Проблема можливості пізнання релігії

Проблемне поле для вивчення епістемології релігії є досить значним за обсягом. Торкнемося лише питань найбільш вагомих. Розпочнемо з азів вчення про пізнання (власне епістемології). Відразу ж варто висловити застереження: у філософії релігії доцільно говорити про наявність вчення, про пізнання, а не про теорію пізнання, оскільки вживання терміну "теорія пізнання" створює деяку ілюзію зведення багатоманітного процесу пізнання в жорсткі рамки саме теорії і залишає поза увагою власне акт дії суб'єкту, що пізнає.

Ази ж вчення про пізнання зводяться до елементів, про які йтиметься далі. Будь-яка епістемологічна концепція з необхідністю включає три обов'язкові елементи. Йдеться насамперед про об'єкт пізнання, тобто те, що пізнається, чи, іншими словами те, що споглядається. Далі, обов'язковим елементом є суб'єкт пізнання, тобто той, що пізнає, або, відповідно той, що споглядає. І зрештою, третій елемент - власне пізнавальний акт або процес пізнання. В контексті релігійного світосприйняття об'єктом пізнання, в кінцевому підсумку, є Абсолют, Бог, в християнській світоглядній парадигмі чи ж в її неоплатонічному забарвленні - "Ev (Єдине), а в буддійській парадигмі мислення - "космічне тіло Будди" тощо. Зауважимо одразу ж стосовно інших об'єктів релігійної свідомості, тобто таких феноменів як душа, безсмертя, одкровення, священне і т.п. З позиції релігійного сприйняття, осягнути сутність будь-якого феномену означає показати причетність цього феномену до Абсолюту, розкрити внутрішню

Тема 7. Епістемологія релігії

співвіднесенність цього феномену з Богом. Тобто будь-який релігійно орієнтований об'єкт пізнається в його співвідношенні з Абсолютом. Пригадується теза відомого німецького містика Мейстера Екхарта про сутність т.зв. "ранішнього пізнання", тобто такого пізнання, яке розкриває смисл речей в Бозі.

Суб'єктом пізнання є людина, на рівні її індивідуальної свідомості чи то навіть, використовуючи вислів російського філософа С.Трубецького, "соборна природа людської свідомості". З точки зору християнської парадигми мислення переважно йдеться про т.зв. "Розум Церкви". Але до цього необхідно внести певні пояснення. З точки зору християнства, сила розуму і сила пізнання людини хоча й виявляються в індивідуальній свідомості і лише через індивідуальну свідомість, змістовно належать все ж до Церкви як благодатного організму, в якому жиє і діє Дух Святий. Тобто в Христі як Главі Церкви і власне через Христа людство стає дійсним суб'єктом пізнавальної діяльності.

Тепер щодо процесу пізнання. Філософська думка з часів її виникнення до сьогодення рухається в інтервалі між двома крайнощами, зі змінним домінуванням дискурсії або інтуїції. Відповідно, основними чинниками, пізнавальними силами людини, її пізнавальними можливостями є, з одного боку, пізнання раціональне, або ж логічне. Йдеться про пізнання чисто інтелектуалістичне, завдяки розсудливості (платонівське 'Ошубіа, ууі, навпаки, про пізнання розумом в смислі yovc;).

Як класичний приклад суто раціонального пізнання варто розглянути арістотелівську парадигму мислення. Як своєрідну крайність в рамках власне релігійної філософії слід сприймати надмірну схоластичність неоплатоніка Прокла. До речі, констатація раціональної можливості пізнання спонукає до визнання змістовно виокремлених елементів власне раціонального пізнання, таких як дискурсивний та логічний. (Неприпустимим є змішування цих чинників). Свого часу відомий російський філософ Євг.Трубецькой у своїй праці "Смисл життя" наголошував на необхідності розмежовування дискурсивного, того що обумовлюється рамками людського, суб'єктивного мислення й логічного, незалежного від будь-яких психологічних умов. З точки зору такого підходу до раціонального пізнання стає зрозумілою критика Євг.Трубецьким психологізму С.Булгакова. Вважаємо, що розмежовування дискурсивного та логічного має сенс, зокрема і в епістемології релігії.

Другим основним видом пізнання людини, її пізнавальною можливістю є пізнання ейдетичне, інтуїтивне, бачення або ж пізнання серцем. Тут слід згадати про logique de coeur Б.Паскаля, вчення про серце І.Кіреєвського, О.Хомякова, Ф.Достоєвського, П.Юркевича тощо. Саме завдяки таким видам пізнання можна осягнути символи святості, простоти і т.п. Суть ейдетичного пізнання можна стисло окреслити таким чином: це безпосереднє входження суб'єкта в об'єкт. Яскравим прикладом такого способу пізнання слугує ейдетика платонізму.

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії

Згадаємо хоча б знаменитий діалог "Федр". (Хоча й у Платона можна віднайти зразки власне логічного підходу, який продемонстровано в діалогах "Парменід" та "Софіст"). В контексті релігійної філософії своєрідною крайністю слід вважати фантасмагоричні одкровення неоплатоніка Ямвліха.

При цьому варто наполягати не на конфлікті, а на нерозривності цих вищезазначених пізнавальних можливостей. Нерозривність логіки та ейдетики можна схопити доволі влучною формулою "розум фіксує - серце оцінює". Розвиваючи цю тему принагідно торкнемось проблем співвідношення розуму і серця як двох пізнавальних можливостей людини. В християнській традиції доволі плідною є спроба порівняти співвідношення розуму і серця як співіснування світла та пітьми. Світло тут уособлює в собі можливості поверхневого осягнення, а пітьма, відповідно, являє собою глибинне розуміння. І далі, - світло охоплює те, завдяки чому щось може бути пізнаним, "пітьма" ж постає як дещо приховане, нерозгадане, нерозчинне, неосяжне. Це -сокровенність. Згадаймо біблійне висловлювання на кшталт "закон, накреслений на скрижалях був даний Мойсею із темряви" (Вих. 34:5); "сходження Мойсея на Сінай в "морок де Бог" (Вих. 20:21).

Пригадується ідейна канва містичного за духом твору Григорія Нисського "Про життя Мойсея". Визначний богослов і отець церкви сходження Мойсея на Сінай в пітьму божественної непізнаності вважає істинним спогляданням; воно, на його думку, більше значить, аніж перша зустріч Мойсея з Богом, коли Господь з'явився Йому в "купині неопалимій". Під час першої зустрічі Мойсей бачив Бога в світлі, тепер він поринає в Морок, полишаючи все видиме або те, що пізнається і перед ним розгортається лише невидиме і непізнане. Використовуючи біблійний вираз, Мойсей поринає в Морок, відмовляючись від усього видимого або того, що пізнається, й перед ним розгортається лише невидиме і непізнане. Використовуючи біблійний вираз, Мойсей поринає в Морок, "знявши з ніг чоботи". Але парадокс, в тому, що приховане від нас, те, що в Мороці - саме і є Бог.

Аналіз християнського світоспоглядання приводить нас до висновку, що тепер набуває певного сенсу пізнавальна парадигма, про яку йтиметься далі. В змістовному відношенні, сутність нашого пізнання полягає в тому, що його результат перебуває в мороці, тобто є невідомим. В цьому, можливо, і полягає трагізм людського пізнавального процесу.

В контексті епістемології релігії доцільно осмислити ще одну пізнавальну можливість. Йдеться про "безпосереднє усвідомлення", те усвідомлення, яке відомий російський мислитель О.Хомяков називав "живим знанням". Стисло суть цього "безпосереднього усвідомлення" можна гносеологічно окреслити таким чином: це первинний акт, в якому ще немає, або вже немає роздвоєння, розрізнення суб'єкту і об'єкту. Цей акт можливим є або як першопочатковий, або ж як підсумковий. Перша позиція зустрічається частіше. Проте, такий поділ не є

Тема 7. Епістемологія релігії

прерогативою виключно європейської традиції. До того ж, людина, і тварний світ не стають Абсолютом (Гегель, Соловйов), а прагнуть до Абсолюту, до Бога. Зокрема, в християнстві єдність суб'єкту та об'єкту реалізується лише в тому, хто є водночас людиною (суб'єктом пізнання) і Богом-Творцем буття (Об'єктом). Бог як творець і людина на ймення Ісус в Христі поєднані, згідно з формулою Халкідонського оросу "незлитно, незмінно, неподільно і нерозлучно". З поміж інших можливих варіантів, в яких проявляється перша позиція, слід назвати світоглядну систему акосмізму, з її основною тезою про потенційне злиття світу з Богом та світоглядну систему пантеїзму з відповідною їй тезою про розчинення світу в Бозі. Цілком можливим варіантом, що відповідає першій позиції є бердяєвський екс-тасіс, тобто своєрідний творчий акт, що полягає в звільненні від світу явищ і предметів, філософема "віруючого розуму" І.Кіреєвського (її смисл: пов'язати буття і його норми, ідеал).

На дескрептивному (описовому) рівні такий зміст безпосереднього усвідомлення можна уявити як нескінченне інтенсивне світло, при якому ніщо не відкидає тіні, світло на кшталт Фаворського, де "благодать божественна всім все подає і вся блискотить". Саме в цьому стані, що, до речі, є наслідком обоження, людина стає цілісною, долає смерть тощо.

Друга позиція представлена більшістю шкіл давньокитайської і давньоіндійської філософії, буддійськими концепціями. Відтак ця позиція функціонує в рамках східної пізнавальної парадигми. її сутність добре характеризують відомі філософеми, висловлені в "Упанішадах" (див.: Чхандогья-упанішада, 6, 12). її суть: Tat twam asi (Ти є те), тобто Брахман (абсолютна реальність) тотожний Атману (чистій свідомості, сії); або ж у тлумаченнях представників школи адвайта-веданта, зокрема Шанкари: це чиста свідомість, звільнена від будь-яких оболонок, або ж вже досягнута сутність - буття і свідомість одночасно. Змістовно сюди ж можна віднести і розуміння нірвани, а саме тлумачення нірвани в хинаянській традиції, де нірвана розглядається як вичерпаність, як порожнеча (Sunyata). Поняття нірвани, що панувало в пізній школі буддизму, у махаяніків, в її трактуванні як невимовності, повноти виходить вже за рамки другої позиції. До речі, в буддійському контексті пізнати означає інтуїтивно проникнутись ідеєю, що ніякого "Я", ніякого "мого", ніякої душі не існує. Натомість, існує лише випадкова комбінація скандх, гра окремих елементів; і далі - усунення, зникнення будь-якого хвилювання як шлях до Будди. Зокрема у відомого буддійського логіка Дхармакірті знаходимо тезу про абсолютну реальність (parinispanna) в якій співпадають суб'єкт і об'єкт.

Таким чином, в контексті епістемології релігії цілком можливими є такі пізнавальні вияви: 1) пізнання раціональне в його двох "іпостасях" - суто логічному та дискурсивному; 2) пізнання ейдетичне і, зрештою, 3) пізнання, яке умовно можна окреслити як "безпосередньо усвідомлене".

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії