Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сюїта жіночої душі, або Сольвейг Із руками вантажника




У статті осмислюється доля жінки-митця через образ героїні драматичної поеми Івана Драча „Соловейко-Сольвейг”. Аналізується природа протистояння творчого та природного покликання. Це спроба проникнути в психологію світосприйняття митця.

Ключові слова: Сольвейг, митець, творчість, скульптор.

There is the fate of the woman-artist as a character of dramatic Ivan Drach’s poem „Soloveiko-Solveig” is being comprehend in the article. The nature of the conflict between creative and natural calling are being analyzed. It is the attempt to penetrate in the psychology artist’s word outlook.

Key words: Solveig, artist, creation, sculptor.

 

Новизна статті в творчому підході до аналізу давньої проблеми вибору (на основі драматичної поеми І. Драча „Соловейко-Сольвейг”): покликання, кар’єра чи материнство; боротьби феміністичних ідей із традиційними; прагнення жінки бути сильною всупереч природній потребі бути слабкою.

Мета дослідження полягає в аналізові суті людини-митця, анатомії його характеру та внутрішніх протиборств, що дає можливість простежити інші мистецькі нашарування у поемі І. Драча.

Прагнення особистого щастя та вищого духовного покликання особливо гостро відчувається у долі сучасної жінки і перебуває в постійному протистоянні. Не зміг оминути цієї теми й І. Драч. Ось як згадує сам автор про виникнення ідеї написання поеми: „Що мене спонукало до її написання? В одній із телевізійних програм виступала жінка – доктор наук, професор, керівник наукового колективу. Має вона авторитет, славу, її високо цінують у наукових колах у нашій країні і за рубежем, а тут раптом заговорила про органічне прагнення кожної жінки звичайного, простого жіночого щастя, бажання мати сім’ю” [4, с. 155 ]. Як митець І. Драч намагається зрозуміти глибокий конфлікт жіночого серця, у якому вирують мистецьке світочуття, відгуки фемінізму, тонкий ліризм та чоловіча сила, бажання виконати святу місію матері і не зрадити покликанню. Автор намагається передати всю палітру терзань людської душі звернувшись до найжіночніших образів літератури.

У дерев’яному сараї-майстерні над озером серед лісу живе жінка-химера, „…якась неначе не із світу цього… Сольвейг… з руками вантажника” [2, с. 123 ], „в неї брови, мов крила зрослися. Мов крила яструба, і очі – яструбині” [2, с. 126 ], „камінна жінка” – Марина Турчин. Вона і є новітньою Мавкою, що чекає свого пробудження з кам’яного полону. Марина – митець, у якого романтизм світовідчуття поєднується з великою силою духу, вона камінна і гаряча водночас… Її девіз – цінувати камінь, цінувати долото і молот, навіть тоді, як моделюється глина. У її впертості і силі духу, характері і навіть зовнішності є щось дико нежіноче. Це приваблює і відштовхує водночас. Це жінка феміністичної доби, жінка, яка живе повністю всупереч традиції, жінка у джинсах із сигаретою в руках, жінка, що змушує підкорятися і говорити камінь.

Привертає увагу ремінісценція з „Лісовою піснею” Лесі Українки.

Десь у волинських пишночубих лісах заблукала мелодія Лукашевої сопілки, мелодія про весну, яка завжди повертається, про мрійну юність, і бурхливу, як потік весняної життєдайної води, любов. Любов, що народжує все, наливає соком, змушує розвиватися і рости, любов, яка виростає з вічності і незнищенного прагнення жити… Ця пісня живої гармонії, енергії пробудить від зимового сну зеленооку мавку лісову, душа якої чекала її, як чекають квіти теплого сонячного проміння, під музику якого вони згадають про життя і цвітіння.

Мавка – це жіноче начало, життєва енергія землі, яка разом із сонячною енергією чоловічого начала – Лукашем, – пробудить світову природу і цим повторить сакральне коло циклічності.

Водночас Маринина майстерня серед волинської природи – нагадує хатинку у норвезьких горах, де Ібсенівська Сольвейг у вірі, надії, любові чекала свого Пер Гюнта, хатину Олесі Купріна, а волинська природа – місце дії „Лісової пісні”. У самій Марині поряд із чоловічністю простежується яскрава жіночність і тонке світосприйняття. Вона – Мавка, Сольвейг і каменяр водночас.

Колись Михайло Турчин виліпив Мавку з двадцятилітньої Марини. Мавка – це мрійність і непостійність, юність і безмежна довіра, миттєвий спалах, весна із соловейком у пазусі, у її серці живе невмираюча вічність, вона любить не жалкуючи, і кидається у вир з головою, хай навіть смерть буде розплатою за це. Ця Мавка жила у Марині і постійно прагла пробудження, чекала свого Лукаша. Вона вперто шукала його серед мужчин феміністичної доби. Камінна жінка прагне живої не камінної любові, бо за каменем тим билась тендітна душа, вічне чекання Сольвейг на святу любов. І в кожному зі своїх чоловіків вона шукала себе, половину, зрісшись із якою, відчує давно сподівану гармонію. Жила Марина камінними мріями, творчістю. Усе її життя „пішло на заміс”, бо ті скульптури вміщали у собі світовий дух людства. Це були її камінні діти, душі, що жили у ній, якими вона жила, це були скалки її „я”, очима яких вона вміла дивитися на світ. А скільки їх ще ненароджених, забутих, обіцяних, які ломляться, рвуться у світ, не дають спати безсонними ночами благаючи: „Народи нас! Народи!”, – чекає своєї з’яви. Найбільше в Марининій майстерні матерів: „В’єтнамська мати”, „Мати-балерина”, „Мати-шахтарка”, „Праматір всього сущого”, „Майбутня мати”, „Мати космонавта”, „Матері молодогвардійців”, і золоту Турчинову-свою премію вона отримує за „Матір миру”: жінку з велетенським животом і голубом в пілотці. Лише жінка: із душею художника-творця, – може до кінця зрозуміти таємницю народження, коли у муках дається життя, яке залишиться після тебе, а ти стаєш ланкою, що поєднує світ із безмежжям небуття, коли з океану ідей, трансцендентних начал, сутностей з’являється щось цілісне і таке живе. Воно приходить у світ, і це вже більше не ти – це окремий світ, який вже хтось відкриватиме для себе і бачитиме його по-своєму. Марина виношувала ідеї своїх творінь, мов немовлят. Усі фізичні та душевні сили віддавала їм. Народжувала не тільки свої ідеї, а й Михайлові, пропущені через себе. Днями орудувала молотом, зубилом і рашпілем, добуваючи з каменю форми. „Хіба це бабська робота?”, – запитували раз по раз близькі й знайомі. Це питання не раз потайки собі задавала й сама Марина, і їй хотілося простого жіночого щастя як у „Химки, Теклі, Ніни чи Насті”:

Це ж Мавчині руки я геть розплескала

На два кореневища, химерні лекала,

Розбила, розгупала тіло до краю,

Я ж сина так хочу, що, Мавко, вмираю…

Я ж, господи, двадцять вже літ одробила,

Молотом била у тім’я зубила,

Гнула, ламала, свердлила і терла,

А їдь мою молодість жерла і жерла…

Де ж моя талія ділась осина?!

Хочу так сина! Прагну так сина! [2, с. 157].

На думку А. Ткаченка ми стаємо свідками „дуалістичного протистояння „життя” і „творчості”, „землі” і „неба”, „тіла” і „душі”. І те, що вона як митець добре усвідомлює це розумом, робить не менш драматичними її переживання, не притуплює гостроту відомого ще за часів класицистичної трагедії конфлікту почуття і обов’язку” [6, с. 202]. Марина хоче „засвітитись у слові мати”, дати не камінне, а людське життя, нарешті, хоч в сорок літ побути слабкою, до кінця жіночною, коханою, прагне простого людського щастя. Усе життя їй доводилось бути сильною, нести все на своїх плечах, а тепер їй хочеться, щоб її підняли чиїсь сильні, мужні руки, і понесли як щось крихке, дороге і ніжне. Вона із заздрістю дивиться, як Петро несе Наталку, але тут же іронізує: „Що вона чує у своєму курячому польоті? Польоті приватної власності чоловіка?” [2, с. 132 ]. Якийсь внутрішній голос диктує: „Покликання не кидай на поталу Житейській звабі і житейській млості” [2, с. 159 ]. Постає давня проблема боротьби між бажанням людського щастя і покликанням – такий собі фаустизм. Як уважає дослідник творчості І. Драча М. Ільницький: „Конфлікт між цими двома началами у внутрішньому єстві Марини проводиться з особливою гостротою і внутрішньою послідовністю. Два голоси в її душі звучать невмовчно, один намагається приглушити другий, але без успіху” [4, с. 156 ]. Не можна служити відразу двом богам, необхідно вибирати: або ти такий, як усі, і забувай свої химери, або ти – біла ворона – тоді можеш літати доки життя не обітне крила. І часто робиться холодно в тому польоті, хочеться погрітися біля чийогось вогню, але скрізь ти чужий – світова література знає немало таких фаустів…

Марині хочеться кохання: Мавчиного, романтичного, палаючого. Ще в школі, у дев’ятому класі, вона втікає з вчителем малювання, який десь віється, обпаливши її молоде серце. На зміну йому приходить інший, сучасний Пер Гюнт – Михайло: чоловік її життя, її вчитель, мужчина, хвора дитина, яку не раз носила на руках, а згодом – її конкурент. Як зазначає А. Ткаченко: „…Михайло постає перед нами у всій сучкуватості зовсім не ідеальної натури, йому властиві людські слабості, непослідовність вчинків і т. д. Та це, одначе, не зменшує симпатії до нього. Справа, очевидно, в тому, що в нього є міцна серцевина характеру, яка визначає цільність особистості, є доля життєва і мистецька” [2, с. 158]. Михайло оживив у Марині скульптора, та, насамперед, вона була для нього жінкою, предметом захоплення, музою, красивою формою. Згодом, коли вона починає вбиватися в пір’я, він ревнує Марину не тільки як жінку, але як митця, і остання ревність стає сильнішою, його дратує її можливість зрівнятися із ним, бо вона – його. Для Марини Турчин – усе, на всьому її подальшому житті лежить його батьківська рука, вона довершує його роботи, стає його ученицею, правою рукою. У цієї гордої, сильної духом жінки виникає дивна залежність від нього: „Він качалку тримав у руках. Я була волоцюгою” [2, с. 153 ], він не хотів дітей – їх не було. Марина відчувала, що Михайло мав якусь таємницю, але все вабило її у ньому, хоча доводилось не раз страждати. У Турчина була не одна Сольвейг, там, у Бухенвальді, снилась йому не Марина, а інша, норвезька красуня, яка на все життя запала йому в серце, яку він постійно шукав у інших. Усі його коханки – лише пошуки колишньої Сольвейг. Багато колег заздрило йому… Марина й сама трохи заздрила Турчину „як учень заздрить вчителю”. П’ять років пройшло від його смерті, а вона ще досі не може скинути з себе „його крил”, він постійно присутній у її житті. У діалозі зі Савицьким розкриваються таємні думки Марини:

Він жив. Він бився, воював, страждав і падав.

Він кожну людину перевертав, робив віруючою своєю.

Ось ти – його віруюча, збутись кайданів його не можеш,

А пнешся і рвешся… Навіть роман твій останній –

Ще одна недолуга спроба скинути його люте ярмо.

Він – жив. Ось чому і твори його – живуть [2, с. 181].

Михайло якимось дивним магнетизмом притягував до себе людей, особливо жінок, вічною нерозкритою таємницею, що вабила до себе, був він і для Марини, яка розуміла його творчу душу, як свою. Його „віруючою” була і Оксана. Він зламав її життя… Та дочку, яка тепер грає на його скрипці, вона називає Сольвейг, і це не випадковість: „Слово це в наших устах в’язне, не приживається” [2, с. 181], тому брати і батько називають її Соловейком. Ця маленька невинно скалічена за гріхи батьків дівчинка і є тим Соловейком-Сольвейгом, луною розбитої розгубленої любові, тим болем, сумом зради найсвятішому…

Скрипка, на якій грає Соля, – символ незбагненної музики, на думку М. Ільницького, ця „музика – вічна, вона перемагає смерть, зраду, фізичну недугу, вона втілює спадкоємність високих духовних поривань, що підносяться над буденністю своєю жертовністю і своїм стражданням” [4, с. 154]. Можливо, музика цієї скрипки і є тією чистою, сакральною, невмирущою мелодією пісні Ібсенівської та Грігової Сольвейг.

По смерті Турчина Марина хотіла накласти на себе руки: не могла без нього, та вижила і вижив він у ній. Вона береже пам’ять Михайла і любить його, але любить „не так”…

Петро – це повернення Михайла, але, мабуть, іншого – такого, яким хотіла бачити його Марина. Між Михайлом і Мариною, Мариною і Петром – різниця в двадцять років. Петро – її ненароджений син, її Лукаш, Перелесник, якого хотіла різьбити з рожевого мармуру, Пер Гюнт, який повертається. Він руйнує стару Мавку і споруджує нову, і разом із нею відроджує Мавку у Марині, яка себе вже порівнює з Килиною: „Була колись Мавкою, стала зараз Килиною. Ваша Мавка взува мої чоботи” [2, с. 129 ], – каже вона Петрові, відроджує той спопеляючий вогонь почуттів. Але й тут лежить якийсь едіпівський фатум, та його Марина відкидає могутньою рукою, як безглузду заваду її щастю. Петро для Марини – повернення її весни, її остання надія, той, кого чекала так довго. Петро, як і Пер Гюнт Ібсена викрадає з весілля наречену Інгрід-Наталку, він мандрує світами: служить у морфлоті, їде у Вірменію, Норильськ, закохується в іншу – Сольвейг-Марину. Але він – це і Наталчин Петро із „Наталки Полтавки”, із яким вона втікає від нелюба, якого чекала стільки років, із яким хотіла прожити все життя, який, як в затертих мелодрамах, виявляється її братом… Він син скульптора та музикантки і, водночас, сирота без роду, для нього Марина – утрачена материнська любов, небуденність, таємнича мудрість, притягуюча жіноча нежіночість вилита у розумінні…

Кохання Марини і Петра – парадокс, суцільна неможливість, яку вона долає своїм жагучим бажанням бути щасливою попри все. Марина готова йти на край світу за своїм щастям: їй не страшні пересуди й нерозуміння, фатум і втрати. Її душа вічно молода, як душа Сольвейг. Вона палить минуле у полум’ї підпаленої Наталкою майстерні, але сама не згорає, а відроджується: „Я птиця фенікс. Скільки попелу мого навколо… А я вже відроджена, я вже знову злітаю” [2, с. 190]. Вона йде до сонця, щоб відродити свою весну, щоб народити нове життя.

Отже, доля Марини Турчин – це яскрава ілюстрація внутрішнього конфлікту людського „я”. Та, як зазначає А. Ткаченко, найбільший парадокс, мабуть, у тому що „як би відчайдушно не поводила себе Марина, їй не дано пізнати оте омріяне просте жіноче щастя” [6, с. 189], бо її основа – це мистецтво, яким вона жила стільки років, без якого це вже була б не Марина. Коли-небудь вона знову розпростає свої кам’яні крила і полетить у химерний камінний світ. Але крила втомлюватимуться і тоді повертатиметься туга за теплим гніздом, за сімейним щастям.

Мистецькі шари, що переплітаються у драмі: Гріг, Ібсен, Леся Українка, народна мудрість баби Степки, – підсилюють гостроту і таємничість конфлікту. Саме страждання, що виникає у душі митця, стає твором мистецтва, мелодією скрипки, у якій містична мудрість митця.

 


Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой





Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 501. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2022 год . (0.032 сек.) русская версия | украинская версия
Поможем в написании
> Курсовые, контрольные, дипломные и другие работы со скидкой до 25%
3 569 лучших специалисов, готовы оказать помощь 24/7