правовим пільг притаманні такі ознаки.
По-перше, вони супроводжуються більш повним задоволенням інтересів суб'єктів, полегшенням умов їх життєдіяльності, що обов'язково має здійснюватися в рамках суспільних інтересів. При встановленні пільг законодавець ставить мету - соціально захистити, поліпшити становище окремих осіб, перевести процес задоволення їх інтересів в більш сприятливий режим.

По-друге, правові пільги являють собою виключення з загальних правил, відхилення від єдиних вимог нормативного характеру, виступають способом юридичної диференціації. Чим досконаліша право, тим дифференцированнее воно регламентує конкретні питання суспільного життя.

По-третє, Пільги, як правило, фіксуються за допомогою нормативних, а не правозастосовних актів.

Категорію "пільга " потрібно відрізняти від категорії "гарантія ", яка є ширшою за своїм обсягом, бо включає в себе крім пільг та інші юридичні засоби: заохочення, покарання, обов'язки, заборони і т. п.

Специфічною різновидом правових пільг виступають привілеї, під якими розуміють спеціальні (багато в чому виняткові, монопольні) пільги для конкретних суб'єктів, насамперед для владних органів і посадових осіб, необхідні їм з метою найбільш повного і якісного здійснення своїх певних обов'язків.
Особливості привілеїв полягають у наступному.
По-перше, якщо пільги покликані полегшувати становище різного роду суб'єктів, то привілеї в основному зорієнтовані на політичну еліту, владні органи і посадових осіб.

По-друге, пільги поширюються на більше коло осіб і мають більш широку сферу застосування.

По-третє, якщо пільги в домінанті своєї характеризують спеціальний правовий статус суб'єктів, бо передбачаються головним чином для відповідних груп і верств населення (інвалідів, пенсіонерів, студентів, матерів-одиначок та ін), то привілеї можуть встановлюватися як у спеціальному (дипломати, депутати, міністри тощо).

Привілеї - це вилучення як із загальних, так і з особливих норм права.

15. Гуманізм, свобода, рівноправність – основоположні принципи прав людини.

Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності суспільство. Соціальна справедливість – головна риса гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу лежить в основі конституційно-правового статусу людини громадянина. Положення ст. 3 Конституції України визначають гуманістичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової системи. Ідеї гуманізму знайшли юридичний вираз в чинній Конституції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально-економічних, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію.

Гуманістична спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина проявляється також в наданні окремим категоріям осіб пільг та додаткових гарантій. Виходячи з гуманістичних принципів, Конституція України і поточне законодавство передбачають систему пільг і переваг для тих, хто потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо).

Принцип належності людині основних прав і свобод від народження та їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Конституції України, згідно з якою “усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”. Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість позбавлення людини цих прав і свобод.

Юридична рівність громадян України, їх рівноправність як принцип конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним з основоположних. Стаття 24 Конституції встановлює, що “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”, а частина 1 ст. 21 проголошує: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”. В ст. 24 Конституції виділені три основних аспекти цього принципу: а) рівність громадян в правах, тобто рівноправність; б) рівність громадян перед законом; в) рівність прав жінки і чоловіка.

 

1. Теорія природних прав людини.

Теорія природного права бере початок з давніх часів. Пов’язані з цією проблемою ідеї існували вже в Стародавній Греції (софісти, Арістотель, Демокріт, Сократ), Китаї (моїзм) та Римі (римські юристи, Цицерон).

Представники теорії вважають, що людині від народження належать невід’ємні права (на життя, особисту недоторканність, вступ у шлюб, свободу, власність, праця, рівність та ін.) Ці права є невідчужуваними, ніхто не може їх позбавити, за винятком випадків застосування покарання за злочини. Вони походять із самої природи людини як духовного і вільного істоти.

Природне право втілює вищу справедливість, і тому закони держави не повинні йому суперечити. Прихильники цієї теорії виділяють таке поняття, як позитивне право, в яке включаються закони, прийняті державою.

Найбільш видатні представники теорії — Руссо, Радищев, Монтеск’є, Локк, Гоббс, Гольбах та інші.

 

 

1. Західна доктрина прав людини.

Виходячи із постулатів нормативного позитивізму, на які спирається вітчизняна наука, права людини тлумачаться як таке, що є наслідком законодавчої діяльності держави. За такого підходу вітчизняна наука і надалі перебуватиме у глухому куті. При цьому, українські фахівці права у своїх наукових роботах поділяють права людини на «основні» та «неосновні» та й до того ще ототожнюють їх з «правами і обов’язками людини і громадянина». Якщо ж виходити із доктрини природнього права, на яку спирається західна юридична доктрина, то вона виходить із протилежного. А саме, вона веде мову лише про права людини і основоположні свободи.

Саме доктрина природнього права надала народження, посутнє наповнення і подальше юридичне оформлення такому поняттю, як «права людини». Тому при розкритті поняття «права людини» необхідно виходити саме із тлумачення даної доктрини, відповідно до якої, права людини постають як такі, що виступають джерелом конституції, а не її наслідком. При цьому, права людини обумовлюють потребу в конституціоналізмові, де конституція постає як суспільний договір членів спільноти (а не «основний закон держави») стосовно основоположних засад організації та функціонування державної влади обмеженого характеру, за мету для якої членами спільноти встановлено обов’язок влади – не тільки гарантувати, а й реально на практиці забезпечити людині її невід’ємні (невідчужувані) природні права та основоположні свободи.

Таким чином, Основоположні права та свободи людини і громадянина — це правові можливості, які необхідні для існування та розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

1. Соціалістична доктрина прав людини.

Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії.

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — суспільно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу "від кожного за здібностями, кожному за працею", забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Історія становлення соціал-демократії

Соціал-демократична концепція соціалізму визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов'язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав "політичним атавізмом і ознакою варварства", а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

1. Соціальний зв*язок «громадянське суспільство – держава – людина».

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх.

ТЕОРІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. Виникнення громадянського суспільства пов’язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії.

Платон і Арістотель – ототожнюючи суспільство з державою, водночас розглядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління.

Н. Макіавеллі – першим запропонував покласти в основу здійснюваного будь-якою державою політичного курсу інтереси людини, а також ввів в обіг поняття держави в їх сучасному розумінні. Вбачаючи різницю між громадянським та політичним, Н. Макіавеллі у праці “Міркування з приводу першої декади Тита Лівія” фактично вперше наголосив, що держава постійно прагне підірвати будь-яку діяльність суспільства, щоб самій піднятися над ним, і цим відділив від держави те явище, яке згодом дістало назву “громадянського суспільства”. Саме поняття “громадянське суспільство” з’явилося лише у XVIII ст., зокрема у працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Характеризуючи взаємовідносини між громадянським суспільством і державою, слід підкреслити, що суспільство повинне мати пріоритет над державою, а не навпаки, бо остання існує як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи.

Згідно з сучасним поняттям, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв’язку. Головне для держави – створення передумов для формування плюралізму державних і приватних суб’єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права і менше займалася оперативним управлінням

Зв’язок громадянського суспільства й держави проявляється й через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави.

З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з’єднує громадянське суспільство й державу: завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею.

20. Інститут громадянства - державно – правовий вираз у зв*язку «громадянське суспільство – держава – людина».

нститут громадянства пов’язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов’язком держави забезпечувати права людини в Україні. Зокрема, у преамбулі Закону “Про громадянство України” зазначається, що “право на громадянство є невід’ємним правом людини”. Це положення повністю відповідає Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. Громадянство, як суб’єктивне право людини, визнається в Україні невід’ємним правом людини. І в цьому плані законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав та свобод людини.

Набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства.

1. Формування уявлень про цінність особистості, її права в античному світі.

Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст.

Поворотним пунктом у розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Цим самим Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення. Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIX ст. в працях Г.Лотце, В.Віндель-банда, Г.Ріккерта. В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура.

Спробуємо тепер підсумувати уявлення про античну особистість, її становлення було обумовлено переходом до самостійної поведінки, що було б неможливим без винаходу приватних схем і формування нових уявлень про своє Я як джерела самоврядування.

Одночасно формується опозиція, внутрішнє і зовнішнє, Я і світ, Я та інші. Антична особистість конституює себе, вирішуючи проблему ставлення до існуючої традиції, інакше вона не могла б існувати в культурі. Самостійна поведінка в даному випадку будується як компроміс між необхідністю наслідувати традиції (міфам і звичаям) і подоланням цієї традиції. Якщо на зорі античної культури Сократ вирішує цей-компроміс фактично на користь особистості, пропонуючи афінському суспільству наслідувати його, то на кінці злету культури Апулей схиляється до взаємних поступок і співробітництва. Обвинувачений у подібних гріхах.

Основним інструментом спілкування різних особистостей між собою, а також з античним суспільством стають спочатку ненормовані міркування, що будуються за правилами логіки а потім мислення (тобто міркування, що будуються за правий, логіки з використанням категорій і понять). Міркування дозволяли приводити в рух уявлення особистості, направляючи їх у потрібному для мислячої особистості напрямку.

 

1. Внесок християнства в розвиток вчення про права людини.

Різна права і обов’язки, властиві людині, зафіксовані в Біблії. Наприклад, право людини на життя одержало закріплення в заповіді “не вбивай”. Право на власність в заповідях – “не кради”, “не жадай дому ближнього твого, ні полі його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його.». Право на відпочинок - «пам'ятай день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і зроби всі діла твої, а день сьомий - суботній Господу, Богу твоєму». Обов'язок кожної людини піклуватися про батьків своїх зафіксований в заповіді -«шануй батька і матір твою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі».

Важливу роль в поглибленні ідей Біблії відіграв Фома Аквінський (1225-1274 pp.), який розробив християнську доктрину права і держави. Він стверджував, що державна влада походить від Бога, а її метою є досягнення загального блага членів держави, забезпечення умов для їх розумного і гідного життя. При цьому Аквінський протиставляв політичну монархію (тобто політичну форму правління на засадах законів і для «загального блага») тиранії (тобто правлінню в інтересах самого правителя в умовах беззаконня) і обгрунтовував право народу на повалення тиранії.

Суттєве значення в розвитку християнських концепцій прав людини мало вчення Фоми Аквінського про природний закон, який на його думку наказує всім людям прагнути до самозбереження і продовження роду, шукати істину і справжнього Бога, поважати гідність кожної людини. Це положення про божественну за своїм першоджерелом гідність всіх людей і природ не їх право на цю гідність було значним внеском Фоми Аквінського, і в цілому християнського гуманізму, в концепцію невід'ємних природних прав людини.

23. Людина в економічній і соціальній структурі феодального суспільства.

Феодальне суспільство становило своєрідну піраміду відносин особистої залежності, що було строго зафіксовано в ієрархічній системі станово-класових і професійно-корпоративних статусів. Поряд з вертикальними відносинами панування і підлеглості (їх було кілька рівнів) соціальні зв'язки виражались і в горизонтальних відносинах корпоративного типу — сільські громади і міські комуни, союзи міст, курії (об'єднання за становим майновим принципом) васалів, соціально-юридичні стани, чернечі і рицарські ордени, цехи ремісників, релігійні і купецькі гільдії (об'єднання). Навіть злодії і жебраки створювали своєрідні «професійні» групи (до речі, теж за ієрархічною схемою).

Із членами своєї корпорації індивід перебував у системі не тільки вертикальних, а й горизонтальних зв'язків, що сприяло формуванню в нього почуття рівності, необхідності взаємної поваги прав. Стосунки взаємовиручки в громадах, станово-корпоративних групах підтримувалися відповідними моральними кодексами, які регламентували права та обов'язки індивіда. У тогочасному суспільстві окремий індивід міг почуватися затишно, лише маючи заступництво — особисте чи корпоративно-групове. Якщо він не мав від народження покровителів, то змушений був їх знайти. Тому належність до певного стану була невід'ємною індивідуальною властивістю. Моральний престиж залежав від соціального статусу людини, виявляючись як володіння природними моральними якостями, даними їй від роду. Згідно з такою структурою суспільства феодальне уявлення про справедливість передбачало неоднакове вшанування і різний ступінь моральної відповідальності «по достоїнству», тобто залежно від стану, родовитості тощо. Таке розуміння справедливості проповідував ще Платон.

Оскільки економічні відносини між окремими регіонами тогочасної країни були ще надто слабкими, визначальну роль у збереженні її єдності й стабільності відігравала феодальна держава як форма військово-політичної організації панівних класів. Проте для збереження сталості суспільства тільки зовнішнього примусу (військового, економічного тощо) було недостатньо. Існувала об'єктивна потреба в таких нормах поведінки і діяльності, які, будучи визнаними кожною людиною, могли забезпечити упорядкованість життя тогочасного суспільства. Наслідком цієї об'єктивної історичної потреби були численні моральні кодекси різних соціальних спільнот феодального суспільства. Істотну роль у цьому процесі відігравала релігія.

Тривалий час у вітчизняній науці домінувало твердження, що мораль феодального, як і будь-якого іншого суспільства, була одним із компонентів надбудови, ідеології панівного класу. Проте таке розуміння моралі є спрощеним і однобічним.

24. Епоха відродження і її значення для формування гуманістичних ідей про гідність і права людини.

Однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм, і Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і,над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння

Переломним періодом у розвитку ідеї гідності стала епоха Відродження, духовною основою якої був гуманізм. Відродження звернулося до античного розуміння людини, проголошувало самоцінність особи та її гідність. Розуміння самостійності поєднувалося з ідеєю громадянськості як складової гідності людини,посилювало гуманістичні течії в католицизмі, а згодом і в протестантизмі [10, c. 79].

Одним з перших видатних гуманістів епохи Відродження був Лоренцо Валла (1400–1457), котрий був прихильником морального індивідуалізму. Він поклав в основусвоєї правової етики особистісний інтерес і зробив його моральним критерієм.Л. Валла закликав керуватись в оцінках людських вчинків не абстрактними моральними або правовими принципами, а конкретними життєвими умовами, які визначають вибір між добрим і поганим, між корисним і шкідливим [18, с. 69].

25. Розвиток ідеї гідності особистості в період Реформації.

В епоху Відродження і Реформації утвердилися нові стандарти людського буття, засновані на ідеї самоцінності особистості, визнання гідності й незалежності кожної людини, створення умов для їі вільного розвитку, У цей період формувалися духовні передумови для становлення буржуазного суспільства. Важливе значення в розвитку політичної думки пізнього середньовіччя мали твори Н. Макіавеллі з його раціоналістичним підходом до політичної діяльності, Ж. Бодена, який створив світську концепцію державного суверенітету, соціалістів-утопістів з їхнім прагненням до ідеалу гармонійного суспільства абсолютної справедливості. Справжнім переворотом у релігійно-політичному житті стали ідеї великих реформаторів церкви М. Лютера, Т. Мюнцера і Ж. Кальвіна. Європейський гуманізм, що сформувався в середньовічній Європі, справив визначальний вплив на розвиток української суспільно-політичної думки. Праці С. Оріховського, І. Вишенського та інших вітчизняних мислителів стали основою розвитку державно-правової думки в Україні.

26. Концепція прав людини, його гідності в лібералізмі.

Найвизначніші представники лібералізму - Локк, Монтеск'є, Руссо, Кант, Джефферсон, Сміт, Мілль, Бентам та інші - по суті заклали основи сучасногорозуміння прав людини. Вони обгрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, свободу і власність, опір гнобленню та деяких інших як природних, невід'ємних (невідчужуваних) і священних імперативів і норм взаємовідносин між людьми і владою.

Вперше ліберальна концепція прав людини знайшла систематизоване юридичне вираження в 1776 р. в Вірджинської декларації, покладеної в основу Білля про права конституції США, прийнятого в 1791 р. У 1789 р. основоположні права - свобода особистості, права на власність, безпека й спротив гнобленню - були конституційно закріплені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Ці видатні політико-правові акти не втратили актуальності і сьогодні, хоча, звичайно ж, нинішні уявлення про права людини набагато багатше за змістом.
Ліберальні права, поступово отримали державне визнання в Америці та Європі з кінця XVIII ст., Відповідали в першу чергу інтересам буржуазного класу, прямо зацікавленого у скасуванні феодальних привілеїв і станових обмежень, в усуненні державних заборон на виробничу та торгово-підприємницьку діяльність, в приборканні держави і його підпорядкуванні своєму контролю за допомогою сили грошей.
Як писав один з видних теоретиків лібералізму Бенжамін Констан, "гроші є найнебезпечніше зброю деспотизму, разом з тим і найміцніша узда для нього <...> У наші дні приватні громадяни сильніші за політичні влади: багатство є сила всюдисуща, більш соотносимая з усіма інтересами і від того набагато реальніша, що викликає більше слухняність. Влада загрожують, багатство винагороджує; від влади можна вислизнути, обдуривши їх; щоб домогтися милості багатства, йому потрібно служити ".
Політичний лібералізм, підпорядкувавши права людини силі грошей, показав тим самим свою обмеженість.

27. Закріплення прав людини в американській Декларації незалежності.

Цей документ, що являє собою по суті Білль про права, зробив найсерйозніший вплив на конституційну творчість незалежних штатів. У ньому містилися розділи, спеціально присвячені правам і свободам громадян.
Могутнім імпульсом конституційного закріплення прав і свобод, початок якому поклала Віргінська декларація, стала прийнята 4 липня 1776 р. на II конституційному конгресі Декларація незалежності (І Конституційний конгрес 5 вересня 1774 р. створив загальний представницький орган для всіх колоній).
Автором проекту Декларації був 33-х літній Томас Джефферсон — родоначальник демократичної ідейно-політичної традиції в США. Створюючи порівняно невеличкий за своїм обсягом документ, Т. Джефферсон спирався як на теорії американських і європейських просвітителів, так і на революційний досвід населення англійських колоній. Не всі свої демократичні перетворення йому вдалося втілити. Відомо, наприклад, що стаття, яка засуджує рабство, була видалена з проекту на наполегливу вимогу Південної Кароліни і Джорджії. Проте створена ним політична теорія Декларації має явно виражений демократичний і революційний характер.
Декларація незалежності складається з преамбули, чотирьох частин, переліку «самоочевидних істин», списку викладів англійського короля і заключної частини, в якій сказано, що «сполучені колонії відтепер є і по праву повинні бути вільними і незалежними державами». Самий акт оголошення колишніх британських колоній незалежними суверенними державами (створення США як єдиної федеративної республіки відбудеться в момент вступу в силу конституції 1787 р.) був подією виняткової важливості не лише для самих американців, але й для зовнішнього світу. Проте не менше значення мали і положення Декларації, у яких говорилося про людей, суспільство і державу.
Друга частина Декларації починається просто й урочисто: «Ми вважаємо самоочевидними такі істини: усі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, серед яких — право на життя, свободу і прагнення до щастя».
Насамперед варто зазначити, що принцип рівності поширювався аж ніяк не на всіх людей, а лише на білих чоловіків. Всі раби за своїм становищем були не суб’єктами цивільних прав, а об’єктами цивільних правовідносин — купівлі, продажу й обміну. Принцип рівності не поширювався також на корінних жителів Америки — індійців, які хоча й не були рабами, але цілком виключалися з політичної спільноти. Жінки не мали політичної правоздатності, їхня цивільна правоздатність була обмежена.
Цей перелік виглядає досить скромно в порівнянні з Віргінською декларацією прав. У Декларації незалежності немає згадки про виборчі права, процесуальні гарантії правосуддя, свободу преси, свободу віросповідань. Але немає в ній і згадки про право приватної власності. Хоча це зовсім не означало її скасування.
Оцінюючи історичне значення документу, американські вчені відзначали важливість положення про «прагнення до щастя». «Саме ідея про право людини на прагнення до щастя складає святую святих революційної доктрини Декларації незалежності; саме ця ідея, завдяки доданій їй величі, вічної загальної форми робить документ наповненим глибоким змістом і хвилюючим для всіх часів».
Найважливіше значення мало також положення Декларації про те, що народ не лише має право скинути неугодний йому уряд, але й за певних обставин зобов’язаний зробити це.

28. Американський Білль про права, його зміст і значення.

Білль про права (англ. Bill of Rights) — неофіційна назва перших десяти поправок до Конституції США, які закріплюють основніправа людини. Поправки були запропоновані Джеймсом Медісоном 25 вересня 1789 на засіданні Конгресу США першого скликання і вступили в силу 15 грудня 1791 року^[1]. Вперше на загальнодержавному рівні одноманітно було визначено правовий статус громадянина США, окреслено сфери федерального контролю за дотриманням громадянських прав і свобод, які також вперше в історії конституційного законодавства були побудовані як заборони та обмеження, накладені в першу чергу на самі законодавчі органи^[2].

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян.

· В перший поправці закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань.

· Друга поправка гарантує право громадян носити зброю.

· Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника — у мирний час, та у порядку встановленому законом — під час війни.

· Згідно з четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та вилучення майна.

· П'ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути відібрана для суспільного користування без справедливого винагороди; встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе.

· Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката

· Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як згідно із нормами загального права.

· Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань.

· Дев'ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав.

· Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.

На думку Н. О. Крашениннікової, умовно текст Білля про права можна розділити на 2 частини: у першій з них закріплені класичні демократичні права і свободи громадян, а в другій — гарантії їх реалізації, названі у П'ятій поправці «належної правової процедури»

29. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789р., її зміст і значення.

Декларація урочисто проголосила рівність людей перед законом, суверенітет нації, право народу на участь у створенні законів, відповідальність і підзвітність службових осіб, принцип поділу властей на виконавчу, законодавчу і судову, рівномірне, що відповідає становищу громадянина, стягнення податків.

Вона зафіксувала гарантії прав особи та принципи буржуазної законності: немає злочину – немає покарання, презумцію невинності, відповідність покарання злочину.

В Декларації 1789 року були проголошені такі основні права людини і громадянина:

1. Люди народжуються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть грунтуватися тільки на суспільній користі.

2. Метою всякого політичного союзу є збереження природних і невід’ємних прав людини. Права ці суть: свобода, власність, безпека і опір гнобленню.

3. Джерело всієї верховної влади завжди є в нації. Ніяка установа, ніяка особа не може здійснювати влади, яка не походить прямо від нації.

4. Свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншому, таким чином здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими ж правами. Ці межі можуть бути визначені тільки законом.

5. Закон може забороняти лише дії, шкідливі для суспільства. Все, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений робити те, чого закон не приписує.

6. Закон є вираз загальної волі. Всі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у виданні законів. Закон мусить бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає. Через те, що всі громадяни перед ним рівні, то вони повинні однаково допускатися до всіх занять, місць, громадських посад залежно від їх здібностей без будь-яких відмінностей, крім відмінностях в їх доброчинностях і талантах.

7. Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або заарештований інакше, як у випадках, визначених законом і за приписаними ним формами. Ті, які випрошують, віддають, виконують або примушують виконувати свавільні накази, підлягають карі, але кожен громадянин, викликаний або взятий в силу закону, повинен негайно коритися, чиняти опір, він стає винним.

8. Закон повинен встановлювати тільки строго і очевидно необхідні кари, ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, встановленого і обнародованого до вчинення злочину і законно застосованого.

Історичне значення Декларації прав людини і громадянина 1789р.

Декларація прав людини і громадянина – це маніфест антифеодального характеру, що закріпив політичні і правові погляди буржуазії на початковому етапі революції. Із цієї Декларації випливають основні принципи буржуазного права – священність і недоторканність приватної власності.

Незважаючи на проголошену Деклорацією рівність усіх громадян, новий виборчий закон поділяв їх залежно від майнового цензу на активних і пасивних. До останніх, що не дістали права голосу, були віднесені всі неімущі.

Після прийняття Декларації церковна власність була конфіскована і оголошена національним майном та підлягала продажу з торгів. У результаті вона перейшла дорук буржуазії і частково заможного селянства. Церква була позбавлена права реєструвати народження, шлюби, смерть.

Було також установлено новий адміністративний поділ. Відповідно до нього Франція мала 83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун. Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі та інші. Скасовувалися всі дворянські титули і звання. У результаті цього були створені необхідні для буржуазії умови для підприємницької діяльності.

Всі ці положення знайшли своє відображення у праві більшості країн.

30. Формування першого покоління прав людини.

перше покоління прав людини - невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, врегульовані цими правами. Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини: Велика хартія вільностей 1215 p.; Петиція про права (1628); Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679); Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (США, 1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відносин і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, надав їм справді демократичного характеру. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основоположних прав людини була визнана у більшості розвинених країн.

31. Розвиток прав людини і громадянина в 19 – 20ст. в законодавстві і суспільній практиці.

На початку ХХ ст. у Європі з’явилися конституції, які містили не тільки «класичні» - громадянські і політичні – права, але й включали статті, що торкалися прав економічних, соціальних та культурних, приписували урядові обов’язки у сферах зайнятості, освіти, громадського здоров’я, тощо (Конституція Німеччини 1919 року, радянські Конституції Росії та України 1918 року). Більш-менш системно вперше в історії України права людини були відображені в Третьому Універсалі Української Центральної Ради [15, ст.38-40] від 7 листопада 1917 р., який проголосив «свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканности особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами», встановив восьмигодинний робочий день, приписав вжити «всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування», наголосив на необхідності існування справедливого суду та скасував смертну кару. В Четвертому Універсалі [15, ст.49-51] всі ці права були підтверджені. Водночас на рубежі XVIII-XIX століть для зубожілих верств суспільства в країнах Європи практичне використання навіть проголошених у конституціях прав було суттєво ускладнене або взагалі неможливе, оскільки вимагало неабияких коштів, часу, знань. Це викликало масові протести деяких груп суспільства і, як наслідок, посилення уваги з боку держав до соціальних та економічних прав. Можна вказати на наступні істотні елементи формування на початку ХХ ст. в країнах Західної Європи доктрини прав людини [21, ст.26-27]. На першому місці залишаються громадянські права та політичні свободи, хоча їх індивідуалістичний (ліберальний) характер модерується підкресленням ролі суспільства в житті особистості. Свобода перестає бути абсолютною, що відбувається через все більше привертання уваги до рівності, яку повинні супроводжувати матеріальні гарантії. Таким чином, державі відводиться все більша роль у справі творення формальних гарантій (законодавство) і матеріальних забезпечень (зокрема, соціальна політика, податки) для економічних та соціальних прав. У 1942 р. вперше був вжитий англійський термін human rights – у Декларації Об’єднаних націй 26-ти держав-союзниць антигітлерівської коаліції [5]. Цей термін замінив термін natural rights - природні права – і пізніший термін the rights of man, який, до речі, деякі науковці [8, ст.19] перекладають як «права чоловіка», що не включали права жінок, і відображали незрілість тогочасної концепції рівності прав людини. Понад те, М.Антонович вважає, що у французькій Деларації 1789 р. також йшлося про «права чоловіка і громадянина».

32. Міжнародно-правове співробітництво в галузі прав людини до ІІ світової війни.

Проблема прав й основних свобод людини завжди хвилювала людство. Але в минулому вона практично не виходила за національні рамки і знаходила своє відбиття в працях вчених, в конституційних актах окремих держав. Варто пригадати, наприклад, працю англійського філософа Джона Локка "Два трактати про державу" (1960 р.), де він стверджував, що права людини мають природний характер і з'явилися раніше держави, американську Декларацію незалежності (1776 р.), французьку Декларацію прав людини і громадянина (І789 р.), Білль про права Сполучених Штатів (1791 р.), в яких проголошувалися основні права людини і покладався обов'язок на уряди гарантувати їх. Все це, безумовно, мало позитивне значення не тільки для забезпечення прав людини в той час, але й для подальшого розвитку цього інституту в національному праві та закріплені його в праві міжнародному. Однак, про існування якогось, навіть примітивного міжнародного механізму захисту цих прав в ті часи, зрозуміло, не могло бути й мови, Стан міжнародних відносин, міжнародна правосвідомість ще не досягли тоді такої позначки, щоб принцип поважання прав й основних свобод людини набув на міжнародній арені виразних рис і вів до створення якихось організаційних форм його забезпечення.

Тільки після другої світової війни, яка продемонструвала всьому людству, насамперед, на прикладі фашистської Німеччини, до яких жахливих наслідків може привести політика зневажливого ставлення правлячої верхівки до прав і свобод свого й чужих народів, принцип поважання прав людини набрав конкретного міжнародно-правового звучання. Розуміння тісного взаємозв'язку між дотриманням прав людини в окремих країнах і міжнародною безпекою й усвідомлення необхідності співпраці в галузі захисту цих прав спочатку відбилося в Статуті ООН, преамбула якого, зокрема, підкреслює рішуче прагнення народів утвердити віру в основні права людини, а ст. 55 закликає до їх поваги й дотримання стосовно всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії. Подальше міжнародно-правове закріплення й чітке окреслення комплекс цих прав знайшов у Загальній декларації прав людини 1948 р., інших документах ООН, наприклад, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1961 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Однак в системі ООН, зокрема, в силу існуючих в цій всесвітній міжнародній організації протиріч не була створена якась постійна правова інституція, яка відправляла би міжнародне правосуддя в галузі прав людини. ООН головним чином декларувала в своїх документах права й основні свободи людини та в деякій мірі контролювала їх здійснення на терені держав членів, як правило, без застосування якихось міжнародних санкцій до порушників.

Принцип дотримання прав людини у післявоєнні роки поступово вписувався й у регіональне міжнародно-правове поле і найбільш виразно проявив себе в Європі, зокрема, при створенні різних європейських структур. Цей принцип став наріжним каменем Ради Європи з моменту утворення цієї організації у 1949 р. Так, ст. З Статуту Ради Європи проголошує, що кожний член цієї організації визнає принцип верховенства закону й принцип, а силу якого будь-яка особа, котра знаходиться під його юрисдикцією, повинна користуватися правами людини й основними свободами, а ст. 8 передбачає призупинення членства і навіть виключення з членів організації в разі серйозного порушення цього принципу. 4 листопада 1950 р. десять держав членів Ради Європи підписали Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка набрала чинності З вересня І953р. Ця Конвенція стала першим міжнародним правовим документом в галузі прав людини, який не тільки проголошував ці права й закликав до їх дотримання, але й накладав певні юридичні обов'язки на сторони й вводив розраховану на постійне застосування систему контролю за здісненням прав людини на терені держав членів. На протязі десятиріч Конвенція доповнювалась і змінювалася шляхом прийняття протоколів до неї, тим самим удосконалюючи механізм своєї дії.

33. Статут ООН 1945р. Про утвердження віри в права людини.

Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), у Преамбулі якого, як уже відзначалося, проголошена рішучість народів "знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй". Ст. 1 Статуту ООН (п. 3) зобов'язує всі держави до міжнародного співробітництва "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії". Таке формулювання в поєднанні з положенням, відзначеним у Преамбулі Статуту, свідчить про те, що розвиток поваги до прав і свобод людини є однією з основних цілей ООН і найважливішим принципом сучасного міжнародного права. Це підтверджується в ст. 55 Статуту, де підкреслюється, що з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рівноправності і самовизначення народів, Організація Об'єднаних Націй сприяє загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії. Таким чином, у Статуті ООН сформульований і закріплений один із найважливіших принципів сучасного міжнародного права - принцип поваги прав і свобод людини. Змістом цього принципу є утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність прав великих і малих націй, а також заходи, що здійснюються міжнародним співтовариством з метою реалізації цих положень.

Згідно зі ст. 60 Статуту ООН, відповідальність за виконання функцій ООН у сприянні загальній повазі прав і свобод людини покладена на Генеральну Асамблею ООН і під її керівництвом на Економічну і Соціальну Раду.

Внаслідок цього і на підставі ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організовує дослідження і робить рекомендації з метою "сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії".

Повноваження Економічної і Соціальної Ради у цій сфері визначені в ст. 62 Статуту ООН. У ній відзначається, що "Рада уповноважується робити рекомендації з метою заохочення поваги і Дотримання прав людини й основних свобод для всіх".

34. Визнання прав людини в післявоєнних конституціях зарубіжних країн.

У післявоєнний період були прийняті або суттєво змінені конституції багатьох країн Америки (Бразилія, Болівія, Гондурас, Домініканська Республіка,Сальвадор, Канада), Європи (Італія, Франція, ФРН, Данія, Греція, Іспанія, Португалія), Азії (Японія, Туреччина, Ю. Корея, ПАР, Філіппіни). Кожна з нині діючих конституцій має специфічні індивідуальними рисами. У них знайшли відображення соціальні, національні, політичні, історичні, релігійні та інші особливості відповідних країн. У той же час чинним нині конституціям притаманні деякі загальні, співпадаючі риси.

1. Всі конституції в тій чи іншій формі проголошують і встановлюють демократичні свободи громадян та підданих.
Зазвичай у самому тексті основного закону міститься відповідна глава чи розділ. У новітніх конституціях, особливо латиноамериканських, правове становище людини і громадянина з точки зору техніко-юридичної розроблено досить грунтовно, з безліччю деталей. У той же час є ряд конституцій, в основному тексті яких відсутні розділи або навіть згадки про права і свободи. До їх числа відносяться конституції США, Франції 1958 року.

у повоєнних конституціях більш конкретно прописуються права і свободи особистості. Більш чітко в післявоєнних конституціях отримали своє відображення соціально-економічні права і свободи.
На «асортимент» прав і свобод тут також зробила вплив науково-технічна революція. Наприклад, повсюдне розвиток сучасних засобів комунікації ставить питання про підслуховування телефонних розмов подібно до того, як колись була поставлена ​​і вирішена проблема таємниці листування. Прогрес медичноїнауки також «висвічує» деякі правові питання. Факт юридичної встановлення моменту смерті людини впливає на можливість трасплантаціі його органів іншій людині; з'явилася практична можливість змінювати свою стать і в зв'язку з цим має з'явитися відповідне право; в даний час в зарубіжних країнахшироко обговорюється і не скрізь однаково в правовому сенсі вирішується проблема передчасного переривання вагітності; в післявоєнні роки в конституційному законодавстві закріплюється право на життя, а проте в 80-90-ті роки стала широко дискутуватися і проблема добровільного відходу з життя- право на смерть (евтаназія). Це право одержує законодавче закріплення (наприклад, у США).

35. Формування другого покоління прав людини.

Друге покоління прав людини - соціальні, економічні і культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.) - сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав внаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права дістали нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., а також у низці конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 05.02,1917; Італійська Республіка, 02.12.1947 та ін.) Й у доповненнях і поправках, внесених до старих конституцій.

36. Міжнародний білль про права людини: склад, історія формування,значення.

Міжнародний білль про права людини включає:
Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до нього.

Права людини вже знайшли своє відображення в Статуті Ліги Націй, який обумовив серед усього іншого створення Міжнародної організації праці. В 1945 році на Конференції в Сан-Франциско, де розроблявся Статут Організації Об’єднаних Націй, була внесена пропозиція включити в нього Декларацию основних прав людини, але вона не була розглянута, оскільки вимагала більш ретельного розгляду, ніж було на це часу. В Статуті прямо говориться про "заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без різниці щодо раси, статі, мови і релігії". Багато людей також вважають, що в цілому ідея прийняття "Міжнародного білля про права людини" достатньо чітко відображена в Статуті.

Підготовча комісія Організації Об’єднаних Націй, засідання якої відбулося відразу ж після закриття Конференції в Сан-Франциско, рекомендувала Економічній і Соціальній Раді на своїй першій сесії заснувати комісію із заохочення прав людини, як це передбачається в статті 68 Статуту. Згідно з цією рекомендацією на початку 1946 року Рада заснувала Комісію з прав людини.

У січні 1946 року у першій частині своєї першої сесії, що відбулася в Лондоні, Генеральна Асамблея розглянула проект декларації основних прав людини і свобод та передала цей проект Економічній і Соціальній Раді "для подання його на розгляд Комісії з прав людини під час розробки нею міжнародного білля про права людини". На початку 1947 року на своїй першій сесії Комісія доручила своїм посадовим особам розробку (за її власним формулюванням) "попереднього законопроекту міжнародного білля про права людини". Згодом ця робота була передана офіційному редакційному комітету, який складається із членів Комісії представників восьми держав, відібраних із належним урахуванням геогерафічного розподілу.

Зага́льна деклара́ція прав люди́ни — рішення Генеральної Асамблеї ООН, яке є найавторитетнішим джерелом міжнародних норм щодо прав людини.

37. Загальна декларація прав людини 1948 р.

«Загальна декларація прав людини» була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в паризькому палаці Шайо. Її перекладено принаймні 375 мовами й діалектами мов^[1]. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона мала рекомендаційний характер, і 30 статтей, в яких