Кравчук Андрій

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

П’ЯТИДЕСЯТНИКИ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945)

У статті висвітлюється діяльність п’ятидесятницьких союзів ХЄВ та ХВЄ під час окупаційного режиму фашистів. Аналізується діяльність лідерів цих рухів, щодо відновлення діяльності союзу ХЄВ на сході України та приєднання до союзів ЄХБ на заході.

Ключові слова: п’ятидесятники, окупаційний режим, союз.

The article is devoted to the activity of Pentecostal unions CEF and CFE during the occupation mode of fascists. Activity of leaders of these motions in relation to proceeding in activity of union of CEF on east of Ukraine and tacking to the unions of ECB on the west is analyzed.

Keywords: Pentecostal, occupation mode, union.

 

У 20-х рр. ХХ ст. в Україні виникають п’ятидесятницькі союзи ХЄВ та ХВЄ. Свобода для розвитку цих двох союзів була не однаковою, судячи із дат проведення перших з’їздів та створення союзів. Всепольський союз ХВЄ вільно існував і проводив свою діяльність 16 років (1923–1939). У той час Всеукраїнський союз ХЄВ у складі СРСР для вільної діяльності мав лише 6 років (1924–1930). Метою статті є висвітлити діяльність п’ятидесятників в Україні у період Другої світової війни (1939–1945 рр.). Новизна статті полягає у дослідженні особливого періоду у житті п’ятидесятництва в Україні.

Після розгрому Союзу ХЄВ 1930 р. діяльність союзу не припинилася, а велася підпільно. Хоч завдання поставлене перед Радою у справах релігійних культів СРСР повністю знищити всяку віру в Бога було чітке та не двозначне, виконати його було надзвичайно складно та, як доводить історія, неможливо.

П’ятидесятницький союз ХЄВ почав проводити підпільну діяльність. Оскільки всяка релігійна діяльність без дозволу державних органів уважалась злочином перед Батьківщиною, отримати такий дозвіл було практично неможливо, тому віруючі відвідували служіння з великим ризиком. Із доповіді Гаврила Понурка у П’ятихатках на з’їзді, що мав мету відновити діяльність союзу ХЄВ, 1942 р. видно, що союз за часи антирелігійної компанії був повністю зруйнований. Він залишився без керівництва та єдиного центру [10, c. 106]. Та не тільки союз ХЄВ страждав у ті роки. На період, коли мала початися війна, радянською владою були ліквідовані всі церковні об’єднання, були закриті всі церковні типографії, більшість священнослужителів були депортовані, зруйновано багато храмів та культових споруд [3, с. 348].

Закрити останню церкву планувалося радянською владою 1942 р. та війна завадила це зробити. Саме тоді, 1942 р., мав закінчитися п’ятилітній план посиленої боротьби проти релігії та церкви. Багато із дослідників уважають, що війна змогла врятувати хоч якусь релігію у СРСР. Саме під час війни владою було здійснено такі кроки, які у майбутньому стануть єдиною опорою виживання церков.

Повернувшись із ув’язнення перед війною Гаврило Понурко, колишній керівник ХЄВ, одразу розпочав діяльність. Він прекрасно розумів, що першим кроком повинно бути налагодження внутрішнього стану церков, у яких за період відсутності центральної влади Союзу, назбиралося багато викривлень та єресей. Тяжка робота з духовного опікування існуючих громад, була підтримана у той час такими працівниками, як Панас Бідаш та Дмитро Пономарчук.

1941 р. Україна була захоплена фашистською владою. Оскільки окупаційна німецька влада дозволяла проведення богослужінь та церковної діяльності, то було дозволено п’ятидесятникам проводити зібрання та надане їм для цього приміщення. Відношення гебітскомісаріату до п’ятидесятників на заході та на сході відрізнялося. Це може пояснюватися тим, що фашисти, добре вивчивши релігійну ситуацію у СРСР, зрозуміли, що, надавши певну свободу для віросповідання, вони привернуть прихильність народу, і боротьба проти радянської влади в такому разі буде успішнішою. Ця теорія підтверджується масовим відкриттям церков на окупованій території (приводиться цифра десять тисяч) [10, с. 108]. А також це можна помітити після того, як гебітскомісар Публіх особисто зустрівся з Понурком і дізнався, що той недавно звільнився з концтабору, куди був відправлений радянською владою; Публіх дає дозвіл на діяльність союзу та п’ятидесятницьких церков, незважаючи при цьому, що у самій Німеччині п’ятидесятників знищували [10, с. 106]. Ці та інші підстави дають нам зрозуміти, що фашисти хотіли використати релігійну ситуацію на свою користь.

Таким чином, 1942 р. у П’ятихатках був проведений так званий Собор Єпископальної церкви Християн євангельської віри, на якому було проголошено відтворення діяльності союзу ХЄВ та обрана керівна рада. Головою з’їзду було обрано Г. Понурка, заступниками – Бідаша та Бюна, благовісниками – Гуляєва, Труханіва, Піддубного, секретарем – Журавля. Для представництва перед німецькою владою була введена необхідна термінологія, тому голова називався єпископом, а союз іменувати Єпископальною колегією. Усе було адаптовано до служіння у лютеранській церкві, до якої формально належала переважна більшість німецьких солдатів. Таким чином, під час окупації активно діяли церкви ХЄВ у П’ятихатках, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Синельниковому, Маріуполі, Кривому Розі та інших містах.

Поставлене на з’їзді завдання організувати громади у єдину спільноту та відкрити якомога більше молитовних будинків активно виконувалося, уже 1943 р. Єпископальна колегія об’єднувала близько двохсот церков.

У Дніпродзержинську 1–2 вересня 1943 р. був проведений ще один з’їзд, на якому було удосконалено розвиток Союзу, обрано ще декілька керівників [10, с.108].

Звичайно, слід сказати про те, що як тільки окупаційна німецька влада запідозрювала діяльність якоїсь організації чи людини направлену проти неї, відразу починалися арешти та ув’язнення. Підтвердженням цього є закриття громади (1943 р). у Нікополі. Коли Понурко виїхав туди для врегулювання ситуації, то німецька влада представила йому журнал „Євангелист”, у якому була надрукована резолюція 1926 р. про те, що члени ХЄВ, як і всі громадяни, повинні нести військову службу у мирний чи воєнний час. Дозволу на продовження діяльності громади добитися так і не вдалося.

Той факт, що під час німецької окупації було відтворено багато закритих під час правління радянської влади церков, говорить про те, що німецька влада на місцях ішла назустріч людям у задоволенні їхніх релігійних потреб. Але те, що окупаційна влада мала на меті використати релігійну свободу, якої не було у СРСР, для боротьби проти своїх ворогів також є незаперечним фактом. Можливо, саме це підштовхнуло Сталіна 1943 р. на зустріч з ієрархами Російської православної церкви та пообіцяти їм підтримку та звільнення багатьох священнослужителів із концтаборів [3, с. 348].

До зими 1944 р. уся Лівобережна Україна була звільнена від фашистів. До цього часу союз ХЄВ зміг непогано відновити свою діяльність. Було сформовано керівництво, придбані або реконструйовані будинки молитви, налагоджений зв’язок між громадами. Однак 1945 р. Гаврила Понурка арештовують, як голову церков, союз яких діяв на території України під час німецької окупації. Йому було приписане, як тому, який провадив активну діяльність, направлену проти радянської влади. Цікаво, що якраз 1942 року, коли відбувався з’їзд у П’ятихатках, Червона армія вела героїчні бої на Волзі. Згодом цей збіг дуже сильно почне використовуватися проти віруючих у приписуванні їм зв’язків із німецькою владою.

Справжня причина репресій проти священнослужителів тепер знайшла ще одну можливість виправдатися перед народом. Цього разу виправдання було таким, що викликало у людей ненависть, виховувало у них думку, що сектанти не тільки „забиті” та відсталі, але вони ще й зрадники Батьківщини.

Говорячи про ХВЄ на заході України слід відзначити, що до початку війни Союз нараховував 300 громад та близько 25 тисяч віруючих. Варто зазначити, що більшість членів Союзу були українці. Союз мав добре розвинену і чинну структуру, сформульоване віровчення. 1939–1940 рр. після встановлення радянської влади у Західній Україні було репресовано багато пасторів церков. Григорій Федишин був арештований і незабаром розстріляний. Також загинув у таборах Іркутської області 1942 р. Юхим Стрілка та багато інших служителів церков [3].

Аналізуючи виникнення та розвиток Християн віри євангельської у Західній Україні, потрібно сказати, що для п’ятидесятницького вчення у цей час склалися досить сприятливі умови. Незважаючи на те, що засновниками п’ятидесятницького руху були прості селяни – американські заробітчани, цей рух розвивався дуже сильно і стрімко.

1941 р. Західна Україна була захоплена німецькою армією, німці встановили своє панування. Оскільки німецька влада не визнавала п’ятидесятницького вчення і у Німеччині проводилася робота на знищення цього руху, багато служителів були розстріляні чи перебували на той момент у концтаборах. Проте на території Німеччини діяв баптистський союз, до діяльності якого влада не мала жодних претензій, і тому багато п’ятидесятників перейшли у нього [10, с. 103]. Оскільки пересуватися по окупованій території стало неможливо, то практично всі зв’язки із керівниками були втрачені, припинила свою діяльність Східноєвропейська місія. Кожен із районів проводив свою діяльність окремо. Великими зусиллями Панькові, Вашкевичу та Недвидському вдалося налагодити зв’язок із Густавом Шмідтом. У листі до нього вони розповіли про свої проблеми та просили поради, як діяти далі. Густав Шмідт порадив вчинити так, як вчинили п’ятидесятники у Німеччині: приєднатися до баптистського союзу. У своєму листі він намагався переконати їх, що у такій ситуації набагато важливіше проповідь Євангелії та спасіння душ, ніж догматичні розходження. Якщо конкретніше, то Шмідт пропонував відмовитися від мовлення іншими мовами на публічних зборах, потрібно залишити так звані хорові молитви, це єдиний догмат, який не приймався Баптистським союзом, усі інші не мали такого великого значення і рахувались дріб’язковими. Але Шмідт тут згадує про п’ятидесятництво у всій Європі, яке вже давно проводить служіння без цих двох речей, мовляв, що у них це відбувається заради порядку та благочинності [3, с. 332]. Для Густава Шмідта єднання із баптистами не було чимось страшним, він часто говорив, навіть писав у журналах про тісні стосунки між цими протестантськими напрямками так близькими один до одного за віровченням. Керівництво баптистських союзів Польщі, яких там було п’ять, зустрілося 1937 року з Артуром Берхгольцом та Густавом Шмідтом. На зустрічі якраз відзначалося про теплі взаємини між віруючими їхніх союзів [3, с. 347].

Саме у листі написаному Паньку та Вашкевичу простежується здорова позиція Шмідта щодо спасіння, для якого було достатньо переродження та віри, та щодо духовних дарів, зокрема мовлення іншими мовами. Позиція лідера іншого союзу, мається на увазі ХЄВ, І. Воронаєва, у цьому питанні була категоричною. Він трактував відродження і мовлення іншими мовами через хрещення Духом Святим одним і тим самим проявом, що загострювало відносини між баптистами та п’ятидесятниками на сході та півдні України.

Більшість церков сприйняли рекомендацію Густава Шмідта і примкнули до баптистських союзів на вищезгаданих умовах. Проте деяким білоруським служителям союзу ХВЄ цей вихід із ситуації не те, щоб не подобався, скоріше всього не задовольняв їх повністю. У такому разі вони звернулись до окупаційної влади і після перекладу статуту союзу та віровчення і ознайомленням із ним німецьких начальників їм було дозволено відновити діяльність Союзу з центром у Барановичах. При цьому були внесені поправки в термінології, деякі з них існують і до тепер. Головою став Єпископ, Союз став Консисторією, відбулися інші зміни. Причина такого несподіваного дозволу на діяльність п’ятидесятницьких церков пояснюється тим, що до того часу армія гітлерівців була вже виснаженою та слабкою і їм не було так важливо розбиратися в релігійних тонкощах [5, с. 334].

Цей невеличкий опис діяльності ХВЄ Білорусі, перейменований нацистами на Консисторію, має прямий стосунок до спроби відтворення Союзу ХВЄ у Західній Україні під час війни.

1944 р. територія Західної України та Західної Білорусі була звільнена від німецької окупації. Починаючи із 1945 р., Панько та Вашкевич стали знову приїжджати в Україну, де мали зустрічі із колишніми співпрацівниками та сучасними лідерами ХВЄ в Україні, проводили роботу щодо відновлення діяльності Союзу в Україні. Білоруська Консисторія була визнана радянською владою, їй було надано всі необхідні документи та печатки, вона могла без перешкод проводити свою діяльність.

Отже, після звільнення території України від фашистських загарбників, які надавали відносну свободу віросповідання, п’ятидесятницькі союзи ХВЄ на Заході та ХЄВ на Сході змогли відновити свою діяльність. Відразу після війни вони почали активну діяльність у тому напрямку, щоб легалізувати свою діяльність у СРСР. Можливо, це слугувало утворенню Всесоюзної ради Євангельських християн і баптистів, які 1944 р. об’єдналися та отримали реєстрацію і таким чином могли вільно проводити свою діяльність [6, с. 117].

Щодо об’єднання двох баптистських союзів 1944 р. потрібно сказати, що все це відбулося не так просто. 26–29 жовтня у Москві відбувся з’їзд Євангельських християн та баптистів. Важливо зауважити те, що держава дуже багато зробила для організації цього з’їзду: органи влади воєнною технікою доставляли учасників до Москви, яких забезпечили гуртожитком.

Детальне вивчення цього з’їзду засвідчує, що він мав дещо підозрілий характер. Виникає питання: чому радянська влада була так зацікавлена у його проведенні? Представники, що були на з’їзді, не були обрані віруючими, а вибрані органами влади. Після з’їзду журнал „Братський вісник” почав активно писати про репресії фашизму, але не про репресії радянської влади. Можна зробити висновок, що цей з’їзд проводила влада СРСР, щоб потім використати його у своїх цілях і використовувати весь час у боротьбі проти віруючих інших деномінацій, особливо п’ятидесятників. Володимир Франчук пояснює такий крок влади тим, що якраз у цей час Сталіну треба було прийняти умови Черчилля і Рузвельта, які вимагали свободи для християн в обмін на відкриття другого фронту, який би послабив гітлерівську армію. Саме тому було створено цей Союз. Плани на нього були такі, щоб у перспективі об’єднати під цим Союзом всіх віруючих і таким чином замкнути їх у контрольованому державою нібито вільному просторі.

Отже, аналізуючи становище п’ятидесятників у період Другої світової війни, слід відзначити той факт, що в цей період п’ятидесятники змогли відновити діяльність своїх об’єднань. Звичайно, вони не мали повної свободи для проведення власної діяльності. Часто їм доводилось урізати права, але це було набагато ліпше, ніж не мати зовсім ніяких прав, як було під радянською владою. Треба відзначити, що апелюючи до діяльності п’ятидесятників в умовах німецької окупації, радянська влада надалі буде звинувачувати керівництво п’ятидесятників у співпраці з фашизмом.