Методологічні аспекти дослідження витоків інституціоналізму

УКРАЇНСЬКІ ВИТОКИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

9.4.1. Методологічні аспекти дослідження витоків інституціоналізму.

9.4.2. Інституціональні засади в українській економічній думці.

Протягом XIX ст. розвиток національної економічної думки в нашій країні, незважаючи на ряд несприятливих умов, пов'яза­них насамперед з відсутністю власної державності, посиленням цензури в окремі періоди, все ж таки відбувався не в замкнутому середовищі, а в умовах широкої відкритості наукового товариства розвиткові світової економічної науки. Після відміни кріпосного права (1861 р.) умови для розвитку національної економічної дум­ки поліпшились, її зв'язок зі світовою наукою посилився. Науко­ва діяльність вітчизняних вчених інтенсифікувалася, а її резуль­тати стали більш вагомі. Праці небагатьох вітчизняних авторів (М.І. Тугана-Барановського, Є.Є. Слуцького, В.Я. Желєзнова та ін.) удостоїлись перекладу на іноземні, насамперед основні за­хідноєвропейські, мови.

І все ж таки, праці вітчизняних економістів останньої третини XIX — початку XX ст. (і не лише цього періоду) залишалися прак­тично невідомими на Заході. Тому не молена всерйоз стверджува­ти про їх помітний вплив на становлення інституціоналізму. Про­те з огляду на окремі оригінальні ідеї цих праць, географічну уні­кальність їх появи (Москва, Ярославль, Харків, Варшава) та на посилення сучасного інтересу до інституціоналізму, в тому числі і в контексті фінансової науки, ознайомлення з ними може бути корисним для дослідників розвитку світової та національної еко­номічної науки.

Питання про інституціоналізм в Україні поставив у середині 90-х років XX ст. професор Е.Л. Лортікян. Але воно не знайшло задовільного розв'язання, внаслідок вкрай широкого, розпливча­того трактування інституціоналізму. До числа українських вчених-економістів, які відстоювали ідеї інституціоналізму і зробили солідний внесок у його подальший розвиток, він зарахував П.П. Мигуліна, 1.1. Янжула, В.Ф. Левитського, В.О. Косинського, М.І. Тугана-Барановського, В.Я. Желєзнова, Г. Осадчого, О.О. Русова, Т.Р. Рильського, М.М. Соболева, П.І. Фоміна та багатьох інших[1]. Як зазначав учений, серед них були економісти різних теоретичних поглядів: прихильники класичної політичної економії та німецької історичної школи, економісти, що віддавали перевагу емпіричним методам дослідження. Підставою для віднесення їх до розряду інсти-туціоналістів Е. Лортікян вважав їх прагнення пояснити економічні процеси з позицій соціальної та історичної обумовленості, знайти наукові методи свідомого регулювання цих процесів, а також до­слідити проблему еволюції господарського ладу[2]. Зрозуміло, таке прагнення відповідало духові інституціоналізму, але ще зовсім "не перетворювало" прихильників такого підходу в українських інсти-туціоналістів. Тому твердження про існування в Україні інститу­ціоналізму як особливого самостійного напряму економічної на­уки наприкінці XIX — початку XX ст. виявляються необгрунто­ваними. Дійсно, вони не знайшли широкої підтримки внаслідок вкрай розпливчатого трактування інституціоналізму.

Такі спроби мають місце і в сучасній російській економічній літературі. Окремі вчені (О.В. Іншаков, Д.П. Фролов) витоки інсти- туціоналізму в російській економічній думці відносять до IX ст., а його розвиток розглядають аж до початку XXI ст. До російських пред­ставників інституціоналізму вони зараховують практично всіх вели­ких вчених-економістів, включаючи М.Х. Бунге, М.І. Тугана-Бара-новського, Д.І. Піхна, С.М. Булгакова, М.М. Ковалевського та ін.[3]

Для кращого розуміння викладеного матеріалу важливо зверну­ти увагу на два сучасні оригінальні трактування інституціоналіз­му. Одне з них належить відомому історику економічної теорії професору Токійського університету Такаші Негіші. Вчений роз­глядає інституціоналізм як американський напрям історичної школи і при цьому зауважує про існування сподівань на те, що історична школа та інституціоналізм можуть дати привабливі підходи до деяких складних проблем, не вирішених неокласикою[4].

У сучасній українській та російській літературі ця ідея набу­ває свого подальшого розвитку. Вона тісно пов'язується з недостатністю теоретичного обґрунтування ринкових реформ в еконо­міках перехідного типу. Привертається увага до широкого розу­міння інституціоналізму, рухливості поняття інституту, неодно­рідності загальної інституціональної течії наукової думки, її ме­тодологічної несубординованості тощо[5]. На думку Я.А. Певзнера, значення інституціоналізму тепер настільки велике, що всі сучасні школи так званої основної течії (кейнсіанство, теорія за­трати — випуск, монетаризм, економіка пропозиції, теорія раціо­нальних очікувань, соціальне ринкове господарство) мають розгля­датися як вступ до інституціоналізму або як його різновиди[6]. При цьому автор виділяє одну з головних ідей сучасного інституціона­лізму: ефективні інститути формуються і "відбираються" в межах все тих же законів ринкового господарства, тобто в процесі зіткнен­ня ринкових і неринкових чинників при переважанні перших[7].

У свою чергу сучасний російський вчений А.І. Московський
розглядає інституціоналізм не лише як спадкоємця німецької істо­ричної школи другої половини XIX ст., а й значною мірою як
спадкоємця класичної школи політичної економії[8]. При цьому
вчений зауважує, що коли представникам будь-якого іншого на­
пряму економічної науки доводиться вирішувати якусь соціаль­ну проблему, вони неминуче входять в аспекти проблем, досліджу­
ваних інституціоналістами. Взагалі ж, на думку вченого, інституціоналістів серед економістів значно більше, ніж тих, хто свідо­мо зараховує себе до цього напряму. У працях основоположників неокласики — А. Маршалла, Дж.Б. Кларка, а також у роботах Дж.М. Кейнса, Й.А. Шумпетера зустрічається багато інституціональних моментів. І навіть Леон Вальрас, яскравий представник неокласики і творець теорії загальної рівноваги, дуже чітко розумів, що методи математичної інтерпретації загальної рівноваги
цілком не придатні для опису закономірностей руху відносин
власності або розвитку промисловості[9]. г

У такому широкому розумінні в цій главі йдеться про погля­ди ряду українських вчених-економістів останньої третини XIX — початку XX ст. як симпатиків історичної школи і неусвідомлю-ваних ними самими прихильників інституціоналізму (табл. 12.2). По суті вони виходили із універсальної для вченого-суспільство-знавця парадигми — історизму, який передбачає розгляд явищ та процесів у динаміці, з врахуванням змін, що об'єктивно відбуваються у народному господарстві у процесі розвитку в його історичній тяглості.

Сучасна історико-економічна література виділяє основні харак­теристики інституціоналізму. Серед них, як правило, зазначають:

1) розчарування в неокласичній економіці, її абстрактних, ста­тичних положеннях і уявленнях, заснованих на гедоністських та
атомістичних принципах про людську природу;

2) потреба в інтеграції економічної теорії та інших суспільних
наук, таких як соціологія, психологія, антропологія і юриспру­денція, або те, що можна назвати вірою у переваги багатодисциплінарного підходу;

3) незадоволення каузальним емпірицизмом класичної і нео­класичної економіки, яке виражалось у пропозиціях проводити
деталізовані кількісні дослідження;

4) прагнення до більшого суспільного контролю над бізнесом,
іншими словами, доброзичливе ставлення до державного втру­
чання в економіку[10]. Тією чи іншою мірою такі характеристики
були властиві працям ряду відомих вітчизняних економістів
досліджуваного періоду. Це подано у табл. 9.2.

Таблиця 9.2. Основні принципи інституціональної методології в українській економічній думці XIX — початку XX ст.

 

Принципи	Приклади реалізації інституціональних принципів у творах українських вчених-економістів
Історичність еко­номічних явищ та процесів, їх мін­ливість	Соболєв М.М.:"Існуючий економічний порядок, як і порядок попередніх століть, — історично перехідний, тимчасовий. Економічне життя безперервно розвивається, змінюється і у своїх надрах підготовлює нові форми"[11]. Миклашевський О.М.: "Предметом політичної економії є людське господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності..."[12]. Алексєєнко М.М.: "Завдання держави в історії змінюються разом з розвитком оди­ничних господарств. Але не можна сказати, що коли-небудь ці завдання були зведені до нуля"[13].

 

Вплив людського чинника на су­спільно-еконо­мічний розвиток	Миклашевський О.М.: "Суспільний і економічний розвиток не є якимось стихійним, не­стримним процесом під єдиним і винятковим впливом однієї при­чини. Навіть на первісній стадії розвитку можна, деякою мірою, хоч і з обмеженням, говорити про доцільний, хоч і не завжди сві­домий хід історичного процесу. Адже завжди діючими в історії причинами є люди, їх потреби, їх спрямування, матеріальна при­рода як база їх задоволення, а організація і поєднання людських істот як засіб. 3 розвитком культури і з розвитком людських інди­відуальностей, що закріплюються вихованням і передачею тради­цій, щораз більше розвивається суспільне розуміння мети і водно­час приходить зростання різного роду установ, і сам хід історичного процесу стає доцільнішим"[14].
Еволюційний ха­рактер змін ма­сиву інститутів господарського ладу	Алексєєнко М.М.: "Я бажав лише показати на прикладах відносності економічних явищ, що із зміною виробничих відносин зазнає перетворень ціла серія економічних фактів"[15].
Рівноправність і рівноцінність економічних теорій, шкіл та напрямів	Левитський В.Ф.: "Весь сучасний зміст політичної економії складається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Май­же кожна з них представляє плід небезуспішних зусиль до з'ясу­вання явищ господарського життя народів... Усвідомлення науко­вого достоїнства кожної з економічних шкіл повинна нам надати історія політичної економії"[16].
Міждисциплі­нарний характер дослідження еко­номічних явищ і процесів у всій невичерпності форм їх прояву	Симоненко Г.Ф.: "Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв'язком з політичними і громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морального світогляду народу і його побутових особливостей, переважаючого напрямку ідей у дану епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, — поза зв'язком із всім хо­дом історичного розвитку"[17].

 

Позитивні функції держави з форму­вання інституціо-нальної структури та інфраструктури економіки

Туган-Барановський М.І.: "Життя йшло всупереч науці, і наука пішла на поступки — за­хисників ніким не регульованого, зовсім вільного товарного гос­подарства залишилось зовсім мало... Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання необхідності пла­номірного регулювання цієї гри суспільною владою"[18].

Нормативна функ­ція теоретичних досліджень з про­сторово-часовою деталізацією прак­тичних рекомен­дацій

Туган-Барановський М.І.: "На зміну принципу індивідуальної свободи висувається новий великий принцип — асоціації, який повинен позбавити людство від потрясінь і нещасть, які супроводжують в теперішній час промисловий прогрес. Найважливіше завдання нашого часу по­лягає в соціальній реформі. Але яким чином вона буде здійснена, за допомогою якої комбінації людству вдасться примирити свобо­ду особистості з необхідністю регулювання суспільного процесу виробництва — все це має вирішити майбутнє"[19].