Асоціативне мислення
Усі ми більшою або меншою мірою володіємо асоціативним мисленням. Цей дар дається кожній людині, лишень у ході життя одні його розвивають, інші притуплюють. У чому ж суть асоціативного мислення? У міру того, як наша свідомість через досвід і навчання збагачується щораз новими враженнями, уявленнями, вона упорядковує їх, поєднує в певні групи. що й уможливлює асоціювання. Асоціá ція (від лат. аssociatio – поєднання, сполучення) – це зв’язок уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості низку інших, подеколи ірраціональних. Асоціювання відбувається на підставі схожості (“поле – як море”), контрасту (радість – сум), суміжності в часі (весна – цвітіння) або в просторі (небо – птахи). Коли в групу поєднується три уявлення чи відчуття і більше, тоді виникає асоціятивний ряд. Пригадуючи якийсь предмет, особу, подію, враження, ми найчастіше одночасно пригадуємо (без чи й проти своєї волі) цілий ряд інших, які з пригаданим образом стоять у більш або менш тісному зв’яку. Також стикаючись з якимось явищем чи ситуацією, ми часто пригадуємо схожі на них явища чи ситуації, раніше нами пережиті. Скажімо, запах свіжоспеченого хліба може цілком автоматично породити спогад про раннє дитинство, коли ти влітку гостював на селі у бабусі і щоранку ласував теплим запашним окрайцем. Цей асоціативний ряд може практично до нескінченності продовжуватися: пригадаються друзі тих літ, веселі чи сумні пригоди, тодішні мрії, страхи, радощі, прикрощі тощо. І то пригадатися може навіть те, що ти вже давним-давно забув, тобто асоціативні ряди постачаються головним чином матеріалом зі сховів позасвідомого. Якщо для звичайної людини асоціювання – одна з багатьох функцій психіки, то для митця найголовніша. Адже засобом образотворення, втілення, розгортання мистецької ідеї виступає саме асоціятивне мислення. З’ясуємо, як це відбувається на прикладі “Гайдамаків” Т. Шевченка. У вступі до поеми є рядки, що розкривають – скажу так – “механізм” її написання:
Один собі У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю, – море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю, – розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий крили. Отамани на вороних Перед бунчуками Вигрівають... а пороги Меж очеретами Ревуть, стогнуть – розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся, У старих спитаю: “Чого, батьки, сумуєте? ” “Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна...” І я плачу; а тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани; всі в золоті У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують... У час написання поем Шевченко жив у чужому холодному Петербурзі, у малій, убогій, тьмяній кімнаті. У якийсь момент туга за рідним краєм охопила поета з такою силою, що варто було пригадати лише кілька слів української пісні, стиха заспівати: Море грає, Вітер повіває, Степ чорніє і могила З вітром розмовляє.., – аби перед очима його душі виринули картини минулого України, які ще в дитинстві запали глибоко в його душу при слуханні кобзарських дум та оповідок його столітнього діда Івана. В уяві Шевченка відновилися образи української минувшини на основі того тісного зв’язку (асоціацїї), який об’єднав їх в одну групу з образами “море”, “степ”, “могила”. Розглянемо інший приклад – початок знаменитого вірша П.Тичини: О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? – Давно. Цвіли луги... О, панно Інно, панно Інно, Любови усміх квітне раз – ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Відомо, що ще в ранній юності Тичина був романтично закохався одночасно у двох чарівних сестер Полю та Інну з інтеліґентської чернігівської родини Коновалів, у якій він часто бував. Особливо запала в серце поетові Поля. Але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним з найболючіших потрясінь молодої митцевої душі[20]. І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади, що лягли на папір у відповідних асоціативних образах. “Я – сам” – відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Але як пов’язати з мотивом вірша наступні образи “вікно, сніги”? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, що іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги – це холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми і зрозуміло, з якою метою – аби підкреслити унікальність свого кохання, його первоздатність, несхожість на будь-чиє ще (інший відомий поет висловить це прагнення прямо: “Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання”). Чому ж “дитинно”? Бо саме для дитини, найбільш характерні наївність, щирість, захват. " Злотоцінно", тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгортається і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише останнім словом вірша). Пригадується атмосфера того давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання – квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність та скороминущість спалаху почуття у такій інакомовній формі – “Любови усміх квітне раз – ще й тлінно”. Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність існування, це відчуття митець увиразнює рефреном та апосіопезою (яка свідчить про нескінченність туги) “сніги, сніги, сніги...”
Глибока асоціативність стала однією з найвизначальніших рис сучасного модерного і постмодерного мистецтва, передовсім поезії. Нерозуміння, неприйняття цього мистецтва багатьма людьми пояснюється якраз тим, що вони не обізнані з особливостями асоціативного мислення, не налаштовані на сприймання твору як розмотування клубка асоціацій. А таке сприймання дарує чимало відкриттів і узагальнень. Яскравий зразок сучасного густого асоціативного письма – вірш С. Процюка [21] “Кілька годин у м. Ватутіно”: У щербатім черкаськім колись бароко Стає тлумом, і глумом, і тліном поема. І ти ходиш банкрота, холопа кроком, І крадешся, як паяц, як тать, хоч не темно.
Ветерани з медалями чинні на вулицях. Тьотя, с хреном хотела плевать на поета. Тут Шевченка і Леніна профілі туляться, Поруч небо, зірки і, ковбасні рулети.
Про що цей вірш? Про карикатурне поєднання прекрасного і потворного, провінційність, панування войовничого примітивізму і духу міщанства у нашому постсовєтському суспільному середовищі. Ця атмосфера за допомогою точних асоціативних образів розкривається у другій строфі. Ліричний герой вірша, очікуючи, скажімо, свого автобуса на привокзальній площі якусь годину-дві, спостерігає за плином життя цього типового провінційного містечка (Ватутіно у творі стає збірним образом сучасної України). “Ветерани з медалями чинні на вулицях” - йдеться, звичайно, не про всіх ветеранів, а про тих, що прогайнували війну у “заґрадотрядах”, ховаючись за спинами рядових фронтовиків, займалися в НКВД катівським ремеслом, служили наглядачами у совєтських концтаборах, а тепер пихато брязкають заробленими на людожерстві нагородами і люто ненавидять нашу державу, влада ж платить їм чималі пенсії, надає пільги, а кожного з нас це блюзнірство не обурює. “Тьотя с хрєном хотєла плєвать на поета” – можливо, це дослівний уривок фрази якоїсь обмеженої огрядної міщанки, що смакуючи курятиною і заразом читаючи газету, так коментує вірші, там надруковані. “Тут Шевченка і Леніна профілі туляться” – погляд ліричного героя міг упасти на протиприродне схрещеній двох вулиць імені Шевченка та імені Леніна. “Поруч небо, зірки і ковбасні рулети” – у цьому містечку змішане високе і низьке: чарівна природа, доброта людська і “ковбасна” психологія. Ліричному героєві здається (перша строфа), що він серед уламків колись, за козаччини, досконалого, вишуканого суспільного орґанізму (“У щербатім черкаськім колись бароко”). Зараз у цьому поруйнованому середовищі усе прекрасне, духовне відкидається, нищиться, вульґаризується, осміюється (“Стає тлумом, і глумом, і тліном поема”). У такій атмосфері всяка духовна, чула до краси, небайдужа людина відчуває себе чужою, пригніченою, ненормальною (“І ти ходиш банкрота, холопа кроком, І крадешся, як паяц, як тать, хоч не темно”).
Дослідники – зокрема І. Франко у розвідці “Із секретів поетичної творчости”[22] – виділяють п’ять основних типів асоціювання у мистецькій творчості. 1. Контраст – це поєднання в один асоціативний ряд двох чи кількох різко протилежних явищ. І. Франко у згаданій роботі наводить чимало контрастів з поезії Т. Шевченка. Так, картина пожежі асоціюється звичайно з голосінням, зойками людей, гашенням вогню; у “Гайдамаках” же ми натикаємося на сцену, коли люди посеред пожару танцюють, співають, бенкетують. Шевченко часто любив вдаватися до таких “силоміць зчеплених асоціяцій”, як ось: “недоля жартує”, “пекло сміється”, “журба в шинку мед-горілку поставцем кружала”, “лихо танцювало” і т.д. Контрастне асоціювання назагал вельми характерне для поезії, ще два приклади – звернення В. Симоненка і В. Стуса до Батьківщини: Любове грізна! Світла моя муко і радосте безрадісна моя... + + + Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай. Вдаючись до контрасту, митець навмисне завдає труднощів нашій уяві, “щоби розбурхати її, викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність та тривогу”, яка змальована у його творі. Контраст найчастіше стає вираженням суперечності, парадоксальності світу, поєднання у ньому непоєднанних первин. 2. Легке асоціювання – це таке, у якому зв’язок між об’єктами природний, очевидний, прозорий. Змальовуючи спокійні, нескладні ситуації, однорідні – усе одно веселі чи сумні – настрої, митець зазвичай вдається до таких асоціацій, що самі, без жодного напруження напливають одна на одну у його творчій уяві. Класичним прикладом легкого асоціювання є вірш Т. Шевченка: Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть... Найхарактерніша риса українського пейзажу – вишневий сад, біла хата – легко викликає в пам’яті другу рису, нерозривно з першою зв’язану – хрущі над вишнями. Далі така ж найзагальніша картина – повертаються з поля хлібороби, дівчата з піснями, а матері уже виглядають їх біля воріт. Ця прозора низка асоціацій створює настрій спокою, теплої краси, підкреслює гармонійний взаємозв’язок людини з землею, природою, Богом. 3. Ґрадá ція ( від лат. gradatio – поступове підвищення, посилення) – це асоціювання по висхідній від частини до цілості, яка у свою чергу зображається як частина ще більшої цілості. У такий спосіб досягається масштабність змалювання певного складного явища. Пригадаймо бодай перші рядки Шевченкового “Заповіту”: Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій.
Уже слово " поховайте" будить в уяві образ домовини, далі домовина зображується частиною більшої цілості – високої могили, та – як цятка у безмежнім степу; нарешті, усі ці образи об’єднує найрозлогіша, священна цілість – Україна, уся обігріта побожною любов’ю поета.
4. Пуá нт (від фр. рointe – вістря, у первиному значенні: завершення твору стислим і афористичним реченням) – вид ґрадації, асоціювання по нисхідній від цілости до частини, яка виступає цілістю для ще менших частин і так далі аж до якоїсь дрібної точки, у якій буквально чи переносно лежить уся вага твору. За допомогою пуанта митець досягає незвичайності, збуджує напруження нашої уяви, виділяє з-поміж інших головну, ідеєтвірну деталь. Два щойно названі типи асоціювання можна уявити як звичайну піраміду – власне ґрадація) та піраміду, перевернуту вістрям униз (пуант).
власне градація –
пуант –
Зразок пуанта бачимо у вірші Т. Шевченка “Хустина”: Іде військо, іде друге, А за третім стиха – .......................... Везуть труну мальовану, Китайкою криту. А за нею з старшиною Іде в чорній свиті Сам полковник компанійський, Характерник з Січі. За ним ідуть осаули Та плачуть ідучи. Несуть пани осаули. Козацькую збрую: Литий панцир порубаний, Шаблю золотую. Три рушниці-гаківниці І три самопали... А на зброї...козацькая Кров позасихала. Ведуть коня вороного, — Розбиті копита... А на йому сіделечко Хустиною вкрите. Отже, перед нами постає зразу широка панорама – марш аж трьох військ, за ними жалібний похід, труна, полковник, осаули – наша увага звужується, але водночас загострюється, ми добачаємо чимраз менші деталі, яких не помічали зразу, оглядаючи велику цілість. Осаули несуть збрую (вояцький обладунок) – на панцирі зауважуємо сліди рубання, на зброї засохлу кров. Серед того походу йде кінь без їздця, ми бачимо на ньому порожнє сідло, а на тім сідлі хустину – дрібну річ, яка, проте, стала у вірші вираженням трагедії двох людей – загиблого козака і його коханої. Дівчина дарувала йому хустку перед походом як символ щастя, надії на майбутній шлюб, а тепер бачить у ній знак смутку і слави козацької – смерті в обороні рідного краю. 5. Аналітичне асоціюваня – це представлення певної цілості з наступним розчленуванням її на складові. Для прикладу наведемо уривок з вірша Т. Шевченка “Чума”: Весна.Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою Божою умиті, Біліють. Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами... На початку поет представляє загальну картину весни, а потім розкладає її на частини (садочки, роса на цвіті, весела земля, квіти, темні сади, луги). Завершуючи розгляд типів асоціювання, підкреслю, що митець добирає тип, найвідповідніший для втілення тієї чи тієї ідеї, як правило несвідомо, під впливом натхнення, інтуїції, чуття краси.
|
