Істини буття Бога в релігії. Докази буття БогаІдея абсолюту, ідея Бога належить до кола основоположних проблем філософії релігії, зокрема філософської теології (як конфесійної, так і позаконфесійної). їх функції спрямовані на створення такого філософського вчення, яке б давало можливість продемонструвати або підтвердити існування Бога, якщо можна при цьому визначити його природу, охарактеризувати відносини між Богом і світом, Богом і людьми. Філософське обгрунтування існування Бога полягає в наданні філософських аргументів на користь реальності його буття. Засобом такого обгрунтування виступає логіка зв'язку раціонально-філософських суджень, в основі яких лежать природно-космічні, соціально-історичні й індивідуально-життєві явища, що зустрічаються у людському досвіді. Тобто з трьох головних джерел релігійного вірування в існування Бога (прозріння, розуму й досвіду) філософсько-теологічні спроби засвідчити існування Бога грунтуються на двох -досвіді та розумі. В теоретичних обґрунтуваннях існування Бога, філософія релігії найчастіше використовує поняття "доказ" і "аргумент", але однак ці поняття не слід розуміти ні у співвідношенні з класичною філософською теорією, ні за аналогією з природничо-науковим або математичним доведенням. Застереження щодо використання понять "доказу" й "аргументу" покликані засвідчити певну проблематичність самої спроби теоретично обґрунтувати Бога. Серед доказів, які перевірені історією на стійкість, мають чітку аргументацію і широке визнання, виокремлюються три: "онтологічний доказ", "космологічний доказ", "телеологічний доказ";. Онтологічний доказ обґрунтовує існування Бога, виходячи з поняття Бога як реальності, досконаліше якої неможливо помислити нічого. Найперший широковідомий виклад онтологічного доказу міститься у трактаті Ансельма Кентерберійського "Прослогіон", де він доводить, що Бог - це "буття в дійсності", "дещо таке, величніше від чого щось інше помислити неможливо". Але припустимо, що хтось заявляє, що Бога немає. Ця особа, пояснює Ансельм, "розуміє почуте, а те, що вона зрозуміла, залишається в її умі". З цього він робить висновок, що Бог знаходить собі місце навіть в розумі тієї людини, яка заперечує його існування. Та Бог, за Ансельмом, існує не лише в уяві, але і в дійсності. Бо якби він існував лише як предмет умоспоглядання, то можна було б припустити, що в дійсності може бути й дещо величніше. Подібну версію онтологічного доказу обґрунтовували Н.Малькольм, Е.Плантінга, а особливо Р.Декарт, який у "роздумах про першу філософію" під поняттям "Бог" розумів "вкрай досконалу істоту". Саме таке визначення "Бога", на думку Р.Декарта, дає підстави твердити, що Бог дійсно існує. Чому? Та тому що, як свідчить філософ, існування - це "своєрідна досконалість". Якщо Бог, за Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії
Іншими словами, Бог уявляється нам найдосконалішою істотою. Якщо ця істота не має ознак буття, то вона недостатньо досконала і ми вступаємо у суперечність із собою, усунути яку можна, лише визнавши існування Бога. Такі загальні риси онтологічного доказу в його класичній формі, який одначе намагались змінювати, коректувати, удосконалювати за допомогою нових філософсько-аргументативних і логічних засобів. Був він і об'єктом критики й контраргументації, найбільш відомий варіант якої ми маємо у Канта. Щодо онтологічного доказу Кант висунув два заперечення. Перше з них він подає так: якщо в однотипному судженні я відкидаю предикат і зберігаю суб'єкт, то виникає суперечність, через це я говорю, що в однотипному судженні предикат неодмінно підпорядковується суб'єктові. Але коли я відкидаю суб'єкт разом з предикатом, то суперечності немає, бо "вже не залишається нічого", чому щось могло б суперечити. Навести як приклад і водночас заперечувати, що трикутник має три кути - суперечність, хоча заперечення трикутника разом з його трьома кутами не містить в собі ніякої суперечності. Те ж саме можна сказати й про абсолютно необхідну сутність. Якщо відкидається її існування, то відкидається й саме ця сутність з усіма її предикатами. У другому запереченні Кант доводить, що "буття" не реальний предикат, тобто воно не поняття про щось таке, що можна було б додати до поняття якоїсь речі. Воно тільки покладання речі або певних визначень, що існують самі по собі. В логіці це служить лише зв'язкою в судженні... Якщо взяти суб'єкт (Бога) з усіма його предикатами (сюди належить і всемогутність) і казати - "Бог є" або "Є Бог", то ми не долучаємо нічого нового до поняття Бога, а тільки покладаємо суб'єкт сам по собі з усіма його предикатами до того ж як предмет відносно мого розуміння. В обох випадках, підсумовує Кант, зміст повинен залишатися тим самим. Інакше кажучи, дійсне містить у собі не більше, ніж просто можливе. Сто наявних талерів не містять у собі ні на гріш більше, ніж сто можливих талерів. То ж Кант, з одного боку, заперечував думку, що ми можемо доводити існування Бога на тій підставі, що існування - це властивість, ознака, характеристика, безумовно притаманна Богові, а з другого - доводив, що поняття Тема 6. Онтологія релігії
Тривалу історію і різні версії мав і найприйнятніший із доказів -космологічний. Його основоположна ідея полягає в тому, що Бог повинен існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і тому, що здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов'язане з переконанням, що все, що виникло, повинно мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність. То ж, оскільки все, що виникає, має причину свого існування і оскільки Всесвіт виник, то він має причину свого існування, якою і є Бог. Існує кілька версій космологічного доказу (за випадковістю, за задумом) та найсуттєвішим є "доказ за першопричиною", що міститься у перших трьох із так званих "п'яти доказів", розроблених Томою Аквінським у праці "Summa Theologiae". Тома Аквінський розпочинає свою аргументацію з трактування змін (руху). У світі не викликає сумніву те, твердить він, що все змінюється, замінюючись чимось іншим. Але ця зміна може статися лише тоді, коли існує щось таке, що чинить вплив на істинну сутність даної речі, досягнуту внаслідок змін. То ж, на думку Аквіната, повинна бути першопричина всіх змін, яким підпадають речі. Адже не може існувати нескінченного ланцюгу речей, замінюваних іншими речами, бо кожна зміна в даному ряді взаємопов'язаних змін виступає лише опосередкованим ініціатором змін і сама потребує ініціації ззовні. Має бути щось таке, що спричинює зміни в речах, а саме не підлягає змінам ззовні, мусить існувати незмінний ініціатор змін, яким і є Бог. Згідно з другим доказом Аквіната, одна природна річ обумовлює іншу, у світі існує загальна причинна обумовленість. Але в такому разі мусить бути перша причина або щось таке, що не завдячує своєму існуванню чомусь іншому. Ми ніколи не спостерігали і не могли спостерігати щось таке, що мало б причину в самому собі, бо це означало б, що ця річ передує собі самій, а це - неможливо. Такі ряди причин, за логікою мислення Томи Аквінського, мусять десь доходити до краю, впорядковані низки причин мусять мати першу ланку, відправну основу, якою і є Бог. Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії
В основі телеологічного (від грецьк. телео - мета) доказу існування Бога, який, за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, лежить ідея того, що порядок, який ми спостерігаємо в навколишній природі і Всесвіті загалом, є результатом задуму і дії розумного й всемогутнього зодчого. Найперший зразок викладу телеологічного доказу відзнаходимо у трактаті Ціцерона "Natura Deorum" ("Походження богів"), де один із персонажів - Луцілій - висловлює думку, що Всесвітом має в якийсь спосіб правити або спричинювати Історія телеологічного доказу - це не лише історія спроб дати відповідне тлумачення різним формам порядку та намагань життя природи, але й історія прагнень залучити в "дослідну основу" цього доказу нові сфери природного, соціального, особистісного буття. Як правило, звертають увагу на два способи доведення, до яких вдаються ті, хто вбачає у світобудові ознаки задуму. До першого належать ті, хто розглядає задум як закономірність, до другого - ті, для яких задум виявляється як мета У версії, в якій доказ за задумом проявляє себе як закономірність, домінуючою є ідея високого рівня впорядкованості Всесвіту, що можна з'ясувати тільки впливом розумної сили або розумної причини, тобто причини, наділеної розумом. Один із авторів такої версії Річард Свінберн, звертаючи увагу на всюдисущність послідовності закономірностей, що спостерігаються нами, пояснював, які прості закони керують всіма подіями, що змінюють одна одну. З підручників фізики, хімії та біології, говорив він, ми можемо дізнатися про те, як поводить себе у світі майже все. Закони такої поведінки можна визначити за допомогою відносно простих, зрозумілих людям формул, завдяки яким існує можливість успішно передбачати майбутнє. Та якщо впорядкованість природи це - відповідність формулі, простим фізичним законам, які можна передати Тема 6. Онтологія релігії
Версію доказу за задумом в аспекті мети найбільш повно репрезентує Вільям Пейлі (1743-1805 pp.), який доцільність Всесвіту, складну систему взаємодій, що існують на Землі, пояснює за аналогією з годинником, різні частини якого виготовлені й зібрано докупи з певною метою, аби продукувати рух, а цей рух розмірюється так, щоб відміряти години доби. Всесвіт, за Пейлі, нагадує годинник, а тому має пояснюватися через діяльність розумної і цілеспрямованої сили. Із розвитком науки розширялась і дослідна основа телеологічного доказу. Так на початку нашого століття було запропоновано розглянути в перспективі даного доказу ту обставину, що природа могла б і не мати всі ті умови, які необхідні для появи органічного життя і свідомості, або той факт, що Всесвіт демонструє наявність певної раціональної структури і інтелігібельний (від лат intelligibilis - доступний для пізнання, мислимий) певною мірою для людського розуму тощо. Сучасні спроби розробки телеологічного доказу спрямовані переважно на дослідження умов появи життя, в першу чергу людського життя. Поєднання структурних компонентів й еволюційних процесів Всесвіту, що є спеціальними умовами виникнення життя людей, інтерпретується провіденційно (від лат. providentia - передбачення, провидіння). Відзначається, що ці умови утворюють надзвичайно складний зв'язок, який не можна пояснити простим випадковим збігом обставин або неорганічною та органічною еволюціями. Такий зв'язок може бути здійснений тільки мудрою силою Бога, що реалізує певний задум. Проаналізовані докази існування Бога тією чи іншою мірою наявні у більшості філософсько-теологічних учень про Бога. їх можна поділити на дві найбільш загальні групи: філософсько-теїстичну і філософсько-антропологічну. Філософсько-теїстична концептуалізація природи Бога виходить із ідеї Бога як праоснови світу. В ньому вкорінене все, оскільки все походить від нього як від першопричини і тяжіє до нього як кінцевої мети. Сама ж праоснова може бути вкорінена тільки в самій собі, перша і остання причина всього мусить бути причиною самої себе. Бог, як така причина, існує в силу абсолютної необхідності своєї власної сутності. Він є із самого себе буття. Тому в ньому повністю співпадають сутність і наявне буття. Бог не тільки має буття як суще, тобто те, що має буття, але є саме буття. Отже, саме буття Бога є всією повнотою буття. Звідси випливає його нескінченність, трансцендентність стосовно конкретного сущого. Найбільш повно така версія природи Бога викладена у філософському вченні про Бога, створеному одним із найвидатніших філософів XX століття А.Уайтхедом (1861-1947 pp.). У його філософській концепції Бог постає актуально сущим, джерелом всіх ідеалів і нових можливостей. Філософсько-антропологічні обгрунтування існування Бога здійснюються в Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії основному через осмислення образу людини і в першу чергу її богоподібність. Практично всі антропологічні вчення і концепції спрямовують свої зусилля на осмислення цього основоположного твердження, покликаного охарактеризувати сутність людини. Оскільки в християнській традиції Бог "трансцендентний" відносно світу, то і такі фундаментальні структурні компоненти образу людини, як дух, душа повинні також виявити певні аспекти такої здатності, тобто якусь "трансцендентність". Зазначені компоненти подаються в такій філософській концептуалізації, що їх важко пояснити у параметрах природно-історичної реальності, а відтак вони розглядаються як такі, що мають надприродне походження і можуть бути пояснені тільки з позицій існування іншої, трансцедентно-божественної реальності. Філософська антропологія, за словами М.Бердяєва, розпізнає природу людини як образ і подобу абсолютного буття, як мікрокосм, як верховний центр буття. Також вона пояснює і проливає світло на таємничу двоїстість природи людини. Подібне бачення є в антропологічних концепціях М.Шелєра, Б.Паскаля, Г.Плеснера, А.Гелена, М.Бубера тощо. Основними філософськими формами усвідомлення Бога є теїзм, деїзм і пантеїзм. В основі теїзму (від грецьк. theos - Бог) як вчення лежить уявлення про особистість Бога, який трансцендентний світові, що був ним створений у вільному акті волі і яким він керує. Бог в теїзмі впливає на всі матеріальні й духовні процеси. Він - джерело усіх предметів і явищ, водночас відмінний від них. Із Богом як надприродною особою віруючі можуть спілкуватися мовою релігії, передусім молитовним зверненням. У найбільш розгорнутому вигляді концепція теїзму представлена в богословсько-філософських вченнях християнства, ісламу та іудаїзму. На відміну від теїзму, якому притаманна віра в особистого Бога - творця світу, в релігійно-філософському вченні деїзму (від лат. Deis - Бог) Бог постає безособистісною першопричиною світу, тобто вищим розумом, з буттям якого пов'язана побудова Всесвіту. Окрім цього, Бог у вченні деїзму, після створення світу, не втручається в процеси і явища, що відбуваються в ньому. Сягаючи своїми витоками середньовічної філософії, деїзм як філософський напрямок, оформляється лише в XVII столітті. Його засновником вважається лорд Г.Чербері (Англія), який розвинув ідею релігії розуму ("Traktatus de veritate...", 1624 р.). Прибічники деїзму існуючим формам релігії протиставляли "природну релігію Розуму", яка виводиться із самої природи людини і ґрунтується на розумі. Заперечуючи деякі релігійні догмати й обряди, виступаючи проти проявів релігійної нетерпимості, деїсти прагнули вивільнити науку і філософію від утисків церкви. Водночас вони визнавали існування Бога як першопричини (Дж. Лок, АБольтер, І.Кант тощо). Окремі з них, як наприклад, ГЛейбніц, вважали, що існування Бога можна чітко довести. А великий І.Ньютон взагалі залишав за Тема 6. Онтологія релігії
У пантеїзмі (від грецьк. pan - все, theos - Бог), як філософському вченні, Бог ототожнюється зі світом, природою. Його прибічники розглядають Бога не як надприродну особу, трансцендентне начало, а як абсолют (безособовий дух), злитий з природою в єдине ціле. Пантеїстичні ідеї досить давні. Вони сягають ще часів, коли не було навіть поняття Бога як єдиного світового духу, їх можна виявити вже у брахманізмі, індуїзмі, даосизмі, у філософії стоїків і неоплатоніків. Термін "пантеїзм" ввів нідерландський теолог Й.Фай (1709 p.), а концептуальну систему ідей пантеїзму вперше виклав англійський філософ Д.Толанд у своєму "Пантеїстиконі" (1720 p.). Пантеїзм ніколи не був однорідним. Як правило, виокремлюють дві основні його форми: натуралістичну і релігійну,що час від часу зазнавали значних видозмін. В натуралістичній тенденції пантеїзму, що з особливою силою почала проявлятися в епоху Відродження, Бог "розчиняється" в природі Всесвіту. Бог є "нескінченний максимум" (М.Кузанський), він існує лише "в речах" (Дж. Бруно, Дж. Кардане, Т.Кампанелла), Бог і природа - єдина субстанція (Б.Спіноза, Й.Г.Гердер), Бог - безособова й умоглядна "форма", яка обладнує "матерію" (Г.Сковорода). Прибічники релігійного пантеїзму, що значною мірою спирались на неоплатонічне вчення про еманації, розвивали концепції вічного, позачасового породження природи безособовим Богом. Вони "розчиняли" природу в Бозі, вважаючи його безособовим світовим духом, що прихований у самій природі. Звідси й твердження про присутність Бога у всіх процесах і явищах як їх надприродного начала (І.С.Еріугена, І.Екхарт, М.Мальбранш тощо). Підсумовуючи, зазначимо, що проблема буття Бога, релігії знаходиться у полі зору практично всіх сучасних філософських напрямків, починаючи від неотомізму, де вона є визначальною, і закінчуючи прагматизмом (Ч.Пірс, У.Джемс, Д.Дьюї), де ці питання є другорядними. У неотомістській доктрині (Е.Жільсон, Ж.Марітен, А.Дондейн, К.Фабро) "саме буття" є Бог, в якому проявляється тотожність сутності й існування, тобто він охоплює всю повноту буття, не обмежену небуттям. Він обіймає собою всю досконалість буття. Бог є "чисте буття", "чиста досконалість" (actus purus), а тому перебуває за межами, доступними розуму, який оперує кінцевими величинами. Бог є причина буття, що внутрішньо властива всім речам і в них діє. Найдосконалішим витвором бога є людина, що має безсмертну душу, свободу волі й духу. Людина здатна розірвати ланцюги тваринного стану і піднестись до чисто духовного буття, доводячи цим свою свободу і стверджуючи свою гідність. Але людський дух не слід порівнювати з божественним - "чистим духом", що іманентно присутній у світі створених Богом речей. Трансцендентний світу Бог, Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії у концепції неотомізму, одночасно виявляється іманентно притаманним йому, виступаючи водночас як досконала реалізація всіх можливостей, чиста актуальність, яка являє собою незмінну і у своїй досконалості притягальну мету, до якої тяжіє весь Космос і кожна річ зокрема. Із позиції прибічників феноменології, релігійний досвід своїм корінням сягає глибинних шарів "чистої свідомості", тому й трансцендентний "Абсолют" є щось таке, що конструюється в якомусь глибокому й унікальному почутті, яке має свою першооснову в тому, що є кінцевим й істинно абсолютним (Е.Гуссерль, А.Дюмері, Ж.Ерен, У.Сеолер, Дж.Уайлд, П.Рікьор). З'ясовуючи природу та сутність релігії, феноменологи (М.Еліаде, Г. ван дер Лееув, Р.Отто, Ш. де ля Соссей та ін.) звертають особливу увагу не на ті риси, які безпосередньо дає процес релігійного відображення, а на ті, що є продуктом мисленно-фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного. Йдеться, як справедливо зазначає Б.Лобовик, про категорії "спасіння", "спокута", "священне й профанне" тощо. У неофрейдизмі (Е.Еріксон, Е.Фромм, У.Роджерс, Г.Гантрип) релігійні почуття, релігія в цілому розглядаються як норми, що виростають із природних людських відносин, тобто є нерозривним аспектом людського існування; а ідея Бога інтерпретується як така, що посилює почуття реального сприйняття світу, злиття ж з Богом є своєрідним відображенням примирення в людській психіці "Его" і "над-Его" (М.Клейн, Дж.Флюгель). Із позицій екзистенціалізму (С.К'єркегор, М.Хайдегер, К.Ясперс, Г.Марсель тощо), християнська істина релігії полягає не в тому, щоб знати істину, а в тому, щоб істиною бути. Відтак релігійна істина невіддільна від "екзистенції-" людини (її неповторності, унікальності, суб'єктивності), від самого життя і смерті, щастя і страждання, від долі індивіда. Релігійність є екзистенційною рисою людського буття, що залежить від першоначала -трансценденції, яка відкривається в акті віри. То ж, як екзистенція, за словами К.Ясперса, я існую тією мірою, якою я усвідомлюю себе як подарований собі самому трансценденцією, тобто Богом. Персоналізм зі своїм проголошенням, з одного боку, пріоритету унікальності особистісного начала як у людині, так і у бутті взагалі, а з другого, -нерозривного зв'язку особистісного "я" з іншими такими "я", відстоює релігійність комунікативної якості особи, яка має своїм праобразом правічний зв'язок людини з Богом, ідея якого, з точки зору персоналістів (Е.Муньє, Ж.Лакруа, М.Дюфрен, У.Хокінг тощо) апріорно закладена в людині. Так що всі докази його реального існування зводяться до розкриття і коментування цієї самоочевидної істини. З погляду прибічників герменевтики (Х.-Г.Гадамер, О.Больнов, К.Апель, П.Рікьор тощо) тільки цей напрямок філософії здатен розробити загальну теорію інтерпретації, придатну для вивчення релігії. Можна визначити, що таке релігія,
але це визначення повинно, на переконання О.Больнова, здійснюватись іншим шляхом, ніж звичайний процес визначення. Релігію можна визначити тільки герменевтичним способом, тобто слід виходити з якоїсь її ідеї, яка згодом буде збагачуватися через індуктивне і позитивне дослідження. Релігійна герменевтика як мистецтво тлумаченння релігії і в першу чергу біблійних текстів ("Богом відкритих істин") започатковується Августином Аврелієм (вчення про речі і про знаки, з'ясування проблеми розуміння як переходу від знаку до знання), набуває розвитку у працях Ф.Іллірійського (принцип контекстуального тлумачення та принцип герменевтичного кола), згодом трансформується в герменевтику історичну. Сьогодні все відчутнішою є тенденція до тлумачення біблійних текстів крізь призму екзистенційного світосприйняття, вияву того, що Біблія може сказати людині, про що вона може повідомити їй. Отже, буттєвість феноменів Бога, релігії доводиться прибічниками різних філософських напрямків із позицій їхніх сутнісних теоретичних засад і засвідчує, що кожний із них окремо не може претендувати на вичерпне і повне осягнення природи Бога, з одного боку, а з другого - будь-яке осягнення Бога, його сутнісних властивостей слід розуміти як обмежене за охопленням і глибиною. Та хоча ми й не спроможні всебічно осягнути Бога, адже ми його творіння, це ще не означає що ми не маємо права говорити про нього осмислено, філософськи осягаючи його атрибутивні ознаки й властивості. Різні точки зору щодо природи Бога, його реальності дають можливість реконструювати філософсько-теїстичне поняття Бога, здійснити філософську концептуалізацію його сутності. Як ми мали можливість вже переконатися, доведення існування і поняття Бога традиційно взаємопов'язані. Цей зв'язок особливо очевидний у контексті логічної залежності того чи іншого змісту поняття Бога, від шляху, методики, якою визначають і обґрунтовують його існування. А докази існування Бога витікають з певних уявлень про нього. На наш погляд, найсуттєвішим висновком, що випливає із доказів існування Бога, є положення про те, що його буття є абсолютне.. Він є причинною інстанцією світу, його праосновою. Взагалі Бог є причинною основою будь-чого сущого. Він іманентний сущому. У Бозі повністю зливаються сутність і реальність буття. Бог не тільки володіє буттям як сущим, але й є саме буття. Але, як такий, Бог є вся повнота буття, а тому він нескінченний. Не обмежуючись жодним небуттям, Бог є чистим буттям, чистою актуальністю,,яка з початку завершено знаходиться в собі. Як чисте буття, Бог має й чисту досконалість^ що й визначає його сутнісні властивості або атрибути. Незалежно від шляху осягнення суті Бога (гіпотез чи віри), специфіки різноманітних релігій, простежується майже одностайна тенденція надавати йому якості, які є невіддільними від самого його існування. Щонайперше Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії
Бог є також нескінченний акт воління і любовь Об'єктом такого акту є в першу чергу його власне нескінченне буття, а, по-друге, - творіння, світ. Бог завжди волів і воліє творити незмінно. А оскільки Божа воля спричиняє появу речей, то, безперечно, кожна річ є бажаною у Бога. Таким чином, Бог воліє добра кожній речі, що існує, а оскільки любов є бажанням комусь добра, то стає зрозуміло, що Бог дає свою любов усьому, що існує. Він сам є Любов'ю. Такі найбільш характерні атрибутивні властивості Бога, філософськи осмислюючи які, ми прагнули уникнути тенденції до антропологічної редукції, адже йдеться не про звичайну істоту, а верховну надприродну сутність, яка, як ми вже мали переконатися, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і причиною всього, що у ньому відбувається. Питання походження світу в релігії. Будь-яка релігія пропонує віруючим систему узагальнених поглядів на світ, його походження і місце людини в ньому, тобто формує власну релігійну картину світу. До того ж, кожна з релігій формує власне бачення світу, акцентуючи при цьому увагу на тих чи інших аспектах. Вони описані у "священних книгах" різних релігій, зокрема в Біблії, Корані, книзі Танак, Трипітаці, Ведах тощо. Саме в цих книгах подаються різноманітні версії походження світу. За одними релігійними традиціями він був створений Божим словом, за іншими - волею якогось Абсолютного Начала. Деякі релігійні вчення стверджують, що світ був створений з нічого, розмежовуючи відтак особу Творця і його творіння. Інші ж релігійні вчення доводять, що світ виник як еманація Абсолюту, який існує сам по собі і поза світом. В таких релігіях як буддизм і джайнізм взагалі відсутня уява про походження світу, оскільки ці релігії відкидають існування Бога-Творця. Спільним для всіх релігійних концепцій є погляд, що світ створений якоюсь надприродною силою, обумовлений рамками простору і часу, а його розвиток відбувається завдяки втручанню певних зовнішніх сил. Найбільш повно релігійна картина світу Тема 6. Онтологія релкШ
У християнстві релігійна картина світу склалася на основі синтезу біблійних ідей про творіння світу з "ніщо" і Божого промислу, космологічних елементів стародавньої грецької і римської філософії, поглядів, що ввійшли в геоцентричну систему Птолемея. Сутність християнської концепції походження світу полягає в тому, що світ створений Богом з нічого і є обмеженим у просторі і часі. Бог керує його розвитком, все відбувається в ньому та з його волі: еволюція явищ і предметів, послідовність історичних подій, походження життя й людини. Бог - першопричина всього. Християнство вимагає вірити в ці ідеї. Що стосується питання, яким був створений світ - незмінним чи змінним, тобто таким, яким ми його тепер бачимо, то його різні релігійні системи так і не розв'язують. Щодо питання про те настільки давно створено світ, то християнство нікого не спонукає вірити в той чи інший чітко визначений час творіння світу, оскільки до створення світу час як такий взагалі не існував. Християнин, повчають богослови, повинен просто вірити, що до виникнення світу існував Бог без світу. Питання ж, яким чином відбувся креативний акт і в якій формі, а також про час його походження, християнські богослови відносять до компетенції науки. Питання про те, що знаходиться в центрі Всесвіту - Земля чи Сонце -більше не є предметом дискусій між наукою і релігією. Будова і закономірності розвитку Всесвіту повністю перейшли до компетенції науки. Здобуті наукою знання про навколишній світ не розглядаються як абсолютні. В процесі пізнання вони уточнюються і переглядаються. Релігія ж претендує на абсолютну істину, особливо у розв'язанні таких питань як походження світу, людини, сенсу й цінності її життя. Наука досліджує навколишній світ і вивчає процеси, які відбуваються у ньому. На основі пізнання вона з'ясовує причини його виникнення, виводить закони розвитку світу, формулює основні концепції і гіпотези. У поглядах на світ до XVI сторіччя панувала концепція Птолемея, згідно якої Землю уявляли плоскою і знаходилась вона у центрі Всесвіту. Така концепція була названа геоцентричною картиною світу і освячена християнською церквою. У XVI сторіччі польський вчений Микола Коперник сформулював геліоцентричну концепцію поглядів на світ. Він переконливо довів, що Земля має круглу форму і рухається навколо Сонця, а воно, на думку вченого, є центром Всесвіту. Незважаючи на те, що твори МКоперника католицька Церква занесла до "Індексу заборонених книг", геліоцентрична система світу швидко поширювалась серед природознавців. Відкриті у XVII сторіччі закони небесної механіки і закон всесвітнього тяжіння вже не сприймались християнською церквою як єресі. На основі відкриттів у природознавстві, зокрема в математиці, фізиці, Розділ //. Філософське витлумачення Феномену релігії астрономії, І.Кант і ПЛаплас ще в XVIII ст. сформулювали гіпотезу про походження Сонячної системи. Згідно неї, вона утворилася з розжареної газової хмари, яка поступово охолоджувалась і стискалась від впливу сил гравітації. Затверділі частки її спочатку утворили кільця, а потім, внаслідок дії доцентрових сил, сформували планети. Сонце - це залишок розжареної газової хмари. Ця гіпотеза не викликала різкої реакції з боку християнської церкви і була мовчазно сприйнята богословами. В класичному природознавстві протягом XVII-XVIII століть утверджува лася думка, що природа є царством причинно-наслідкових зв'язків і в ній відсутні будь-які смислові зв'язки. Було сконцентровано головну увагу на вивчення руху тіл і законів динаміки. Проте такий підхід вимагав вже повного звільнення природознавства від теології. Революційний переворот у природознавстві, який стався в XIX ст., привів до створення нової картини виникнення світу. Важливу роль в цьому відіграло відкриття закону збереження енергії, її переходу з одного виду в інший J Цей закон стверджував незнищуваність енергії, вічність матерії. У дослідженні живої природи визначним досягненням стало відкриття клітинної будови живих тіл. Було доведено, що саме клітина є структурним елементом живого світу - тварин, рослин, різних мікроорганізмів. Хімічний синтез сечовини, яка властива лише високоорганізованим живим організмам, показав, що не існує якоїсь непрохідної прірва між живою і неживою природою. Еволюційна теорія Ч.Дарвіна довела, що всі види рослин і тварин не сталі, а змінні. Принцип природного відбору вказував на здатність живих організмів пристосовуватись до умов свого існування, виявляв'доцільність їх побудови й поведінки. Проте еволюційна теорія суперечила ідеї про божественну доцільність в живій природі, оскільки утверджувала думку про природне виникнення життя на Землі. Еволюційна теорія значного розвитку набула в XX ст. Синтез класичного дарвінізму з сучасною молекулярною генетикою призвів до створення синтетичної теорії еволюції. Виявлено дарвіністський відбір на рівні молекулярних структур (М.Ейген), сформульована концепція еволюції Всесвіту (А.А.Фрідман, Г.А.Гамов), ідея самоорганізації (Н.Вінер, У.Р.Ешбі). Виникла така галузь знань як синергетика (Г.Хакен) та ін. Все це є виявом ідеї еволюціонізму в сучасних умовах. Не випадково папа Іван Павло II дав високу оцінку еволюційній теорії у посланні до конференції Папської академії наук 1996 р. Сьогодні, за словами папи, "нові знання приводять нас до думки, що теорія еволюції - більше, ніж гіпотеза". Понтифік закликав вчених зосередити увагу на дослідженні проблем походження світу і людини із врахуванням досягнень сучасної науки з метою узгодження еволюційної теорії і концепції католицької церкви з цих питань. XX сторіччя ознаменувалося новими геніальними відкриттями: виникла Тема 6. Онтологія релігії
Теорія Всесвіту, що розширюється - це останнє слово науки про його розвиток з часу виникнення. Математичні основи її розроблені О.Фрідманом. В 1922 році, на основі аналізу рівнянь загальної теорії відносності А.Ейнштейна, які описують поведінку Всесвіту, він прийшов до висновку, що Всесвіт не залишається незмінним у часі, а уявлення про його стаціонарність, тобто незмінність у просторі й часі, є необгрунтованими. Він повинен розширюватися або стискуватися. О.Фрідманом було створено дві моделі Всесвіту - "відкриту" і "закриту". Згідно "відкритої-" моделі, Всесвіт в далекому минулому був стиснутий в дивовижно щільну "грудочку". Надто високі тиски, які існували в ній, могли викликати ядерні реакції, виділення колосальної кількості енергії і вибух з розлітанням величезної маси речовини. Процес цього розлітання, який одержав назву "розширення Всесвіту", продовжується і зараз. Вчений допускав вічність процесу розширення. "Закрита" модель Всесвіту також визнає існування в минулому надщільного Протовсесвіту, який, вибухнувши, дав початок розлітанню речовини, утворенню відомих нам форм матерії. Проте, згідно цієї моделі, розширення Всесвіту колись зупиниться і почнеться зворотній процес -стискання, зближення космічних об'єктів, а в кінцевому підсумку - утворення нового надщільного згустку матерії. Ця нова "грудочка" матерії з часом знову вибухне, почнеться новий процес розширення і т. д. Стрижень гіпотези про розширення Всесвіту становила ідея взаємного розбігання Галактик. Ще в 1914 році американський астроном В.Спайфер помітив, що промені світла, які приходять на Землю від далеких Галактик, викликають "червоне зміщення" ліній у спектрі. Наукове з'ясування явища взаємного розбігання Галактик дав у 1929 році американський астрофізик Е.Хаббл, використавши для цього т. зв. ефект Доплера: якщо освітлене джерело наближається до спостерігача, то лінії на спектрі зміщуються в фіолетовий його бік, а якщо це джерело віддаляється від нього, то відбувається зміщення ліній в червоний бік. Явище розбігання галактик свідчило про те, що всі вони з величезною швидкістю (в сотні, тисячі, десятки тисяч кілометрів за секунду) віддаляються від Розділ П. Філософське витлумачення Феномену релігії
Принципово новий етап у розвитку космології пов'язаний з ім'ям фізика-теоретика Г.А.Гамова (1904 - 1968 pp.), який ввів в науку поняття "гарячого Всесвіту" і "великого вибуху". Згідно запропонованої вченням моделі "початку Всесвіту", той "першоатом", з якого виник останній, складався із надто ущільнених нейтронів. Один кубічний сантиметр цієї первісної речовини, на думку ГТамова, важив мільярди тонн. Вибух цього "першоатому" призвів до утворення своєрідного космічного котла з величезною температурою. В міру розширення матерії і простору відбувалося охолодження первісного гарячого Всесвіту. Десь близько трьох мільярдів градусів була його температура на 20-й секунді. Проте з самого початку розширення вона була набагато вищою. В цей час відбувся також складний природний синтез хімічних елементів. Окремі нейтрони "першоатому" розпадалися на такі елементарні частки як електрони і протони; останні ж, в свою чергу, поєднувалися з тими нейтронами, які не розпалися. Внаслідок цієї взаємодії виникли ядра атомів дейтерію, трітію і ряду інших хімічних елементів. З них потім виникали газові туманності, зірки, галактики. Г.А.Гамов передбачив існування навіть в наш час залишків теплового випромінювання первинної гарячої плазми. Так поступово формувалася наукова теорія походження і розвитку Всесвіту. Основними її положеннями є визнання того, що, по-перше, колись матерія Всесвіту була зосереджена в якомусь надщільному "першоатомі"; по-друге, вибух його призвів до явища, яке називається "розширення Всесвіту"; по-третє, під час цього розширення виникали ті хімічні елементи, на основі яких потім виникли різні космічні об'єкти - туманності, зірки, галактики. Більшість астрофізиків величину 18 мільярдів років вважає найбільш обгрунтованим віком нашого Всесвіту. Особливо високу активність в пронагавді теорії "вибухового" походження Всесвіту, виявив Ватикан, називаючи її природничонауковим підтвердженням буття Бога. Теологів привабило в цій теорії те, що, згідно Леметру, вибух "першоатому" був спричинений якоюсь зовнішньою щодо нього силою, а нею був Бог-Творець. Проте "першовибух", реальність якого сьогодні важко заперечити, не є якимсь початком всіх речей. Перед наукою зараз стоїть завдання віднайти природні причини процесу розширення Всесвіту. Академік В.А.Абмарцум'ян вважав, що можливість "великого вибуху" Метагалактики засвідчують ті вибухові процеси, які астрономами спостерігаються в ядрах деяких великих галактик. Саме внаслідок таких вибухів в наш час із викидів ядерної речовини утворюються Галактики менших розмірів. Якщо групи Галактик виникають із матеріальних утворень, речовина яких знаходиться у надто щільному стані, а сам цей процес пов'язаний із грандіозними Тема 6. Онтологія релігії
Що стосується вихідного стану, від якого, власне, після вибуху почалося розширення Всесвіту, то сучасна наука доводить, що колись вся речовина останнього була так щільно спресована, як і ядра тих Галактик, що вибухають в наш час. Такий стан Метагалактики є однією із ланок складного ланцюгу постійних змін у Всесвіті. Перехід від нього до галактичних і зіркових утворень відбувся внаслідок величезного вибуху. Останній надав Галактикам таку енергію, яка розширила і продовжує в наш час розширювати Всесвіт. Аргументом на користь допущення думки про наявність в минулому надщільного стану речовини Метагалактики стало відкриття в 1963 році квазарів, які знаходяться від нашої Галактики на відстані декількох мільярдів світлових років і віддаляються від нас із швидкістю в десятки тисяч кілометрів за секунду. Саме вони існували десь в початковий період "великого вибуху" Всесвіту (приблизно 8 мільярдів років тому) і є осколками того надщільного згустку, який колись включав в себе всю метагалактичну речовину. На основі теорії "великого вибуху" ще в 1948 році було зроблене припущення про повсемісну наявність у Всесвіті залишкових, або як їх ще називають - реліктових випромінювань. Це випромінювання, на думку вчених, виникло через декілька сот тисяч, а то й мільйон років після початку розширення Всесвіту. Саме на цей час метагалактична речовина зробилася настільки розрідженою, що порції її електромагнітного випромінювання - фотони - могли вільно поширюватися в просторі і не поглинатися речовиною. Той факт, що це випромінювання надходить до спостерігача рівномірно із всіх боків, засвідчує те, що воно не має в наш час якогось конкретного джерела, а "відірвалося" в початковий період розширення Всесвіту від речовини і дожило до наших днів. Саме тому дослідження властивостей "реліктового" випромінювання дає можливість ніби-то подивитися на ті фізичні процеси, які відбувалися у Всесвіті на початкових етапах його виникнення. Відкриття його є вагомим аргументом на користь концепції про початковий гарячий стан і розширення Всесвіту. Теорія "великого вибуху" зтикається з труднощами в дослідженні того первинного стану Всесвіту, після якого почався етап його розширення. Зокрема є припущення ряду вчених, що ті елементарні частки, які утворювали той "вихідний", надзвичайно щільний згусток матерії, від вибуху якого виник Всесвіт, могли виникнути із фізичного вакууму (від лат. vacuum - пустота). На думку теологів, він і є тим "ніщо", з якого Бог створив світ. Сучасна наука переконливо доводить те, що вакуум є щось, а не нічого. Він не є якоюсь "абсолютною порожнечею". Вакуум насамперед є системою різних полів. Для всякого поля характерним є хитання, тобто порушення стану Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії
Сучасна фізика доводить, що при хитанні електромагнітних полів вакууму кожне з них все таки породжує відповідні їм частки. Так, піонне поле породжує пі-мезони, електро-позитронне поле - електрони і позитрони і т.д. Але ці частки існують незначний проміжок часу. Вони, як зауважив один фізик, ведуть себе так, як той касир-шахрай, який встигає повернути в касу взяті з неї гроші до того, як його викриють. Частки полів вакууму народжуються і тут же зникають. Із-за цієї швидкоплинності їх назвали віртуальними. В перекладі з латинської мови це означає "можливі". Проте це не слід розуміти так, що ці частки взагалі не існують. Те, чого немає, не може впливати на навколишні явища і процеси. А ось вакуум діє на оточуюче його середовище. Це засвідчує те, що він не є абсолютне ніщо, а щось. Фізикам Р.Фейнману і Д.Чіперу пощастило вирахувати енергетичний потенціал вакууму в порожнині звичайної електричної лампочки. Виявилося, що його достатньо для того, щоб закипіла вода у всіх океанах на Землі. Саме вакуум є сферою прояву наймогутніших фізичних процесів. В ньому існують покищо невідомі науці елементарні частки. Вони виникають парами. Це випливає із закону збереження кількості руху. Таким чином, коли вчені інколи говорять, що світ виник з "нічого", то вони не даремно при цьому додають "в певному розумінні". При цьому мається на увазі, що вихідним станом нашого Всесвіту був гравітаційний вакуум, який є колискою різних елементарних часток. Вакуум оточує ядра і електрони, які є складовими частками атомів, з яких в свою чергу складаються всі небесні тіла. Останні ж також є невеликими острівцями в океані міжзіркового "майже вакууму". А це тому, що в одному кубічному сантиметрі міжзіркового простору знаходиться всього 1-2 атоми. Проте вакуум - це не просто вмістилище для речовини. Він впливає на те, що його оточує і що знаходиться в ньому. Багато законів Всесвіту в кінцевому рахунку зумовлені тим, що в науці називають симетріями вакууму. Відомі астрономи Ф.Хайл і Т.Голд висунули концепцію, згідно якої Всесвіт є вічним, ніколи не мав початку і перебуває у стані "безперервного творення". У космічних просторах постійно утворюються атоми водню, з яких формуються нові Зірки і Галактики на зміну тим, що зникають за межами доступного для спостережень Всесвіту. Сонце - одна із мільйонів зірок нашої Галактики, в надрах яких проходять постійні ядерні вибухи, внаслідок чого відбувається випромінювання величезної кількості енергії. Цим пояснюється не лише випромінювання, а й світіння Сонця й мільярдів інших подібних зірок, яке через мільйони літ, як припускають вчені, може припинитися. Зорі перестануть світити, охолонуть і перетворяться у темні космічні тіла, що літають у безмежних просторах Всесвіту. Астрономи останнім Тема 6. Онтологія релігії
Нові гіпотези походження світу породили ряд проблем світоглядного характеру. Так, з'являються питання щодо розширення Всесвіту: чи буде цей процес нескінченним, а чи ж він буде обмеженим в часі? Чи можливим є те, що на якомусь етапі гравітаційні сили стануть переважати сили розширення і почнеться стискання Всесвіту? Все це є свідченням того, що Всесвіт зберігає багато таємниць, які ще належить розкрити науці. Сьогодні наука має можливість досліджувати не лише макросвіт, а й глибоко проникати у вивчення таємниць мікросвіту й мегасвіту. Бурхливий розвиток наукових знань, величезні здобутки науково-технічного прогресу поступово формують нове ставлення до навколишнього світу, новий тип культури і розуміння пізнавальних можливосте^ людини, яке, в поясненні незрозумілого, не завжди потребує звертання до Бога. Розвиток науки поставив і ставить перед теологією ряд принципових питань, на які вимагає від неї обґрунтованих відповідей. Серед богословів нині немає єдності в поясненні основоположних релігійних положень з врахуванням досягнень сучасної науки. Відзначимо, що адаптація релігійного світогляду до умов сучасної науково-технічної реальності проявляється переважно в межах фундаменталізму і модернізму. Одні богослови, використовуючи природничо-наукові теорії про теплову смерть Всесвіту, концепцію "великого вибуху", генних мутацій тощо, відстоюють ідею створення світу. Деякі з них вдаються до переоцінки креаціонізму. Так, в США у 1970 р. було видано працю "Науковий креаціонізм" під керівництвом богослова Г.Морріса. Під креаціонізмом, як відомо, розуміється напрямок у природничих науках, який пояснює походження світу актом надприродного сотворіння і заперечує еволюцію. Морріс вважає, що креаціоністська модель сотворіння світу, на відміну від еволюційної, виділяє особливий початковий період. Саме в цей період були створені найважливіші системи природи в завершеному і стабільному вигляді. Оскільки сучасні природні процеси самі по собі не призводять до появи чогось, то акти творіння повинні мати надприродний характер і потребувати втручання всемогутнього Творця. Коли Творець завершив акт сотворіння, то процеси творіння були завершені й замінені процесами збереження, тобто еволюцією, зорієнтованою на підтримання функціонування Всесвіту і забезпечення йому можливості виконувати своє призначення. Серед фундаменталістів теорія креаціонізму нині є надто популярною. Якщо ж звернутися до думок прихильників модернізму релігії, тут досить поширеною є теорія, згідно з якою ідея акту творіння світу Богом розглядається Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії як міф, а біблійна історія творіння як така, що не відображає реальний стан речей. На думку богословів, біблійні оповіді про творіння необхідно розглядати як відображення певного етапу розвитку людського досвіду, стилю мислення і мови людини, її знань про навколишній світ. Так, протестантський богослов Дж. Хік вважає, що біблійні історії про сотворіння світу за своїм характером є міфологічними. Сучасна теологія не повинна підтримувати думки, що цей міф є справжня історія. Оцінюючи біблійну уяву про сотворіння світу, Хік відзначає, що "абсурдно наполягати на тому, що вони є наукою або справжньою історією". В наш час роль науки як засобу пізнання світу зростає. Саме науці людство зобов'язане своїм проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи, творчого її освоєння. Зростання знань про навколишній світ не призвело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося в часи Просвітництва. Взаємодія науки та релігії у з'ясуванні загадок довкілля виявилась значно складнішою. 4. Релігійне витлумачення людини Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості і в минулому відрізнялися одне від одного. Релігійні концепції виходять з того, що людина створена Богом, тобто спираються на ідею креаціонізму. Наукове пояснення виходить переважно з ідеї еволюції, теорії антропогенезу, тобто появу людини пояснює тривалим процесом розвитку органічного світу, становлення і функціонування суспільства. Історія поглядів на походження і сутність людини налічує безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається нею як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей, їх світосприймання в цілому. Одним із варіантів пояснення походження людини виступають стародавні грецькі міфи. Пантеон богів, їх життя і воля передують появі людей. Існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов'язані між собою. Цей зв'язок між ними, за міфами, відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею. В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування. Вона розглядалася як складова природи, що підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах людина поставала часткою всесвітнього логосу, що залежить від циклів його розвитку. Проблема походження людини в найбільш категоричній формі вперше
була поставлена релігією. В релігійних творах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, і співвідношення в ній тілесного і духовного. Спільною у різноманітних конфесійних поглядах є теза, що людина - істота розумна. Згодом склалася специфічна галузь знань про людину, яка дістала назву релігійна антропологія. В різних релігіях, зокрема в іудаїзмі, християнстві, ісламі, надприродна сила (Бог) має здатність творити світ і людину з нічого за власною волею. Схожі уявлення притаманні й багатьом східним релігіям, в яких інтерпретація походження людини різниться лише деталями, а в головному - співпадає: людина - продукт творіння. Класична модель появи людини подається у священних книгах різних релігій. Так, Біблія має свій опис процесу творіння Богом людини. "І сотворив Господь Бог людину із пороху земного, - сказано у ній, - дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею" (Бут. 2:7). Далі розповідається, що Бог поселив першу людину по імені Адам в Едемському саду, щоб порала вона та доглядала його (Бут. 2:8-15). Був Адам в раю самотнім, бо серед створених Богом живих істот не мав помічників. З метою усунення цієї самотності Господь вирішив створити жінку. Біблія про це розповідає так: "І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, - і заснув він. І він узяв одно із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама" (Бут. 2:21-22). В цих найдавніших релігійних текстах (IX - VIII ст. до н.е.) існує спроба осмислити не лише проблему походження людини, але й розкрити її сутність. Відмінні елементи людської природи, а саме тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як такі складові, які створені різним способом в процесі творіння. Християнство та іудаїзм твердять, що людина зобов'язана Богу не лише за створіння її тіла з праху земного, але й за той особливий творчий акт Всевишнього, який чудесним способом наділив людину життям. Цим самим підкреслюється наявність в людині надприродного аспекту, а саме духовності і моральності. В релігійній свідомості людина роздвоюється на матеріальне земне і духовне надприродне начала. З релігійної точки зору духовне начало - дух, душа, атман, має надприродне походження і є вищим началом. Воно має сакральні функції і відображає зв'язок людини з Богом. Теза про те, що Бог дав життя людині через своє дихання, засвідчує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно християнської антропології, людина є доказом буття Бога, оскільки він наділив її життям і безсмертною душею. Відомий богослов Іван Дамаскін писав, що людина володіє задатками богопізнання, оскільки знання про буття Бога сам Господь заклав у природу людини. Матеріальне начало в багатьох релігіях розрізнюється як недосконале і гріховне, що виступає джерелом зла. В розвинутих релігіях, зокрема у
християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на її цілісності, прославляється й обожнюється чесна людина, форсується концепція воскресіння плоті. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і влюднення. Зрештою теологія віддає Богові базові засади в розумінні походження та існування людини. Намагаючись розв'язати проблему співвідношення в людині біологічного і соціального, теологія зустрічається з багатьма труднощами, зокрема в інтерпретації матеріального і духовного. З точки зору релігії, людина походить з праху земного; її тіло смертне, воно розкладається і перетворюється на земний прах, тобто в недосконало матеріальне начало. Виходить, що людина не може бути образом і подобою Бога. Намагаючись подолати цю суперечність богослови вдаються до модернізації, вважаючи, що біблійний вираз "земний прах" є досить туманним. В Біблії не вказано, яку матерію Бог використав в процесі творіння людини - глину чи якісь прості тіла. Це питання, на думку богословів, виходить за межі релігії і є прерогативою наукового пізнання. Що стосується духовного начала людини, то, на думку богословів, - це життєвий принцип, символ душі, і вона, як і сам Бог, невидима. Згідно Біблії, душа створена Богом і є його відображенням та подобою. В теологічній інтерпретації божественна подібність душі - це розум, здатність пізнавати і розкривати таємниці світу, свобода вибору, дотримання принципів моралі і норм соціальної поведінки. Всі ці якості людини, як відомо, соціально й історично обумовлені, а відтак змінюються. Якщо б вони були встановлені Богом, то тоді б повинні були б мати характер абсолютних істин. Вихід із суперечливої ситуації, богослови вбачають в символічному розумінні Біблії, посилаючись на авторитет отців християнства. Уже в IV ст., підкреслюють вони, Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами. "Я розумію, - писав він, - що було б наївно уявляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог - чистий дух, він не має ані пальців, ані рота". До того ж, в період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога. Ми маємо справу, підкреслюють богослови, з образною мовою, притчами, алегоричними порівняннями, які відображають спрощену уяву стародавніх народів про походження і структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ "ребра" - це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати одне одного в їх повсякденному житті. З точки зору християнства, природа чоловіка і жінки однакова. Жінка теж є особистістю, її гідність рівна з чоловічою. Тема 6. Онтологія релігії
- стадія австралопітеків-мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою -стадія пітекантропів і синантропів, здатних до використання мови як регулятора початкових виробничих відносин. Вони жили 1,5 млн. років до н.е.; -стадія неандертальців, яким притаманний розвиток мови, як засобу обміну інформацією, здатність формування логіко - понятійної форми відображення дійсності. Вони жили від 200 тис. до 40 тис. років до н.е.; - стадія кроманьйонців як прообраз сучасної людини, в яких розвивались Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоч, без сумніву, потребує ще подальших уточнень. В "священних книгах" людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринним і рослинним світом, покликана турбуватись про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя на ній (Буг. 1:26-28; 2:15; 8:7-9). Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, яке дав Василь Кесарійський (330-379 pp.). "Людина, - писав він, - є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, тварь, що дістала вказівку стати Богом". В цьому визначенні зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини, її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей. Аналогічна уява характерна й для інших релігій. Так, в Корані, людина осмислена як "намісник" Бога на Землі (Аят 2:8). Вона обдарована розумом і вищими знаннями (Аят 2:29). В буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати кайдани сансари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях в сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду. В різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, зокрема, людина виступає суб'єктом гріхопадіння і об'єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв'язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відпала від Бога, на думку богословів, позбавлена Божої благодаті і спасіння. Все це приводить до тяжких наслідків у житті людства - хвороб, ворожнечі, вбивств, воєн, тяжкої праці, а зрештою - до смерт
|
визначенням, є чимось вкрай досконалим, і якщо його існування - досконалість, то звідси випливає, що Бог існує і заперечувати це, - означає вступати у суперечність із самим собою. Декарт доводить, що існування так само неможливо відокремити від сутності Бога, як і те, що положення: сума трьох кутів трикутника дорівнює двом прямим кутам, неможливо відокремити від сутності трикутника, або ідею гори неможливо відокремити від ідеї ущелини, тож однаково суперечливим буде вважати, що Богові (тобто найдосконалішій істоті) бракує існування (тобто бракує досконалості), як і уявити гору без ущелини. Ми не здатні мислити Бога без існування (що означало б найдосконалішу істоту без найвищої досконалості), так само як ми могли б мислити про коня, що має крила або їх не має.
не є буття. Кантові судження були вагомими й мали значний резонанс, але, похитнувши, не спростували онтологічний доказ. Більше того, згодом Гегель взяв верх, довівши, що думка про сто талерів не є поняття, а лише абстрактне уявлення, результат процесу мислення. Дійсне поняття, за Гегелем, конкретне, воно - продукт розуму, воно - об'єктивне. З часом онтологічний доказ набув нового відродження, зазнав нової реконструкції. Нині версія онтологічного доказу існування Бога опирається на логіко-модельні розрізнення між випадковістю і необхідністю. Бог або необхідно існує, чи необхідно не існує. Оскільки поняття максимально досконалої істоти когерентне (від лат. cohaerens -взаємопов'язаний), то її існування логічно необхідне.
Згідно з третім доказом, світ складається з необхідності і випадковості. Будь-яка необхідна сутність або завдячує своєю необхідністю чомусь іншому, або ні. Але оскільки ми, як твердить Аквінат, змушені покласти край низці причин, що породжують наслідки, так само ми повинні зробити й з низкою необхідних сутностей, які самі черпають свою необхідність ззовні. Ми десь мусимо зупинитись і впровадити необхідну сутність per Se (у перекл. з лат. означає "само по собі") - джерело необхідності для всіх інших. Таким джерелом визнається Бог.
Тема 6. Онтологія релігії ______________________________________________ 215
представлена в таких розвинутих релігійних системах як іудаїзм, християнство та іслам.
рівноваги. Оскільки у вакуумі відсутні частки речовини, то хитання його полів називають нульовими.
