КАЛЬВІН ПРОТИ ГУМАНІЗМУ

У статті розглядається трансформація поглядів Кальвіна від пошани до осуду гуманізму. Аналізуються основні причини критики гуманізму. Висловлюється власна позиція Кальвіна стосовно гуманізму, яка викладена у праці „Настанови в християнській вірі”.

Ключові слова: гуманізм, розум, свобода волі, людина, філософія Христа.

The article discusses development of Calvin’s opinion from the honor to censure of humanism. Main reason is observed humanism’s criticism according to the opinion of Calvin in the book „Directive of Christian faith”.

Key words: humanism, mind, freedom of the will, human, philosophy of Jesus Christ.

Актуальність теми зумовлена тим, що в ній розглядається ставлення Кальвіна до гуманізму, порушується питання співвідношення гуманізму з віровченням реформатора, із яких позицій ведеться критика гуманізму Кальвіном та на яких принципах зосереджено найбільшу увагу.

Ця проблема досліджувалася в працях таких теологів та філософів як А. Кайпер, Г. Піков, Н. Ревуненкова, С. Сказкін.

Новизна статті полягає у спробі розглянути основні причини критики гуманізму, які суперечки існували між Кальвіном і прихильниками гуманізму, що є основними точками дотику цих двох позицій.

Мета дослідження полягає у тому, щоб осягнути суть суперечностей Кальвіна і гуманістів.

У період боротьби з католицизмом реформатори активно використовували досягнення гуманізму. Гуманізм немало дав протестантизму: античний зразок поведінки християнина, нове прочитання Біблії, ідея відокремлення християнської моралі від обрядів. Реформатори „першого покоління” включали в свої вчення елементи гуманістичного тлумачення християнства. Лютер наполягав на волі людської думки, У. Цвінглі і Ф. Меланхтон відстоювали „свободу волі” християнина і приклонялися перед духовним багатством „еллінів”. Проте так зване „друге покоління” реформаторів, до якого належав Ж. Кальвін, еволюціонували від світоглядної еклектики у бік побудови чітких систем. Кальвін висуває ідеал релігійної поведінки, побудований уже на запереченні гуманістичної антропології, порівняння людини з Богом, філософії „еллінів” і світського прочитання Біблії. Він піддає ревізії гуманістичні традиції ранньої Реформації з урахуванням тих процесів, які на його очах псували віру. Йому довелося боротися вже на два фронти – проти католицизму і радикальних народних трактувань Реформації [7, с. 186].

Проте починав свій життєвий шлях Кальвін, як гуманіст, учений філолог і правознавець. Прагнув жити по совісті і керуватися „філософією Христа”. Внеском Кальвіна в гуманістичну філологію була і участь у перекладі Біблії (1535 р.). У філологічних працях молодого Кальвіна і в його пізніших богословських творах, включаючи і проповіді, неодноразово зустрічаються імена Лоренцо Валли, Еразма Роттердамського, Гійома Бюде, Мігеля Сервета, Себастьяна Кастелліоне, Томаса Мора і багатьох інших гуманістів [5, с. 59].

Згодом пошана змінялися осудом, а то і суворим засудженням більшості вчених. І в той же час образ такого ученого-гуманіста залишився незмінним: ерудит, знавець вільних мистецтв, погляди якого і мораль абсолютно чужі релігійним уявленням. Гуманістичний культ людини, на думку реформатора, заперечує покірність як основу філософії, раціоналізм – ірраціоналізму, свободу волі – напередвизначеності, „гуманістичне добросердя” – „християнській старанності”. У міру розвитку Реформації полеміка з гуманістичним світоглядом у працях Ж. Кальвіна заглиблювалася і конкретизувалася, але його принципова оцінка не мінялася.

Антифілософські інвективи Кальвіна спрямовані на те, щоб довести, що відповідальність за всі види „псування віри” несе саме гуманізм. Якщо Бог і є в світогляді гуманістів, це зовсім не свідчить про їхню релігійність. За Кальвіном, гуманізм є не більше і не менше як запереченням Бога. Думка про те, що самодіяльність у догматиці і відступ від основних християнських догматів і певного кола джерел призводять до втрати віри; – уперше була висловлена Кальвіном в 1534 р., коли він відмовляється від принципів Еразма Роттердамського, які розділяв раніше [2].

У праці „Настанови в християнській вірі” він згадує „християнську філософію”, але цей термін кардинально відрізняється від „філософії Христа” Еразма, Бюде і Кастелліоне. У гуманістів він означав вершину розвитку античної філософської думки, для Кальвіна – це всього лише синонім теології, „божественного учення”. Відштовхуючись від антично-гуманістичного визначення філософії як форми пізнання Бога і людини, Кальвін говорить по те, що „людина ніколи не досягне уявлення про себе, якщо раніше не побачить Бога, і лише після цього звернеться до пізнання себе” [3]. Гуманістичне уявлення про велич людини, упевненість в можливості співучасті людини в божественній діяльності Кальвін уважав дуже небезпечним для релігії.

Таким чином, як головний гріх гуманізму Ж. Кальвін бачить саме поєднання людської і божественної мудрості, змішання у результаті божественного і людського, релігії і філософії, землі і неба. Гуманістична раціоналістична ідея єдності пізнання Бога, світу людини, призводить, на його думку, до релігійно-суспільної байдужості і надмірного захоплення наукою, неприпустимому на такій основі дослідженню Священного Письма. З’являлася можливість сумнівів в окремих богословських положеннях, критика догматів або їх ігнорування.

На думку Ревуненкової в цілому критичну позицію гуманістів Ж. Кальвін визначає як нестачу християнського завзяття, що є не просто згубною помилкою, але і серйозною перешкодою для реформування релігії і церкви [5, с. 170].

Затвердився в гуманістичній філософії погляд на „божественний” початок у природі людини, Кальвін викриває як єресь. Обґрунтування цього уявлення – міркування про чесноту, про природну схильність людини до добра, гуманістичне трактування розуму і волі. Усе це складає загрозу основам релігії.

Послідовно Кальвін критикує гуманістичну оцінку розуму як божественного дару, який керує людською волею і гарантує його свободу. Розум у Кальвіна не благородний, винятковий, широкий, величезний, божественний, а пошкоджений, суєтний, такий що хитається. Він не може бути, як зазначав Кастелліоне, „дослідником і перекладачем істини”, бо недосконалий як інструмент пізнання через свою обмеженість. Межі для розуму і волі є і вони – один із найбільших дарів Бога, оскільки ефективно допомагають людському роду не впасти в межі безумства. Не потрібно охоплювати розумом віру, за Кальвіном, – основна її гідність – „якби можна було зрозуміти справедливість і милість Божу, то відпала б і потреба у вірі” [3].

Одним із суттєвих недоліків гуманізму Кальвін уважав глибоку пошану до античної спадщини: не можна „зв’язати Христа і Цицерона”. Християнин не повинен приклонятися перед досягненнями язичницьких мислителів. Кальвін певною мірою орієнтувався на античні зразки але використовував їх лише як ілюстрації власних положень.

Кальвін засуджує гуманізм не тільки у зв’язку з діяльністю і світоглядом тієї або іншої людини, але і як тип мислення. Він ділить гуманістів за принципом їхнього ставлення до віри на єретиків (Мігель Сервет, Б. Кастелліоне та ін.), „перебіжчиків від Євангелія” (Бюнель) і відвертих безбожників – лукіаністів і епікурейців. Водночас, реформатор підкреслює і їхні загальні риси: звернення християнства у філософію, визнання достоїнств розуму, твердження про свободу волі, захоплення процесом пізнання, релігійний індиферентизм. Якщо інквізиція карала окремих мислителів, то Кальвін засуджує саме гуманістичний метод мислення в цілому, у чому б він не виявлявся – у науці, мистецтві або єресі [4].

Початковим пунктом формування особистості у Кальвіна є не пізнання, як у гуманістів, а наявність християнської совісті. І без вільних мистецтв християнинові доступні ті блага і чесноти, до яких він призначався зверху. А процес пізнання взагалі позбавляється всякого сенсу, якщо він не прямував на пізнання Бога.

Кальвін звинувачував і покладав розповсюдження гуманізму на католицизм. „Потурання гуманізму – один із мотивів критики кальвіністами римської курії”. Заступництво пап і кардиналів заважало для пріоритету віри над мистецтвами і науками. Кальвін публічно засуджував кардинала Ж. Дю Белі, протегуючого Ф. Рабле і Е. Довше, члена ордена єзуїтів Р. Постеля, церковного діяча Я. Садолето та інших католицьких теологів, за намагання поєднувати захоплення ідеями гуманізму з вірою [7, с. 193].

Таким чином, називаючи своє вчення „християнською філософією”, Кальвін направляв його проти „нації філософів”, що дали людям лише сумніви, гординю, помилки і засуджували Реформацію.

Жадання гріха, стверджує Кальвін, закладене в кожному тілі, а природа людини така зіпсована, що нижче за себе вона впасти вже не може. Звідси він робить висновок, що кожного разу, коли у людини з’являється думка про схожість із богом, вона повинна пам’ятати, що така думка стала причиною гріха Адама.

Прагнення уподібнитися Богові Кальвін кваліфікує як розрив із Писанням і підступи диявола. Захоплення людини собою, достаток і гордість своїми чеснотами ведуть, на думку Кальвіна, до святотатства, образу божества і узурпації слави Божої [4].

Позбавивши категорію чесноти незалежного змісту, Кальвін вказує, що світська дефініція чесноти суперечить релігійним критеріям моралі. Християнин не може керуватися поняттям „чеснота”, його життєва позиція повинна виражатися в покорі. Покора в „Настановах в християнській вірі” – пряма альтернатива чесноти: „Божественна істина велить шукати в роздумах про себе, віддалення від свідомості власної чесноти, ведучи нас по шляху покори” [6]. Несумісність чесноти з покорою, припускає Кальвін, краще за всіх письменників розкрив Августин, який уважав покору головним розпорядженням християнства.

Кальвінівська критика, по суті, кваліфікує гуманістичний зміст поняття „чеснота” як вільнодумство. Така оцінка подана у праці „Настанови в християнській вірі”. Заперечуючи гуманістичне трактування розуму, Кальвін повністю спростовував можливість його застосування як дослідника і перекладача істини. Реформатор підкреслював недостатність пошкодженого, суєтного і такого, що хитається розуму для керівництва особою, а на цій підставі і його недосконалість як інструмент пізнання. Він уважав, що у людини є тільки проблиски розуму, що відрізняють його від тварин, але згубна сила афектів спотворює іскри природного розуму [1, с. 172].

У зв’язку з цим особливе значення у праці „Настанови в християнській вірі” надавалося продовженню дискусії про „свободу волі”, початої Еразмом проти Лютера. Теза „свобода волі” в гуманістичному тлумаченні концентрувала світський характер мислення тієї епохи, заломлювалося вчення про добру природу людини, про цінності розуму, ідеї етичної значущості вивчення наук. Проте і той розділ „Настанов в християнській вірі”, у якому доводилася відсутність у людини „свободи волі”, є місцем антигуманістичної частини всього кодексу віри. Відповідно до заголовка „Про те, що нині людина позбавлена свободи волі і приречена на всіляке зло”. У ній послідовно затверджується низка антитезисів до гуманістичного ідеалу людини.

Кальвін краще за своїх попередників, однодумців і послідовників уловив і висловив несумісність гуманістичного ідеалу з релігійним. Він був першим, хто пояснив християнинові, що рівняння „божественної” мудрості з гуманітарними науками, християнства з античністю, теології з філософією – це позиція єресі і образи бога [4].

Ідеал гуманізму формував байдужість до віросповідного християнства, і ця позиція визначалася в „Настанови в християнській вірі” як мирська.

Отож, cуб’єктивне ставлення Кальвіна до гуманізму, починаючи з того моменту, коли він відмовився від власного гуманістичного минулого, позбавлено двозначності, воно однозначне. Це щира, свідома і важка боротьба (які б не були її методи, гідні свого часу) з рівним супротивником. Суд над Еразмом, дискредитація Н. Коперника, непримиренне засудження Депер’є, Довше і Рабле; нарешті, страта в Женеві Сервета за богохульство і судовий процес проти Кастелліона – такі найбільш показові моменти розриву ідеолога другого етапу Реформації з гуманістами. Розрив наростав мірою того, як розвиток Реформації підтверджував правильність стратегічних міркувань Кальвіна про джерело релігійного індиферентизму серед віруючих. Мирська життєва позиція, що пропагувалася гуманізмом, заважала протестантизму будувати нову церкву, збільшувати свою чисельність. Гуманісти за допомогою книги вступили у відважну і майже безнадійну битву за громадську думку, коли в Європі все сильніше розгоралася пожежа релігійних воєн. Гуманістичні видання знецінювали принцип боротьби за віру, оскільки резервували її не для католиків або протестантів, а для божественної людини. Як ідеолог і політик Кальвін запідозрив всю „націю філософів” в змові проти християнства.