В и х о в н а ф у н к ц і я
З огляду на свою природу, на допіру названі функції мистецтво здійсняє на людину потужний виховний вплив. Але який і як саме? Сприймаючи з захопленням художній твір, ми (часто підсвідомо) “ заражаємося ” авторською неприязню до одного персонажа, симпатією до іншого, засвоюємо погляди на світ, цінності автора. Це початковий етап. Далі, помножуючи обізнаність на мистецтві, пізнаючи секрети поетики, людина набуває спромогу бачити довкола себе, у дійсності значно більше, аніж помічала доти. Вона здобуває здатність виділяти у життєвому потоці посутнє, головне, і другорядне. Мистецтво також прищеплює людині творчий, дієвий, будівничий підхід до життя, робить витонченішим наше відчуття прекрасного, посилює, збагачує духовну цá рину. Якщо підсумувати, то мистецтво пробуджує в людині матеріальній людину духовну, дозволяє крізь форму буття побачити його зміст, сенс життя, щастя і спонукає наближатися до нього. Ось перед нами поезія Д. Павличка: * * * Крізь чорний дим зневаги і брехні Вона прийшла до мене в самотú ну. Вона так ніжно принесла мені Своє кохання, як малу дитину. А я боявся руки простягти І пестощами немовля накрити, Питався дозволу у правоти, Що вміє лиш соромити й корити. Я відучився з радости ридать, Я жити звик у темнім домі “мушу”. Короткеслово “ні” по рукоять Я застромив у безпровинну душу. Я знав: ніколи серце не проща Того, що розумом безжально вбито. Вона пішла і мертве дитинча Взяла ще більш ласкаво й сумовито. Я не кричав: “Кохана, повернись”. Я не чекав ні чуда, ані дива. До горла правда скочила, як рись, Розлючена і за неправду мстива. Цей твір потужним емоційним зарядом спонукає нас не легковажити з людськими почуттями, бути добросердішими до чужого болю, критичнішими до себе; підказує, щосенс життя і щастя – насамперед у щирому, справжньому, вільному від умовностей коханні. Проте митець не зобов’язаний зумисне, цілеспрямовано виховувати сприймача (він взагалі нічого нікому не зобов'язаний), його покликання – нагадаймо – вчувати і фіксувати, образно втілювати гармонію, красу буття – “музику космічного оркестру”, як писав П. Тичина. Виховне ж навантаження з’являється у мистецькому творі само собою, як похідне, як наслідок дії естетичної, пізнавальної та ігрової функції. Ефективним воно буває лише тоді, коли випливає з самої суті, тканини мистецького твору(його тем, ідей, образів, художніх засобів, за допомогою яких ті образи розкриваються). Але як тільки сприймач, знайомлячись з твором, відчуває, що автор його повчає, нав’язує йому свої погляди, цілеспрямовано напоумлює, – виховний ефект одразу падає до нуля, а то й переростає в протилежність. Крім того, нарочита повчальність позбавляє твір мистецької сутності, у кращому разі переводить його у сферу педагогіки. Щоправда, існують окремі жанри мистецтва (ті ж прислів’я, байки, література, а також театр, кіно для дітей), де виховна спрямованість неминуча. Але й там спрощена, відверта дидактичність губить художність, відтручує сприймача від твору. Нарочита повчальність виявлялася у творах письменників просвітницького спрямування – Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Кропивницького, Б. Грінченка, О. Кониського, Олени Пчілки та ін. Визначальною ж ця риса стала у мистецтві (точніше антимистецтві) соцреалізму. Соцреалісти всього-на-всього прибирали компартійні людиногубні ідеологеми у мистецькоподібні шати.
Чотири названі функції мистецтва тісно переплетені між собою і рівнозначні. У певному творі - залежно від його жанрової, стильової своєрідности – переважає якась одна або дві з цих функцій (скажімо, у філософському романі чи медитації – пізнавальна, у байці – виховна, у пейзажній ліриці – естетична, у детективі чи комедії – ігрова), але у будь-якому справді мистецькому творі більшою чи меншою мірою виявляється кожна з означених функцій.
|
