Проблема богопізнання

Проблема богопізнання не є винятково проблемою царини богослов'я. Розв'язання цієї проблеми видається цілком ймовірним також в контексті філософії релігії. Саме з позицій суто філософського розгляду проблема богопізнання постає як з'ясування можливостей і способів осягнення людиною Бога, й, відповідно, розкриття тих форм, в яких ці способи реалізуються.

Розпочнемо з можливостей богопізнання. Для цього доцільно показати спочатку своєрідність богопізнання як автономного чинника людського пізнання. У формальному відношенні богопізнання є одкровенням в значенні своєрідного надприродного одкровення, яке дане людям, наприклад в біблійних текстах, зокрема в Євангелії від Матвія (Мт 11:27). Проте богопізнання відрізняється від будь-якого іншого пізнання не стільки формою пізнавального акту, скільки змістом і, відповідно, інклюзивним (включаючим) значенням того, що пізнається.

РозділІІ. Філософське витлумачення феномену релігії

Тому богопізнання, як специфічний пізнавальний процес, примушує суб'єкта чітко дотримуватися певної епістеми об'єкта, певної, узгодженої з реальними історичними цінностями системи знання об'єкта. Іншими словами, щоб пізнати Бога, необхідно спочатку щось знати про нього, мати певні теономні уявлення, понятійно зрозуміти його тощо. (Тут змістовність уявлень, понять, витлумачень Бога обмежена певними рамками історичного процесу). Звідси й виникає нагальна потреба в богопізнанні. В цьому відношенні доволі плідною видається теза відомого російського філософа О.Козлова про наявність двох різновидів богознання. Йдеться про "знання Бога", з одного боку, а з іншого - про "знання про Бога".

В змістовному відношенні "знання Бога" являє собою безпосередню данність, що фіксує зв'язок душі з Абсолютом, звернення душі до Бога, своєрідний "живий" зв'язок з ним. На рівні парадигми "знання Бога" не має жодних ідей Бога, ніяких свідомих актів, вірувань, понять, почуттів його. Це, натомість, - "дещо первинно невимовне". В контексті християнства це і є світло Христове, що просвічує кожну людину, що приходить в "світ".

В зміст пізнавальної парадигми "знання про Бога" входять різноманітні уявлення про Бога, поняття про нього, ідеї, тлумачення тощо. Проте, в контексті релігійного світоспоглядання, людина не може осягнути Бога, навіть маючи якісь певні поняття чи то ідеї про нього. В кращому випадку, людина може увійти в проблематику стосунків між Богом і світом. Поза цією проблематикою ми можемо щось дізнатись про Бога лише з одкровення. Але вже констатація одкровення торує нам шлях в царину богослов'я. Тепер логічно виникає питання: як помислити відношення між Богом і світом? Іншими словами, як зрозуміти пізнавальне відношення "Бог-Людина" в ракурсі філософського розгляду?

В історико-філософській традиції відомими є два способи осягнення людиною Бога, що, на нашу думку, найбільш прикметно подані в "Ареопагітиках". З одного боку, апофатичний шлях осягнення Бога в "пресвітлому мороці незнання". Йдеться, в цьому випадку, про осягнення Бога через його безмежність, тобто через заперечення всього відносного в Абсолюті. Таке осягнення базувалось на розумінні Бога таким, який є цілковито відреченим від світу; таким, який позбавлений будь-яких атрибутів цього феноменального світу. Розкриваючи апофатику особливу увагу звернемо на трансцендентність Бога, на його абсолютну відокремленість від феноменального світу і, як наслідок, - постулюємо тезу про неможливість осягнути, пізнати Бога в поняттях, які окреслюють цей світ, або ж в поняттях, взятих з цього світу. Витримана в строгій логічній послідовності апофатика приводить до думки, що Бог є ніщо, щоправда, Божественне ніщо, не в значенні порожнечі (санскр. "sunyata"), а того, що Бог вище всього мислимого і буттєвого. І в своїй неосяжності, як влучно висловився С.Франк, Бог не існує, він - божествує. Згадаймо ad hoc й лаконічну формулу Карла Варта, висловлену ним в своїй праці "Послання до римлян апостола

Тема 7. Епістемологія релігії

Павла" (1919 p.). А саме: "Бог є чисте заперечення, а тому він перебуває по той бік будь-яких визначень...".

В концептуальному відношенні апофатику розробляли Плотін, Прокл. Апофатичними є вчення про нірвану й вчення про дао в індуїзмі і даосизмі. В мусульманській традиції апофатичний шлях пізнання Бога стверджували мутекалліми. Яскравий приклад апофатики представляє "шейх ісмаїлістських філософів" Хамір ад-Дін аль-Кірмані в своїй праці "Заспокоєння розуму" (Рахат аль-акль).

Узагальнюючи, зазначимо, що апофатика тлумачить Бога шляхом заперечення всіх його можливих атрибутів, взятих із смислового простору феноменального світу.

Катафатичний шлях пізнання, навпаки, стверджує осягнення Бога в "осліплюючому сяянні істини". Таке осягнення, в свою чергу, базується на розумінні Бога як абсолютної степені всього того, що може бути знайдене й помислене в цьому феноменальному світі. Іншими словами, пізнання Бога можливе завдяки приписуванню йому всіх позитивних атрибутів в абсолютній степені. Звідси виходить, що Бог є Особистість, Творець світу, Всеблаго тощо.

Розкриваючи катафатику особливу увагу звернемо на іманентність Бога світу феноменальному. Останній, до речі, в контексті катафатики, існує лише завдяки Богу. Відповідно, світ феноменальних речей без Бога втратив би свою опору і т.п. Своєрідним прикладом катафатики є пошуки Миколи Кузанського, що наостанок свого життя побачив Бога в світлі скрізь-сущого і всьому-присутнього "можу". (До цього Кузанець спочатку стверджував апофатизм, що знайшов відображення в його вченні про "вчене незнання"). Інший приклад катафатизму - представник арабського арістотелізму аль-Фарабі, що в своїх дослідженнях цілковито зосередився на виявленні численних атрибутів Бога.

Таким чином, в ракурсі філософського розгляду проблема богопізнання актуалізується завдяки двом пізнавальним парадигмам. Йдеться про знання Бога і знання про Бога. Розкриття останньої пізнавальної парадигми уможливлюється або шляхом апофатики, або через катафатику.