Недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання

1. Правило про недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов без перебільшення є однією з істотних новел ЦК.

Відповідно до ст.162 ЦК 1963 p. одностороння відмова від зобов'язання допускалася тільки у випадках, передбачених законом, а відтак, договір, в якому встановлювалась можливість односторонньої відмови від зобов'язання (всупереч законові, яким така можливість не передбачалася), в цій частині міг бути визнаний недійсним. Новий ЦК допускає таку можливість. Надання сторонам зобов'язання права встановити в договорі можливість односторонньої відмови від зобов'язання повною мірою відповідає принципам цивільного права як права приватного.

2. Право односторонньої відмови від зобов'язання або зміни його умов в певних випадках може бути закріплено і в законі.

В законі також можуть встановлюватися випадки, коли одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускаються. За договором банківського вкладу встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин не може бути односторонньо зменшений банком, якщо Інше не встановлено законом (ст.1061 ЦК).

Слід звернути увагу на те, що законодавець розрізняє поняття "одностороння відмова від зобов'язання" та "розірвання договору" — про це свідчить, зокрема, аналіз ст.611 ЦК. Насправді ж ці два поняття є синонімічними і характеризують одне правове явище — розірвання договору внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання.

и-

Глава 48 Виконання зобов'язання

1. Загальні умови виконання зобов'язання

1. Цінність зобов'язання полягає у його виконанні, тобто у вчинені боржником на користь кредитора певних дій або в утриманнівід певних дій, що становлять предмет виконання зобов'язання. Засвоєю юридичною природою ці дії є нічим іншим, як правочином,а тому на них поширюються загальні правила, закріплені в ЦК, утому числі і правила щодо форми правочину (ст.ст.205—209 ЦК).

2. Наявність різноманітних зобов'язань (як в межах зобов'язаньдоговірних, так і недоговірних) зумовила необхідність закріпленняв ст-526 ЦК загальних умов (засад) виконання будь-яких зобов'язань. Згідно з ними зобов'язання має виконуватися належнимчином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ця формула, з одного боку, є універсальною, оскільки містить в собі умови виконання як договірного, так і недоговір-ного зобов'язання, а, з другого боку, в межах цієї формули, залежно від типу зобов'язання (договірне чи недоговірне) наголошуватислід на певній її складовій частині.

3. Виконання недоговірного зобов'язання має відбуватися відповідно до вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства, оскільки їх регулювання здійснюється виключно імперативними нормами зазначених актів.

4. Виконання договірного зобов'язання має відбуватися насамперед відповідно до умов договору, визначених і погоджених сторонами на свій розсуд (ініціативні умови), оскільки у цій сфері цивільних (приватних) відносин діє принцип свободи договору(ст.627 ЦК). Водночас згідно з вимогами ст.628 ЦК зміст договоруможуть становити не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а й умови, які є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства (обов'язкові умови). Але слідмати на увазі, що обов'язковість вимог, які містяться в ЦК та інших актах цивільного законодавства (стосовно відносин, що складаються в договірній сфері), з урахуванням правил, закріплених вст.6 ЦК, не є автоматичною. Це пов'язано з тим, що сторони в договорі за загальним правилом можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свійрозсуд. Такий відступ сторін є неможливим лише у випадку, колив даних актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Отже, з урахуванням наведеного, ЦК передбачає дві базові моделі регулюваннявідносин в договірній сфері. Суть першої полягає в тому, що сторони можуть скористатися наданою їм можливістю саморегулювання і обмежити коло умов договору лише ініціативними умова-

ми. Це може бути як тоді, коли акти цивільного законодавства щодо типу (виду) договору, який уклали сторони, взагалі не передбачають кола обов'язкових умов, так і тоді, коли вони хоча і передбачають їх, але не містять застереження про неможливість відступу від цих вимог. Суть другої моделі полягає в тому, що сторони відмовляються від наданої їм можливості саморегулювання і погоджуються на регулювання договірних відносин на підставі Імперативних приписів, вміщених в актах цивільного законодавства щодо цього тилу (виду) договору, хоча вони і не містять прямого застереження про неможливість відступу від їх вимог. Безумовно, другою моделлю охоплюється ситуація, коли акти цивільного законодавства відносно типу (виду) договору, який уклали сторони, не тільки передбачають коло обов'язкових умов договору, а й містять застереження про неможливість відступу від їх вимог. За наявності в договорі таких обов'язкових умов договірне зобов'язання має виконуватися не тільки відповідно до ініціативних умов, погоджених його сторонами, а й відповідно до вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства.

5. Виконання зобов'язання, породженого договором, в якомупевні умови є відсутніми, та за умови, що вони не передбачені актами цивільного законодавства, має здійснюватися відповідно дозвичаїв ділового обороту (див. коментар до гл.1 ЦК) або Інших вимог, що звичайно ставляться. Вимоги, що звичайно ставляться, —це усталені вимоги, що використовуються у цивільному обороті.Сторони зобов'язань можуть заперечувати наявність таких вимог.

6. При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і такою загальною засадою цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (див. коментар до гл. 1 ЦК).

7. У зазначених загальних вимогах (засадах) віднайшов своє втілення принцип належного виконання зобов'язання. Належнимвизнається виконання, здійснене належними сторонами відповіднодо предмета виконання, в передбачений строк, у визначеному місці та у належний спосіб.

8. Роль принципу реального виконання зобов'язання (виконання його в натурі), який мав особливе значення в умовах планової(директивної) економіки, в сучасних умовах поступово зменшується. Це пов'язано з тим, що в умовах ринкової економіки через наявність конкурентного середовища сплата кредиторові неустойкита відшкодування збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання в натурі, може задовольнити його інтерес у повному обсязі. Саме тому ЦК у ст.622 обмежує сферу дії цього принципу(див. коментар до гл.51 ЦК). Але і в сучасних умовах цей принципзберігає певною мірою своє значення. Про це свідчать правила,закріплені в СТ.СТ.620—621ЦК (див. коментар до гл.51 ЦК)