А. Суть і риси напряму

Первісно (з ХVІІІ ст.) слова «реаліст», «реалізм[121]» вживалися в повсякденному мовленні й позначали тверезий, практичний тип мислення на противагу ідеалістичному, мрійницькому. З кінця 20-х років ХІХ ст. термін реалізм починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі, на відміну від «літератури ідей» (класицизму) та «літератури образів» (романтизму). Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г.Курбе [122], який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1885), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі й Л.-Е.-Е.Дранті, що виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856 —1857 рр.).

Суть реалістичної манери письма точно розкрив один з найвизначніших її майстрів Іван Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з г о родом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і токна, похожа на мрію, як сам одсвіт»[123].

Новий напрям виглядає як послідовна протилежність романтизмові, властиво, на кожну тезу він має свою антитезу. Реалізм зосередився на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення і досить глибоко та різнобічно дослідив матеріальну, емпіричну грань світу та людину як суспільну й біологічну істоту. Але й виявив традиційне впадання в крайнощі, вузьке світорозуміння. Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (а відтак – і на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини і суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості.

Звідси визначальні прикмети реалізму:

1. Раціоналізм. Замість інтуїтивно-чуттєвого світорозуміння, характерного для романтиків, цей напрям на перше місце у мистецтві висуває пізнавально-аналітичне. Ідеологічною основою реалізму знову стає раціоцентрична теорія Просвітництва, на нього впливає також філософія позитивізму[124], тогочасні досягнення природничих і суспільних наук (біології, медицини, психології, економіки, соціології тощо).

2. Суспільно-економічний детермінізм. Зогляду на таку ідеологічну основу утверджується засада суспільно-економічного детермінізму (від лат. determino — обмежую, визначаю): письменник пояснює характер, вчинки героя виключно його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя. Пригадаймо хоча б героїнь оповідань Марка Вовчка «Маша» та «Ледащиця», Нечипора Варениченка з роману Панаса Мирного та Івана Білика «Пропаща сила». Чи ось образ Антося з роману Анатоля Свидницького «Люборацькі»: автор постійно підкреслює, що саме варварська антигуманна атмосфера бурси і семінарії перетворює цього щирого, допитливого хлопця на грубіяна, ледаря й бешкетника. Так, оточення безсумнівно впливає на вдачу і долю людини, але не тільки соціально-економічне. Впливає також спадковість, національні та містично-духовні корені. І, найголовніше, людина, оскільки є істотою духовною, здатна сама визначати свою долю. Ці посутні нюанси реалісти заперечували або принаймні недооцінювали.

3. Раціоналістичний психологізм. Велику увагу реалізм приділяє дослідженню людської душі, сягнувши на цій царині неабияких здобутків у творчості найпотужніших талантів (Стендаля, Еміля Золя, Льва Толстого, Панаса Мирного). Але психологізм реалізму обмежений, бо суто раціоналістичний. Послідовні творці цього стилю недобачали душу як надматеріальне начало, частку Бога в кожному з нас, уважаючи її лише за вияв високого рівня саморозвитку матерії (мозку). Звідси ототожнення психіки і свідомості та недооцінка, а то й заперечення позасвідомих процесів (насправді ж «психічні процеси самі по собі неусвідомлені, усвідомлюються тільки поодинокі акти і фрагменти цілісного психічного життя[125]»).

З іншого боку, справді глибокий психологізм ¾ небезпека для реалізму. Коли митець досконало осягав психіку людини біологічно-соціальної, то помічав, що це тільки оболонка (людина ж насправді не така проста й збагненна, як здавалося), і намагався сягнути глибше. А там ¾ позасвідоме, містичне. І реаліст або сахався й повертався назад, в оболонкову сферу, до звичної йому «впливології» (Лев Толстой, Панас Мирний), або припиняв бути реалістом. Яскраві приклади ¾ еволюція Федора Достоєвського у бік теологічного містицизму чи французьких натуралістів, які започаткували модернізм, або майстра просвітницького реалізму Михайла Коцюбинського, що став фундатором українського імпресіонізму.

4. Міметичність [126] („життєподібність”). Визначальними у реалізмі були прагнення до об’єктивності та безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»). Звідси ¾ переорієнтація з минулого (чи майбутнього) на сучасне, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як невпинного поступу, правдивість у зображенні деталей, конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, переважання епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва.

Принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність

5. Типізація. Якщо у романтиці знаряддям дослідження і відтворення світу був символ, то в реалізмі таким знаряддям став тип. Тип (від грец. typos – відбиток, форма, взірець) — це образ, у якому поєднано найхарактерніші спільні вияви, риси певної групи явищ емпіричного буття. Типізація — найкращий спосіб дослідження буття матеріального та людини біологічно-соціальної, позаяк ці вияви світу засадничо стандартні. Але будь-який вияв трансцедентного буття, насамперед людина духовна — неповторний, тому типізації не підлягає. Реалісти ж часто намагалися типізувати і ці вияви. Через те й виходив у них «цільний» портрет людини та світу зазвичай надто спрощеним, унормовано-стандартним, класово-обмеженим (пригадаймо хоча б п’єсу Марка Кропивницького «Глитай, або Павук», повість Івана Франка «Борислав сміється», повістеву дилогію Бориса Грінченка «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» та чимало інших творів).

У кращих своїх зразках класичний реалізм сягнув вершин художньої майстерності, його ж недоліки виростають з одного кореня ¾ з недооцінки суверенності й неповторності людини, духовної грані її психіки.

Серед найвидатніших чужоземних письменників -реалістів можна назвати імена французів Оноре де Бальзака (1799—1850), Еміля Золя (1840—1902), Анатоля Франса (1844—1924), Ромена Роллана (1866—1944), Анрі Барбюса (1873—1935); англійців Чарльза Діккенса (1812—1870), Бернарда Шоу (1856—1950); росіян Федора Достоєвського (1821—1881), Льва Толстого (1828—1910); американця (США) Марка Твена (1835—1910); німців Генріха Манна (1871—1950) і Томаса Манна (1875—1955), польки Елізи Ожешкової (1841—1910) та ін.