Б. Український вияв напрямуУкраїнський романтизм підготувала вже культура бароко, в основі якої була ідея непересічної особистості. Інше потужне джерело – українська народна творчість, особливо думи і козацькі пісні з їхнім основоположним патріотизмом, увагою до яскравих, героїчних постатей. Не випадково саме романтична доба викликала такий жвавий інтерес до фольклору, його збирання і вивчення. Будучи у всьому суголосним з українською душею, романтизм покликав до життя цілу галерею непересічних мистецьких постатей у нашій літературі, і то попри надто несприятливі умови брутального духовно-національного й соціального поневолення. Безсумнівно, найяскравіші представники українського романтизму – Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. За нав’язаною в совєтську добу традицією М. Гоголь досі вважається суто російським письменником і вивчається відповідно у курсі зарубіжної літератури. Хоч народився він на Полтавщині, походив зі старовинного козацько-старшинського роду, більшість творів написав про Україну та українців, але використовував, мовляв, тільки російську мову, тому вписується тільки в російську культуру. Одначе тут варто пригадати, що більшість українських митців ХІХ ст. вдавалися і до російської мови, що українізований варіант російської (яким і писав Гоголь), у першій половині ХІХ ст. вважався ще – за традицією бароко – одним з різновидів української літературної мови. Найлогічніше розв’язання проблеми пропонує Валерій Шевчук: „При національній атрибуції того чи іншого письменника треба зважати не тільки на те, якою мовою він писав. А передусім: про кого, як і для кого творив. Так, коли громадянин Речі Посполитої чи Росії писав про українців як про свій народ без чужинецького упередження та відчуження, і його творчість значною чи певною мірою увійшла в контекст української культури, він письменник – український, незважаючи на те, якою мовою писав. Коли ж письменник так само писав і ро народ панівний, польський чи російський, і тим увійшов у ті літератури, то творчість його стає міжнаціональною і нею користуються обидва народи відповідно до своїх контекстів. У такий спосіб легко вирішити довголітню суперечку: чи був Гоголь письменником українським, чи російським? Кожному зрозуміло: вийняти його творчість з української літератури та й українського літературного процесу – річ немислима: і „Вечори”, і „Миргород” із „Тарасом Бульбою” безсумнівно твори українського контексту. Але мав рацію і Федір Достоєвський, говорячи, що ціле покоління російських письменників вийшло із „Шинелі” Гоголя, і це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, отже був не тільки українським, а й російським письменником”. Яскравими представниками цього напряму стали також Євген Гребінка, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Віктор Забіла, Маркіян Шашкевич, Левко Боровиковський та ін. письменники. У другій половині ХІХ ст. на зміну романтизмові прийшов реалізм. Але навіть опинившись у затінку, і в цей час романтизм продовжував розвиватися (у творчості Якова Щоголева, Леоніда Глібова, Степана Руданського та ін. авторів). Так він протримався до кінця ХІХ ст., коли влився в наступний після реалізму напрям – модернізм (що був романтичний за методом).
А тепер виокремимо найпомітніші ознаки романтичного письма в романі П.Куліша «Чорна рада». ♣ Автор ставить перед собою та успішно виконує завдання — дати, може, не такий мальовничо-солодкавий, принадний, як у класицистів, але якнайвичерпніший образ України середини ХVII ст., ¾ єдиний складний організм. Він прагне осягнути дух доби, її неповторність. ♣ Письменник не оминає, а навпаки, підкреслює суперечності, антитези дійсності, показує й огидні явища, і різні, часом і негативні українські характери, різні класи з різними інтересами, пориваннями, ідеалами. ♣ з вітчизняної історії дібрано епізод вельми романтичний (вирішальний, трагічно-напружений, переповнений карколомними подіями і зиґзаґами людських доль). Цей епізод відтворюється у химернім переплетінні захоплюючих пригод, зіткненні сильних особистостей, поєднанні суспільного й особистого обов’язку і пристрастей. ♣ виведені у творі характери яскраві, особливі, автор зосереджується на розкритті їхньої психології, ставить їх у найскрутніші ситуації, аби таким чином з’ясувати справжню їхню суть (екзистенцію); ♣ мова твору насичена історизмами й архаїзмами, вишукана й багата. Автор дбайливо зібрав і використав колоритні народні вирази, що зникали вже у його час («недруг отчизний», «недоляшки», «вдарили з гармат», «доскочив скарбу», «сів хутором»). Дійові особи вживають і вульгаризми («гарбуза втелющить»). Отже маємо характерне для романтики прагнення витворити мову для «повної літератури» (охопити різні мовні пласти, передати колорит усіх верств і сфер життя). ♣ роман насичений символізмом: у бурхливих подіях і боротьбі різних людей автор бачить глибші проблеми, боротьбу «правди і кривди»; символічні і співи кобзаря: пісні його «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить»; символічна і постать такого пересічного Івана Брюховецького — він уособлює демонічні спокуси. Символічні краєвиди — ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого Слова», «Київ — Єрусалим». Символічні й постаті запорожців, що, за всієї реальної масивності, «як той сон», бо їм «усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...». ♣ саме із цією рисою козацької психології пов’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсності, до життя з романтичною (конкретніше — християнською) іронією, як до іграшки, до «суєти суєтствій», за словами Божого чоловіка. І правдиве християнство Божого чоловіка, і «юродство» Кирила Тура — вияв внутрішнього прагнення до Бога; та навіть запорозька гульня — вираз того самого «безпечного та якогось смутного» погляду на світ: «гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта», бо «козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити»; життя «помаже по губах медом, ти думаєш: от тут то щастя! аж глянеш — усе одна омана», — «усе», крім вищого суду над людськими вчинками, над живим та мертвим, крім остаточних вироків, які Куліш вкладає в уста Божого чоловіка: «Іванця Брюховецького Господь уже покарав, а праведному чоловікові якої треба награди? Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!» 9. Реалізм (друга полов. ХІХ - поч. ХХ ст.)
|
