Ренесанс

А. Загальноєвропейський ренесанс (ХІУ-ХУІ)

У середині другого тисячоліття у країнах Європи (передовсім південних) на зміну середньовіччю приходить нова епоха – ренесанс [88], або доба Відродження.

З ХІV-XV ст. поступово багатіють і стають провідною верствою суспільства вільні мешканці міст – купці та ремісники. Вони утверджують нові життєві цінності:

♣ особиста свобода людини, право самій розпоряджатися своєю долею;

♣ збагачення, матеріальний достаток (як економічна основа незалежності);

♣ активність, вольовитість, підприємливість;

♣ радощі й насолоди земного існування.

Для успішної господарської діяльності необхідно добре знати і вміти використовувати природне довкілля. Тому в цю епоху почали жваво розвиватися природничі й математичні науки, було здійснено грандіозні географічні й астрономічні відкриття: експедиції Васко да Гама, Магеллана, Колумба відкрили шляхи в Індію, Австралію, Америку, довели, що Земля – це куля. Астрономи Коперник, Бруно та Галілей дійшли висновку, що Земля – лише одне з небесних тіл, які рухаються довкола Сонця.

Бурхливого розвитку набула світська освіта. Повсюдно відкривалися школи, університети.

Ширенню науки й освіти посприяла з’ява книгодрукування. У 40-х рр. ХV ст. німецький ювелір Йоган Ґутенберг винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, створив ручний словолитний пристрій і друкарський прес. Навчальні, художні й довідкові книжки почали виходити з 1447 р.

В освіті, книговиданні, літературі поступово занепадає латинь, котра неподільно панувала в добу середньовіччя, натомість посилено розвиваються, стають літературними національні мови.

Отже, якщо в добу середньовіччя панував культ віри, зосередженості на духовному, то тепер утвердився культ практичного знання, зосередженість на матеріально-побутовому, суспільно-економічному. Відбулося також звільнення людини від надмірної церковної опіки. Бога, світ духовний почали мислити у конкретних, людиноподібніших формах. Це в одних випадках робило віру інтимнішою, щирішою, в інших – приземлювало, навіть штовхало до наївного атеїзму.

Найпомітнішою рисою цього періоду стало відродження традицій античності – звідси й назва епохи. Після захоплення турками Константинополя 1453 р. до Італії переїхали візантійські науковці – хранителі античної мудрості. Це пожвавило інтерес в Італії, а потім і в інших країнах Європи до спадщини давньогрецьких та римських філософів, науковців, митців. Багато рис античного світосприймання виявилися суголосними ідеалам нового часу: незалежність, гідність, фізична досконалість людини, різнобічність розвитку, дієвість, закоханість у красу світу, настанова на земне щастя.

Ідеологічною основою ренесансу стали дві взаємопов’язані, та водночас протилежні концепції[89]: гуманізм [90] і реформація.

Гуманістами називали тих діячів Відродження, котрі, на противагу католицькій церкві, проповідували культ земного щастя. У їхньому розумінні людина – не грішна й низька істота, а досконала і прекрасна; вона є найвищою цінністю життя, має право на всебічний розвиток, щастя і свободу. Так само довколишній світ – не „вмістилище печалі”, а прекрасний рай. Завдяки гуманістам ідеалом доби стала особистість, всебічно розвинута на основі розуму, який нібито може все. Природу як реальну, видиму досконалість було протиставлено Богові – недосяжному для розуму, а значить – сумнівному.

Фактично гуманізм став протилежною крайністю щодо похмурого середньовічного католицького світогляду. З метою усунути крайності, поєднати цінніші традиції старого й нового у ХVІ ст. виникає реформація – рух за оновлення церкви. У кількох країнах Європи (Німеччині, Чехії, Швейцарії, Англії та ін.) утверджується нова – протестантська – церква.

Головні догмати [91] протестантизму:

♣ людина має право на щастя не лише на тому світі, але й тут, на землі;

♣ людина може й має право спілкуватися з Богом не тільки через церкву, а й безпосередньо, сама;

♣ побожність людини полягає у щирості й істинності віри, а не в сліпому дотриманні обрядів;

♣ єдиним джерелом віри є Біблія, а не її тлумачення богословами.

Як бачимо, реформація теж спирається на індивідуалізм, але не егоїстичний, скерований на саму людину (як то в гуманізмі), а духовний (настанова на безпосередній зв’язок людини з Богом). Коли гуманізм проповідував повноту земного, матеріально-побутового життя, то реформація прагнула життя, яке було б цілком збудоване на релігійній основі. Античності вона протиставила раннє християнство, сá ме до нього хотіла повернути людство.

Цілком об’єднувало гуманізм і реформацію хіба єдине – критика середньовіччя та католицької церкви.

Ренесанс – доба небаченого доти розквіту мистецтва. Розвивалися насамперед малярство, архітектура, скульптура. Адже заможні міщани замовляли будинки й палаци, картини і статуї. Найбільшим замовником стала католицька церква – під впливом гуманізму і вона стала схилятися до думки про красу людини і світу, про цінність, духовне значення мистецтва. З’являлися також меценати[92], що фінансували митців.

Серед визначальних прикмет мистецтва цієї доби:

1) збагачення світськими (позацерковними) жанрами, темами й мотивами – побутовими, пейзажними, еротичними тощо;

2) ідеалізування сили, краси. Активності людини, всебічної повноти життя;

3) очевидна перевага реалістичного методу (типу творчості);

4) орієнтація на взірці античної культури.

Скажімо, в архітектурі епохи середньовіччя переважали вузькі, загострені форми, високі стіни похмурих, строгих храмів і зá мків – щоб людина відчувала себе мізерною перед величчю Бога і тягнулася до Нього вгору. Ренесанс приніс нову архітектуру: просторі храми й палаци, заповнені повітрям і світлом, прикрашені розписами і скульптурами. Часто використовується розкішний античний декор[93], колони, арки, бані.

Тріумфальну ходу ренесанс почав з Італії, незабаром поширився і в Англії, Франції, Німеччині, інших країнах Європи. Найвидатніші постаті доби відродження в Італії: письменники Ф. Петрарка (1304 – 1374), Дж. Бокаччіо (1313 – 1375), Данте Аліґ’єрі (1265 – 1321); філософ Джордано Бруно (1548 – 1600); скульптор і художник Мікеланджело Буонаротті (1475 – 1564), художник Рафаель Санті (1483 – 1520), Леонардо да Вінчі (1452 – 1519). Вершиною ренесансу у Франції став роман „Ґарґантюа і Пантаґрюель” Ф. Рабле (1434 – 1553); в Іспанії роман „Дон Кіхот” Мігеля де Сервантеса (1547 – 1616); в Англії – драми В. Шекспіра (1564 – 1616).

Отже, ренесанс прославився двома безсумнівними здобутками – розкріпаченням людини і розквітом мистецтв. Але приніс він і чимало прикрих проблем. Так, звільнення від диктату церкви часто оберталося зреченням усіх моральних норм. Індивідуалізм нерідко виливався у примітивний егоїзм, активність – у жорстоку конкуренцію і злочинність. Суперечки між католиками і протестантами переростали у затяжні кровопролитні війни („Тридцятилітня війна”). Болісним було руйнування старого світогляду і вироблення нового, хитання у вірі. Усе це робило життя людини – незалежно від її стану й достатку – вельми напруженим та небезпечним.

 

Б. Українське відродження (кінець ХУ- поч. ХУІІ ст.)

В Україні ренесанс проіснував недовго і виявився мало. До цього призвели дві причини: зовнішня (суспільно-історична) і внутрішня (духовна).

♣ Зовнішня причина – колоніальний гніт. Ослаблена монголо-татарською навалою та міжусобними чварами князів і бояр, Україна до середини ХІV ст. цілком втратила державність. Її поступово окупували, розділили між собою сусідні держави: Закарпаття поглинула Угорщина, Буковину – Молдавія, більшу частину Право- і Лівобережжя – Литва.

Панування Литви було ще не найбільшим лихом: більшість міст одержали магдебурзьке право (широкі можливості самоврядування0, литовці не боролися з українськими звичаями і традиціями, навпаки, самі приймали їх, часто переходили у православну віру. Староукраїнська книжна мова стала офіційною у всьому Великому князівстві Литовському.

Ситуація змінилася після Люблінської унії[94] 1569 р., за якою Литва об’єдналася з Польщею в одну державу – Річ Посполиту. Під тиском королівського уряду Литва змушена була віддати Польщі українські землі – Волинь, Підляшшя, Київщину, Брацлавщину. Для України почалися найпохмуріші часи. Завівши тут польські порядки, шляхта (польське дворянство) намагалася цілковито спольщити і покатоличити наш народ, аби безперешкодно визискувати. Це, закономірно, призвело до масової денаціоналізації вищих верств суспільства, а відтак – і занепаду православної церкви та культури.

♣ Внутрішня причина – ренесанс як спосіб життєустрою, мистецький стиль, раціоналістичний, реалістичний за методом, виявився не вельми суголосним послідовно романтичній українській душі.

З огляду на ці дві причини українська культура і в ХІV, і ХV, навіть у ХVІ – ХVІІ ст. залишалася ще під значним впливом середньовічної візантійської традиції. Вона вже була віджилою, схоластичною[95], проте сприймалася багатьма книжниками-патріотами як рідне дітище, що його треба берегти й обороняти від культурного наступу Заходу (так сприймалися спольщення й окатоличення). Але цілком відгородитись від віянь нового часу теж не можна було.

Отож, для українського ренесансу характерні такі особливості:

1) він не здобув перемоги над середньовіччям, як, скажімо, в Італії, а панували дві епохи водночас, ніби два потоки в одній річці;

2) він здобув значно більше поширення у суспільно-культурному житті, аніж у мистецтві, літературі.

 

Суспільно-культурне відродження. Реальна загроза цілковитого знищення змобілізувала внутрішні сили нашої нації – розгорнулося потужне українське відродження, перше з довгого славного ряду. Започаткувала його поява двох чинників: козацтва і православних братств.

1.Відважніші селяни, рятуючись від кріпацтва, втікали на Дике поле збезлюднілий через постійні напади турків і татар південь України, вибирали свободу, хай навіть ціною небезпек порубіжного життя. Так уже до кінця ХV ст. виникла нова суспільна верства вільних лицарів – козаки (саме слово „козак” у перекладі з тюркської значить „вартовий”). Незабаром (у середині ХVІ ст.) столицею козацтва стала Запорізька Січ. Відтоді близько трьох століть Військо Запорозьке було неподоланними збройними силами України. Воно захищало Батьківщину і всю Європу від турецько-татарських набігів, а згодом стало опорою в боротьбі народу і проти польських загарбників. Діячі західного ренесансу вигадували утопії [96] – літературні твори про уявні чудесні острови, де нібито створено ідеальний суспільний лад. Українці ж в оточенні самодержавних деспотій зуміли створити реальну демократичну республіку.

Для багатьох поколінь українців і багатьох народів Європи Січ стала взірцем вільнолюбства і народовладдя.

2.Якщо козацтво стало насамперед військовою опорою українства, то духовною – братства. Це церковно-освітні товариства парафіян, зо зорганізовувалися при православних церквах. Найактивнішими серед них були Львівське, Острозьке, Луцьке та Київське. Входили до братств священики, православні шляхтичі, ремісники, купці, селяни, городовí козаки (що постійно несли службу в містах). Братчики будували школи, відкривали народні книгозбірні, розшукували та зберігали історичні літописи, документи, старі книги і друкували нові, зберігали, реставрували пам’ятки архітектури, викупляли бранців з татарсько-турецької неволі, протидіяли спольщенню і покатоличенню України.

Впливовість і авторитет цих організацій різко зросли після того, як 1620 р. до Київського братства вступив гетьман Сагайдачний[97] з усім Військом Запорозьким. У такий споіб братства одержали потужну грошову і військову підтримку, а козацтво засвідчило, що вже стало не просто мілітарною, а основною національно-політичною силою України. Сагайдачний переніс свій осідок до Києва, відтоді місто знову (через чотириста літ) стало культурно-політичною столицею Вітчизни.

Найочевидніше, найбурхливіше відродження виявилося в освітній царині. Шкільництво в Україні розвивалося ще від часів Київської Русі: при церквах та монастирях існували початкові школи-дяківки, завдяки яким майже все чоловіче населення і частково жіноче було грамотне.

І ось 1576 р. у місті Острог стараннями князя В.-К. Острозького[98] засновано греко-слов’яно-латинську колегію. Це була перша українська школа, що давала повну середню освіту. У ній викладали граматику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, історію, географію, філософію, богослов’я, а також вивчали різні мови – церковнослов’янську, грецьку, латинську, польську. Навчання велося староукраїнською мовою. Професорами там у різний час працювали відомі тоді українські інтелектуали Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко (брат козацького гетьмана Северина Наливайка, що підняв перше могутнє повстання проти Польщі), Христофор Філалет, а також запрошені з Греції вчені. З Острозької колегії вийшло багато видатних письменників, науковців, державних діячів (Петро Конашевич-Сагайдачний, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький та ін.).

За зразком Острозької створювалися братські школи у багатьох містах. Діяла школа для козацьких дітей (звичайно, тільки хлопчиків) і на Запоріжжі.

Майже одночасно з Німеччиною в Україні розпочалося книгодрукування. У 1460 р. заможний львівський міщанин Степан Дропан подарував одному з монастирів друкарню, куплену, певно, в Німеччині. Відомо, що друкували ченці богослужебні книги латинським шрифтом.

Книжки церковнослов’янською мовою для України виходили спочатку за її межами. Розпочав цю справу німецький майстер Швайдпольд Фіоль. 1491 р. він надрукував у Кракові з допомогою когось із українців, що там мешкали, „Осмогласник” і „Часослов”. Оформлені ці першодруки за зразком рукописних книжок Прикарпаття; післямови у них написані староукраїнською книжною мовою. Книжки ці вийшли коштом і, очевидно, на замовлення князя Костянтина Острозького (батька Василя-Костянтина). З цього часу розпочинається україномовне книговидання.

У 1517 – 1519 рр. у чеській столиці Празі друкував книги білоруський просвітник Франциск Скарина рідною та українською мовами.

1572 р. до Львова прибув московський першодрукар Іван Федоров (Федорó вич). Він мусив шукати прихистку на чужині, переписувачі богослужебних книг спалили його друкарню, а самого вигнали з Москви. На той час друкарська справа у Львові занепала. Львівський міщанин Семен Сідляр дав Федорову сімсот злотих, на які була оновлена стара друкарня. 1574 р. тут вийшли „Апостол” та „Буквар”. Невдовзі Федоров переїхав до Острога і видав там славнозвісну Острозьку Біблію (1581 р.), а також чимало книг світського змісту.

У наступні десятиліття у різних землях України засновуються приватні, а згодом і державні друкарні (протягом 1574 – 1648 рр. їх діяло вже понад двадцять). Поруч з друкованими творилися за давньою традицією і рукописні книги. Найвідоміша серед них – Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561)..

Були українці і серед перших інтелектуалів ренесансової доби. Скажімо, Ю. Дрогобич [99]. Але це за кордоном. Невдовзі і в Україні завдяки піднесенню освіти, поширенню книг з’явився сприятливий ґрунт для розвитку світської науки – філософії, історії, математики тощо. Особливих успіхів досягло мовознавство. І це не випадково: у такий спосіб наші культурні діячі намагалися утвердити українську літературну мову на противагу наступові польської. 1596 р. мовознавець і письменник родом з Галичини Лаврентій Зизá ній (? – не раніше 1634) видав перший буквар староукраїнської мови „Наука ку читаню и разумьню писма славенскаго...”

Згодом (1619 р.) вийшла друком „Граматика словенська” Мелетія Смотрицького, що понад 150 років слугувала основним підручником не тільки в українських, а й у білоруських, російських, навіть сербських і болгарських школах.

Найґрунтовнішою на той час лексикографічною працею став „Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє” (1627 р.) Памви Беринди. У словнику міститься переклад на українську близько 7 тисяч слів (точніше 6982) з церковнослов’янської та інших мов. При цьому автор явно орієнтувався на живу народну мову.

Ця увага до мовних проблем, наближення писемної мови до живої розмовної так само відповідає духові ренесансу. Отже, в соціальному, загальнокультурному аспекті Україна ХV – поч. ХVІІ ст. цілком вписується у загальноєвропейський контекст.

Українська ренесансова поезія. Проте, як уже зазначалося, в українській духовності (релігійності та літературі) новий стиль закріплювався дуже непросто. Адже приходив переважно через ворожу Польщу і видавався спочатку несумісним з православною традицією.

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання

Тому закономірно, що започаткувався ренесанс в українському письменстві не православними авторами, а так званою „римо-католицькою руссю”. Це були юнаки, що в ХV – ХVІ ст. виїздили на навчання до Західної Європи, приймали католицизм, ставали професорами тамтешніх університетів. Багато хто з них виявляв літературний талант. Писали вони здебільшого латинською мовою. Проте додавали до своїх імен прикладки: Русин, Рутенець[100], Роксолянин[101], Дрогобич тощо. У такий спосіб засвідчували свій патріотизм, зв’язок з Батьківщиною. Назвемо бодай деяких із цих авторів. Це згадуваний уже Юрій Дрогобич (його „Прогностичні міркування...” відкриваються великою віршованою присвятою). Також Павло Рý син з Кросна (1470 – бл. 1517) – автор збірки поезій „Пісні Павла Русина з Кросна” (Відень, 1509), для якого „русин” – „слово солодке”; Григорій Чуй Русин із Самбора (бл. 1523 – 1573) – автор поем і панегіриків; поет Георгій Тичинський Рутенець (перша половина ХVІ ст.); Станіслав Роксолянин Оріховський – один з найвиждатніших мислителів ХVІ ст., котрий однозначно підкреслював: „Я русин і гордий цим, і охоче говорю про це повсюдно”.

Дехто з цих латиномовних поетів докладно описував і прославляв Україну, наприклад, Себастіян Кленович у поемі „Роксолянія” (1584 р.).

Пізніше тенденції ренесансу проникли і в україномовну поезію. Скажімо, ренесансовим за стилем є твір К. Саковича [102] „Вђршђ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, Гетмана войска єго Королевской Милости запорозкого” (1622).

Цей твір вважається вершиною доробку письменника, класичним зразком дидактичної ренесансової поезії і гуманістичної думки в Україні. Це – урочиста декламація[103], написана на смерть гетьмана Сагайдачного, що сталася у квітні 1622 р. від ран, одержаних під час Хотинської битви. Декламацію проголосили на похоронній церемонії 20 учнів Київської братської школи, невдовзі вона з деякими доповненнями вийшла окремою книжкою.

Які ж риси ренесансу в творі?

1.Поезія написана за моделлю античних панегірично-похоронних промов.

2.Основним ідеалом ренесансу була побудова суспільства, у якому влада спиралася б на закон і користувалася довірою народу. Цей ідеал, на слушний погляд Саковича, намагався втілити у життя Сагайдачний. Він уособлював демократичну владу:

Кгды ж гетман не сам презъ ся, леч войском єст славний,

А войско тыж гетманом.

3. Найвищими цінностями суспільного життя, за Саковичем, є „ойчизна” і „менство”. Тому запорожці – справжні лицарі, що вірно служили „ойчизні” (вітчизні), виявляючи при цьому чудеса „менства” (мужності). Сам Сагайдачний тому залишиться навіки у людській пам’яті, що „зложил... свои кости,.. ранный въ войнђ для волности ойчизны”.

В українській драматургії поетика ренесансу яскраво виявилася у “Трагедії руській”, що була надрукована у Ракові у першій чверті ХVІІ ст.

Елементи ренесансу, а особливо реформації поступово проникають і в т. зв. полемічну літературу (кінець ХУІ- поч. ХУІІ ст.) Це була публіцистична дискусія між прихильниками й противниками унії (об’єднання) Української православної й Римо-католицької церков. найяскравішим явищем в українському письменстві цього часу стала творчість Івана Вишенського. Будучи присирасним прихильником давніх візантійських традицій, письменник рішуче відкидав ренесанс та реформацію уже тому, що це було щось нове і йшло через Польщу з Заходу. Проте у його житті і в творчості помічаємо виразні прикмети цього стилю (насамперед реформаційного): пошук життєвого ідеалу, звернення до ранньохристиянської традиції, аскетизм, утопічність світосприймання, релігійний індивідуалізм та патріотизм, різка критика католицької церкви, ясність письма.

Серед текстів інших українських полемістів: антиуніатські «Ключ Царства Небесного» Герасима Смотрицького, анонімний «Апокрисис», писання Клирика Острозького, а також твори в оборону унії Іпатія Потія «Антирис», «Справедливоє описаньє... собору берестейського», «Гармонія, альбо Согласіє віри» та ін.

Закономірно, що українська література незабаром, усупереч пристрасним закликам І.Вишенського, прийде не до старого, а до нового — до бароко, що стане спадкоємцем саме ренесансу й реформації.

 

Бароко

А. Загальноєвропейське бароко (кінець ХУІ – поч. ХУІІІ ст.)

Уже наприкінці ХVІ ст. в європейській культурі на зміну ренесансу поступово приходить бароко[104]. Цей напрям поєднав у собі традиції середньовіччя (ґотики) і ренесансу. Що насамперед і зумовило визначальні прикмети бароко:

♣ Знову стає складною, вигадливою форма творів, як у пізньому середньовіччі (орнаменталізмі).

♣ Знову утверджується ще ґотичний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, але зберігається і ренесансова увага до людини, лише тепер людина трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

♣ Замість світської спрямованості ренесансу бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення усіх царин культури, як у добу середньовіччя.

♣ Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

♣ Зберігається античний ідеал краси (його можна уособити в образі Венери Мілоської), але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом (уособлюється в образі Сикстинської Мадонни), тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення античної і християнської традицій.

♣ Як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благостині Творця.

Опріч цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:

♣ Динамізм, рухливість. У пластичному мистецтві це переважання хвилястої з завитками лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики й ренесансу; в літературі це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр (пригадаймо написані в цю добу „Мандри Гуллівера” Д. Свіфта і „Робінзона Крузо” Д. Дефо).

♣ Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття. Для нього важливіше зворушити, розбурхати людину-сприймача, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайним гротеском, пристрасть до антитез, до великих форм, до універсальності, всеохопності.

Митці ренесансу цінували простоту і стрункість організації твору, митці бароко стрункість розуміють як схематизм, простоту замінюють вигадливістю, надуманістю, пишномов’ям. Для них мистецтво – це часто забава, гра розуму. Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні драми, поеми, вірші. Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору, пишуться вірші у вигляді хреста, чари, ковадла, колони, ромба, стають популярними акровірші та мезостихи[105].

Поети бароко часто забавляються нанизуванням вигадливих метафор, порівнянь, антитез. Приміром, „любов зв’язує золото з крицею, пряжу – з білим шовком, спонукає жаливу тягтися до шляхетної троянди, до перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому дереву солодкий плід” (Гофмансвальдаув[106]).

У театрі з’являється новий жанр – опера. Це вистава, у якій персонажі не розмовляли, а співали у супроводі оркестру. В операх розгорталися сюжети з античних чи біблійних часів. Ці вистави вражали пишністю, святковістю, дорогими, барвистими костюмами і декораціями.

Із настанов бароко випливає і найпосутніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, „чиста” декоративність, за якою іноді зникає або відходить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, – це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі, до переобтяження творів формальними елементами.

З огляду на спробу поєднання романтичного й реалістичного методів, на пошук золотої середини між крайнощами роздвоєної людської натури, доба бароко, з одного боку, була добою буйного розквіту природознавства і математики, а з іншого боку – добою розквіту богослов’я, великої („тридцятилітньої”) релігійної війни, добою великих містиків та філософів-ідеалістів (Сведенборґ, Кант, Сковорода). Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, кидається у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов), чи якоюсь іншою реформою.

І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні в поезії, у драматургії – звернення до містерії.

Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від життя, у посвяті себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (наприклад, „Стійкий принц” французького драматурга Кальдерона (1600 – 1681) чи „Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Ґріфіуса (1616 – 1664)). Образ мученика за віру постійний і в живописі бароко („Розп’яття Петра” Рубенса[107], „Муки св. Варфоломея” Рібери[108]).

Якщо основою доби ренесансу був пристрасний вчинок у світі (Ромео і Джульєтта, Гамлет, дон Кіхот чи діяльність Сагайдачного, розрив Вишенського зі світським життям), то добу бароко визначали пристрасні роздуми про світ.

Визначальними у філософії та мистецтві, почасти і в масовій свідомості стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове; тутешнє „життя є сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ – юдолб страждань, які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А звідси барокові метафори: життя людини – троянда, що швидко губить пелюстки, проте зберігає колючки й сухе стебло; людина – спалимий недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра та ін.; вірші та цілі збірки під заголовками „Цвинтарні думки”, „Похоронні пісні” тощо.

Яскраві представники європейського бароко:

♣ письменники П. Кальдерон, Дж. Донн, Дж. Маріно, Дж. Мільтон, Ф. Кеведо;

♣ художники М. Караваджо, П. Рубенс, Х. Рембрандт, Р. Веласкес;

♣ композитори Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

 

Б. Українське бароко (ХУІІ-ХУІІІ ст.)

В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передовсім архітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних організацій, самоврядування. До цього призвели такі чинники:

♣ сá ме бароко виявилося найбільш суголосним емоційній, романтичній, схильній до зрівноваження різних первин українській душі;

♣ якраз у той час в Україні було послаблено – а на певний період і зовсім відкинуто – колоніальне ярмо, побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів І. Мазепи, котрий сам був яскравим представником барокової епохи).

Українське бароко у порівнянні з західноєвропейським має шерег особливостей. Назвемо помітніші з них:

♣ В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча не бракує й останніх: маємо світську лірику, новелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.

♣ Античність приходить в українську культуру вже після ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору задіюються антично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діва часом ототожнюється з Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних трактатах з’являються амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській культурі без жодного опору й боротьби, просто для того давно вже був готовий духовних ґрунт.

♣ В українській культурі співіснують два ґатунки стилю: „ високе ” бароко („серйозне”, пов’язане з книжною традицією) і „ низове ” (жартівливо-бурлескне, пов’язане з народною стихією – творчість мандрованих дяків, інтермедії, вертепи)

Особливо значного розвитку набула в добу бароко українська освіта. Першим і найавторитетнішим вищим навчальним закладом у Східній Європі стала Києво-Могилянська колегія. Вона була утворена 1632 р., а 1701 р. зусиллями гетьмана І. Мазепи переросла в академію. Вчилися у ній діти й заможних, і вбогих батьків, навіть жебраків. Чимало було студентів і з інших слов’янських країн (скажімо, видатний російський науковець і письменник М. Ломоносов). Неімущі та малозабезпечені вихованці жили в бурсі (своєрідний гуртожиток), де й харчувалися. На утримання бурси невеликі кошти виділяла академія; гроші й продукти жертвували багаті люди й Запорізька Січ. Але цього було замало, тому бурсаки постійно жили надголодь.

Академія мала вісім класів; одні з них були однорічні, інші – дворічні. Загальний курс навчання тривав 12 років. Багато часу в кожнім класі відводилося на вивчення різних мов: слов’янської, грецької, латинської, польської, староєврейської. Викладалися ті ж предмети, що й у попередніх навчальних закладах, але ширше. Основними методами навчання були: заучування напам’ять підручників, релігійних книг та праць „отців церкви”; усні й письмові переклади з однієї мови на іншу; диспути. Учні молодших класів та студенти старших дуже багато писали творів різних родів та жанрів: прозових (переважно орації, медитації, проповіді) й віршованих (панегірики, елегії, сатири, діалоги, інтермедії тощо).

Немало уваги приділялося і предметам естетичного виховання – малюванню, музиці та співу. Великий хор академії славився не тільки в Україні, а й за її межами. З її стін вийшло чимало відомих композиторів (М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель) та художників (З. Голубовський, М. Карновський, Г. Левицький, Л.Тарасевич та ін.). академія виховала цілу плеяду письменників (М. Базилевич, П. Величковський, Г. Сковорода, Д. Гулак-Артемовський, В. Капніст, І. Некрашевич та ін.). багато випускників академії згодом стали видатними науковцями. Вони зробили значний внесок у розвиток освіти й культури не тільки в Україні, а й у Росії, Білорусі, Румунії, Сербії, Болгарії та інших країнах. Києво-Могилянська академія довгі роки була форпостом у боротьбі за самовизначення української нації, захисту православ’я, ó пору агресивній політиці Росії.

1817 року за наказом російського уряду Києво-Могилянська академія була закрита. Зі здобуттям Україною державної самостійності (1991 р.) Києво-Могилянську академію відновлено і надано їй прав міжнародного університету. Сьогодні це один з найавторитетніших в Україні навчальних закладів.

Розглянемо далі, як бароко виявилося у різних видах українського мистецтва.

Для барокового стилю в архітектурі (ХVІІ – ХІХ ст.) вельми характерні експресивність, контрастність, захоплення декоративними прикрасами, формами заломів стін, вікон, порталів. Особлива увага надавалася організації внутрішнього простору барокового храму – храм ніби пристосовувався до людини, надихав на духовні помисли, заспокоював її.

Серед вітчизняних зодчих тієї доби особливо прославилися Іван Зарудний (? – 1727), що, працюючи у Москві, переніс туди риси української барокової архітектури (наприклад, Меншикова башта), а особливо – Іван Григорó вич-Бá рський (1713 – 1785). Серед справжніх шедеврів Григоровича-Барського – полкова канцелярія в Козельці, надвратна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська церква, церква Миколи Набережного, будинок бурси, міський водогін на Подолі (усе це в Києві).

Так само навіювала внутрішній спокій, гармонію, роздуми про духовне і барокова музика, провідним жанром якої був хоровий, так званий партесний (багатоголосий) спів. У музиці культивувалися також вишукано складні форми. Хоча іноді з’являлися твори, позначені простотою, мелодійністю, які ніби контрастували з житейськими і психологічними складнощами доби. Зате саме партесний спів освоював складні, надчуттєві, крайні можливості людського голосу. Поряд з хоровою музикою існувала високої культури релігійна пісня – псальма (кант). Напрочуд багатим був тогочасний інструментарій, це – судячи зі згадок у поетичних пам’ятках – скрипка, цимбали, бандура, кобза, лютня, сопілка, свиріль, флейта, орган тощо. Музика була предметом вивчення у школах, зокрема в Київській академії, яка мала свій оркестр і хори. Розвивала свої традиційні наспіви і Києво-Печерська лавра. Церковна музика складала гармонійну частину мистецького ансамблю храму: архітектури, живопису, різьблення, ліплення, поезії, риторики. Високі зразки барокової музики залишили М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський.

Бурхливий розвиток живопису і графіки зумовлювався передовсім необхідністю оздоблювати все нові храми (тому поширюються барокові ікони, живописні елементи іконостасу, фрескові розписи, картини на біблійні теми тощо). З’являвся попит і на цивільні портрети (парсуна, надгробковий, графічний тощо). Розвиток графіки пов’язаний також із книгодрукуванням (титули книжок, геральдичні зображення, ілюстрації, заставки). Досконалу самобутню культуру мали церковні іконостаси; мистецтво живопису тут поєднувалося з різьбленням, давало неповторний ефект через вишуканість та багатство форм. Відтак і образи на іконах не виглядали вже аскетичними, а творилися відповідно до вподобань барокової людини: поважні, в пишних шатах на різьбленому золоченому тлі. Живопис храмів використовував елементи пейзажного і жанрового живопису: тут зображалися будинки, звірі, птахи, одяг певної епохи та її обличчя. У козацькій парсуні маляр не ідеалізував образ, часом трапляються портрети декоративні, а поруч – притемнено-аскетичні. Було створено своєрідну Києво-Львівську школу барокової графіки ХVІІ – ХVІІІ ст. (І. Щирський, Л. Тарасевич, І. Маґура). Графічні роботи могли бути прості до примітиву, а також і надто ускладнені, переповнені декором та символами.

Неабиякого розвитку набуло українське барокове письменство. Елементи бароко проступають уже у стилі І. Вишенського (довгі речення, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас). Одначе справжнім початком українського бароко стала творчість Мелетія Смотрицького, а