Введение. 1. Балл Г. Гуманізація освіти в контексті сучасності: психолого-педагогічні орієнтири // Освіта і управління

Характерною сучасною ознакою змін адекватності мікросоціального рівня управління є те, що строга вертикальна ієрархія втрачає свою актуальність, оскільки зникають умови її успішного функціонування: керівники стикаються з усе більш різноманітними проблемами, які вимагають спеціальних знань і швидких рішень на місцях. Це породжує явище неадекватності між близькими рівнями управління, адже часто відстань між верхніми і нижніми його ешелонами визначається швидкістю проходження необхідної інформації. Ефективні рішення сьогодні мають прийматися на все більш нижчих рівнях організації.

Макрорівень у соціально адекватному менеджменті – це управління організацією освіти і суспільством у цілому. Освіта з галузі народного господарства перетворюється в життєдайну сферу існування як усього суспільства, так і кожної особистості в ньому, вона ставить перед собою мету забезпечення інтересів людини і держави реалізації найголовніших і найважливіших потреб саморозвитку особистості. Важливим критерієм цього рівня є також адекватність менеджменту національному характеру, який визначаємо як менталітет людей, що становлять дану спільноту [5; 7].

Отже, соціально-адекватний менеджмент – це інтегральна характеристика конвергентної моделі менеджменту, адаптованої до суспільної системи з урахуванням провідних потреб розвитку організації, інтересів соціальних груп і менталітету народу.

 

4. Під ефективністю менеджменту розуміємо “... показник досконалості управління, що визначається як співставлення результатів управлінської діяльності і ресурсів, витрачених на їх досягнення” [5; 8]. У освіті, на нашу думку, такий підхід не може бути визначений як повністю коректний, адже: результат управління не завжди виражається в прибутку; поки що відсутні дійові системи і механізми визначення якості знань і конкретних освітніх послуг; прибуток у вигляді знань і рівня вихованості учнів, професійних навичок підготовлених фахівців є значно відстроченим у часі.

Послуговуючись філософською ідеєю конвергентності, визначимо основні параметри ефективного менеджменту в освіті:

1. Наявність чітко сформульованої мети і комплексу цілей (стратегічних, тактичних, оперативних, особистісних) управління.

2. Базування ідей, мети, цілей організації на логіці здорового глузду (ідеї – зрозумілі, мета – відповідає місії, цілі – підпорядковані меті й реальні).

3. Наявність колегіального органу управління, громадської ради, групи експертів, консультантів.

4. Глибоке знання й постійний моніторинг внутрішнього і зовнішнього середовища організації.

5. Дисципліна як неухильне дотримання всіма членами встановленого порядку і правил організаційної культури.

6. Визнання людини (учня, вчителя, менеджера) головною цінністю і метою управління. Стимулювання працівників за якість праці.

7. Створення стандартних умов діяльності для всіх елементів управлінської структури.

Ефективним менеджером освіти сьогодні може бути особистість, яка має власне, в цілому – адекватне соціальному, бачення модернізаційних тенденцій організації, орієнтована на самопізнання та саморозвиток, інноваційно та гуманістично налаштована.

Самопізнання та саморозвиток менеджера неможливі без визначення і адекватної самооцінки стану сформованості світоглядних якостей особистості, необхідних для здійснення управлінської діяльності в організації освіти сьогодні.

Формування світогляду – справа передовсім кожної людини. Російський філософ Л. Карсавін, міркуючи про “ясність суб’єкта”, звертав увагу на те, що, перш ніж займатися будь-якою справою, людина має сформувати власний світогляд. Це є тією суб’єктивною передумовою, за наявності якої особистості може бути надана можливість займатися відповідальною діяльністю. Візьмемо за приклад менеджерів значних компаній чи видатних державних діячів – головною з причин їхніх помітних професійних успіхів є єдність ідеологій та світогляду, якої вони досягли у процесі власної життєтворчості.

Теорія конвергентного менеджменту пояснює це тим, що управлінська діяльність як соціально-організаторська за своєю антропологічною суттю не може бути антиекологічною і антилюдською. Тому навіть дуже успішні за економічним ефектом спроби недотримання цих вимог розглядаються як підтвердження професійної непридатності менеджера. Особливо важливим це правило є для організації освіти, яка головним видом ресурсів має людські ресурси, що вимагають екологічного до себе відношення. Тому кожен менеджер освіти має добре уявляти, що таке ідеологія та світогляд і як вони співвідносяться в його професійній діяльності.

Ідеологія – інструмент свідомості. „Завдяки ідеології в ній проходить змістовна організація ідей, що надає їм певної спрямованості і компактності” [19, с. 82]. Шляхом реалізації таких механізмів особистісного ствердження як соціалізація, виховання і самовиховання кожен з нас набуває декількох ідеологій: ділова кар’єра, вибір моделей спілкування, вибір політичних орієнтацій тощо. Той, хто хоче бути впевненим у доцільності використання власних ресурсів, повинен мати відповідні ідеології як стратегічного, так і тактичного призначення. Володіння ними є важливою передумовою цілеспрямованого використання своїх зусиль, повної реалізації власних здібностей, освіти, професійного досвіду.

Менеджер освіти має володіти креативною ідеологією, в якій синтезуються: свідоме ставлення до управлінської та педагогічної діяльності, мотиви, що рухають особистісне та професійне зростання, моделі спілкування з дорослими та дітьми, відчуття причетності до державного управління і відповідні політичні погляди, прагнення до особистісного саморозвитку і професійного само творення впродовж життя.

Світогляд є центром внутрішнього духовного простору особистості. Він більш масштабний і стійкий порівняно з ідеологією. “Світогляд формується як результат вправляння особистості в свідомому (підсвідомому) засвоєнні і практичному використанні різноманітної інформації, в набутті різноманітних ідеологій” [19, с. 83]. Як результат, у її внутрішньому духовному світі утворюється система пріоритетних ідей та оцінок, своєрідне збільшувальне скло, через яке особистість споглядає світ. Світогляд – духовне джерело формування фундаментальних ідеологій, що мають для особистості концептуальне значення, форма самосвідомості, яка узгоджує існування людини і суспільства [15, c. 569].

Менеджером освіти має бути особистість, світогляд якої насичений різноманітними знаннями, поведінка якої в суспільстві заслуговує на повагу, бо вона є моральною, свідчить про громадянську зрілість людини. Управлінська діяльність такої особистості буде заснована на самостійному свідомому виборі духовних цінностей, на володінні власною технологією самоменеджменту.

Світогляд менеджера освіти складається з:

─ особистих переконань;

─ громадянської позиції;

─ професійного компоненту.

Головним критерієм особистих переконань (комплексу ідей, що можуть проявлятися як на підсвідомому, так і на свідомому рівні в поведінці людини) менеджера освіти має бути їх свідома інноваційність, відкритість до нових знань і кращих досягнень науки, культури й педагогічної практики. Він має бути готовим до такого стану суспільства, коли, за висловом В. Бехтерєва, чим більш різкий злам передбачається в суспільних традиціях, тим сильніший спротив з боку людей, тим сильніше внутрішнє гальмування. Наше суспільство знаходиться на етапі такого “зламу”, тому до цього має бути готовим і сучасний, і майбутній менеджер. Він має розуміти, що доведеться переборювати у першу чергу власне внутрішнє гальмування у вигляді застарілих переконань і працювати зі звичайними людьми, які за рівнем своєї повсякденної свідомості налаштовані пасивно до прогресивних інноваційних перетворень. Ось чому важливим буде його особистий приклад у сприйнятті інновацій, у свідомому баченні перспектив розвитку організації та визначенні цілей і шляхів розвитку конкретного навчального закладу.

Громадянська позиція менеджера освіти заснована на таких структурних компонентах:

– неухильне дотримання загальнолюдських моральних цінностей, демократичних прав і свобод (справедливість, миролюбність. колективність, толерантність менеджера, схильність його до делегування владних повноважень та корпоративності дій);

– повага до законів, неухильне дотримання діючого законодавства (правова грамотність);

– постійне прагнення до освоєння наукових знань, удосконалення власних умінь (самоосвіта і самовдосконалення, психологічна впевненість у вмінні керувати людьми, постійний саморозвиток менталітету менеджера, використання різноманітних джерел інформації);

– віра в себе і в людей, постійний оптимізм і захопленість неординарними суспільно значимими цілями (любов до життя, пасіонарська місія, насолода професійною діяльністю і власним життям).

Це реальні світоглядні цінності, які легко втілюються у практику повсякденної свідомості. Зусилля з їх вироблення сприяють гідному виконанню менеджером освіти свого громадянського обов’язку. Наполегливість в оволодінні ними і успіх, що прийде за цим, подарує йому моральне задоволення і душевний спокій, а це, в свою чергу, найкраще відіб’ється на професійній діяльності, на його конвергентному розумінні самого себе.

Професійний світогляд менеджера є результатом конвергентної конкретизації його особистісних переконань та громадянської позиції до цільових і функціональних вимог управлінської діяльності, у першу чергу як діяльності соціально-організаторської. Кожен управлінець в освіті сьогодні має глибоко усвідомлювати, що він не професіонал-одиночка. Його успіх безпосередньо пов’язаний з умінням знаходити взаєморозуміння з людьми, захоплювати їх своїми ідеями. В свою чергу, для успіху менеджера освіти необхідна наявність працездатного колективу, доброзичливі відносини з колегами, учнями, батьками, авторитет у соціально-педагогічному середовищі.

 

5. За умови наявності самоповаги, дві проблеми впродовж усього життя хвилюють людину: самопізнання (хто я?) та прагнення до самореалізації власного біосоціального потенціалу, своїх особистісних амбіцій. У підсумку її зусилля, спрямовані на одержання освіти, життєвого та професійного досвіду, орієнтовані на самопізнання та самореалізацію, що є антропологічною закономірністю розвитку як окремої людини, так і людського суспільства в цілому. Сучасній освіті потрібен менеджер, який володіє здатністю до саморегуляції і самоуправління, є комунікабельним і дружелюбним, захопленим професійною діяльністю, вміє цілеспрямовано використовувати робочий і вільний час. Зрозуміло, що для цього потрібно досконало знати себе, вперто виробляти в собі потрібні якості і наполегливо оволодівати технологією самоорганізації на засадах логіки здорового глузду та індивідуально-креативних можливостей.

При цьому людина не повинна пригнічувати свої природні потреби, а вміти переключати їх у розумні стани розумної істоти. Головне – не допустити насилля над організмом, вчасно включити його здорові ресурси чи компенсаторні механізми. Так, недостатній оптимізм можна компенсувати спілкуванням з цікавими людьми, що досягли значного успіху на ниві освітнього менеджменту; запальність, нестриманість, швидке входження в стресовий стан – заняттями спортом тощо. Перемоги над собою, над власними недоліками здатні мобілізаційно впливати на людей, викликати в них бажання до діяльності, у першу чергу – професійної, до вироблення власної технології самоменеджменту. Самоменеджмент –це спосіб самоорганізації професійної діяльності особистості, спрямований на самопізнання, саморозвиток та самовдосконалення у процесі освіти впродовж життя.

Самоменеджмент як конвергентна концепція і індивідуально-креативна технологія самоуправління забезпечує соціальну адекватність менеджменту у першу чергу на особистісному рівні. Вона відповідає філософській концепції самоорганізації, розробленій у руслі синергетики, розглядає особливості управління педагогічним процесом з точки зору некласичної науки, враховуючи “... хаотичність, невизначеність, випадковість, мінливість... їх відображення в управлінні...” [9, с. 54].

У класичній науці переважало логіко-вербальне мислення, що знайшло своє відображення і в організації освіти. Логічний розподіл обов’язків і послідовність рівнів управління, його догматизація у формально-логічному вигляді формували авторитарний, маніпулятивний стиль взаємовідносин. Особистісні можливості і інтереси не враховувалися і здебільшого не реалізувалися в цій логічній схемі, сприймалися як вияв дезорганізації, стихійності, навіть неврівноваженості.

Просякнута ідеєю самоорганізації неокласична філософія будь-яку модель складної системи чи процесу, що ігнорує суб’єктивні чинники, витлумачує як недостовірну [9, с. 55]. Звідси зрозуміло, що суб’єктно-суб’єктні моделі управління вважаємо більш природними, ніж суб’єктно-об’єктні, такими, що створюють умови для формування нових можливостей з існуючих, а невизначеність певних можливостей зменшують, перетворюючи їх у можливості дійсні.

Термін “самоменеджмент” трактується з точки зору синергетики досить широко: і як управління собою, і як менеджмент в умовах самоорганізації людських факторів. У контексті даного дослідження переважно розглядаємо його як “самоуправління”, де “... мова ведеться про самостійність і особистісну текстологію управління самим собою” [14, с. 46]. Самоуправління – це процес самодіяльності, самоорганізації особистості й керованої системи. Об’єктивно воно пов’язане як з людською природою (біоритми, генетична програма), так і з організацією об’єктів і суб’єктів (речей, людей, ідей, відносин) соціальним управлінням [14].

Педагог ХХІ століття має бути особистістю, зацікавленою в якісних змінах у освіті, відповідальною за формування біографії кожного, дорученого йому суспільством, учня. У найбільшій мірі ця вимога відноситься до керівника освіти, що повинен поєднувати в собі сучасні якості педагога та менеджера: цілеспрямованість, уміння вирішувати проблеми, зберігати ресурси закладу й організації, власним прикладом переконувати колектив учителів у перевагах запропонованих ним методів управління навчально-виховним закладом. Керівник, що володіє основами самоменеджменту – послідовним і цілеспрямованим використанням системи апробованих методів роботи в щоденній практиці – витрачає власний час змістовно, ефективно працюючи над втіленням у життя професійних та особистісних планів. Головна мета самоменеджменту такого керівника полягає в тому, щоб максимально ефективно і конвергентно використовувати власні можливості, свідомо керувати справами і переборювати зовнішні перешкоди, як на робочому місці, так і в особистому житті.

Основа самоменеджменту керівника школи та вчителя – уміння управляти власним часом. Аналіз витрат часу, призначений виключно для власного користування, допомагає визначити шляхи до покращення стилю роботи. У тому, що їм не вистачає часу, признається переважна кількість опитаних у ході пілотажного експерименту керівників шкіл. За результатами проведеного анкетування слухачів курсів більше 60% респондентів зізналися, що могли б значно краще використовувати від 20 до 35 відсотків робочого часу; 48% респондентів оцінили як „недостатнє” своє вміння розпоряджатися власним часом, і лише 5% опитаних відмітили, що не мають потреби у додаткових ресурсах часу для виконання професійних обов’язків.

У сучасних керівників (директорів шкіл та їхніх заступників з навчально-виховної роботи) головні витрати часу ідуть на:

─ вирішення фінансово-господарських проблем закладу (від 30 до 70%);

─ планування роботи закладу (15-20% робочого часу);

─ контроль за виконанням рішень і планів (10-15% робочого часу);

─ незапланованих відвідувачів, несподівані наради, телефонні дзвінки (до 15% робочого часу).

Дослідженням у ході пілотажного експерименту також встановлено, що керівники шкіл зовсім не володіють прийомами „інвентаризації” власного часу та рідко планують його резерв. Жоден з опитаних не планує резерву часу, не визначає пріоритетів у щоденних справах, не цікавиться питаннями систематичного спрощення прийомів праці у власній сфері діяльності.

Ці та інші подібні дані свідчать не лише про відсутність у значної частини управлінських кадрів уявлення про особистий конвергентний стиль роботи, заснований на вимогах самоменеджменту, а навіть про наявність неправильного стилю, ознаками якого є:

– невідомо, як взагалі використовується час;

– невідомо, скільки часу вимагає виконання тих чи інших справ;

– не відомі сильні й слабкі сторони власного стилю роботи;

– невідомо, які особи і фактори стимулюють чи обмежують працездатність [3].

Важливим аспектом самоменеджменту є уміння планувати власну діяльність. Планування має на меті забезпечити оптимальне використання часу і дозволяє досягнути накресленої мети із щонайменшими його затратами. Планування є основою самоменеджменту. Воно забезпечує досягнення успіху і дає більше впевненості у власних силах. Планування – це складання проектів процесів праці на наступний період часу (причому планувати потрібно не лише цілі, а й робоче навантаження) [3].

Учені і менеджери-практики зазначають, що співвідносити час у трудовому дні потрібно так: 60% – спланована активність; 20% – творчість; 20% – непередбачена активність (резерв) [14]. Аналіз видів діяльності та витрат часу необхідно проводити шляхом документування. Керівники шкіл здебільшого витрачають власний час стихійно, не контролюючи, як і на що він використовується. Тому значна частина робочого дня є непродуктивною, а час – назавжди втраченим.

Одним із головних принципів конвергентності самоменеджменту є „регулярність – системність – послідовність”. Особливо важливою є реалізація цього принципу в системі освіти, де завжди чітко потрібно знати не лише загальну мету та бажаний результат, а й не менш чітко вміти виділяти етапи реалізації цієї мети та досягнення результату, тобто здійснювати поетапне цілепокладання.

Поміркований керівник навчально-виховного закладу ніколи не захоплюється надлишком планування і вчить своїх підлеглих планувати тільки той обсяг задач, з якими реально можливо впоратися за відведений час (день, місяць, рік, п’ятирічку тощо). Перенасиченість планів різноманітними, часто не сумісними між собою, заходами і проектами приводить не лише до неефективного використання робочого часу та поверховості у вирішенні завдань навчання і виховання, а й до значних порушень морально-психологічного мікроклімату педагогічного колективу, до знервованості і психологічної нестабільності його членів. Зрештою, у такому колективі зростає питома вага мотивації вимушеності, коли вчитель виконує розпорядження адміністрації, часто навіть не розуміючи або не бажаючи розуміти його суть. Тому планування має бути реальним.

Ще один суттєвий елемент самоменеджменту – уміння встановити пріоритети і позбавитися від поспіху. Аналіз даних опитування керівників загальноосвітніх шкіл говорить про те, що більше 60% їх не усвідомлюють ступеню важливості тих чи інших справ, не розуміють, що не завжди найбільш термінова справа є найважливішою. Але 35% із них зауважують, що саме дрібні термінові справи забирають найбільше часу. Пріоритети забуваються, основою стилю роботи стає поспішливість, перевага надається менш важливим справам перед більш важливими. Але досвід показує, що в більш-менш тривалій перспективі значення справ, які здавалися терміновими, втрачається, і доводиться шкодувати про глобальні цілі, які цими справами були відсунуті на задній план.

Із сказаного вище робимо також висновок про те, що значна частина керівників навчальних закладів освіти сьогодні не володіє основами делегування справ чи повноважень. Менеджер, що діє відповідно логіки здорового глузду, має передоручити своїм працівникам усе, що може бути передорученим. Він не повинен витрачати свій час на організацію ремонту обладнання (для цього у нього є заступник з господарських справ) або складання розкладу уроків (це справа заступника з навчально-виховної роботи) тощо. Якщо ж подібні справи все-таки доводиться вирішувати, це значить, що неправильно організованою є робота з добору кадрів у даному закладі. Доцільне делегування допомагає керівникові вивільнити час для вирішення найважливіших задач, сприяє використанню професійних знань і досвіду співробітників, стимулює їхню ініціативу, самостійність, розвиток компетентності, часто позитивно впливає на мотивацію їхньої праці і задоволення від її результатів. Таким чином, делегування вигідне як керівникові, так і підлеглим.

Однак наші спостереження показують, що переважна більшість керівників шкіл (серед директорів ЗОШ І-ІІ ступеня – 93%) зовсім не практикує делегування справ або делегує недостатньо. Такі керівники намагаються все вирішити самостійно. Як результат – їхні плани, як особисті, так і робочі, руйнуються дощенту. Невміння делегувати повноваження – суттєва риса порушеного стилю роботи керівника. Ознаками такого порушення є:

– людина займається робочими справами після закінчення робочого дня;

– регулярно частина справ доробляється вдома;

– керівник не може назвати колегу (заступника чи просто вчителя), який міг би допомогти йому у вирішенні всіх без винятку трудових справ;

– важливі справи відкладаються для того, щоб вирішити якусь другорядну;

– керівник часто затримується на роботі по закінченні робочого дня тощо [60].

Отже, в основі концепції самоменеджменту менеджера освіти лежить конвергентна ідея самоорганізації та саморозвитку особистості у процесі професійної управлінської діяльності, а уміння управляти своїм часом та власною діловою поведінкою є технологічною базою формування доцільного стилю роботи. Володіння прийомами самоменеджменту дозволяє уникати перевантаження та стресів, опанувати методами вибору пріоритетів як власної діяльності, так і організації в цілому. Воно дає такі переваги: виконання роботи з меншими затратами; краща організація праці; менше поспіху і стресів; більше задоволення від роботи; активна мотивація праці; підвищення кваліфікації менеджера; зменшення помилок при виконанні своїх функцій; досягнення професійної життєвої мети найкоротшим шляхом.

 

Введение

Раздел предмета «Сценическая речь» - логика сценической речи - развивает умение доносить мысль в звучащей речи. Владение логикой сценической речи дает возможность передавать в звучании мысли автора, заключенные в тексте роли, рассказа, лекции, помогает определенным образом организовать текст, чтобы наиболее точно и осмысленно воздействовать на партнера на сцене и на зрителя.

Правила логического чтения текста - не формальные законы, чуждые нашему разговорному языку. Они сложились в результате наблюдений писателей, ученых-языковедов и деятелей театра над живой русской речью. В основу правил логического чтения текста положены особенности русской интонации и грамматики (синтаксиса) русского языка.

Логический анализ текста роли, рассказа, лекции, любого публичного выступления, разумеется, не заменяет словесного действия, - он является началом, фундаментом работы над текстом, средством выявления авторской мысли.

Чтобы фраза автора прозвучала для зрителя, надо ее предельно точно произнести, то есть определить место и длительность логических пауз, определить главное ударное слово, отметить второстепенные и третьестепенные ударения. Иными словами, для этого надо знать правила расстановки пауз и ударений.

Когда фраза будет таким образом проанализирована и организована, слушатель получит возможность оценить глубину заложенной в тексте мысли, красоту авторского языка, особенности его стиля.

М.О. Кнебель, рассказывая о работе Станиславского с учениками в его студии, свидетельствует, что в последние годы жизни Станиславский особенно упорно добивался точнейшего соблюдения правил логики сценической речи - расстановки логических пауз, ударений, верной передачи в звучании знаков препинания и т.д. Она говорит: «Станиславский с каждым годом все настойчивее требовал изучения законов речи, требовал постоянной тренировки, специальной работы над текстом».

1.
Речевые такты и логические паузы

Каждое отдельное предложение нашей звучащей речи делится по смыслу на группы, состоящие из одного или нескольких слов. Такие смысловые группы внутри предложения называются речевыми тактами. Речевой такт представляет собой синтаксическое единство, то есть речевой такт может составлять группа подлежащего, группа сказуемого, группа обстоятельственных слов и т.д.

В каждом речевом такте есть слово, которое по смыслу должно быть выделено в звучащей речи повышением, понижением или усилением звука голоса. Такое интонационное выделение слова называется логическим ударением. Отдельный речевой такт редко содержит в себе законченную мысль. Ударения каждого речевого такта должны быть подчинены главному ударению целого предложения.

В звучащей речи каждый речевой такт отделен от другого остановками различной длительности. Эти остановки называются логическими паузами. Кроме пауз-остановок, речевые такты отделяются один от другого изменением высоты голоса. Эти изменения высоты голоса при переходе от одного речевого такта к другому придают интонационное разнообразие нашей речи.

Внутри речевого такта не может быть паузы, и все слова, составляющие речевой такт, произносятся слитно, почти как одно слово. На письме тот или иной знак препинания указывает обычно на логическую паузу. Но логических пауз в предложении может быть значительно больше, чем знаков препинания.

Логические паузы могут быть различной длительности и наполненности; они бывают соединительными и разъединительными. Кроме них, встречаются люфтпаузы (паузы для добора воздуха - «воздушные», от немецкого Luft - воздух) и, наконец, паузы психологические.

Обозначение на письме различных по длительности логических пауз:

' - люфтпауза, служащая для добора дыхания или выделения важного слова, стоящего после нее;

/ - пауза между речевыми тактами или тесно связанными между собой по смыслу предложениями (соединительная);

// - более длительная соединительная пауза между речевыми тактами или между предложениями;

/// еще более длительная соединительно-разъединительная (или разделительная) пауза (между предложениями, смысловыми и сюжетными кусками).

К.С. Станиславский в своей книге «Работа актера над собой» писал: «Берите почаще книгу, карандаш, читайте и размечайте прочитанное по речевым тактам. Набейте себе на этом ухо, глаз и руку…Разметка речевых тактов и чтение по ним необходимы потому, что они заставляют анализировать фразы и вникать в их сущность. Не вникнув в нее, не скажешь правильно фразы. Привычка говорить по тактам сделает вашу речь не только стройной по форме, понятной по передаче, но и глубокой по содержанию, так как заставит вас постоянно думать о сущности того, что вы говорите на сцене…Работу по речи и слову надо начинать всегда с деления на речевые такты или, иначе говоря, с расстановки пауз».

Паузы соединительные, не отмеченные знаками препинания, бывают в предложении: