Б) Католицька філософія

Католицька філософія об'єднує різноманітні школи, основним завданням яких є обґрунтування католицького віровчення. Одні з них виконують чисто службові цілі і входять в офіційну церковну доктрину, інші - існують поза її межами, але виконують щодо неї метателогічні функції й опосередковано впливають на її формування та еволюцію.²

На відміну від православних філософсько-теологічних конструкцій, які базувались переважно на грецькій ідеалістичній філософії, фундаментом католицької філософії виступає інша філософська традиція - римський

Розанов В. Религия.Философия. Культура. - М, 1992; Кувакин В.А. Религиозная философия в России. - М., 1991.

Див.: Губман Б. Современная католическая философия. - М., 1988; Соколов В. Средневековая философия. - М., 1989.

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

еклектицизм з його суб'єктивістським підходом, в рамках якого етатистсько-юридичний практицизм (Ціцерона) і рефлексуючий психологізм (Сенеки) доповнюють один одного.¹ У зв'язку з цим для католицької теології Бог і людина перш за все суть суб'єкти волі. Для неї найважливішим є пошук гармонії волі Бога і волі людини - або в раціонально-юридичній площині (схоластика), або на шляхах сентиментального переживання з орієнтацією на індивідуалістичний суб'єктивізм (містика). Основною теоретичною проблемою католицизму є співвідношення свободи волі людини і божественного приречення. Тому тут важливе місце відводиться теорії передвизначення. Стиль католицизму конституювався в пелагіанських дискусіях про волю і благодать та обтяженість першородним гріхом, які не знайшли розуміння на Сході.

Ідея адекватного вияву Абсолюту через його творіння, характерна для християнської думки в цілому, але в західній філософській теології вона проявляється (на відміну від східної) не так яскраво. У католицизмі в поняття триєдності вносяться еманаційні і субординаційні риси, завдяки яким друга і третя іпостась можуть сприйматися як другорядні. Між Богом і людиною тут стоїть благодать, яка інтерпретується (з великою формально-логічною вишуканістю) як чисто феноменальний вияв божества, зовнішній по відношенню до його ноуменальної суті.

Таким чином, основні концептуальні засади ранньої католицької філософії розгортались і були побудовані на основі однієї із провідних парадигм західно-християнського філософствування - августинізмі (Августин Аврелій). Здійснивши реконструкцію принципів платонізму й основних положень неоплатонізму відповідно до християнського віровчення, вона з V по XIII століття ґрунтується на ідеях ірраціоналізму і містицизму.² Основні засади цієї філософії зводились до того, що Бог є вищою сутністю (summa essentia). Він -єдиний, існування кого не є залежним, все ж інше існує завдяки Божій волі. Бог - і предмет і причина пізнання. Саме він вносить світло в людський дух. Основою духовного життя є воля, а не розум. Вихідним пунктом людського пізнання виступає віра в Бога, яка є передумовою будь-якого знання. її першість перед розумом безумовна. Метою і сенсом життя людини є щастя, яке досягається перш за все в пізнанні Бога і випробування душі.

Розпочинаючи з XII ст., Європа, головним чином через арабське і єврейське посередництво, знайомилася із спадщиною Арістотеля, зокрема з невідомими до того часу його метафізичним"!* і фізичними трактатами. Це призвело до серйозної конфронтації грецького раціоналізму ввсобі Аристотеля і

¹ Цицерон. Философские трактаты. - М., 1985; Сенека Луций Анней. Нравственные
письма к Луцию. - Кемерово, 1986.

² Августин Аврелий. Исповедь. - М., 1997; Августин // Антология мировой философии.
-Т.1. - 4.2. -М., 1969.

Тема 15. Конфесійна філософська теологія

християнського субраціонального розуміння світу. Католицька церква змушена була реагувати на зростаючий авторитет творів Арістотеля.¹ Поступове сприйняття Арістотеля і пристосування його до християнського розуміння світу пильно контролювалось Церквою, хоча не обійшлося при цьому без криз і потрясінь. В результаті тільки в середині XIII ст. перемогла думка про оздоровлення католицької теології філософією Арістотеля. Але йшла дискусія, яким чином її використати, щоб не завадити християнській теології. Католицькі філософи розділились на два основні табори. Консервативна течія наполягала на збереженні основних положень Августина з теологічних питань, але з одночасним використанням філософських елементів арістотелізму. Прогресивна ж основний наголос робила на Арістотелі, але й тут не було повного відмежування від традицій августеніанського мислення. Зростаючий вплив Арістотеля вилився зрештою через схоластику Альберта Великого в нову теолого-філософську систему, яка була створена Фомою Аквінським. Суть цієї системи викладена Аквінатом в його основних працях "Сума теології^-" і "Сума проти язичників". "Сума теології"", яку він так і не закінчив, стала основною працею всієї схоластичної теології.²

У своїй теолого-філософській системі Аквінат виходить із чіткого розмежування науки і віри. Завдання науки зводяться до пояснень закономірностей світу. Він визнає можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і заперечує уявлення, згідно з яким дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинне бути спрямованим перш за все на об'єкт, і ні в якому разі - всередину, на суб'єктивні форми мислення. Але, не зважаючи на те що воно об'єктивне та істинне, пізнання не може охопити все. Над царством філософського пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов'я. Це - сфера найістотніших таїнств християнської віри (триєдність, воскресіння тощо), надприродних істин божественного одкровення, блага вістка, які пов'язані лише з вірою.

Але між наукою і вірою, на думку Аквіната, немає протиріч. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути лише одна, бо її джерелом і критерієм є Бог. Тому філософія повинна служити вірі й теології тим, що релігійні істини представляє та інтерпретує в категоріях розуму і тим самим заперечує, як помилкові, аргументи віри. Цією роллю вона й обмежується. Філософія сама не може довести надприродну істину, але може послабити проти неї виставлені аргументи.

Своє вчення про буття Аквінат будує на філософії Арістотеля. Але від його природничо-наукових поглядів Аквінський абстрагується і реалізовує лише те, що служить вимогам християнської теології. Світ він уявляє як систему, яка

¹ Аристотель// Антология мировой философии. - Т. 1. - Ч.2.- М., 1969.

² Фома Аквинский // Антология мировой философии. - Т.1.- Ч.2.- М., 1969.

428 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

включає декілька ієрархічно обумовлених площин. Перша, найширша - нежива природа, над нею стоїть світ рослин і тварин, із якого виростає світ людей, який є переходом до надприродної і духовної сфери. Найдосконалішою реальністю, вершиною і першою абсолютною причиною, сенсом і основою всього сущого є Бог.¹

З'єднавши метафізику Арістотеля з платонівським уявленням, Аквінський приходить до висновку, що будь-яке суще - як одиничне, так і божественний абсолют - складається із сутності (essentia) та існування (assentia). Сутність будь-якої речі полягає у визначенні, яке фіксує родове, а не індивідуальне. У Бога сутність тотожна існуванню. Навпаки, сутність всіх створених речей не співпадає з існуванням, оскільки воно не випливає з їх одиничної сутності. Все одиничне є творінням, існує завдяки іншим факторам, має характер обумовлений і випадковий. Лише Бог абсолютний. Він є простим буттям, сущим. Створена річ, істота є буттям складним. Всі матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії і активної форми. Сущим, реальністю речі стають тому, що форми, які мають властивість відокремлюватися від матерії (або виступають в чисто ідеальному вигляді як ангели, душі або ж - є антилехією тіла), входять в пасивну матерію.

Буття Бога може бути доведене розумом. В "Сумі теології^-" Аквінат дає п'ять доказів Бога. Перший грунтується на тому, що все, що рухається, має першопричину. Цим визначається необхідність існування першого двигуна, який є Богом. Другий доказ випливає із сутності діючої причини. У світі все причинно обумовлене. Первинною діючою причиною є Бог. Третій доказ побудований на взаємовідношенні випадкового і необхідного. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність, або від іншого необхідного, котре є в ньому самому. Звідси виявляється, що існує перша необхідність - Бог. Четвертим доказом слугують ступені якостей, які рухаються одна за одною, які є скрізь, у вищому сущому. Тому повинна існувати найвища ступінь досконалості, і нею знову ж таким є Бог. П'ятий доказ є теологічний. В його основі лежить доцільність, яка проявляється в усій природі. Все, навіть те, що здається випадковим і недоцільним, спрямовується до якоїсь мети, має сенс, корисність. Таким чином, існує розумова істота, яка зумовлює рух всього до певної цілі. Нею є Бог.

Спираючись на арістотелівське розуміння пасивної матерії й активної форми, Аквінат створює своє вчення про душу. Людська душа безтілесна, незалежна від матерії субстанція. Цим зумовлена її вічність і безсмертя. Будучи субстанцією, незалежною від тіла, вона незалежна від нього і, як чиста форма, не може бути зруйнована. Аквінський розрізняє вегетативну душу, яка властива

¹ Див.: Ляхович Діонісій. Лекції з метафізики.- Львів, 1995; Олексюк В. Християнські основи української філософії.- К., 1996.

Тема 15. Конфесійна філософська теологія

рослинам (обмін речовин і розмноження), сенситивну, яку мають тварини (чуттєві сприйняття, прагнення і вільний рух), й розумну душу, яка належить людині і виконує функцію її двох нижчих душ. Розуму Аквінський надає перевагу над волею.

На вченні про душу і пізнання будується томіська етика. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі. Репродукуючи чотири традиційні грецькі доброчинності - мудрість, мужність, поміркованість і справедливість, він додає ще три християнські: віру, надію і любов. Конструкція томіського вчення про доброчинності складна, але його центральна ідея є простою. Вона заснована на передумові, що людським єством є розум: хто проти розуму - той проти людини. Сенс життя Аквіант бачить у щасті, яке в дусі свого теоцентричного світогляду розумів як пізнання і споглядання Бога. Кінцева мета людини полягає в пізнанні, спогляданні і любові до Бога. Шлях до цієї мети наповнений випробуваннями, розум веде людину до морального порядку, який виражає Божественний закон. Розум показує, як слід себе вести, щоб прийти до вічного блаженства і щастя.

Будучи послідовником Арістотеля, Аквіант активно цікавився світом. Передусім центром його інтересів були духовні і соціальні проблеми. Як і греки, він "розчинює" людину в суспільстві й державі. Держава існує для того, щоб турбуватися про загальне благо. Але Аквіант рішуче виступає проти соціальної рівності, а покірність підданих вважає основною доброчинністю. Найкраща форма держави - монархія. Монарх повинен бути у своєму царстві тим, чим є душа для тіла, а Бог - для світу. Його завдання вести людей до доброчинного життя. Найважливішими передумовами для цього виступають збереження миру і забезпечення достатку громадян. Найвищою метою і сенсом є досягнення небесного блаженства. До нього людину веде вже не держава, а Церква. Роль Церкви вища від державної, а тому властителі цього світу повинні бути підкореними церковній ієрархії.

Після смерті Фоми Аквінського його теологічно-філософська система, не без складностей і протистоянь, стає офіційною доктриною католицької Церкви.

Однак в умовах соціальної ситуації, в період Ренесансу, виникає перша криза томізму. В ньому була формалізована схоластична мудрість, що протистояла життю й науці. Подолати це протистояння намагалися представники так званої другої, нової схоластики. Найвидатнішим із них був Франциск Суарес, вплив якого довго зберігався в філософії пізнього Ренесансу і в філософії XVII ст. Але включивши в себе нові філософські ідеї неосхоластики і таким чином розширивши свій теоретичний фундамент, томізм в 1878 р. в енцикліці папи Лева XIII "Aeterni Patris" проголошується обов'язковим для всієї католицької Церкви. В XIX і XX ст. на його основі розвивається неотомізм -один із впливових філософських напрямків XX ст. (У.Клейтген, Ц.Сапсеварино, Ш.Мібераторе, Д.Мерсьє, А.Гарден, Ж.Марешаль, Ж.Марітен, Ж.Пікар, Ш.Бойє,

430 __________________ Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

А.Форес, Г.Сенген, А.Брюннер, Р.Жоліве, П.Вільперт, В.Ромейєр та ін.).

Лише у другій половині XX ст., у зв'язку із загальною кризою католицизму, ідеї неотомізму зазнають певних реконструкцій. В період підготовки і в ході II Ватиканського собору більшість теологів і релігійних філософів виступили з вимогою відмови від монопольного положення томізму у католицькій теології, який, на їх думку, перетворився в гальмо на шляху оновлення й вирішення Церквою актуальних проблем. Ідеологи оновлення протиставили томізму концепцію плюралізму, як відкрила шлях для активного синтезу католицької філософії з ідеями феноменології, екзистенціоналізму, структуралізму, позитивізму та інших світських філософських шкіл. Плюралістичні тенденції знайшли підтримку у папи Павла VI. Але в період понтифікату Івана Павла II, який в цілому проходить під знаком консолідації і зміни доктрини й дисципліни всередині Церкви, своєю енциклікою "Віра і розум" (1998 р.) папа робить спробу повернення до монополізму у католицькій філософії, віддаючи перевагу томізму.¹ Та процес оновлення і модернізації зупинити вже не вдається.

Сучасна католицька філософія розвивається у двох основних напрямках -"академічному", пов'язаному з дослідженнями чисто христологічної тематики, і, так би мовити, соціальному - тому, який займається проблемами сьогоднішньої реальності з позиції Церкви.² Основним завданням і того й іншого є намагання здолати розрив між абстрактністю теоретизування про трансцендентне і конкретністю живої історичної ситуації. Нової інтерпретації вимагала, не кажучи вже про інше, навіть основа основ теології - пояснення таких понять як Бог і світ. Якщо в традиційному богослов'ї всі однодумно сходилися на тому, що Бог єдиний, універсальний для всіх, то сьогодні це ставиться під знак питання. Піддаючи сумніву універсальність Бога, сучасна релігійна філософія задається питанням, який є Бог для чорношкірих, бідних, жінок тощо, яка його функція не в потойбічному світі, а тут, на Землі, чи він або образ його може допомогти людині в здійсненні земних справ і т. ін.

Такими ж кардинальними є й питання стосовно світу. Головним у цьому відношенні є пошук релігійно-філософського обґрунтування проблем сучасної цивілізації, який здійснюється через популяризацію ідеї, так би мовити, "зацікавленого містицизму", тобто, через упровадження містичних поглядів про Бога, віру та ін. в саме життя. Шлях до Бога пов'язується не із самозреченням від реального світу, навпаки, вважається, що образ Бога слід максимально наблизити до розуміння людини, стверджуючи його присутність у суєтності світу. Людина знаходить Бога, не відвертаючись від світу, а на шляху пошуку місць дотику "святості" і людяності. І мова йде тут зовсім не про абстрактне

^! Іван Павло II. Енцикліка "Віра і розум". - К., 2000.

² Кузмицкас Б. Философские концепции католического модернизма. - Вильнюс, 1982.

Тема 15. Конфесійна філософська теологія

теоретизування, а про конкретні форми і способи життєдіяльності, що витікають із буденності. На цій основі з'являється латиноамериканська "теологія звільнення", яка культивує зв'язок теоретизованого християнства із соціальною практикою і політикою.

Ще однією характерною для сучасної католицької філософії рисою є її антропологічна спрямованість. Якщо для традиційного томізму центральною була проблема співвідношення "Бог - світ", то тепер акцент переноситься на співвідношення "Бог - людина". У сферу релігійно-філософських досліджень обов'язково включається сучасна людина з її повсякденними проблемами, сподіваннями, її психологією і моральністю, міжособовими і суспільними відносинами. Єдності в поглядах на цю проблему серед релігійних філософів не існує. Скажімо, одні вважають, що вирішальне значення при осягненні "божественного одкровення" повинно відігравати його ототожнення з індивідуальною свідомістю (іманентіїзм). Інші вважають, що релігійна свідомість - первинна, а віровчення і теологія - вторинні, і вимагають внести в міжособові відносини елементи надприродності (суб'єктивізм) і т. ін. Але найбільше розповсюдження отримала модернізована релігійно-філософська концепція, яка віддзеркалює, так би мовити, "комплексний підхід" до людини. Він включає інтерпретацію таких питань, як відношення людини до Бога і Церкви, мотивацію участі віруючих в земних справах при збереженні есхатологічної орієнтації, визначення характеру взаємовідносин з іншими людьми, у тому числі і з невіруючими. Але цей католицький антропоцентризм практично зводиться до христоцентризму. Залишається незмінною теза про гріховну природу людини, яка без допомоги провидіння нібито не здатна творити добро, а тому знаходиться в постійній залежності від Бога. Особлива роль у співвідношенні "людина - Бог" відводиться Церкві. Саме основна Церква, пройнята духом співчуття й милосердя до знедолених людей і народів, має посприяти якнайтіснішому поєднанню політики і моралі. Звідси найголовніше завдання і водночас єдино можлива перспектива сучасного християнства, як її формулює сучасний католицький філософ Й.Мец: "поєднати святість з войовничою любов'ю, що приймає на себе чуже страждання".¹

В цьому ж антропологічному зрізі, але порушивши демаркацію ортодоксальної томіської теології, розгорнута і оригінальна філософська система Тейяра де Шардена.² Намагаючись подолати статичність томіської філософії, Тейяр пропонує свою теорію космічної еволюції (космогенез), в центрі якого стоїть людина. Космогенез розглядається ним як процес незворотних змін, спрямованих від вихідної точки Альфа до кінцевої Омега. Ця

Мец И.Б. Будущее христианства: по ту сторону религии // Вопр. философии.- 1990-№ 9. " Шарден Тейяр де. Феномен человека. - М., 1987.

432 __________________ Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

остання витлумачується як максимальна персональність і ототожнюється з Христом. Тобто "космогенез" у Тейяра де Шардена перетворюється у "христогенез". Однак, не зважаючи на те, що тейярдизм не тільки перевершив тодішню науку світоглядно (чимало його тез випереджають здобутки так званої синтетичної теорії еволюції та сучасної теорії самоорганізації), а й став найбільш впливовою теологією (що протистоїть неотомізму), католицька Церква до сьогоднішнього дня не визнає його філософії.

Ці та інші риси характерні для розвитку сучасної католицької філософії в цілому. Разом з тим слід зауважити, що в останні десятиріччя католицька філософія в кожному регіоні йде власними шляхом і відображає проблему, найбільш актуальну для даних умов. Для Латинської Америки характерна "теологія звільнення", яка акцентує увагу на проблемах соціальної рівності людей, для Європи - "політична теологія" в центрі якої стоять соціально-політичні проблеми, для США - "чорна" і "жіноча", яка вирішує проблему статі, расизму і бідності, для Африки - "чорна" теологія. Незважаючи на те, що всі напрямки ідейно різнорідні, їх все-таки об'єднує спільне намагання вийти за межі канонів і традицій раннього християнства. Всі вони намагаються протиставити себе стереотипу теологічних шкіл, що склалися. Але представники кожного з напрямків будують власні вчення на окремих рисах християнства, що їм імпонують, і переосмислюють ті складові інших теологій, від яких їм хочеться звільнитися.