Б. Особливості українського реалізму

 

Письменства різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму?

Ми вже зауважували, що реалістичний тип світосприймання (метод) надто чужий нашій літературі, як раціоцентризм назагал чужий емоційній романтичній українській душі. Тому наш реалізм вирізнявся вельми специфічними рисами.

Митці пошевченківської епохи опинилися в трагічній роздвоєності: з одного боку, раціоцентричний стиль доби (друга половина ХІХ ст.) не дав їм цілком прийняти романтичний погляд на світ, з другого — глибинна українськість не дозволяла цілком позбутися національної романтики (ті наші земляки, які мали заслабий національний стрижень, переходили в привілейовану культуру метрополії — Володимир Короленко, Федір Сологуб, Ганна Горенко (Анна Ахматова), Дмитро Мережковський, Михайло Зощенко та ін.).

Як уже згадувалося, в українському письменстві аж до 90-х років ХІХ ст. (і далі до злиття з модернізмом) продовжувала існувати, щоправда в затінку, ціла школа послідовних романтиків: Яків Щоголів, Леонід Глібов, Степан Руданський, Олекса Стороженко та ін. До того ж, чи не у всіх реалістів спонтанно з’являлися щирі романтичні твори або мотиви: оповідання «Максим Гримич», «Свекруха», «Данило Гурч», «Чари» у Марка Вовчка, роман «Князь Єремія Вишневецький», казка «Запорожці» у Нечуя-Левицького, образ польової царівни з «Хіба ревуть воли...» або шкіц «День на пастівнику» в Панаса Мирного, історичні драми у Грінченка тощо. Зрештою, вже та обставина, що митець, попри всі перешкоди, писав по-українськи, засвідчувала його національний романтизм. До речі, зауважмо: у Франції реалізм був започаткований Бальзаком ще в кінці 1820-х років, у Росії досягнув розквіту вже у другій половині 40-х, а в Україні з’явився лише на зламі 50—60-х.

В українському реалізмі знаходимо характерний для цього напряму суто раціоналістичний психологізм. Скажімо, на думку Мирного, єдина основа психіки людини — раціо, сá ма наука і досвід творять наше духовне єство, жодної психічної спадковості немає, як і надраціональних сфер душі. Усяка чиста, сильна емоція є нібито патологією, вона порушує раціональну «нормальність» психіки. Тому не дивно, що автори «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вважали причиною зламу, трагедії Чіпки його особливу вразливість, емоційність. Нечуй-Левицький порівняно з Панасом Мирним більш глибоко розумів людську душу, визнавав несвідоме психічне життя, намагався вловити гармонію емоційного й раціонального первнів психіки. проте загалом і його психологічна модель лишилася в річищі раціоналізму (той-таки схематизм зображення, відсутність поняття підсвідомості)[127].

В українській літературі другої половини ХІХ ст. проступають прикмети кількох течій напряму.

1.Найпотужніша течія — побутово-просвітницький реалізм. Представники цієї течії(Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М.Старицький, Б.Грінченко, молоді І.Франко, М.Коцюбинський) в основному досліджували родинні, виробничі, соціальні стоунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи кричущі вади суспільства, ці письменники наголошували, що шлях до порятунку – це духовне вдосконалення, освіченість, культура, добропорядність. Яскравою ознакою цієї течії є, зокрема, етнографізм – особливо докладне змалювання національного колориту українського народу – побуту, звичаїв, обрядів, вірувань.

2. У 80—90-х роках ХІХ с. частково простежується ще одна течія – революційний реалізм. Представники цієї течії відкидали еволюційний розвиток суспільства, духовне вдосконалення людини як необхідну передумову соціально-економічних, політичних змін, натомість цілком підпорядкували свою творчість пропаганді значення економіки, а не моралі, провідної ролі пролетаріату в суспільстві, ідей пролетарського інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панівних верств. послідовними революційними реалістами були Павло Грабовський та Михайло Павлик, певною мірою виялилися ці ідеї також в окремих творах Лесі Українки («Дим», «Напис в руїні», «Пісні про волю»), у повісті Михайла Коцюбинського «Fata morgana» (образ Марка Гущі), у творчості молодого Івана Франка («Беркут», «Гадки на межі», «На суді», «Товаришам із тюрми», «Думи пролетарія», «Тюремні сонети»). Пізніше Франко однозначно і вмотивовано критикуватиме ці настанови, як і сам реалізм в цілому.

3.Досить помітно утвердився в українській літературі також натуралізм (від лат. natura — природа). Ця течія зародилася у Франції, її ідеологом став Е.Золя. Крім нього в натуралістичній манері працювали П.Флобер, брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, інші знані майстри слова. Натуралізм розвинувся як різка опозиція, протидія ортодоксальному католицизмові, примітивному містицизмові, марновірству, а також лицемірному офіціозному оптимізмові, нарочитому недобачанню гострих соціальних проблем. Натуралісти протиставили «науковий» погляд на світ; намагалися через використання здобутків природничих наук пізнати й відтворити «істинну», «реальну» картину буття. Найпомітнішим проявом цієї течії стала двадцятитомна серія романів Е.Золя «Ругон-Маккари» (що мала, до речі, показовий підзаголовок «Соціальна і природна (тобто біологічна. — В.П.) історія однієї родини в епоху ІІ імперії»). Провідна надідея всього циклу — науковоподібна точність у зображенні довкілля та людей, успіхи й невдачі яких, на переконання автора, зумовлюються насамперед спадковістю. Успішна кар’єра Ругонів пояснюється тим, що в їхніх жилах тече здорова кров, а падіння Маккарів — поганою спадковістю.

Писання натуралістів нагадували клінічні документи, історії спадкових хвороб, протоколи судової експертизи. Це були спроби перетворити художній твір на точну копію факту. Основним засобом у цьому стилі став опис. Як слушно спостерегла Леся Українка, натуралісти перебували під гіпнозом факту.

Природно, що згодом настанови натуралістів привели їх до соціал-дарвінізму (тобто механічного перенесення на життя суспільства визначальних настанов функціонування природи, відкритих Ч.Дарвіном, — боротьби за існування та природного добору); а також до межового нігілізму й утилітаризму. Одначе натуралізм мав і позитивну роль: він демократизував мистецтво, урізноманітнив його тематику новими площинами життя (дно міста, побут робітників, патологічна психіка, розкривав позасвідомі мотиви поведінки людини тощо).

Найвиразніші риси натуралізму:

1. «Знижене» трактування традиційних сюжетів.

2. Зумисна вульгарність стилю автора і мови героїв.

3. Непричетність, байдужість автора, зображення такої дійсності, яка сама себе оприявнює.

4. Потужний і гострий сатиричний струмінь.

5. Широка панорама сучасного життя у його технічних, побутових, професійних аспектах.

6. Межовий детермінізм — підкреслення повної залежності характеру, вчинків героя від його генетичних коренів та фізіологічно-інстинктивної царини.

7. Розкриття найтемніших «фізіологічних» сторін людської душі.

Ознаки натуралістичного стилю помічаємо в романах Панаса Мирного та Івана Білика «Пропаща сила», Панаса Мирного «Повія», прозовому бориславському циклі Івана Франка, надто ж у його повісті «Boa constrictor».

Окреслимо побіжно натуралістичну специфіку бориславських оповідань І.Франка. Автор у цих творах, ґрунтуючись на найновіші тоді досягнення соціології, економіки, психології, фізіології, художньо достовірно змалював суспільну панораму доби. Він збагатив вітчизняну літературу новими темами та образами з повсякденного життя — картинами праці й побуту робітника-ріпника, підприємця, будівельника, наймита, поденниці, лісоруба, вівчаря.

У бориславському циклі бачимо безпристрасний науковий аналіз соціально-економічних взаємин того часу — первісного стану нагромадження капіталу в Галичині; показано занепад патріархального сільського життя, зубожіння селян, надто швидке зростання індустрії, що згубно позначилося на існуванні різних суспільних верств, занепад моралі від наступу голого прагматизму, показано появу акціонерного капіталу, зародження організованої боротьби робітників тощо. При цьому митець відмовляється від сентиментального лакування дійсності, нав’язливого моралізаторства та ідеологізації.він наголошує: «Я не хочу, як Бальзак, вирішувати, яким повинен бути устрій людського життя... Я задовольняюсь роллю вченого, зображуючи дійсність».

Така світоглядова настанова зумовила і жанрово-стильові особливості. І.Франко використовує жанр нарису, замальовки з натури, аби якомога достовірніше передати «шматок дійсності». Показова уже сама назва збірки: «Борислав. Картини з життя підгірського люду». Письменник нагромаджує деталі, органічно поєднуючи їх між собою, як це буває і в житті, дбає про те, щоби з усього розмаїття подробиць, картин зобразити «теперішнє як історію» у розмаїтті дійових осіб, явищ, подій. Так досягається концептуальна єдність бориславських творів, здійснюється принцип циклізації. Цей принцип (особливо характерний для натуралізму, пригадаймо хоч би «Ругон-Маккари» Е.Золя) зумовлювався розумінням того, що естетична цілість дійсності може бути передана сукупністю, ансамблем творів. Інтер’єри, екстер’єри, пейзажі, портрети, побутові картини повсякденного життя селян, ріпників, підприємців, орендарів, шинкарів, священиків просякнуті сірими, тьмяними фарбами. Наприклад, описуючи ранковий вихід робітників до праці коло нафтових ям, автор невпинно констатує: «Нічого сумнішого в світі немає, як товпа ріпників, спішачих на роботу. Край улиць ями на горбі глини, — немов глибоченні гроби, отверті для тисячі живих жертв. Сіре небо над тими сірими могилами, — чорні ріпники, — стирчані корби та звільна бродячі по западні вози з дровами, — ось усе, що зустріне твоє око, крім брудних, обшарених магазинів та ще брудніших помешкань жидівських». А такими постають перед читачем жінки-робітниці: «Їх лиця пожовкли з нужди, їх руки немов обросли глиною і земним воском, їх одіж ¾ то позшиване лахміття, що ледве-ледве держиться на тілі. Старі, недугами та грижею поорані лиця лежать обок молодих, що ще не стратили слідів красоти, хоча цвіт їх уже зв’ялила передчасна важка праця, і нужда, і розпуста» (оповідання «Ріпник»).

Такі описи житла, праці, зовнішності людей з натуралістичною точністю фіксують моменти «тваринного» існування спролетаризованих учорашніх селян.

У бориславському циклі часто й докладно описується праця ріпників, при цьому рясно використовуються професіоналізми: «Ну тумане якийсь! Пощо корбу розкручуєш? Хіба не виділи, що я ще на березі стою? Дай же ми в кибель добре стати, — не квапся! Подай сюда дзюбак! А риль ось, — добре! Сокиру і долото тре’ буде в руки взяти!» (оповідання «На роботі»).

Ґрунтуючись на знанні психології, І.Франко ретельно відтворює й аналізує душевний світ людини, дає панораму не лише соціальних, а й психологічних типів. Значну увагу зосереджує на виявах позасвідомої царини психіки — передчуттях, снах, мареннях (образ Ганни у «Ріпнику»). Для реалізації психоаналізу в циклі застосовується ціла гама художніх засобів, зокрема внутрішній монолог, що наближається до потоку свідомості, відтворення пейзажу через сприймання персонажа; інтроспекції та ретроспекції; розв’язання проблем у свідомості героя (про події, їхню оцінку довідуємося з настроїв та почуттів персонажа); двопланова розповідь — одна точиться вголос, а друга спливає у глибині свідомості.

Розв’язки бориславських оповідань зазвичай трагічні, властиво, це історії болісної загибелі людських ілюзій. Автор постійно підкреслює, що нова суспільно-економічна діяльність (царство Задухи) цілком визначає якщо не вдачі, то долі людей. Показові у цьому такі дві редакції оповідання «Ріпник»: у першій Іван після смерті Фрузі перероджується і повертається з бориславського дна до природи, до праці коло землі; у другій редакції він гине від руки підприємця Менделя.

Вельми прикметний у бориславському циклі також образ оповідача: він уже не «суддя» (як то було в романтиків та реалістів-просвітників), а безсторонній спостерігач, який не звертається до героя та читатів, не повідомляє нічого про себе, ані про свої смаки, ані про свої оцінки того, що відбувається[128].

 

Побіжно простежимо духовні шукання українського класичного реалізму. Найвизначніші представники напряму, як і письменники інших епох, шукають свої відповіді на кардинальні питання буття. Вони вважають, що причина численних бід людських — несприятливі суспільні умови, насамперед економічна, станова нерівність, яка зупиняє, змушує деградувати розвиток особистості. Порівняно, скажімо, з російськими революціонерами-демократами (О.Герценим, М.Чернишевським, М.Некрасовим) українські реалісти (але не представники революційного реалізму) менш «соціологічні»: на їхню думку, причини соціальної несправедливості полягають не в класових антагонізмах (це наслідки), а в якійсь страхітливій, таємничій, сліпій жадобі людини розбагатіти будь-якими засобами, у вродженому нездоланному егоцентризмові. Щоб захистити себе від підступів, люди вдаються до вимушеного зла — приватної власності. У нарисі «Серед степів» Панас Мирний розмірковує на вид села: «Ген по горі розіслалося воно невеличкими дворами з вишневими садками, з білими квітками. По дворах, як і слід, комірчини, хлівці усякі, кругом тини та загороди. На що то? Від кого люде розгородилися? Від якого ворога захищають своє добро отими тинами невисокими? Самі від себе? Від свого сусіди?.. Ох, люде, люде! На широкому світі є багато і волі, й простору, і добра усякого без міри, та ваше ненажерливе око не задовольняється тим, чого треба — гарба, скільки засягне. Треба тинів та ровів, щоб вашу ненажерливість спинити».

Реалісти виставляють перед очі нашого сумління нескінченну галерею жертв людського егоїзму, насамперед загребущого економічного: дві московки, Панас Круть, Джері, бурлачка Василина в Нечуя-Левицького; Оксана Завадівна, Олена Когут у Кропивницького; Христя Притиківна, Галя, Мотря, Варка Луценкова, Іван Левадний, Федір Нужда у Мирного; Іван, Фрузя, Ганка, Василь та Михайло Півтораки у Франка і сила силенна інших.

Письменники журяться тим, що жорстокий світ не просто нищить беззахисну людину фізично, а й непомітно псує її душу (згадаймо Кайдашів, Параску та Палажку чи Грицька Коваля з повісті Мирного «За водою»). Період початкової капіталізації, давав до речі, багатющий матеріал для подібних узагальнень. Не минає даремно ця боротьба і для видимих переможців — «хазяїнів життя». Тип такого хазяїна — Пузир І. Карпенка-Карого. Здається, автор насміхається зі свого персонажа, але то, вочевидь, сміх крізь сльози. Драматург щиро жаліє цю від природи роботящу, обдаровану, енергійну, не лиху людину (і верству), котра, фанатично прагнучи до незалежності, самоутвердження через багатство, сама стала собі тюрмою і перетворила на каторгу життя навіть найближчих людей.

Взагалі Карпенко-Карий чи не найпослідовніше викриває примітивний матеріалізм, прагматизм, де панує закон: «аби бариш, то все можна».

Один із виявів зажерливості людської — національний гніт — був для нашої Батьківщини, загарбаної Москвою, особливо тяжким лихом. Хоч і менше, ніж романтики Шевченко, Костомаров, Куліш, проте й реалісти звертають увагу на нього («Люборацькі» Свидницького, «За двома зайцями» Старицького, «Мартин Боруля», «Суєта» Карпенка-Карого, «Лихі люди» Мирного). Найпослідовнішим мабуть був Нечуй-Левицький (згадаймо хоча б його статті «Світогляд українського народу» та «Сьогочасне літературне прямування»). Ось як він змальовує Україну: « Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами... А за кожний стон його московським звичаєм катовано. На обох боках дніпра опинилися у чужих порядках, в чужій шкурі, набралися чужої мови, забували свою. Загинула наука, впала просвіта... Сохнуть наші яри, висихає наша вода, горять од сонця наші гори, гадиною висисає останню силу нашої землі наш ворог («повість «Причепа»).

Як же боротися зі злом? Тільки не злом, не сокирою. Вивчивши досвід європейських революцій (1789, 1830, 1848 рр.), світові авторитети реалізму — Бальзак, Діккенс, Достоєвський, Франс, Шоу — заперечували революційний шлях. На цих же позиціях стояли й наші реалісти – за винятком кількох уже згаданих революціонерів-радикалів. Хоча й з ними не так усе однозначно. Скажімо, І.Франко навіть в юності не був таким послідовним революціонером, яким його намагалися подавати радянські літературознавці: у програмовому вірші «На суді» (1880 р.) молодий поет підкреслює, як саме він вважає за потрібне змінювати суспільний устрій:

...Як сей лад

Перевернути хочем ми?

Не зброєю, не силою

Огню, заліза і війни,

А правдою, і працею,

Й наукою. А як війна

Кривава понадобиться,

Не наша буде в тім вина.

Отже, на першому місці — еволюційний шлях духовного вдосконалення людини («просвіти»), насильницький же шлях поет витісняє на задній план, розглядає його як небажаний, вимушений засіб здобуття «щастя всіх».

Найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини ХІХ ст. — Чіпка. Радянське літературознавство вмурувало в нашу свідомість стереотип, нібито Чіпка — ледь не герой, автори обдарували його, мовляв, «усім тим, що було в народній масі здорового, що засвідчувало її потужні сили, потенціальні можливості». А вади «зумовлені конкретними обставинами і часом». Насправді ж Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як радикальна революційність добру, совісну людину неминуче призводить до моральної загибелі. Безпросвітне: «Немає правди на світі» — підказує Чіпці: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — весь би світ виполонив, а виростив новий! Тоді б може й правда настала!»

Вражаючою видається кінцівка роману: Чіпки зрікаються, проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди, щастя. Із пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина йде з життя. А мати сама карає свого сина-зарізяку, аби припинити його лиходійства. Химерно замкнеться це коло материнсько-синівської помсти у новелі «Я (Романтика)» М.Хвильового: син розстрілює матір (Богоматір, Україну, свій корінь, душу), щоб наблизити «загірну комуну», котра насправді виявиться страхітливим царством смерті. Властиво ж для того, щоб те царство не настало, Мотря і карає Чіпку.

Наші реалісти вважали, що егоцентризм (жадобу нагромадження) — основу суспільного зла — може подолати тільки «серце, налите правдою одною і любов’ю до всіх» (Карпенко-Карий). Один із персонажів того ж Тобілевича, Мирон Серпокрил заявляє: «Я ні пан, ні мужик, — я, тату, чоловік. Це перше всього, а потім я селянин». За теорією Радюка (над якою потішалися радянські літературознавці), — «треба й панам до роботи братись, розділяти працю з простим народом, а вам (розмова ведеться з простим селянином-баштанником Ониськом.— В.П.) треба й до книжок, до науки. Як поділимось ми працею й наукою, то буде на світі добро» (роман «Хмари» Нечуя Левицького). Лише таке ушляхетнення людини через культуру, уможливить успіх соціально-економічних реформ, розвиток демократії (адже, ще раз нагадую, визнавався тільки еволюційний шлях).

Таким чином, маємо справу з моральною (а не класовою) інтерпретацією добра і зла, прогресу і регресу. Проте реалісти, як і просвітники ХVIII ст., насамперед людський розум вважали творцем моралі, лише розумом намагалися осягнути її і обмежити раціональною доцільністю. Тому Радюк, наприклад, (так було і в житті) поєднує в собі суперечливі риси: живе заради національної ідеї, обожнює Шевченка — і бере за вчителів Бюхнера, Прудона, Фейєрбаха. Займається просвітою, вірить, що духовність порятує світ — і заявляє: «Нам не треба кадила й кропила! ми й так темні й глухі, ми й так маємо більма на очах! Нащо нам топити віск перед образами?»

Просвітники-демократи в українському суспільстві були не типовим явищем. Вони не мали чіткої, послідовної ідеологічної основи і програми дій. Крім того, вони, як правило, спокушалися вульгарним матеріалізмом. Отож, їх ідеал не був чітким, а був контроверсійним, позитивні персонажі — нежиттєвими, художньо непереконливими.

Шлях морального вдосконалення, просвіти та супутніх реформ, попри все, привів би (і це сталося в Західній Європі) до гуманнішого, довершенішого суспільного устрою. Однак через щойно згадані причини та ще романтичну нетерплячість (гадалося, скасування кріпацтва забезпечить демократію, громадянський мир) письменники-гуманісти самі болюче сумнівалися в пропагованих ними істинах. Характерна щодо цього видається постать Панаса Мирного. Серцевинним мотивом його творчості було активне шукання правди. Але, як і його герой, романіст зрештою зробив висновок: «Немає правди на світі», «лихо сьогочасне» ще страшніше, ніж «давнє». Може, саме тому Панас Мирний змалював так докладно образ бунтаря Чіпки, аби «відправити на довічну каторгу» власні сумніви. Обивательський спосіб життя (Грицьків) — огидний. Життя культурника-народовця Телепня — безперспективне (символічне божевілля і смерть у в’язниці). Дещо перспективнішим видається Телепнів революційний двійник Жук: вольовитіший, енергійніший, практичніший. Але письменник добре бачив, як отакі Жуки-Базарови починали з організації ефемерних соціалістичних комун й потім переходили до терору, — ставали типовими Чіпками. Все, остаточна безвихідь. Отож не дивно, що письменникова «Казка про Правду і Кривду» закінчується перемогою останньої. Не дивно, що на Івасеве запитання: «Коли Правда почне на землі панувати?» — «Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько схилила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася...» Моторошно уявити, як жилося людині, та ще й такій глибокій, вразливій людині, як Панас Мирний, з гадюкою безвиході, безнадії в душі. То справжня трагедія часу, покоління, а водночас рушій пізніших духовних шукань, що заявили про себе вже на межі ХІХ—ХХ століть.

 

 

10. Модернізм (кінець ХІХ-ХХ ст.)