Постмодерн у історичному та культурному контексті. Постмодерн у відношенні до модерну

У статті робиться спроба проаналізувати відношення між постмодерном та модерном, окресливши їхню взаємодію та відмінності.

Ключові слова: культурний контекст, модерн, постмодерн.

In the article is done attempt to analyze a relation between postmodern and modern to outline their cooperation and differences.

Key words: cultural context, modern, postmodern.

Кінець XX – початок ХХI ст. входить в історію, як вік постмодерністської культури. Слово „модерн” (франц. modern – сучасний) уперше було вжито у V ст. для розмежування християнського сьогодення і язичницького римського минулого. Із того часу модерність (приналежність до сучасності) завжди припускала необхідність кожній епосі співвідносити себе з античністю в ході осмислення себе самої. У середині XIX ст. модерн став здобувати стійку тенденцію протиставляти себе історії і традиції взагалі, рвати історичні зв’язки. Модерним починає вважатися тільки те, що виражає нове.

У статті зроблено спробу проаналізувати відношення постмодерну до модерну, їхню взаємодію та відмінності на основі окреслення історичного та культурного контексту постмодерну.

Літератори, філософи, митці переживають у постмодерні насамперед занепад культури, розглядають його під призмою хвороби людської та світової душі, прагненням до змін, реконструкції всього, що оточує. Але це і є тим станом, якого так прагнула людина, бо саме він дозволяє їй зовсім по-іншому ввійти в буття, розвертаючи і складаючи культуру у плоскість буденності життя. І оскільки ми знаходимося саме в цьому невизначеному стані, оминути дослідження відношення постмодерну до модерну в історичному та культурному контексті просто неможливо. Усі ці аргументи і зумовлюють актуальність нашого дослідження.

Модерн – це типологічний термін для нової культури початку ХХ ст., який у західноєвропейських культурологів застосовується, як означення нереалістичних течій у мистецтві і літературі. Це особливо нова форма культури, тому що від старої культури, у якій був Бог, людина нічого не залишила, стверджуючи, що вона вбила Бога. Світ речей та постійні потреби заповнюють повсякденне життя людей. Річ – це завжди простір [4, с. 559].

У модерні було зерно нової культури, саме цьому відбувався занепад старої культури. Коли це сталося, увесь світ відчув нові тенденції, це не обмежується лише відношенням до речей або симуляцією і копіюванням справжніх істин, чи плоскістю сприйняття буття, як часто описують філософи і літератори, описуючи постмодерн [5]. Емоції з приводу померлої культури, у якій був убитий Бог, а тому вмерла і людина, захопили культуру на 30–40 років. Увесь світ опинився в переживаннях і страху. І тільки в 80-х роках ХХ ст. людство відходить від переживання трагедії і намагається зрозуміти, що ж все-таки сталося з Людиною [4, с. 553].

Починається погоня за „більшою новизною” як такою. Постмодерністська установка на відмову від раціоналістичних проектів Ренесансу і Просвітництва виникла не „після” модерну – філософії XIX ст., а поряд із ним. Тому не зовсім правильно вибудовувати хронологічний ланцюжок: модерн → постмодерн.

Вхід людей у нову культуру відбувався не зовсім легко та ординарно. Але світові війни, Голокост, екоцид досить-таки вплинули на віру людини модерну у себе, свій розум та науково-технічну революцію. Адже її сподівання, мрії, надії поступово згасли. Людина модерну, реально усвідомивши становище, у якому вона опинилася через науково-технічний прогрес, була шокована. Цей страх та шок, виникли через розуміння реальної можливості самознищення техногенної цивілізації, із визнаної мрії модерну про самозбереження себе у світі з допомогою досягнень НТП, який дедалі більше прискорюється [2, с. 54].

Іншою обставиною була недовіра суспільства скептикам і ганьбителям розуму. Ще була сильна онтологічно вкорінена віра в його законодавчі здібності, що гарантують універсальний порядок у світі. Прихильність людей була на боці тих, хто не погоджувався з критиками розуму. Постмодерн не став у XIX ст. нормою, суспільство ще не було готове жити без опори на розум і традицію в культурі, зв’язану з ним. ХХ ст., продовживши критику проектів Ренесансу і Просвітництва, затребувало ідеї постмодерністських мислителів XIX ст., перемістило їх в центр інтелектуального простору [1, с. 79].

Відомо, що до кінця XIX ст. висока класична думка не впускала в сферу своєї діяльності проблеми сексу, божевілля і в’язниці, а держава репресивно ставилася до цього світу. Але з кінця цього періоду подібні теми стали легалізуватися і поступово розширюватися, ставши не тільки предметом уваги з боку вчених, але й заполонивши практично все мистецтво. Саме загадкове полягає в тому, що люди виявилися готовими поставитися до цього боку життя з серйозною увагою, настільки серйозною, що до кінця XX ст. проблемами, наприклад, сексуальних меншин стали займатися парламенти, дебатуючи про можливості юридичного узаконення шлюбів між особами однієї статі, а вчені і громадськість зайнялися пошуком засобів і способів сексуальної просвіти дітей із 5-річного віку. Ці процеси зафіксувала мова – найбільш чуйний індикатор змін у світовідчуванні людей: слово „любов” почало поступово витіснятися словом „секс”. Закінчився процес трансформації досвіду свідомості, фундаментальних зрушень у формах людського мислення, що почався ще в XIX ст.

Можна виокремити 2 основні підходи про співвідношення модерну і постмодерну. Перший, свідчить про те, що постмодерн є продовженням, логічним фіналом та своєрідним етапом епохи модерну. Другий, стверджує, що постмодерн є якісно іншою щодо модерну соціально-економічною та культурною реальністю, у межах якої долаються обмеженість, і суспільство виходить на якісно новий рівень організації й існування.

Першого дотримується Ж.-Ф. Ліотар, який говорить, що великі розповіді минулого, що підтримували та виправдовували буржуазне суспільство, а саме Релігія, Наука, Історія та ін., поставлені сучасністю під сумнів, і самі потребують виправдання та ствердження. Тому слід повернутися до витоків та основ культури модерну й ніби реінкарнувати в сучасності свободу експерименту, творчий пошук, спрагу першовідкриттів і нормотворчості, що характеризують початок епохи модерну. І в цьому сенсі префікс „пост” у слові „постмодерн” означає не рух повторення, а процес аналізу, котрий переробляє щось першозабуте [1, с. 56–59].

Другого погляду – Маньковська Н. Б., яка розглядає сучасність як епоху постмодерну, що якісно відмінна від епохи модерну. Авторка знаходить риси нового світобачення практично в усіх сферах суспільної свідомості: науці, релігії, філософії тощо. Так, наука, що конструює світобачення поставлена сьогодні під сумнів. Цю тезу підтверджують такі аргументи: по-перше, онтологія постмодерну тісно пов’язана з онтологією, сконструйованою німецькою класичною філософією; по-друге, принцип „радикальної плюральності” постмодерну є зворотним боком принципу „радикальної тотальності” модерну; по-третє, соціально-економічний базис культури постмодерну залежить від соціально-економічного базису культури модерну. Постмодерн не тільки базується на досягненнях модерну, але й критикує його основи – волю до тотальної влади, індустріальне виробництво, раціоналізм тощо [3, с. 48].

Виходячи з вищесказаного, можна дійти висновку, що між модерном і постмодерном існує зв’язок, навіть залежність. Не можна сказати, що від „проекту модерну” повністю відмовилися, але очевидно, що реальність кінця 1990-х – початку 2000-х років стала багато в чому іншою, ніж реальність ХVIІІ ст. – періоду створення „проекту Просвітництва” – та реальності першої половини ХХ ст. – часу кульмінаційних досягнень модерну. Зрозуміло також, що постмодерн доводить основні тенденції модерну до логічного фіналу, часто зводячи їх до абсурду. Тобто співвідношення модерну та постмодерну здійснюється за схемою критика ↔ прийняття.

Більшість дослідників модерну та постмодерну визначають соціально-історичний контекст, де постмодерн є допоміжним чинником модерну – епохи, протяжністю від Відродження до середини ХХ ст., поняття „постмодерн” пропонують використовувати в естетичному контексті – як співвідносне з поняттям модернізм, яке означає різноманітність художніх пошуків у період кінця XIX – початку XX ст. Модерн продовжує розвиватися разом із постмодерном. Із цього випливає, що відношення постмодерну до історії має особливий характер: він живе не з заперечення всього попереднього, а має на увазі справжню одночасність неодночасного. При цьому постмодерн має свої античні, середньовічні, новосучасні та інші проформи [6, с. 127].

Постмодерн не означає антимодерн, хоча на ранньому етапі зародження та формування основних постмодерністських концепцій на початку 1970-х років могло здатися, що це так. Постмодерн не тільки критикує основні постулати мислення епохи модерну, але, критикуючи, приймає їх, а приймаючи, намагається їх подолати.

Постмодерністське відчуття апокаліпсису не є песимістичним, на противагу модерну з його трагічним сприйняттям людського буття. Посмодерн формує нове становище, орієнтуючи людину до майбутнього, він позитивно сприймає історію, як джерело відношення до дійсності. Модерністи переконані, що НТП, який дає людині підпорядкувати світ, дозволить остаточно оволодіти силами історії і встановити владу над людиною. Хоча постмодерністи цінують НТП і погоджуються з ним, усе ж вони глузують над цим, говорячи про те, що модними, чарівними, та панівними можуть бути не лише одяг та автомобілі, а й ідеї, ідеали, переконання, які допоможуть людині боротися із будь-якими примусами, маніпуляціями, тиранією [2, с. 54].

Отже, постмодерн приходить для того щоб позбавити людину страху, надати новий сенс існування і позбавити її меркантильності. Постмодерн виникає не після модерну, а розвивається поряд із ним, є своєрідною реакцією людини на всі її розчарування, депресії та біди. Виокремлюючи дві теорії про співвідношення модерну та постмодерну, ми бачимо, що одна стверджує, що він є продовженням модерну, інша – що це якісно інша соціально-економічна та культурна реальність. Якщо дійти компромісу, то між ними існує зв’язок, певна залежність. Це відбувається за схемою критика ↔ прийняття, постмодерн доводить модерні тенденції до певного завершення.