Панасюк Ірина

Науковий керівник – Янковська Ж. О., кандидат філологічних наук, доцент

Особливості родильної обрядовості на Острожчині (за польовими матеріалами, зібраними в с. Українка Острозького р-ну Рівненської обл.)

У статті досліджується родильна обрядовість, яка є досить різною на кожній території. Розглянуто окремі елементи звичаїв та обрядів, які мають свою локальну специфіку на Острожчині (а саме в селі Українка). Ці елементи проявляються в прикметах, заборонах, повір’ях, а особливо відмінності простежуються в обрядах, пов’язаних із бабою-повитухою.

Ключові слова: пологи, баба-повитуха, пуповина, купіль, хрестини.

A family rite which it is enough different on every territory is dedicated in the article. The separate elements of customs and ceremonies which have the local specific on Ostrozhchyna are considered (namely in village Ukrainka). This elements show up in signs, prohibitions, popular beliefs, and especially, differences are traced in ceremonies related to the granny.

Key words: childbirth, granny, umbilical cord, font, christening.

Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною силою. Він констатував: „Звичаї, обряди народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому” [1, 25]. Саме через це родильна обрядовість стала об’єктом дослідженя багатьох учених, які доклали багато зусиль до наукового трактування родинної обрядовості (Г. Лозко, В. Мацюк, М. і З. Лановики, П. Чубинський, В. Борисенко, А. Пономарьов, С. Макарчук та ін.

Дослідження звичаїв, традицій Острозького краю є актуальним у наш час, оскільки родильна обрядовість цього регіону є мало дослідженою. Саме сьогодні громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури.

Новизна дослідження полягає в тому, що у ньому зроблено спробу комплексного аналізу родильної обрядовості окремо взятої локальної місцевості (а саме с. Українка Острозького району Рівненської області), визначено її особливості порівняно з іншими регіонами України, які є дослідженими та описаними в науковій літературі.

Метою роботи є дослідження особливостей родильних обрядів на території села Українка Острозького району.

Сім’я – важливий елемент у житті кожної людини, і вона набирала чинності тоді, коли в ній з’являлися діти. У народі існує приказка „Хата з дітьми – базар, а без них кладовище”. Тому кожна жінка хотіла мати дитину. Щоб вагітність і пологи пройшли нормально, щоб убезпечитися від імовірного зурочення, а майбутню дитину наділити здоров’ям та доброю вдачею, вагітна жінка мала дотримуватися певних норм поведінки, знати прикмети, заборони і обмеження. Насамперед, їй потрібно було приховувати свою вагітність якомога довше, бо, як говорили в селі Українка: „Чим менше людей знає про вагітність, тим краще для жінки, оскільки вона буде страждати за кожний гріх людини, яка знає про її стан”, – розповіла жителька села Українка Гончарук Уляна Володимирівна [10].

М. та З. Лановики зазначають, що „своєрідну систему становили табу та заборони щодо їжі, місця перебування майбутньої матері, занять чи видів праці, поведінки, що ґрунтувались на основі давніх уявлень, збережених у численних забобонах” [3, с. 222]. На Острожчині, за словами опитаних жителів, такі заборони-табу простежуються рідко, тому що під час вагітності жінки і шили, і пряли, і вишивали, а, отже, різали.

Майбутній мамі не можна було відмовляти. На Острожчині говорили: „Якщо відмовиш для вагітної жінки, то тебе будуть переслідувати нещастя, а всі твої речі погризуть миші”, – повідомила Кальніцка Варвара Стахівна [13]. Миша – тварина, що символізує зв’язок зі світом предків. Також вагітна жінка та її чоловік не можуть бути хресними батьками, щоб не померла їхня дитина, або дитина, яку хрестили.

За словами Демчук Віри Петрівни, у селі Українка психічному стану жінки надавалося велике значення. Жінки намагалися бути ввічливими, не сваритися з сусідами та чоловіком, більше гуляли на полі, часто ходили до лісу. Намагалися думати тільки про хороші речі, щоб немовля було красивим, добрим та спокійним.

Ще на початку ХХ ст. пологи жінки залишалися справою глибоко особистою, навіть таємною, із великою кількістю пересторог та обрядових дій. Володіти всіма цими знаннями могла тільки баба-повитуха, до якої була безмежна довіра. Вона втілювала у собі весь народний лікувально-знахарський досвід.

Постать баби-повитухи була традиційною для кожного села в Україні. Крім найпоширеніших її назв – баба, бабка, бабушка, бабця, бабуня, бабуся, бранка – існувало багато інших, у тому числі й такі: пупорізниця, пупорізка, різна, породільна, сповитуха, повиваха, а також – баба-бранка, баба-пупова тощо. Для сім’ї баба-повитуха вважалася найближчою родичкою; породіллю вона називала онукою, а народженика – онучком. Як зазначає Панасюк Марія Олександрівна, у с. Українка найпоширенішою назвою була баба-бранка та баба-повитуха, а також ще інколи звали просто бабою [14].

Повитухою ставала жінка похилого віку, яка мала життєвий досвід у таких справах. М. Г. Стельмахович зауважує, що „повитухами ставали жінки у віці 45–50 років, які вже самі втратили дітородну функцію. Нею мала бути добра, чесна людина, яка любить дітей, досконало знає народну медицину, володіє повивальним мистецтвом” [6, с. 15].

Як зазначає Панасюк Марія Олександрівна, у селі Українка було дві баби-повитухи. Це були надзвичайно добрі люди, їх поважали не тільки в своєму селі, а й у сусідніх селах, бо бували такі випадки, що доводилось приймати роди і на чужих селах. Якщо в жінки були важкі роди і вона не могла розродитися, то звали другу бабу на допомогу [14].

Коли жінка відчувала наближення пологів, то посилала до баби-повитухи свого чоловіка. Чоловік обов’язково мав йти з хлібом. Повитуха не мала права відмовляти на прохання, „бо це святе діло”[11]. М. та З. Лановики дослідили, що бабу-повитуху запрошували до сім’ї „заздалегідь, перед пологами і вона залишалася на час пологів та одужання породіллі” [3, с. 222]. У селі Українка баба-повитуха теж залишалася у сім’ї породіллі до хрестин. Допомагала жінці відійти від пологів, доглядала та купала немовля, поки жінка окріпне. Збираючись до породіллі, вона неодмінно брала з собою булку або окраєць хліба, дрібочку солі, різноманітне зілля, а також хустину та шматок полотна на пелюшку.

За словами жительки села Українка Ельяви Тетяни Омелянівни, бували такі випадки, особливо влітку, як починалися жнива, що жінка могла родити і на полі, під снопом, або копицею сіна. Як хтось бачив, то міг допомогти, а як була за селом, то мусила родити сама. Пуповину перерізала серпом, або ножем, якщо був із собою [12].

У селі Українка існує багато пісень, присвячених родильній обрядовості, зазвичай їх складали самі жінки, які народжували, напр.:

Пішла мати в поле жати,

Взялися роди, мусіла лягати,

Лягла під півкопу, мене породила.

Взяла соломину пупа зав’язала

Скинула полотняну сорочку

Мене замотала [10].

Приходячи до хати, баба-повитуха ставала на порозі і читала молитви „Отче наш”, „Вірую”, „Молитву до Богородиці” та інші. Далі вона заходила до хати клала на стіл хліб та інші, принесені зі собою речі. Повитухи були знахарками, вони знали безліч ритуалів і замовлянь, які допомагали жінці легко народити. Народ вірив, що ці магічні дії мають надприродну силу і є корисними для матері та новонародженого. Г. Лозко у праці „Українське народознавство” відзначає, що баба приходила з водою яку брала до схід сонця з криниці, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: „Вода-водиця, Вода-цариця, ти очищаєш луги, береги, каміння, креміння, річки, піски. Очисти (ім’я породіллі) від злих людей, проклятих очей” [4, с. 304].

У селі Українка, за словами Тарковської Феодосії Степанівни, „повитуха приходила теж із водою, яка була освячена на Водохреща або на Стрітення. Вона освячувала цією водою ікони та всі кутки в хаті. Також могла давати пити для породіллі” [15].

Оскільки в ті часи ліжок не було, то родили на лежанці або на лаві. Гончарук Уляна Володимирівна згадує: „Я родила на лежанці, бабка коли прийшла, нагріла води полила її, настелила соломки і мене положила. Казала, що пара буде іти, розпарить тіло і кості, і тоді буде легше родити” [10].

Інколи баба-повитуха брала породіллю під руки і водила по хаті щось примовляючи, доки та не починала родити. Інколи породіллю обв’язували рушником. Якщо не могла сама родити, то бабка руками виштовхувала дитину. Також, як зазначає С. П. Павлюк у праці „Українське народознавство”, баба давала породіллі пити воду з пригорщі, решту води зливала над жінкою зі словами: „Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла” [7, с. 227].

Як правило, повитуха приймала дитину на полотно, яке, як і вироби з тканини – скатертини, рушники тощо – у народній обрядовості символізують дорогу, тобто дорогу у життя. Прийнявши дитину, повитуха відтинала їй пуповину. Саме з цим ритуалом було пов’язано багато повір’їв.

С. П. Павлюк зазначає, що на всій території України існувало повір’я: якщо пуповину відрізати на куделі, то в майбутньому будуть народжуватися дівчата, на сокирі – хлопці [7, с. 227].

Також відтинали пуповину ножем, якщо для хлопчика, то на сокирі або на книжці – щоб був майстром, грамотним, а якщо для дівчинки, то на гребені – щоб пряла і ткала, була хорошою господинею. Зав’язували пуповину ниткою або червоною стрічкою. Стрічка була захистом від вроків і хвороб. Зав’язування пуповини супроводжувалося різними побажаннями для дитини: „Відрізую пуп на вік, щоб жила сто літ”, „Зав’язую тобі щастя, здоров’я та добрий розум” – згадує жителька села Українка Панасюк Марія Олександрівна [14].

П.Чубинський стверджує, що, купаючи дитину, баба зав’язує їй пуповину, при цьому три рази хрестить і повторяє слова: „Баба тобі пуп в’яже, а Господь нехай дає щастя, і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий, із батьківської молитви, із материної й бабиної” [8, с. 63].

Зазвичай пупок ховали до скрині чи за ікону, і коли дитина ішла до школи, давали, щоб розв’язала. Говорили, що таким чином дитина розв’яже собі ум і буде добре навчатися. Також, якщо дитина в дитинстві часто хворіла, то їй давали пуповину щоб пожувала, це мало відігнати хворобу.

За словами Гончарук Уляни Володимирівни, у селі Українка пуповину зберігали дуже рідко. Найчастіше баба-повитуха брала пуповину і разом з місцем (плацентою), яке вона обмивала, загортала в чисту ганчірку і закопувала під плодовим деревом, найчастіше під вишнею, щоб дитина росла гарна, як вишня. Також часто закопувала просто в хаті, особливо взимку, могла закопати під лавою, або під піччю. Інколи закопувала в коморі [10].

Наступне, що вимагало невідкладної бабиної участі – це клопотання коло немовляти. Як зазначає Галах Марія Іванівна, повитуха готувала першу купіль. Для цього вона кип’ятила непочату воду, готувала різне зіллячко освячене на Маковея, адже кожне зілля несло в собі магічну дію. Кидала любисток, м’яту, рум’янку, череду, ромашку, а також доливала трохи свяченої води [9].

Перша купіль мала надзвичайно велике значення – і не лише з гігієнічних міркувань, а і з профілактичних та оберегових, оскільки вода, за народними віруваннями, символізувала чистоту та силу, а за допомогою різних оберегів, що додавалися у воду, намагалися передати дитині їхні цілющі властивості.

За словами жителів с. Українка, зазвичай на Острожчині купіль дівчинки відрізнялася від купелі хлопчика. Також у народі існував звичай: кожен, хто заходив до хати під час першої купелі, мав кинути до неї монетку „на щастя”, – зазначає С. П. Павлюк [7, с. 227].

Скупану дитину сушили біля печі. Це символізувало прилучення дитини до домашнього вогнища, а також вірили в очисну силу вогню. Далі повитуха сповивала дитину. Якщо сім’я була заможніша, то використовували полотно або великий рушник. Але у більшості випадків замотували у те, що було: материну спідницю, фартух, батькову сорочку тощо. У селі Українка досить часто дитину замотували у дідову сорочку. Як згадує Шаповалов Микола Антонович, „жінка коли народила, то мене послали до діда по сорочку, я й не знав нащо, говорили, що так треба” [16]. Це символізувало продовження роду.

Зазвичай новонародженого клали до люльки, де він і спав. Поки дитині не виповнився один рік, під подушкою тримали свячене зілля, а також хрестик, який давав батюшка при хрещенні. Це, як стверджує М. Попович, мало оберігати дитину від „лихих очей” [5, с. 45].

У давнину дитина вважалася повноправним членом суспільства лише тоді, коли вона мала ім’я. Тому вибір імені був досить важливим елементом родильної обрядовості. Як зазначають Мар’яна та Зоряна Лановики, за давнім звичаєм, дитині давали два імені: перше – „справжнє”, яке знали лише найближчі і тримали його у таємниці (через вірування, що той, хто знає ім’я людини, має над нею владу); друге – те, яким кликали дитину, і яке було відоме для інших. Уважали, що разом із іменем обирають і долю дитини [3, с. 223].

Із появою християнства вибір імені уже був пов’язаний із християнськими обрядами. До вибору імені теж була причетна баба-повитуха, адже саме вона йшла до священика спитати ім’я для дитини. Повитуха неодмінно брала зі собою хліб, а також пшоно, шматок сала, курку, горілку, хустку для попівни тощо. Власне, відбувався своєрідний обмін усього цього на ім’я. При недостатніх приношеннях могли отримати негарне ім’я. На Острожчині ім’я обирала баба-повитуха разом із священиком. Зазвичай це були імена святих, які були канонізовані церквою і, за словами церковників, ставали опікунами дітей, їхніми „янголами-хранителями”. Із часом ім’я уже почали обирали самі батьки, – зазначає Галах Марія Іванівна [9].

Сьогодні основними мотивами у виборі імені для немовлят є родинна традиція, коли дитину називають іменем батька, дідуся, бабусі чи когось із родичів; побутують: прагнення назвати дитину на честь видатної особи, популярного артиста, співака, кіногероя. Зокрема, на Острожчині ім’я дитині дають батьки.

Невід’ємною частиною звичаїв, пов’язаних із народженням дитини, було провідування (або одвідки, одвєдки) породіллі. Воно мало на меті підтримати породіллю та віддати їй шану. Ушановуючи породіллю, бажали їй та дитині щастя, здоров’я. На провідування приходили заміжні жінки з родини, сусіди, подруги, що обов’язково приносили невеличкі подарунки – пироги, ласощі, сир, масло, калачі, каші, сирі яйця тощо. Як тільки жінки заходили до хати, одразу ж розв’язували свої вузлики – щоб дитина до року ходила. Породілля ставила на стіл своє частування. У селі Українка на стіл ставили кисіль або компот із сушених груш, яблук та інших фруктів, а також ставили мед та горілку – щоб дитина мала достаток і солодке життя [13]. Участь чоловіків була небажаною, оскільки вони могли зашкодити породіллі. Із цієї ж причини не мали права провідувати породіллю хворі та вагітні жінки. Жінки поспішали туди, де народилася дитина, щоб віддати шану молодій матері та допомогти їй, передусім харчами, обдарувати породіллю і немовля гостинцями. Уважали, що таке відвідування – це праведне діло, говорили: „Скільки разів жінка побуває на родинах, стільки і в раю”, – згадує Кальніцка Варвара Стахівна [12]. Відвідування породіллі мало на меті підтримати матір, допомогти їй морально, покращити самопочуття та настрій, тому приносили різні страви або речі для дитини.

З гідно з релігійними уявленнями, які були поширені по всій Україні, породілля упродовж сорока днів після пологів була „нечистою”. Увесь цей час баба-повитуха залишалася у сім’ї новонародженого для того, щоб завершити ритуали очищення себе, породіллі та дитини, після цього породілля могла продовжувати сімейне життя. Шість тижнів молодій матері заборонялося з’являтися на людях, ходити по воду, певний час взагалі заборонялося переступати поріг хати, аж поки не приходила до церкви і після відповідної молитви діставала право повернутися до звичного життя. Цей церковний обряд називався „вивід”, він символізував очищення від первородного гріха і дозволяв матері ходити до церкви і з’являтися між людьми. У селі Українка, за словами Демчук Віри Петрівни, цей обряд був обов’язковий для всіх, і його строго дотримувалися. Зазвичай „до виводу” разом із породіллю йшла баба-повитуха, а також рідна баба. Вони допомагали для матері в церкві: тримали немовля, підказували, що робити [11].

Хрещення дитини – найважливіше обрядове дійство в комплексі післяродових дій. Обряд хрещення здійснювався священиком у церкві, а якщо була зима, то вдома. Суть цього обряду полягала в тому, що після народження дитини їй одразу ж призначали других матір і батька, тобто опікунів – хрещених батьків. Це було назване материнство. Адже різне могло трапитися з батьками, а дитина не могла залишатися сам на сам із долею. У такому випадку названі батьки мали забрати дитину до себе і виховувати як рідну. Коли хрещеники виростали, то теж мали обов’язки щодо своїх хрещених. Вони доглядали їх у старості, якщо в тих не було власних дітей.

У селі Українка, як зазначає Тарковська Феодосія Степанівна, перед тим, як нести дитину до церкви, баба-повитуха розстилала кожух вовною догори, клала на нього сповите дитя, щоб було „багате, як кожух кошлатий”. Куми клали на кожуха дрібні монети. Тоді вони разом підіймали кожуха з дитиною вгору, примовляючи: „Щастя, здоров’я, многая літа” [15].

Охрестити дитину намагалися якомога раніше, тому що до хрещення немовля було дуже вразливе і незахищене. Уважалося, що до хрещення дитина перебуває в небезпеці від злого ока, тому її намагалися не показувати чужим людям і не виносити на вулицю. На Острожчині, щоб вберегти дитину від вроків, їй приколювали шпильку до одягу або прив’язували червону ниточку на руку [12].

Досить важливим елементом хрещення дитини є вибір кумів – хрещених батьків. Особам кумів надавалося особливого значення. Вони шанувалися на рівні з близькими родичами. Зазвичай у куми брали людей, які мали своїх дітей, які були статечними, авторитетними, добрими, які викликали повагу і симпатію. Кумами могли бути родичі, сусіди, знайомі та друзі. Якщо дитина народжувалася хворою або дуже слабкою, її намагалися охрестити якомога швидше. Для цього батько виходив на вулицю і брав за кумів перших, кого зустрів. Вони не мали права відмовлятися, адже це вважалося великим гріхом, а охрещення дитини було честю.

Після того, як дитину охрестили, усі поверталися додому і відзначали цю подію. Також це було прощання із бабаю-повитухою, яке здійснювалось у формі святкового обряду, який називався „бабина каша”.

На Острожчині, за традицією, баба у себе вдома готувала на яйцях і маслі круту кашу на хрестини свого „онуча”. Під кінець хрестинної гостини повитуха ставила кашу на стіл, накривала хусткою, клала зверху хліб із сіллю або яйця, калину чи квітку, пізніше клали цукерки і навіть книжку, підходила до гостей пропонувала розбити горщик тому, хто кине більше в тарілку на столі дрібних монет. Гості скидали монетки для новонародженого – на мило, на воза, на коня, на люльку, на віночок. Але найбільше зазвичай давав хрещений батько. Йому й діставався горщик із кашею, який він мав розбити об стіл. Якщо при цьому каша не розвалювалася, це віщувало достаток і щастя. Кум зрізав верхню засмалену шкуринку і ставив на неї чарку горілки, а тоді подавав усе це породіллі з побажанням здоров’я їй та дитині.

Також неодмінним атрибутом хрестин був обряд із так званою „квіткою”. Власне, це не одна квітка, а чимало невеличких букетиків, які власноруч виготовляла баба-повитуха перед тим, як вирушати на хрестини. За словами Галах Марії Іванівни, у селі Українка „квітки” готували під час свята, і для баби-повитухи допомагала ще й рідна баба, або хтось із старших гостей [9]. Букетики мали бути розраховані на кількість гостей, щоб кожному присутньому вистачило.

Баба-повитуха підносила „квітку” на тарілці разом із чаркою горілки спершу для кумів. Кум мав взяти букетик і випити горілку, при цьому дякуючи бабі за гостину, за кашу і за те, що бабувала. Так вона підходила до всіх гостей. Квітку забирали додому і зберігали, часто використовували з лікувальною метою: купали дітей, мили голову, а також обкурювали хату і худобу. Зазвичай на цьому хрестини завершувалися, і це було останнє свято, яке присвячувалося народженню дитини.

Отже, у родильній обрядовості найважливішу роль відігравала баба-повитуха, адже саме від неї залежало не лише благополучне народження дитини, але і її доля. Вона була носієм народної мудрості, мала неабиякі знання, що передавалися через покоління, тому використовувала різні обереги та замовляння, що мали сприяти народження немовляти та пророкувати йому щасливу долю.

Дослідивши родильну обрядовість на Острожчині, ми простежуємо подібність обрядодійств на досліджуваній території та в інших регіонах України, проте значної уваги заслуговують звичаї та обряди, притаманні родильній обрядовості цієї місцевості.