ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ БІБЛІЙНИХ ОБРАЗІВ У ПОЕЗІЇ ОЛЕКСИ СТЕФАНОВИЧА

У статті здійснено спробу проілюструвати трансформацію біблійного сюжету в творчості Олекси Стефановича. Розглянуто особливості авторської інтерпретації євангельських образів, символів та мотивів, їхнього співвідношення із канонічними образами та із суто авторським уявленням, що супроводжувалось проекцією на тогочасні історичні події та власні письменницькі переживання й світовідчуття.

Ключові слова: релігійні образи, язичництво, Біблія, Ісус Христос, Божа Мати, Різдво, Великдень, хрест.

The article made an attempt to show the transformation of the biblical story by Oleksa Stefanovych’s creation. We consider the particular author’s interpretation of the Gospel of images, symbols and motifs, their relationship to the canonical images of pure and copyright expectations that accompanied the projection of contemporary historical events and their literary experience and attitude.

Keywords: religious images, paganism, Bible, Jesus Christ, Virgin, Christmas, Easter, cross.

 

Проблема художньої інтерпретації біблійних образів у поезії Олекси Стефановича ще не була предметом спеціального ґрунтовного дослідження. Окремі публікації І. Василишина, Л. Дрозд, М. Крупача, М. Неврлого, Т. Рязанцевої, В. Сулими окреслюють апокаліптичні питання, змальовують головні біблійні постаті, але водночас вони характеризуються дискусійністю, недостатньою увагою до персоналізації біблійних свят та сакральних релігійних предметів. Потреба ґрунтовного дослідження індивідуально-своєрідної трансформації біблійних сюжетів та образів Олексою Стефановичем зумовлює актуальність теми статті.

Актуальність дослідження підсилюється ще й тим, що вивчення біблійних сюжетів може сприяти роз’ясненню багатьох протиріч і питань стосовно християнського характеру творчості О. Стефановича, що існують у сучасний період.

Новизна статті визначається у зосередженні уваги не лише на головних біблійних образах, а й на другорядних релігійних предметах (у тому числі на самих святах), котрі, проте, характеризуються не меншим смисловим навантаженням.

Метою статті є виявлення й опис як домінантних, так і пересічних біблійних мотивів і образів-символів як репрезентантів біблійного інтертексту у поезії Олекси Стефановича, з’ясування їх смислотворчої ролі у творчості письменника.

Як відомо, зацікавлення письменника певними образами виникає тоді, коли твір-джерело не втратив своєї актуальності і здатен задовольнити потреби сучасності в ідейному, філософському, психологічному та художньому планах. Біблія – чи не єдине таке джерело, інтерес до якого не зникає, а лише посилюється. Активне звернення митця до біблійного тексту засвідчує порушення ним національних і водночас надетнічних проблем.

Соціальні, політичні, державотворчі проблеми на зламі віків, біль розлуки з рідним краєм і туга за Україною стають чи не найголовнішим поштовхом до використання письменником у своїй творчості християнської тематики, яка мимохіть переходить з однієї поезії на іншу, насичуючи собою мало не весь творчий доробок поета.

Те, що О. Стефанович виховувався в священицькій сім’ї (це була типова волинська священицька сім’я: і по лінії батька, і по лінії матері предки поета були священиками), не могло не відбитися на його творчості. Християнська релігійна символіка пронизує вірші поета. Однак він ніколи не збивається на примітив, поверхову апологетику, якою нерідко хибує в нас релігійна лірика.

Релігійна тема опрацьована Олексою Стефановичем на різних рівнях – від світлих різдвяних віршів до глибоких філософсько-містичних роздумів про суть християнства і його трактування кінця світу. Висвітлюється вона не в ортодоксально-догматичній, а в морально-побутовій і філософській площинах.

Християнська релігійність О. Стефановича не викликає сумнівів: „Похитнулися міри і виміри, / Скільки зверглося вір, богів, – / Тільки Він стоїть, Володимире, Той, до кого ти нас привів” [12, с. 203]. Однак (це може видатися дивним) його релігійність виявляється своєрідним „двовір’ям”, у якому християнські мотиви частково поєднуються з язичництвом: „…а дажбоже перемогло, / Побідило архистратиже. / … / …так провів тебе і крізь муки, / На діла й бажання сторукі / Кладучи найвищий вінок” [12, с. 124]. Це ж саме простежується у вірші „Портрет” [12, с. 78].

Хоча насправді, це „двовір’я” не таке вже й дивне. Волинь – один із небагатьох регіонів України, де навіть у ХІХ ст. продовжували зберігатися дохристиянські традиції. До того ж поява на Русі християнства не призвела до цілковитого знищення язичницьких дійств. Людям важко було стерти зі своєї пам’яті столітні вірування, тому чимало із язичницьких обрядів трансформувалися у християнство, тісно переплітаючись із релігійним віруванням, лягаючи у його підвалини, стаючи його першоосновою.

Як зазначає Майя Орел [10], Великдень українці святкували не лише за багато сотень років до прийняття християнства, а й до народження самого Христа. Після весняного рівнодення день збільшується, тому й свято називається Великдень Дажбожий, тобто сонячний, адже Дажбог шанувався предками як Бог сонця. Поєднання язичницького образу і мотиву християнського свята відшуковуємо у вірші О. Стефановича „На Великдень”: „На Великдень діл і вись / Сонце злотом заливає, / На Великдень сонце грає…” [12, с. 110].

Іноді релігійність в О. Стефановича виходить, власне, за релігійні межі, набуваючи світського характеру. Тобто в його поезії відбувається сакралізація мирського, злиття сакрального й профанного. Це бачимо у вірші „Молитва (Чи на рідних полях...)” [12, с. 123], який є поминанням полеглих за волю України; у вірші „Дивний образе таємний...” [12, с. 46], де образ Богоматері трансформується в образ вродливої дівчини.

Розмаїття біблійних образів та мотивів у творчості Олекси Стефановича зацікавлює і просто змушує до їхнього детальнішого вивчення. Розпочнемо з найулюбленіших тем пражанина – Різдва Христового та Великодня.

Різдво – найбільш „дитяче” й найбільш „родинне” з усіх християнських свят. У своїй поезії „Різдвяна казка” [12, с. 108] Олекса Стефанович творить окремий маленький світ, добру казочку для дітей (пізніше вірш був переписаний і подарований 8-літній донечці Софії й Арсена Степанюків, Гані). Смисловим центром Різдва є образ Бога, як Дитини-Немовлятка: „З-під плата випустила коси / І простеля під немовлям” [12, с. 62], „Поспішає вся земля / Привітати немовля” [12, с. 198]. Свято Божого народження – це велика радість: „В небі ніколи пісня зраділа / Так не дзвонила” [12, с. 103], „Все у радісній тривозі, / Все у сяєві зорі. / Всюди радість господарить…” [12, с. 198]. Водночас із радістю поет зображує пересторогу, страшне передчуття майбутнього: „…І почула – здригнулась плянета, – / Не почув людський рід” [12, с. 210], „Люляй, люляй, любий сину, / Поки ти ще мій” [12, с. 115].

Натомість Великдень – свято церковне, храмове, літургійне, адже все нагадує та стверджує смерть і постання з мертвих Спасителя. Воскресіння Христове є, безперечно, перемогою Життя над смертю, Святості над гріхом, Вічності над тлінням, Любові над ненавистю. Це світла й радісна перемога! „На Великдень… / Сонце злотом заливає… / … / І так любо…” [12, с. 110]. Але за святкуванням люди часто забувають першовитоки цього свята: „І вже не всталого із гробу / І зниклого у вишині, / А ненаситную утробу / Ми ублажаємо в ці дні” [12, с. 130]. Автор звертається до людей: „Коли ж між нами Він возста, / Коли свою ми душу двигнем? / Коли воскреслого воздвигнем, / А не нахрестного Христа? / Коли здіймем Його з хреста?!” [12, с. 160], „Очистьмо ж душі і серця, / Хай наші дні – для Нього канти” [12, с. 165], бажаючи, щоб „…білів терновий цвіт / Серед столу Великоднього” [12, с. 72] як символ нашої пам’яті і вдячності за діяння Христові.

Символом Великодня є крашанка. Звичай дарувати червоні яйця пов’язаний з іменем Марії Магдалини, котра після вознесіння Христа проповідувала Євангелія. У Римі вона протягла червоне яйце зі словами: „Христос воскрес!” імператору Тиверію. Червоний колір – символ крові Христа. Яйце, що має значення символу життя взагалі, переосмислюється таким чином, постаючи символом вічного життя, котре дарував Ісус Христос своїм воскресінням. Міцно вплітається образ крашанки у великодню поезію Олекси Стефановича: „На Свята усім Святам, / На яєчко на червоне… /…/ …і на сонці крашанками – / Цок-цок!..” [12, с. 110].

Невід’ємною частиною Великодньої символіки є хрест. Попри святу і всеохопну радість від перемоги життя над смертю, християнам постійно нагадується і про ціну цієї перемоги, а ціна страшна – тяжкі страждання і смерть Божого Сина. Саме хрест уособлює в собі ці страждання, муки. „Нести хрест” – означає терпіти Господом дані випробування. Зберігаючи основне християнське значення хреста, Олекса Стефанович використовує його для опису своєї стражденної України: „Це злі, непроханії гості / Проклали просторами хрест… /…/ Лежить на тілі України” [12, с. 85]. У продовженні цього ж вірша автор змінює значення хреста як символу муки на означення віри загалом: „Злоречий камінь вироста… / Та слухати його не треба, / А треба вирвати з хреста!” [12, с. 86], тобто знищити усі закрадені потаємні сумніви („злорече каміння”) у Бога, у спасіння. І в нагороду за це повстане з руїн Україна: „Лише у простую дорогу / Веде ясна його мета. / Назад несе він перемогу…” [12, с. 86]. Також образ хреста Олекса Стефанович уводить у контекст своїх поезій як символ непереборної сили, символ віри у спасіння: „І стоїть, рамена залізні / Розпростерши над ними, хрест, / Ніби боре мряки зловісні, / Ніби каже: „вмерлий – воскрес” [12, с. 180], водночас чорний хрест („У нещадному сяйві розпаду / Лиш чорнішою тінь хреста…” [12, с. 203]) демонструє лють Божу через людську зневіру і сумніви у Божій Всесилі.

Звичайно ж, основним образом поезій біблійної тематики в Олекси Стефановича є образ Ісуса Христа, до нього він звертався з різних причин, але здебільшого – для створення своєрідного емоційного плану сприйняття, на тлі якого певні канонічні події набувають потрібного поетові звучання. Уведення образу Христа до смислового контексту твору підкреслює етико-моральні принципи автора.

У поезії Олекси Стефановича акцентується духовний принцип життя і вчення Христа. Характерним стильовим почерком поета є переважання образу Христа страждаючого, невинно розіп’ятого на хресті. Часто образ Ісуса Христа часто асоціюється зі стражданням. Це простежується у віршах „Над Христом” [12, с. 115], „Не знає спочину сейсмограф” [12, с. 150].

Мабуть, найпоетичніше осмислив життя Ісуса Христа О. Стефанович у творі „Гетсиманія” [12, с. 21], ідучи за каноном, автор акцентує на психологічному стані Христа перед початком Його хресної ходи на Голгофу. Підсилює Христові переживання картина сплячих учнів.

З образом Ісуса Христа тісно пов’язаний образ Богоматері – унікальної жінки: єдиної серед жінок, єдиної серед матерів, єдиної серед людей: „…про матір, звану Марія / І єдину із множини…” [12, с. 219]. Досить часто у своїх поезіях Олекса Стефанович зображує як Матір Божа стелить під Сином своє волосся: „Не задрімає Маріям… / З-під плата випустила коси / І простеля під немовлям” [12, с. 62], „Тепле сіно, та не досить, – / Загорнути Його в коси-б…” [12, с. 71], „Діва-Марія коси шовкові / Стеле для Сина” [12, с. 103]. Волосся – це символ дороги. Таким способом Мати доводить свою готовність і свої знання про майбутнє Сина. Це символ стражденної дороги на Голгофу.

У поезії „Золота діжка” О. Стефанович співвідносить образ Божої Матері з Україною, що виборює свою незалежність, готується до нових звершень і, водночас, задається питаннями, чи справді люди потребують цього, коли вони усвідомлять це: „Скільки випило вже тісто / Вогняного молока! /... / Та чи прагнем тебе, хлібе, чи столи на тебе ждуть? /.../ Чи зійде над темним лісом / Божа діжа золота?” [12, с. 128].

Величезний діапазон біблійних образів, тем та мотивів у творчості Олекси Стефановича просто вражає. Але особливу увагу привертають змальовані апокаліптичні картини. Авторові вдалося з неймовірною моторошністю зобразити Кінець: „Повпадайте ви, гори, на нас, / Приховайте ви нас! / Бо настав день зо днів, / Бо жахлив його лик, / Бо велик, ой велик / Його гнів!” [12, с. 156], „Потоки ринуть проти течій, / Річки виходять з берегів… / Потопи, зливи і хуртечі / І бурі з льоду і вогнів” [12, с. 150]. Мотив Апокаліпсису містить у собі образ Страшного Суду: „…Ждуть сурми Суду Страшного!” [12, с. 153].

До апокаліптичних образів-символів відносимо: символи проповіді, книги життя: „Година Книгорозкриття / Розкритою книга жита, /Розкрита книга життя, / Криваво чорно розкрита” [12, с. 157], крові: „Багато крови, багато…” [12, с. 136], архангельських труб: „Подивись туди, подивись, – / Там пророцтва про кари і згуби… / В таку жовту задимлену вись / Скоро крикнуть архангельські труби” [12, с. 140].

Апокаліпсис проявився не лише на рівні мотиву кінця світу (стихійні лиха та глобальні катастрофи, що пророкує Святе писання), а й на метафізичному рівні через деформацію людської душі, через зневіру та бездіяння, через те, „що Сонце забули” [12, с. 146].

Можливо, таке зацікавлення Біблією пояснюється бажанням письменника зобразити взірець праведного життя, повернути їх у лоно Господа, спробувати усвідомити свої гріхи і щиро покаятися в них.

Подаючи літературну інтерпретацію біблійних образів, Олекса Стефанович синтезує історичне й символічне трактування. Здійснюючи мистецький пошук від прямих запозичень, наслідувань, він приходить до поетичного переосмислення, символічного підтексту, індивідуально-авторських філософських узагальнень.

Його поезія не тільки відображає біблійний сюжет, але й є уособленням надій і сподівань на воскресіння загальнолюдських цінностей, повернення надбань духовної культури народу, спотворених упродовж багатьох віків байдужістю, ницістю і зрадливістю.