І. Що таке літературознавство

До праць з теорії літератури можна віднести, прикладом, розвідку І. Франка “Із секретів поетичної творчости” (Зібр. тв.: у 50 т. – т. 31. – К., 1981.- С.45-119) або підручник А. Ткаченка „Мистецтво слова” (К., 1998).

Крім основних, у літературознавстві існує цілий ряд допоміжних галузей. Серед них:

♣ бібліографія – облік і систематизування творів художньої літератури та літературознавчих праць;

♣ герменé втика – теорія тлумачення (інтерпретації)текстів;

♣ компаративí стика – порівняльне вивчення літератур різних націй, а також якихось споріднених явищ у межах однієї національної літератури;

♣ літературознавча історіографія – наука, що вивчає історію виникнення і розвиток літературознавства;

♣ перекладознавство – наука, яка вивчає закономірності художнього перекладу, проблеми його відповідності ориґіналові та досконалості;

♣ психологія мистецтва – вивчення процесу виникнення мистецьких творів та особливостей їх сприймання;

♣ стилістика – вчення про стилі мови;

♣ текстологія – вивчення і тлумачення текстів, насамперед рукописів художніх творів, зіставлення варіянтів, пояснення т. зв. “темних місць”, себто незрозумілих текстових фраґментів або таких, що погано збереглися.

Усі галузі літературознавства тісно пов’язані між собою, а також з іншими науками: філософією, психологією, естетикою, етикою, соціологією, історією, мовознавством, фізіологією.

Залежно від специфіки матеріалу та завдання науковці вдаються до різних жанрів літературознавчих досліджень. Найпомітніші серед них:

♣ Моногрá фія (від грец. monos – один і grafo – пишу) – наукова праця, у якій глибоко і всебічно висвітлено якесь одне важливе питання, одна тема. При цьому додаються посилання на джерела, з яких бралися відомості, вміщується список використаної літератури тощо.

♣ Рó звідка – наукове дослідження якоїсь маловивченої проблеми, зазвичай побіжне, неповне, подекуди дискусійне.

♣ Нарис (літературознавчий) – така наукова праця, у якій поставлена проблема висвітлюється лише в загальних рисах без достатнього заглиблення в деталі.

♣ Стаття (літературознавча) – невелика за розміром наукова робота (приблизно від 5 до 15 сторінок), у якій стисло досліджується якийсь один аспект певної проблеми.

♣ Доповідь – усний виступ дослідника на науковій конференції.

♣ Тези – дуже стислий (на 1 – 2 ст.) виклад змісту доповіді.

Літературна критика послуговується найчастіше своїми спеціальними жанрами:

♣ Рецé нзія (від лат. recensio - оцінка) стаття, що містить у собі оцінку, визначення стильових сторін і хиб якогось літературного твору чи наукової праці.

♣ Есé й (франц. essai - проба, нарис) – твір, у якому досліджується якась актуальна, маловивчена проблема засобами наукового і художнього стилів водночас.

Есей вирізняється: а) дбайливим ставленням авторів до художньої форми, образністю, афористичністю; б) вираженням суб’єктивної, часто протилежної до загальноприйнятої позиції автора; в) свідомою настановою на розмовну лексику та інтонації. Фундатором есеїстики вважають французького письменника і філософа Монтеня (книга „Essai” 1580 р.). Яскраві зразки української есеїстики – „Книга спостережень” Є. Маланюка, „На святі надії” Є. Сверстюка, „Лицарі стилосу і кав’ярень” С. Процюка.

Предметом дослідження у літературознавстві є мистецтво.

ІІ. Що таке мистецтво. Художній образ. Деталь.

„Віть” мистецтва також поступово розрослася багатьма „гілками”: література, музика, живó пис, скульптура, хореографія (танець), театр, кіно тощо. Усе це – види мистецтва.

У чому ж його суть? Мистецтво – це сприймання і відтворення[8] світу в художніх образах.

Слова „мистецтво”, „митець”, або „мистець”, походять від „майстерність”, „майстер”, споріднене – „мастак”. У білоруській мові зв’язок зберігся прозоріший: „мастак” – це і „митець”, і „умілець”, звідси „мастацтва”. Польською „mistrz” – “майстер”, „mistrzostwo” – „майстерність”, „високе мистецтво”, „misterny” – „майстерний”, „тонкий”, „вишуканий”, „художній”, „красивий”.

Мистецтво являє собою окремий своєрідний світ, що має власну історію, закони, мову, світ, цілком відмінний від повсякденного реального життя (хоча з ним і тісно пов’язаний).

Кожен вид мистецтва володіє власними засобами творення образів, скажімо

♣ живописець створює їх на площині за допомогою ліній, барв і світлотіней;

♣ скульпторі об’ємно відтворює тіла і предмети з дерева, глини чи іншого матеріалу;

♣ музикант створює за допомогою певним чином упорядкованих звуків;

♣ хореограф — через гармонійні рухи тіла;

♣ літератор створює словесні образи.

Отже, види мистецтва розрізняються саме засобами творення образів, а об’єднує їх образність. Таким чином, основою, серцевиною будь-якого мистецтва є образ.

Художній образ – це узагальнена картина життя (людина, природа, предмет, подія, явище), емоційно та естетично втілена в конкретну художню форму (пісня, танок, малярське полотно, поема, роман тощо) творчою уявою митця.

Згадаймо для прикладу повість М. Коцюбинського „Дорогою ціною”. У творі йдеться про боротьбу поневоленої людини за свою свободу і щастя. Це узагальнена картина, типова для змальованої епохи (30-і рр. ХІХ ст.) і багатьох інших епох, але вона втілена у конкретній формі (повісті), представлена конкретними героями – Остапом і Соломією, які є неповторними особистостями зі своїми долями, характерами, рисами зовнішності, особливостями мови тощо. Себто узагальнене тут розкривається через конкретне. Для цього М. Коцюбинський вдається до творчої уяви, домислює, адже не було насправді, у реальному світі, таких людей – Остапа й Соломії, вони придумані письменником, „зібрані” його фантазією на основі спостережень над реальним життям. Розкривається картина емоційно [9] (а не сухо, безсторонньо): автор змальовує героїв з любов’ю, захопленням, співчуттям; сприймаючи твір, і ми переймаємося цими почуттями. Нарешті, побудована ця картина за законами естетики, краси: автор описує свою історію вишуканою, яскравою, виразною мовою, використовує при цьому епітети, порівняння, метафори, інверсії; майстерно виконаними сюжетом, портретами, пейзажами, монологами й діалогами героїв викликає у нас, читачів, певні естетичні почуття. Отже, Остап і Соломія – художні образи, а відтак повість „Дорогою ціною” – твір мистецтва.

Як бачимо, мистецтво безпосередньо пов’язане з естетикою. Естé тика (грецьк. estetikos – чуттєво сприйманний) – наука про прекрасне, художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і мистецької творчості.

Як окрема наука з окресленим предметом дослідження естетика відгалузилася від системи філософського знання у ХVІІІ ст. завдяки творчості німецьких філософів А. Баумґартена (1714 – 1762), Е. Канта (1724 – 1804), Г. В. Ф. Геґеля (1770 – 1831). Проте її традиції сягають у глибину тисячоліть і пов’язані з судженнями давніх народів, передовсім греків, про сутність краси, прекрасного, величного, трагічного, про природу і функції мистецтва. В Україні проблеми естетики розглядали О. Огоновський, І. Франко, Б. Лепкий, М. Гнатишак, М. Рудницький, Л. Левчук, К. Шудря, В. Стус та ін.

За об’єктом змалювання образи поділяються на:

♣ образи-персонаж і — люди і тварини (Іванко, Марічка, Палагна у повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, Цуцик і Бровко у байці Л.Глібова);

♣ образи-пейзажі (літнє поле в новелі «Intermezzo» М.Коцюбинського);

♣ образи-предмети (мотовило, кухоль, віник, груша у повісті «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького);

♣ образи-емоції (любов, ненависть, гнів, страх, біль, радість, заздрість, захоплення тощо);

♣ образи-поняття ( честь, обов’язок, слава, ганьба тощо).

♣ образи-події – розгортання конфліктів у творі.

Наприклад, у вірші В.Сосюри «Марія» поєднуються образи-пейзажі, емоції, персонажи, поняття й тропи.

Зеленіють жита, і любов одцвіта,

і волошки у полі синіють.

Од дихання мого тихий мак обліта,

ніби í м’я печальне — Марія.

В образній системі будь-якого твору центральне місце займають найчастіше образи-персонажі, адже головним об’єктом дослідження у мистецтві є саме людська душа.

Персонажів твору називають ще дійовими особами, або героями, або характерами. Усі ці терміни майже синонімічні, а проте мають певні смислові відтінки. Так, дійовό ю особою найчастіше іменують персонажа драми, де особливо важлива категорія дії. Терміном «герой» позначають здебільшого (хоч і не завжди) головну, центральну постать твору. І то в літературознавчому контексті слово «герой» зазвичай не має оцінного відтінку (якщо хочуть підкреслити ставлення автора або читача до відповідного персонажа, то говорять: «позитивний герой»чи «негативний герой».

Дійовою особою, персонажем, а зрідка і героєм називають суб’єкта (людину, тварину чи уособлене поняття), що якось виявляє або виражає себе у творі, і то безвідносно до того, як глибоко й різнобічно представлений цей образ. Характером (так само найчастіше і героєм) іменують суб’єкта, що представлений у творі глибоко й різнобічно.

Для прикладу, головним образом-характером повісті «Микола Джеря» є заголовний персонаж. Автор докладно, послідовно розкриває перед нами душевний світ, натуру Миколи, змальовує його зовнішність (в молодому, зрілому та похилому віці), його вчинки, ставлення до нього інших персонажів, відтворюючи його помисли, мовлення, міміку тощо.

Часом у творі явно присутній образ автора. Це художній двійник реального письменника, змодельоване ним уявлення про себе. Отже, автор – реальна особа і образ автора – персонаж твору є поняттями співвідносними, але не тотожними. Часом автор виступає в кількох образах (одягає кілька „масок”). Наприклад, у поемі „Гайдамаки” Т. Шевченка він – то філософ, то публіцист, то селянин-простак, то митець. Образ автора виявляється насамперед

-у ліричних, філософських чи публіцистичних відступах,

-у зверненнях до героїв і читачів,

-у прямій авторській характеристиці персонажів,

-у підтексті,

-у певному тоні зображення, авторській інтонації, що може бути піднесеною, сумною, жартівливою, глузливою тощо.

Особливим, важливим різновидом образу є художня деталь. Це — конкретна подробиця змальованого у творі явища, яка підкреслює, розкриває його сутність, набуває смислового та естетичного значення.

Якщо звичайна подробиця у творі не має особливого сенсу і не впадає надто у вічі, то мистецька деталь обов’язково приховує в собі певний сенс, підтекст, може викликати широке коло асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику чи цілий епізод.

За значенням розрізняють:

♣ символічні деталі – що набувають значення символу (прастарий дуб на галяві посеред лісу у „Лісовій пісні” Лесі Українки);

♣ деталі-штрихи – що містять додаткові характеристики, відтінки значень (згадка на початку тієї ж „Лісової пісні” про те, що в очах Лукаша „ще є щось дитяче”).

За об’єктом творення розрізняють деталі:

♣ сюжетні;

♣ портретні;

♣ речові;

♣ пейзажні;

♣ інтер’єрні;

♣ екстер’єрні.

За частотою використання:

♣ наскрізні – що проходять через увесь твір;

♣ одномоментні.

Наприклад, в оповіданні «Федько-халамидник» В.Винниченка вікно, через яке Толик постійно спостерігає за вуличним життям, символізує його «тепличне» виховання, ту скляну стіну егоїзму, якою хлопчик відгородився від світу, людей. Чи ще один приклад з того ж твору: приятелі побилися об заклад на ножика з кістяною колодкою і чижика, що Федько перейде по кризі річку. Здається, об’єкти закладу — два незначні штрихи. Проте ножик ¾ лише незначна подробиця, а чижик стає художньою деталлю: хоч Федько перейшов річку, та Толик каже Федьковій матері, що виграв чижика, забирає пташку і йде гратися з нею саме у момент похорону друга. Таким чином ця речова деталь виявляє моральну надщербленість персонажа.

Майже кожен талановитий митець уміло використовує художні деталі. І все ж у творчості деяких письменників віртуозне володіння деталлю стає особливо помітною стильовою ознакою (Г. Ібсен, В. Винниченко, А. Чехов, В. Стефаник, Г. Косинка, М. Хвильовий, Григір Тютюнник, В. Стус, Б. Пастернак та ін.).