Б. Український вияв напряму

Український романтизм підготувала вже культура бароко, в основі якої була ідея непересічної особистості. Інше потужне джерело – українська народна творчість, особливо думи і козацькі пісні з їхнім основоположним патріотизмом, увагою до яскравих, героїчних постатей. Не випадково саме романтична доба викликала такий жвавий інтерес до фольклору, його збирання і вивчення.

Будучи у всьому суголосним з українською душею, романтизм покликав до життя цілу галерею непересічних мистецьких постатей у нашій літературі, і то попри надто несприятливі умови брутального духовно-національного й соціального поневолення. Безсумнівно, найяскравіші представники українського романтизму – Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш.

За нав’язаною в совєтську добу традицією М. Гоголь досі вважається суто російським письменником і вивчається відповідно у курсі зарубіжної літератури. Хоч народився він на Полтавщині, походив зі старовинного козацько-старшинського роду, більшість творів написав про Україну та українців, але використовував, мовляв, тільки російську мову, тому вписується тільки в російську культуру. Одначе тут варто пригадати, що більшість українських митців ХІХ ст. вдавалися і до російської мови, що українізований варіант російської (яким і писав Гоголь), у першій половині ХІХ ст. вважався ще – за традицією бароко – одним з різновидів української літературної мови.

Найлогічніше розв’язання проблеми пропонує Валерій Шевчук: „При національній атрибуції того чи іншого письменника треба зважати не тільки на те, якою мовою він писав. А передусім: про кого, як і для кого творив. Так, коли громадянин Речі Посполитої чи Росії писав про українців як про свій народ без чужинецького упередження та відчуження, і його творчість значною чи певною мірою увійшла в контекст української культури, він письменник – український, незважаючи на те, якою мовою писав. Коли ж письменник так само писав і ро народ панівний, польський чи російський, і тим увійшов у ті літератури, то творчість його стає міжнаціональною і нею користуються обидва народи відповідно до своїх контекстів.

У такий спосіб легко вирішити довголітню суперечку: чи був Гоголь письменником українським, чи російським? Кожному зрозуміло: вийняти його творчість з української літератури та й українського літературного процесу – річ немислима: і „Вечори”, і „Миргород” із „Тарасом Бульбою” безсумнівно твори українського контексту. Але мав рацію і Федір Достоєвський, говорячи, що ціле покоління російських письменників вийшло із „Шинелі” Гоголя, і це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, отже був не тільки українським, а й російським письменником”.

Яскравими представниками цього напряму стали також Євген Гребінка, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Віктор Забіла, Маркіян Шашкевич, Левко Боровиковський та ін. письменники. У другій половині ХІХ ст. на зміну романтизмові прийшов реалізм. Але навіть опинившись у затінку, і в цей час романтизм продовжував розвиватися (у творчості Якова Щоголева, Леоніда Глібова, Степана Руданського та ін. авторів). Так він протримався до кінця ХІХ ст., коли влився в наступний після реалізму напрям – модернізм (що був романтичний за методом).

А тепер виокремимо найпомітніші ознаки романтичного письма в романі П.Куліша «Чорна рада».