Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. В елегантно-карбованих віршах Олени Теліги, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові»

 

В елегантно-карбованих віршах Олени Теліги, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання…

 

Під час Другої світової війни, а точніше після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича в 1939 році вступає в Організацію Українських Нацоналістів та бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН.

Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів.

Розкол в націоналістичному русі Олена Теліга сприймала як вікову трагедію української нації і своє особисте горе, бо в різних таборах опинилися її недавні друзі, її шарпали за різні боки. Залишилася вона з О. Ольжичем, з тими, хто пішов за полковником Андрієм Мельником.

Улас Самчук писав: «Вона оповідала мені про своїх бувших партійних товаришів, які тепер всі "у бандерівцях", оповідає, як вона "перейшла до мельниківців", і причиною цього було те, що бандерівці не люблять інтелігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота. Також великий вплив мав на неї Ольжич. І коли б не він, можливо, вона при тих і залишилася б. Дуже часто згадує ім'я Мітрінги, якого я до цього часу не чув. І взагалі я в тих справах значно менше поінформований, ніж вона. Я також менше цікавлюся доктриною, хоча політика цих обох груп мене глибоко непокоїть. Мені здається, що вони можуть викликати в Україні громадянську війну, а це звело б нанівець всі наші дотеперішні осяги.
Що ж робити?- То що? Передати в руки тих людей кермо? - Краще в руки тих людей, ніж ця шарпанина. Зрештою, німці все одно всіх заберуть. Наша позиція у відношенні до організації своєрідна. Олена більше нарікає: на Ольжича, на провід взагалі. Нічого не підготовано. Бандерівці мають все, "наші" нічого. Але вона хоче бути солідарною до кінця і всі свої сили віддати організації, якою б вона не була. Я ж не нарікаю. Я кажу, що нема потреби сполягати на яку-будь організацію. Треба робити самому. Я кажу, що я не йду боротися за організацію, а за справу нашу взагалі. Нікого не буду в Україні спихати з місця, я хочу зайняти те місце, що буде ще не зайнятим. Не буду вести пропаганди за тими чи іншими. Я в засаді при мельниківцях, але це тільки тому, що я не вмію міняти партій чи зраджувати своїх бувших колег. Взагалі ж, при таких умовах, я волію бути безпартійним. Я проти розбиття! Проти всякого розбиття. Я цього не розумію і ніколи не зрозумію!
Олена мене слухає і не може протирічити, щоб це мене переконало. Ми будемо працювати над піднесенням інтелігенції, за вищий стиль провідної верстви, за позитивний тип життя. На цьому ми погоджуємось обоє. Поки не дозріла сама людина, доти даремні апеляції до її розуму. А таке визрівання не може статись з дня на день. Необхідна праця поколінь. Це покоління пропаще! Воно від одного берега відпливло, до другого не пристало. Воно ні рак, ні риба. Олена вказує мені на приклад боротьби різних політичних груп в минулому. На боротьбу Леніна, Мусоліні, Гітлера. Перемогли завжди сильніші. Так. Перемогли сильніші і так само перемагати будуть. Але ті боролись дома, у себе, між собою. Ми боремось у підпіллі, не дома, у чужій хаті. Таку боротьбу завжди використає ворог. Був би він дурний, коли б не використав. Для німців наше розбиття бажане. Наші люди дуже легко йдуть на кожну провокацію. Вони всі відрухові, без тривкого характеру і без поважного думання. Не доходимо до рішення, бо його немає. Ми все одно не вплинемо на події. Сумніваюся, чи ж може тут взагалі хтось вплинути. Це стихія».

Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Разом з Уласом Самчуком переходить нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня - вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де відразу включилася в роботу Спілки українських письменників, головою якої вона була обрана ще 8 жовтня, налагодила видання «Літаврів» - літературно-мистецького додатку до редагованої Іваном Рогачем газети «Українське слово». Увійшла вона до складу створеної 5 жовтня 1941 року в Києві з ініціативи О. Ольжича Української Національної Ради, яку очолив професор Микола Величковський. Ця установа мала намір стати представницьким органом, який перебрав би на себе цивільну владу на всій території України, окупованій німцями. З тим, щоб за допомогою легальних (а при необхідності й нелегальних) заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого господарства, відродження української мови та культури, які винищувалися більшовицькою владою, і в перспективі. Скориставшись знесиленням обох тоталітарних режимів у взаємній жорстокій битві,утвердити незалежну Українську державу.

Олена Теліга була включена до складу Української Національної Ради як українська письменниця і голова Спілки українських письменників. То ж основною сферою її діяльності було гуртування діячів культури, письменників. 15 листопада під її головуванням відбулися загальні збори новоутвореної Спілки українських письменниквів, які затвердили пноший, тимчасовий статут Спілки.

Плани у Спілки українських письменників були великі. Організувалося видавництво «Культура» з журналом тієї самої назви, готувалося видання літературно-критичного альманаху та збірки недрукованих поезій Євгена Плужника.

На сторінках «Літаврів», перше число яких вийшло в світ 16 листопада 1941 року, Олена Теліга проповідувала націоналістичні ідеї. Друкувала кращі зразки української літератури, читачі мали змогу познайомитися із творами Є.Маланюка, О. Олеся, О,Ольжича, О,Стефановича та інших, які були заборонені для друку в радянській Україні, а також творами письменників, знищених більшовицьким режимом – Є.Плужника, Г.Косинки, М.Хвильвого та інших.

Німецьке командування не могло змиритися з діяльністю тих національно свідомих українських інтелігентів, які ставили своїм завданням пробудження в зденаціоналізованого населення прагнення до самостійної Української держави.

Особливе занепокоєння окупантів викликала активізація діяльності ОУН Андрія Мельника, яка поширювалася не лише в Києві, а й на значну територію окупованої України.

Німецька окупаційна влада вирішила якнайсуворіше придушити діяльність українських націоналістів. Вже 17 листопада 1942 року вона наказала припинити діяльність Української Національної Ради, яка пішла в підпілля. Почалися арешти. 12 грудня було заарештовано співробітників редакції «Українського слова» - Івана рогача, Ореста Оршана-Чемеринського та інших. Редактором газети був призначений професор К.Штепа, який, як стало тепер відомо, був совєцким агентом. Він став видавати газету «Нове українське слово», що мала зовсім напрям: ніщо в газеті не повинно було засмутити «визволителів». Олена те ліга не могла підтримати такий курс, і «Літаври» були заборонені.

О.Ольжич, розуміючи, що Олені Телізі загрожує арешт пропонував їй залишити Київ, але вона категорично заявила, що вдруге з Києва не роїде. Вона зосередила свою увагу на роботі в Спілці письменників.

9 лютого Олена Теліга було попереджена про можливість арешту на призначеній зустрічі з товаришами в приміщенні Спілки письменників, але на це вона відповіла: «На менем чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою – їх також по арештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і мертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнили до кінця».

Через годину за нею пішов і Михайло Теліга.

А в приміщенні Спілки вже з минулого дня гестапо влаштувало засідку. Всі, хто туди заходили, назад вийти вже не могли.

Олена Теліга трималася мужньо. Підбадьорювала товаришів, говорила, що як голова Спілки письменників усю відповідальність за можливі звинувачення візьме на себе, хоч розуміла. Що ризикує життям. У Києві йшли розмови про те, ніби в одній з камер на стіні бачили видряпаний напис: «Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху – трузуб.

Усі заарештовані разом з Телігами були розстріляні й поховані у Бабиному Яру. Точна дата трагедії невідома. Більшість дослідників сходяться на тому, що сталося це 21 лютого 1942 року.

 

Миронець надія. Олена те ліга. – київ. – 2009. – 64с.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України