Скандалы случаются и в лучших семьях 14 страница

 

79. ПІКЛУЙТЕСЯ Про ТЕ, ЩОБ ВАШІ ВИХОВАНЦІ БУЛИ І ВИХОВАТЕЛЯМИ

 

Коли наша комсомольська організація створювала степовий Куточок Краси для людей, до життя нашої дружної сім'ї несподівано увійшла доля маленької дівчинки Наташі — Наташки, як ласкаво назвали її комсомольці. Дівчинка жила на околиці сіла. У неї була тільки мати. Трьох років Наташка важко захворіла — перестала ходити. Навесні і літом мама укладала дочку в маленький візок і ставила її під гіллястою яблунею. Зелений двір, яблуня, два вулики, колодязь, лелеки на сараї, собака Пальма, кролики, яких оберігав собака, — ось і ваш мир Наташі. Голосиста і говірка, але в той же час засмучена своєю хворобою, дівчинка просила нас принести польових квітів, яких вона не бачила. У кожного з нас хворіло серце: невже дівчинка не видужає? Лікарі її лікували, але швидкого одужання не обіцяли: якась глибока поразка нервової системи, ноги у дівчинки нерухомі. Чим же тобі допомогти, маленька Наташка?

Що тільки ми не робили для неї! У її просторій кімнаті зробили справжній сад: посадили ялиночку і сосну, перенесли з шкільної теплиці квітучу хризантему. Під вікном посадили троянди. Через рік дівчинці треба було йти в школу, і ми стали учити її читати і малювати. Всю зиму в її кімнаті квітнули квіти. Але дівчинка була дуже блідою, крихкою. Я бачив, як, повертаючись від Наташки, Зіна Т. і Галя М. крадькома плачуть. Ми мріяли, щоб скоріше прийшла весна.

Навесні, як тільки розпустилося листя горіхів і зацвіли перші степові квіти, ми посадили Наташку у візок і повезли в Куточок Красу. Дівчинка з подивом відкривала новий для себе світ, все нею було незнайомим: і тремтіння степового марева над курганами, і спів жайворонка, і величезні коники... У Куточку Краси хлопчики і дівчатка побудували курінь. Тут ми проводили цілі дні під час літніх канікул. Цілюще повітря степу, аромат горіхового листя, червоні помідори і соковиті кавуни, хрусткі на зубах яблука, — напевно, все це було самими кращими ліками для Наташки. Її щічки порожевіли, в очах заграли радісні вогники. Через два роки дівчинка встала на ноги. Лікар сказав: лікують не тільки ліками, але і радістю. А особливо ось такі хвороби, як у Наташки.

Два з половиною роки душевної турботи про хвору дівчинку були ні з чим не порівнянними уроками щирості. Хлопці і дівчата навчилися відчувати, пізнавати серцем біду, тривоги, турботи там, де очима їх, буває, не побачиш. Я переконався, що якщо колектив піклується про дитину, він стає дуже чуйним і до найбільшої біди — людської самоти.

 

80. ВИХОВУЙТЕ КОЛЕКТИВ Так, щоб ХЛОПЦІ І ДІВЧАТА НЕ ПРОХОДИЛИ МИМО САМОТИ

 

Ще не встала на ноги Наташка, а моїх вихованців потрясла нова біда. Повертаючись одного разу з лісу, ми зустріли жінку, що проводила нас задумливим, сумним поглядом. У селі прийнято вітатися з кожним стрічним — і із знайомим, і з незнайомим. На наше добрий вечір вона відповіла доброго здоров'я, дорогі, і в її голосі ми теж почули печаль.

«Чому у неї такі сумні очі?» — запитав хтось з хлопчиків.

«У неї велике горе... але яке?»

Через день ми дізналися про гору жінки, і воно потрясло нас. Три сини, чоловік і два брати її загинули смертю героїв на фронтах Великої Вітчизняної війни. А недавно у неї померла мати — єдиний в світі рідна людина. Жінка залишилася одна.

Біль бабуні Марії став нашим серцевим болем. Чим ми можемо допомогти вам, дорогою наша людина? «Ми б віддали вам все тепло наших сердець, аби ви посміхнулися», - сказав Костя До., коли ми дізналися про важку долю жінки.

Прийшов той день, коли бабуня Марія посміхнулася нам. Посміхнулася, згадуючи своїх синів. Посміхнулася, коли ми прийшли до неї посадити шість кущів винограду і шість кущів троянд — на честь її синів, чоловіка і братів. Вона посміхнулася, потім з її очей потекли сльози, плакали і ми... Тому що до цих пір не зустрічали в світі такого величезного материнського горя.

Нам хотілося хоч скільки-небудь полегшити її горе. Ми серцем відчували, що її не можна залишати одну — самота приносить їй страждання. Серце підказувало і те, що не можна ні утішати бабуню, ні радити їй забути своє горе. Воно залишиться в її душі навсегда—до могили.

Стара жінка посміхалася, вбачивши хлопчиків і дівчаток. Ми приходили до бабуні Марії щодня, трудилися в її саду Краси. Зацвітали троянди, дозрівали виноградні кетяги. Вдивляючись в очі хлопчиків і дівчаток, вслухуючись в їх щебетання, я відмітив, що вони в глибині душі нібито відчувають провину перед бабунею. Вони радіють життю, сміються, посміхаються один одному, сонцю і ясному небу, а її сини загинули на війні, - ось що відчували хлопчики і дівчатка. Добре це або погано? — думалось мені. Так, добре. У цьому складному відчутті, яке вони ні за що не висловили б словами, — благородний борг перед полеглими за їх щастя.

Благородна тривога серця, чисті, піднесені душевні пориви — ніколи ви не добудете цього багатства, якщо почнете здобувати його в зрілі роки. Здобувайте, створюйте його в роки юності. Бережіть його як безцінний скарб.

Ще і ще раз, тисячу разів корисно порадити: учите своїх вихованців бачити людину. Хай кожен навчиться бачити в людині, як в дзеркалі, самого себе. Дати кожному хлопцю, кожній дівчині це дзеркало, навчити виглядати в нього — це одна з вершин педагогічної мудрості. Якщо ви хочете стати справжнім вихователем юнацтва, учите бачити в цьому дзеркалі найтонші, найпотаємніші, найнесподіваніші риски.

 

81. ОБЕРІГАЙТЕ СВОЇХ ВИХОВАНЦІВ ВІД МАРНОСЛІВ'Я

 

Я спеціально обертаю на цю увагу тому, що марнослів'я розбещує душу людини, як іржа роз'їдає колектив. Там, де є марнослів'я, по суті немає і не може бути ідейної єдності колективу. Марнослів'я — це безвідповідальне брязкання зброєю, перетворення зброї в іграшку, це духовне роззброєння людини.

Разом з тим, як наймерзотнішого побоюйтеся отрути брехні, лицемірства. Хай з дитинства, з отроцтва в плоть і в кров, в звичку хлопчиків і дівчаток входить правдивість: хай звичка називати речі своїми іменами перетворюється на характер, в натуру. Виховуйте у своїх вихованців непримиренність і нетерпимість до пустого, красномовству, тріскучій фразі, похвалянню.

Як же здійснювати на практиці ці золоті істини? Тут ми наближаємося до питання про самовиховання. Багаторічний досвід виховання юнацтва переконав мене в тому, що якщо слово живе в душі людини, якщо воно не перетворюється на лушпиння, — воно може стати могутнім засобом самовиховання. Учите хлопчиків і дівчаток не кидати слів на вітер, нічого не говорити «просто так», для червоного слівця. Я повчаю своїх вихованців: — Якщо ти хочеш зробити от так, але не упевнений, що зробиш, ніколи не говори: даю слово, зроблю. Краще скажи: хочу примусити себе зробити от так, примушу себе зробити от так. І примушуй себе. Як би ні було важко — добивайся поставленої мети. Десять разів перероби, але зроби так, щоб не було соромно перед людьми.

Не забувайте, що процес самовиховання ніколи не йде гладко, без труднощів. Немає більш доблесної перемоги, ніж перемога над власними слабостями. Пам'ятаєте, вихователі юнацтва, що правдивість — це перш за все чесність перед людьми і одночасно перед самим собою, перед власною совістю. Правдива оцінка самого себе: що я вже можу і чого не можу, як я просуваюся до тієї вершине самовдосконалення, досягнувши якої, я маю право сказати: я господар своєї волі, - правдива оцінка всього цього є наріжним каменем правдивості і чесності.

Дзеркало правдивості, що правильно відображає життя, відшліфовується працею. Прагнете до того, щоб думка і слово одухотворялися справою, працею. Щоб за звучанням слова стояла глиба справи. Ще раз доводиться повторити, що в справі виховання все взаємозв’язане. Правдивість і чесність, непримиренність до брехні і обману йдуть від великої правди праці. Недаремно старовинна українська мудрість говорить: правдиве слово у того на мові, у кого на долонях мозолі. Серце трудівника повстає, обурюється проти брехні і неправди. Коріння істини — в праці на загальне благо, в радості творіння для людей, в подоланні труднощів. Кому все легко, без труднощів, без напруги сил дається, у того і думка пурхає легко, як метелик.

А думка повинна бути твердою, як стовбур могутнього дуба. Сильною, як стріла. Яскравою, як вогонь. Твердість правди, непорушність думки, ясність істини — це джерела, що пробиваються з джерела, ім'я якому — важко. Юнацтво повинне знати, що таке важко. Знати з власного досвіду. Той, хто пізнав труднощі, дорожить словом і нетерпимо відноситься до марнослів'я.

 

82. ЯК УЧИТИ СВОЇХ ВИХОВАНЦІВ ВИХОВУВАТИ САМИХ СЕБЕ

 

Наукова побудова процесу комуністичного виховання висуває в числі найгостріших, самих животрепетних питання про взаємозалежність багатства духовного життя колективу і особи. Звідки в колективне життя прийдуть духовна повнота і багатство, якщо кожен буде тільки споживачем? Хіба можна говорити про колектив як про вихователя особи, якщо не розібратися зі всією серйозністю, звідки ж течуть струмочки, що наповнюють джерело духовного багатства колективу? Група людей стає неорганізованим натовпом, якщо кожна людина, що спілкується з своїми товаришами, не відкривається перед ними щоденно. Особа і колектив — це дві сторони однієї медалі. Без виховання особи не може бути і мови про колектив як про виховну силу, а виховання особи немислиме без самовиховання. У широкому сенсі поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу і виховання особи, а у вихованні особи одна з провідних ролей належить самовихованню.

Виховувати людину — означає виховувати у нього вимогливість до самого собі. А це можливо лише тоді, коли людини не ведеш постійно за руку, але і надаєш його самому собі, щоб він відповідав за саме себе, виробляв власну життєву позицію.

Як це робити практично?

З малих років учите людину пізнавати себе і виховувати себе. Девіз самопізнання добре виражений в словах великого мислителя і художника Ф. М. Достоєвського: «Знайди себе в собі, підпорядкуй себе собі; опануй собою». Виховання відчуттів, дисципліновані думки і волі, вироблення і урівноваження характеру — все це людина повинна робити сам, пізнаючи себе і опановувавши собою.

Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу — відчуття власної гідності, пошана до самого собі, в бажанні стати сьогодні краще, ніж був вчора. Самовиховання можливе тільки за тієї умови, коли душа людини дуже чуйна до якнайтонших, чисто людських засобів дії — доброго слова, ради, ласкавому або докірливому погляду Не може бути і мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості і реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примушення. По самій істоті своєму самовиховання припускає віру людини в людину, звернення до честі і гідності особи. Педагогічне керівництво самовихованням — це раніше всього відношення між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.

Виходячи з багаторічного досвіду, я дозволяю собі дати вихователеві практичну раду: самовиховання вашого вихованця вимагає певного стилю вашого виховного впливу. У колективі у вас повинен панувати спокій, не повинно бути крику, нервозності. Нічого і думати про самовиховання, якщо у вихователя час від часу закипає злість до того або іншого вихованця і якщо це недобре відчуття знаходить свою «розрядку» в окрику, зопалу придуманому покаранні, в прагненні якомога сильніше пробрати вихованця. Чим більше людини лають, пробирають, карають, тим менше він чутливий до доброго слова, тим менше у нього розвивається та здатність, яку Л. Н. Толстой називав здатністю думати добре ^15.

Я твердо переконаний — і це переконання не плід книжкових висновків, а підсумок багаторічної практики, - що абсолютно нормальне виховання не знає покарань. Треба зробити обмовку, товариші педагоги: йдеться про дітей, про покарання дитини. Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання, а без самовиховання не може бути нормальним і виховання взагалі. Не може, тому що покарання вже звільняє вихованця від розкаянь совісті, а совість — адже це головний двигун самовиховання; де совість спить, не може бути і мови про самовиховання. Що отримав покарання думає: мені нічого більше роздумувати про свій вчинок; я отримав те, що покладене.

Був в нашій школі такий випадок. Дев'ятирічний Костя, учень III класу, стріляв з рогатки по горобцях. Поранивши пташку, він зловив і мучив її. Вчитель покарав хлопчика: заборонив йому три рази йти з класом в ліс. Напередодні другої, цікавої, з нетерпінням очікуваної дітьми прогулянки, Костя сидів на уроках похмурий, невлад відповідав на питання вчителя. Коли клас пішов в ліс, хлопчик залишився в школі. У солом'яному даху сарая він зловив декілька голих, безпорадних горобців і поклав їх в стіл вчителеві. Через день, відкривши стіл, вчитель знайшов пташенят, майже всі вони задихнулися.

Чим пояснити цю жорстокість? Чому дуже часто в результаті покарання дитина озлоблюється? Тому що «сильний» засіб дії звільняє дитину від думок, роздумів, роздумів; він переживає не негожий свій вчинок, а покарання; він по суті забуває про поганий вчинок, адже логіка виховання полягає в тому, щоб дитина про нього помислила, подумала. Виходить же так, що дитина думає погано. Він думав про себе як про скривджений, в його серці нагромаджується озлоблення. До того ж, якщо в покаранні є хоч крапелька несправедливости—тогда лавина озлоблення загрожує сильним, несподіваним для вчителя обвалом.

Нормальне виховання я уявляю собі так: дитина не допускає серйозних негожих вчинків, а маленькі, незначні «грішки» він глибоко переживає, приймає близько до серця, відчуває розкаяння совести— це найголовніше. Мистецтво виховання в тому, щоб попередити серйозну провину. Чим же попереджати? Перш за все — індивідуальною бесідою з дитиною.

 

83. ОПАНОВУЙТЕ МИСТЕЦТВОМ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ БЕСІДИ З ВИХОВАНЦЕМ

 

Придивіться до дитинства, вдумайтеся в те, як поводяться малюки, як відносяться вони один до одного, до матері і батька, а потім і до вас, педагогові, і ви переконаєтеся, що у дитини є органічна духовна потреба вилити перед вами свої відчуття і думки, розкрити свою душу.

Але знайте: дитина щиросердо розкриє перед вами душу тільки за умови, якщо ви ніколи не звертаєтеся ні до кого з проханням або вимогою угамувати, приборкати його. Якщо ж ви сподіваєтеся, що, скажімо, мати і батько примусять вашого вихованця бути хорошим, і про цю надію вашою знає дитина, або ви навіть спеціально даєте зрозуміти йому, на що покладаєте свої надії, - пишіть, як мовиться, пропало: не тільки самовиховання, але і нормального порядку в класі у вас не буде. До батьків звертатися треба, розмовляти з ними треба, але у дитини ніколи навіть думка не повинна зародитися про те, що найдорожчих, улюблених людей вчитель робить страховищем. У вихованні взагалі неприпустимо, щоб на людину дитина дивилася як на страховищі. Треба виховувати так, щоб дитина не боялася матері, батька, вчителя, а любив їх. Щоб у нього взагалі були улюблені люди. А в дитячому серці любов народжується до того, хто здатний розсіяти тривогу і сум'яття, утішити, затвердити віру в свої сили, хто здатний оберігати легко ранимі, дуже чуйні до грубих, необережних дотиків відчуття дитини, і перш за все відчуття власної гідності.

Мені здається дивним і незбагненним: як може педагог розраховувати на довіру, відвертість, щиросердість дитини, якщо він не став для нього коханим, людиною.

Хочу порадити також: не відмахуйтеся від так званих дитячих скарг. Не вважайте всі дитячі скарги ябедою, а всіх маленьких скаржників «плаксивими ябедами», як любить говорити один мій знайомий вчитель. Це не так. Умійте вислухати скаргу. Взагалі уміння слухати дитину — велике педагогічне мистецтво. Там, де немає цього мистецтва, немає і не може бути самовиховання.

Вам вдалося досягти того, що вихованець охоче йде до вас, розкриває перед вами душу. Знайте, що дотик до дитячого серця повинен бути ніжним, найобережнішим, тільки ніжність і обережність ведуть до того, що своєю бесідою з дитиною ви спонукаєте його до самовиховання. Пам'ятаєте, якщо в школі панує добро і взаємна довіра, вихованець приходить до вас, коли в душі у нього сум'яття, коли він не може сам розібратися в тому, що твориться в його душі, не знає де істина, що йому робити. Пам'ятаєте, що питань таких в схвильованій дитячій розповіді ви можете і не почути, але умійте прочитати їх між рядків. Бережіть таємницю, яку довірила вам людина, — це одне з елементарних правил педагогіки, що стосується і виховання, і самовиховання. Знайте, що розкриваючи перед вами душу, вам можуть повідати про найважче і складніше. Ви можете почути про негожий вчинок, про такі взаємини між вашими вихованцями, які, здавалося б, відразу ж вимагають негайного втручання дорослих. Умійте бути терплячим в таких випадках, умійте стримати пориви гарячого серця мудрим розумом і в той же час одухотворити мудрість своєї думки полум'ям гарячих відчуттів. Наслідком вашої бесіди з тим, що розкрив перед вами душу вихованцем ніколи не повинне бути покарання — пам'ятаєте про це. Знайте, що одним з що найгостріше ранять юну душу покарань є виставляння перед колективом глибоко особистого, серцевого.

Я ще раз повторюю, що якщо вихованець переживає горе, знегоду, засмучення, образу, несправедливість, смятение — он прагне вилити свої відчуття і думки перед людиною, якої він поважає і любить, якому він довіряє. Але кожна чесна і скромна людина переживає в таких випадках велику сором'язливість. Умійте побачити в очах свого вихованця якнайтонші рухи його душі. Умійте зробити так, щоб ви залишилися наодинці з ним. Знайдіть слово — єдине слово серед тисяч — яке тонке, розумно, тактовно спонукало б вашого вихованця розкрити своє серце.

Якщо людина відкрилася перед вами, - це вже великий успіх виховної роботи. Але подальше у величезній мірі залежить від того, яким побачить і відчує ваш вихованець ваш людський дотик до його серця.

Я, як мовиться, голову даю на відсікання, стверджуючи, що якщо вихованець не йде до вчителя з своїми радощами і жалем, якщо вихованець не відкриває перед ним свою душу, - взагалі смішно говорити про яке б те пі було вихованні, - його немає, немає і ні. Одкровення серця вихованця по відношенню до коханому воспитателю— це процес взаємного облагороджування відчуттів і думки. Виливаючи в словах думки про свою душевну травму, людина перш за все ушляхетнює відчуття: примітивні відчуття витісняються тоншими, піднесеними. Людина, як говорять в таких випадках, бере себе в руки — це якраз і є тонка спонука до самовиховання. Тому довірча бесіда з вихователем приносить полегшення, покращує самопочуття. Розділена радість — подвійна радість, розділене горе — половинне горе. Відкривши свою душу, виливши відчуття і думки, людина переконується, що він сам в змозі змінити своє самопочуття, вплинути на себе.

Боляче навіть від думки про те, що в школах у нас ще бувають окремі вихованці, які носять в собі неподілене горе. Воно висушує серце, спустошує душу. У мене здригається серце, коли я бачу похмурого підлітка, що замкнувся. І найстрашнішим горем для нього буває відчуття своєї неповноцінності: іншим знання даються, а у мене нічого не виходить, я невдаха, така вже моя доля... Це горе накопичується поступово, день за днем, воно боляче стискає серце, холодом сковує душу. Підліткові хочеться поділитися своїм горем, але йому соромно, і він мовчить. Мовчить удома, мовчить в школі. Юний друг, придивитеся до деяких своїм вихованцям і допоможіть їм позбавитися від непосильної тяжкості. Перш за все принесіть їм радість: зробіть так, щоб вони побачили свій успіх в оволодінні знаннями і випробували від цього відчуття гордості...

Якщо ви і ваш вихованець стали друзями, якщо вас об'єднує взаємна довіра, якщо ви ніколи не принесли своєму вихованцеві зла, засмучення, обтяжливих переживань, - ви маєте моральне має рацію учити самовихованню, і ваші повчання сприйматимуться як мудрість життєвого досвіду.

Але є ще одна умова, без якої неможливе самовиховання. Умова це, образно кажучи, лежить між волею педагога і волею вихованця, воно як би об'єднує виховання і самовиховання в єдине ціле. Це умова — усвідомлення вихованцем свого власного становлення; розуміння і переживання того, що сьогодні він став кращий, ніж вчора, що в його душу входить людська краса, і це входження краси залежить у величезній мірі від нього самого, від власної його волі. Прекрасний супутник в усвідомленні власного становлення — пошана до самого собі, переживання відчуття власної гідності. Тільки там, де вихованець поважає себе, можливе самовиховання. І чим глибше відчуття самоповаги, тим більше чуйності, сприйнятливість до ваших етичних повчань, до ваших повчань: виховувати себе треба от так. Там, де немає самоповаги, людина абсолютно глуха до ваших повчань і рад.

Від чого ж залежить самоповага, як воно виховується? Пам'ятаєте, мій юний друг, - це дуже крихка річ. З нею треба бути виключно обережним. Таким же обережним, як обережні ми буваємо з краплею води, тремтячої на квітці троянди, коли треба зрізати квітку, не струсивши прозору краплю, в якій сяє маленьке сонце. Щоб виховати самоповагу, треба діяти тільки ніжними, тонкими виховними засобами. Самоповага не терпить грубих, «сильних», «вольових» засобів. Я б назвав самоповагу дитячою інтелігентністю. Це душевна м'якість, помножена на чистоту думок, спонук, намірів. Тут ми маємо справу з найцікавішою в школі справою, - із справою, заслуговуючою величезної уваги, але, на жаль, мало вивченим — з дитячою розумовою працею, точніше, з віддзеркаленням цієї праці в емоційній сфері, - з інтелектуальними відчуттями. Пошана до самого собі народжується з світлих інтелектуальних відчуттів, з радості пізнання. Тут, в світлих інтелектуальних відчуттях — джерело дитячої інтелігентності. Якщо ж учення супроводжується похмурими відчуттями, людина стає байдужою, байдужою до самого собі — ні про яке самовиховання не може бути і мови. Найважливіше завдання педагога як вихователя полягає в тому, щоб оберігати в юному серці вогник світлих інтелектуальних відчуттів, не дати йому згаснути, - запалити його знову дуже важко.

Отже, вихованець ваш поважає сам себе, дорожить кожним вашим словом про саме собі, - значить, грунт зораний під посів насіння самовиховання; ви можете учити, як виховувати себе, і ваші повчання не залишаться порожніми словами.

Є декілька сфер самовиховання: сфери моралі, праці і учення, фізичної культури. Всі вони взаємозв'язані, тому що ваш процес самовиховання — це єдність складної роботи розуму і серця, єдність відчуттів і переконань.

 

84. ЯК СПОНУКАТИ ДО САМОВИХОВАННЯ В ЕТИЧНІЙ СФЕРІ

 

Найважливішою спонукою до самовиховання моральності є порушення вихованцями думки про те, що ми, індивідууми, живемо серед людей. Люди бачать нас щогодини і щохвилини. Люди відчувають нашу присутність навіть тоді, коли не бачать нас. Кожна річ матеріального світу, з яким ми стикаємося, зберігає на собі наш слід. Але найпомітніший, іноді незгладиміший слід ми залишаємо в людях, з якими спілкуємося. Справжній людині не байдуже, що про нього думають, як його оцінюють інші. Але що б ми не робили, де б не знаходилися — пам'ятаєте, на нас завжди дивляться очі людей. Наймерзотніше, наймерзенніше в житті людини — це етична неохайність. Уявіть собі, що красива дівчина цілу годину зайнята своєю зачіскою — їй хочеться бути красивою, адже зачіска у всіх на вигляді. І в той же час у неї брудні, невимиті ноги. Але це її не турбує — адже ноги в панчохах. Така і етична неохайність: на людях людина стає душкою, а наодинці з собою — хрюшею, — так цей мерзотний порок оцінює народна мораль.

Учите вимогливості, жорстокій педантичності в питаннях моралі. Учите своїх вихованців контролювати самих себе. З першого ж дня перебування дитини в школі ми учимо його: якщо ти робиш що-небудь наодинці, знай, що про тебе думає в цю мить найулюбленіша в світі людина — мама. І якщо ти робиш що-небудь нехороше — сподіваючись на те, що тебе ніхто не бачить, ти помиляєшся. Твій поганий вчинок болем відгукується в материнському серці. Мати бачить тебе, навіть якщо не бачить тебе. Вона з тобою, навіть якщо її немає з тобою. Ти прийдеш додому, і вона в очах твоїх побачить, що ти зробив щось негоже. Тому краще відразу ж розкажи про свій негожий вчинок. А ще краще — не роби погано. Пам'ятай, що на тебе завжди дивиться мама.

Тут знову треба сказати, що чутливість, чуйність дитини до цих повчань залежить від всього ладу його духовного життя. І перш за все треба добитися, щоб характерною межею духовного світу дитини були щирість, співчутливість, зворушлива турбота про матір. Витонченість душі — ось що необхідне, щоб дитина виховувала сама себе, щоб його совість гострозоро стояла на варті вчинків. Самовиховання в етичній сфері ми починаємо з елементарної моральної культури. Вихованець ваш зірвав, боязливо озирнувшись, квітка з куща троянд — це вже етичне неуцтво. Він пройшов мимо дитини, що плакала, не запитав: чим допомогти тобі, дитя? — це ще хуже— моральна толстокожесть. Протягом багатьох років наш педагогічний колектив виробив програму самовиховання моральної культури. Ця програма є рядом вимог, які ставить перед собою вихованець в етичних відносинах з іншими людьми. Ось ці вимоги:

1. Пам'ятай, що в світі є речі ні з чим не порівнянні і не зіставні. Це перш за все наша Радянська Батьківщина, земля, яка вигодувала і виростила тебе, дала тобі життя.

2. Пам'ятай, що ти живеш серед людей. Ти є не те, що ти сам про себе думаєш, а то, що думають про тебе люди. Якщо та величина, яку ти бачиш сам в собі, величезна, а та, яку бачать в тобі люди, нікчемна, значить, ти нікчемність; умій мужньо признатися собі в цьому, умій подолати в собі дріб'язкову, нікчемну істоту, зумій стати справжньою людиною.

3. Справжня людина той, хто не робить гидоти, вульгарності, підлоті наодинці з самим собою. Хай завжди, коли ти залишаєшся наодинці з самим собою, строгим, вимогливим свідком твоїх вчинків буде твоя совість. Хай цей свідок буде неупередженим, жорстоким і невблаганним..

4. Роблячи добро людям, ти набуваєш безцінного багатства. Той, хто живе в ім'я блага людей, - найбагатша, найщасливіша людина. Пам'ятай, що в світі є єдине вимірювання багатства, краси, величия— чоловік. Прославляючи людину, ти прославляєш сам себе. Пам'ятай, що людина народилася і вмирає, і якщо після його смерті що і залишається на землі, так це те, що він зробив доброго для людей.

5. Вище втілення людської краси — це жінка. Дівчинка, дівчина — це не тільки твій друг. Вона — майбутня мати. Оберігати її красу, щадити її здоров'я — це означає піклуватися про красу і велич всього роду людського. Якщо треба навіть померти для того, щоб допомогти жінці — помри, але не відступи з прямого шляху людської доблесті.

6. У людині може поселитися безліч пороків, з них двадцяти найстрашніші — байдужість до добра і зла, лінь, лукавство, лестощі, догоджання, відсутність своїх переконань, мовчазна згода з неправдою; завзятість в своїх помилках, чванство, марнослів'я, брехливість, підлота наодинці з самим собою; відмова від друга, коли все проти нього, невіра в добрий початок в людині, лицемірство, злорадість, жорстокість до слабкої і беззахисної істоти, обжерливість і обжерливість, скупість. Пам'ятай, що кожний з цих пороків починається з маленького зернятка і розростається до жахливих розмірів. Будь непримиренним до людських пороків перш за все в самому собі. Вчися робити те, що захоплює тебе в іншій людині і ніколи не роби того, що ти ненавидиш, зневажаєш в інших. Люби в собі красу і ненавидь в собі порок. Знай, що гнійний нарив, якщо він навіть твій гнійний нарив, завжди залишається гнійним наривом. Свою болячку лише егоїст любить.

7. Якщо ти відмітив в собі зернятко пороку, умій бути нещадним до. самому собі. Виривай коріння пороку: лінь —трудом, байдужість до добра і зла — співчутливістю, людською тривогою, лукавство — принциповістю, лестощі — прямотою, догоджання — готовністю відстоювати істину навіть тоді, коли проти тебе озброївся ваш світло; відсутність своїх переконань — незалежністю власної думки, мовчазна згода з неправдою — боротьбою, безстрашним поєдинком з нею; завзятість в своїх помилках — мужнім визнанням власних помилок і готовністю стати однодумцем того, хто відстоював істину, борючись з твоїми помилками; чванство — скромністю, умінням не говорити про себе без потреби ні слова; пихатість — простотою, гідністю, які Маркс найвище цінував в людях; марнослів'я — умінням дорожити словом; брехливість — нетерпимістю до брехні, педантичною правдивістю у всьому; підлота наодинці з самим собою — умінням звітувати перш за все перед власною совістю як перед самим нещадним суддею; відмова від друга, коли всі озброїлися проти нього — готовністю підставити під кулю власне серце, коли ціляться в друга; невіра в добрий початок в людині — безмежною вірою у велич і силу людської краси; лицемірство — відвертістю і правдивістю; злорадість — жалістю; жорстокість до слабкої і беззахисної істоти — людяністю; обжерливість і обжерливість — помірністю; скупість — щедрістю.

8. Якщо ти бачиш зло, і десь в глибинах твоєї свідомості закопошилася думка: яке мені справа? — знай, що це голос звіриного інстинкту, що зве рятувати свою шкуру. Не потурай інстинктам, виганяй їх, будь нещадним до звіриного заклику рятувати свою шкуру.

Пам'ятай, що ти людина. Якщо ти пройшов мимо зла один раз, ти вимушений будеш проходити мимо зла завжди. Ти перетворишся на жалюгідну істоту.

9. У людському світі безліч доблесті, але є одна доблесть, що є вершиною людяності, — це відчуття власної гідності.

Тримай голову прямо і тоді, коли ти вийшов переможцем в боротьбі за істину, і тоді, коли ти вимушений визнати свою помилку.

10. В світі є речі ні з чим не порівнянні і не зіставні. Це перш за все наша Радянська Батьківщина, земля, яка дала тобі життя, ім'я і людську гідність. Якщо ти переживаєш скрутну, безвихідну хвилину, якщо ти в сум'ятті, якщо ти не знаєш, як поступити, подумай: що вимагає від тебе в цих обставинах Батьківщина. Як Батьківщина вимагає, так і роби.