Студопедия — М 2. Політика як суспільне явище . Інституціолізовані форми політики
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

М 2. Політика як суспільне явище . Інституціолізовані форми політики






ЗМ-1. Політика як суспільне явище.

ПЛАН

НЕ 1.1 Сутність, структура та функції політики. Зв’язок політики з

іншими сферами суспільного життя.

НЕ 1.2 Суб’єкти політики.

НЕ 1.3Політична стабільність та конфлікти.

 

Політика, політичне життя суспільства – одна з найширших категорій політології. Вона визначає галузі всього політичного, дозволяє охопити всі елементи політичної сфери, відобразити їхні динамізм і активність.

 

НЕ1.1 Термін „ політика ” походить від давньогрецького слова „polis” (місто-держава) та деяких його похідних і пов’язується здебільшого із однойменною працею відомого давньогрецького мислителя Аристотеля, що є свідченням досить давнього походження цього суспільного феномена.

Щодо періоду виникнення політики як виду соціальної діяльності виділяють дві точки зору— марксистську та немарксистську. Представники першої позиції появу політики пов’язують лише з класовим розшаруванням суспільства і виникненням держави, зміст і спрямування діяльності якої були прерогативою панівного класу. Представники жнемарксистської точки зору (Д. Пікклз, Р. Даль, ін.) вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути.

Відповідно, для первісного суспільства також були характерними якісь початки політики, оскільки організація спільного полювання, не говорячи вже про міжплемінні контакти, в чомусь носили політичний характер. Але у первісному суспільстві управління загальними справами не відокремлювалося у самостійну царину суспільного буття, не було відстороненим від безпосередніх потреб, вигод, інтересів, і відповідальність за здійснення публічних цілей несли всі члени роду. Тобто суб’єктом управління тут виступала первісна община, всі її члени. І лише із виникненням держави відбувається поступове зосередження влади в руках обмеженого кола людей, формується спеціальний апарат управління, який стає одним із чинників відчуження індивідів від вирішення загальносуспільних справ.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя політика виникла на тому етапі суспільства, для якого була характерна поява соціальної, етнічної, релігійної диференціації. Причини її пов’язані з ускладненням механізмів матеріального виробництва (вдосконалення знарядь праці, підвищення її продуктивності, розподіл праці), культурним процесом і зростанням соціальної диференціації та мобільності.

Впродовж розвитку світової політичної думки створено багато концепцій, які по-різному трактують природу політики, визначають ті чи інші фактори впливу на природу політики. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується у І тисячолітті до н.е., зводиться до божественного трактування політики. Джерелом і регулятором останньої є Бог, а людина –лише виконавець Божої волі і тому не повинна втручатись в політичний процес. В епоху середніх віків політика і влада виступали як результат поєднання невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей (Ф. Аквінський). І сьогодні таке пояснення політики не відійшло цілком у минуле, оскільки багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що політика й влада—від Бога.

Натуралістичний підхід ставить у центр уваги природні чинники розвитку політики, а саме природне середовище, географічне розташування країни, кліматичні умови, рельєф місцевості тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні (представники: Ж. Боден, Ш. Монтеск’є, які в ролі детермінанта політики ставили природні, кліматичні, територіальні явища), біологічні (італійські мислителі XIX ст. Ч. Ламбразо та М. Нордау пояснювали природу політики біологічними даними індивідів, їхніми інстинктами) та психологічні концепції політики (мислителі XVIII-XIX ст. Г. Тард, Л. Гумплович, Е. Дюркгейм, інші основними чинниками, що визначають політичний розвиток суспільства, вважають такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, агресивність, рішучість).

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, соціально-культурні, антропологічні тощо теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних чинників.

Трактування політики, які є в світовій політичній думці, можна звести до двох основних позицій.

Перша позиція інтерпретує політику через державу і своїм корінням сягає епохи античного полісу, традиції відомих грецьких мислителів Платона та Аристотеля, які розглядали політику як спробу умілого управління державою в цілях здійснення правління, порядку і справедливості.

Якщо Платоном політика трактувалась як уміння, як здібність домогтись розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність системи (функціональний або епістемний підхід від „епістеме" —знання-уміння, тобто того самого „мистецтва плетіння”, про яке говорив Платон), то в уяві Аристотеля політика воістину набуває всеосяжної ширини. Для нього сама сутність людини— в її політичних властивостях, є політичною, в обдаруванні людини мовою, чуттєвим сприйняттям, в її спілкуванні, комунікаціях із собі подібними. Таке розуміння політики можна назвати комунікативним (праксичним, від грецького „праксіс" —життєва взаємодія людей, їх самоцінна діяльність).

Розуміння політики, що наголошувало на інституційному, державному її рівні та аналізі, було традиційним до кінця XIX ст.

Друга позиція (друга половина XIX ст.—переважно XX ст.) була властива марксизму, поглядам М. Вебера, іншим мислителям, і репрезентувала політику як владу, як планове й зорганізоване прагнення її завоювання, а відповідно, як конфлікт, боротьбу, в якій ті, хто утримує владу, забезпечує собі контроль над суспільством та отримання благ (директивне розуміння політики).

Політика ” є одним із найбільш неоднозначних термінів. Це проявляється насамперед у повсякденному житті, на рівні розхожих інтерпретацій, коли політикою називають будь-які види діяльності по самостійному керівництву: валютна політика банків, шкільна політика міської чи сільської громади, прояви хитрощів, обережності, таємничості, обачності тощо.

Серед наукових тлумачень політика постає як: одна із сфер життєдіяльності суспільства; взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення, пов’язані із здобуттям і використанням державної влади, цілеспрямованим впливом на неї; участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту її діяльності тощо.

Історична еволюція засвідчує незмінність фундаментальних підвалин політики, оскільки, незалежно від зміни політичних режимів, політика зберігає одні і ті ж самі суспільні функції, головними серед яких є організаційна та регулятивно-контрольна. Тому, узагальнюючи вище зазначені іпостасі політики можна запропонувати наступне її визначення.

Політика це є організаційна та регулятивно-контрольна сфера життєдіяльності суспільства, в межах якої здійснюються взаємовідносини різних соціальних груп та індивідів з приводу завоювання, утримання та використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих потреб та інтересів, а також з метою збереження цілісності соціальної системи та забезпечення її успішного функціонування.

З урахуванням соціального призначення політики (сутністю політики є не влада, а управління суспільними справами) вона в найбільш загальному плані може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Таке тлумачення політики дозволяє виділити наступні її функції — основні напрямки її впливу на суспільство, як:

– всеосяжної організації суспільних явищ;

– регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки людей, груп, індивідів, класів, народів, країн;

– певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх більш загальному інтересу — спільному;

– раціоналізації руху соціальних спільнот, які прагнуть подати свій частковий інтерес як загальний і здійснити його через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства;

– збереження єдності і цілісності суспільства, забезпечення його успішного функціонування;

– сприяння становленню людини як вільної, унікальної і неповторної;

– ідеологічна (вироблення певних суспільних ідеалів);

– виховна(сприяє політичній соціалізації особи, втягненню її у політичне життя суспільства);

– інтеграційна (єднання членів суспільства);

– прогностична тощо.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

– за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, технічна, аграрна, військова тощо);

– за масштабами (світова, міжнародна, регіональна, локальна);

– за носіями і суб’єктами (державна, партійна, профспілкова тощо);

– за строками дії (довгострокова, оперативна);

– за орієнтацією (внутрішня, зовнішня).

Політика характеризується власною структурою. Найчастіше у ній виокремлюють три головні елементи:

політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою і з інститутами влади);

політична свідомість (показує залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів);

політична організація (органи державної влади, партійні та громадсько-політичні інститути, групи тиску тощо).

Політика як суспільне явище, як одна із сфер суспільного життя активно взаємодіє з іншими, відчуваючи їхній вплив і зворотно детермінуючи їх розвиток. Так, практика показує, що взаємовідносини між політикою й економікою будуються не на односторонній залежності першої від останньої, а на їхній взаємозалежності та взаємопов’язаності. Досвід країн колишнього соціалістичного табору показав, що централізація влади, яка призвела до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, негативно позначилась на розвитку економіки, довела останню до застою, навіть колапсу. А в розвинених західних демократіях, навпаки, децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, що сприяє економічну зростанню.

У тісних взаємовідносинах перебуває політика і з соціальною структурою, яка визначає її суб’єкти, їхні інтереси, імпульси. Залежно від соціальної структури формуються політичні сили і рухи, а відповідно задаються спрямування політичних процесів.

Соціально-психологічні фактори позначаються на політичній поведінці мас і окремих індивідів.

Демографічний склад населення визначає структуру суб’єктів політичного процесу.

Вибір політичних інститутів, методів їх функціонування, їхніх цілей значною мірою залежить від духовної культури, культурних традицій народів, їхніх релігійних і філософських поглядів тощо.

Складним і суперечливим є зв’язок політики і моралі. Історичний досвід свідчить про те, що політика ніколи не функціонувала в повній гармонії з мораллю. Трагічна вітчизняна історія XX ст. показала різку деформацію суспільної моралі, коли політика радянських можновладців відхилялась від загальнолюдських цінностей в бік класових, групових, коли нормою суспільного життя ставали доноси, наклепи на друзів, родичів, нехтування людської гідності.

Поєднання політики з мораллю досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності.

Політика повинна будуватись як на моральних, так і на правових нормах. Саме право визначає межі діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичних режимів. „Політичні дії, – писав у зв’язку з цим американський політолог Г. Моргентау, – повинні утверджувати моральні цінності за допомогою права і влади”.

Взаємозв’язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об’єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. З іншого боку, конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає поширення у суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомислячих, активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих процесах, утвердження в суспільстві милосердя, взаємодопомоги, доброчинності.

Отже, політика тісно пов’язана з іншими сферами та аспектами суспільного життя.

 

НЕ 1.2 Політика, політичне життя суспільства можуть бути представлені лише як системна взаємодія суб’єктів політики, кожний з яких в певній політичній ситуації може бути і буває не тільки суб’єктом, але й об’єктом.

В політології виділяються дві позиції щодо розуміння поняття „ суб’єкт політики ”. Так, згідно першої, під суб’єктом політики розуміють особистість, організацію чи суспільну групу, які постійно і відносно самостійно беруть участь в політичному житті задля задоволення власних, групових та зально-суспільних потреб та інтересів, впливають на політичну поведінку інших суб’єктів, викликають своїми діями ті чи інші зміни в політичних відносинах. Тобто суб’єкти політики в даному випадку – це ті її учасники, які свідомо висувають політичні цілі і ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб’єктів політики політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участь у голосуванні. Хоча навіть у такій неучасті проявляється політична суб’єктність громадян, їх політична позиція, яка може полягати у свідомому відході від політичного життя і повній протидії офіційній політиці. Тих же людей, організації для яких політична діяльність не є професійною, але які, тим не менше, періодично, ситуативно беруть участь в політичному житті і можуть суттєво на нього впливати (наприклад, професійні, творчі, наукові, спортивні, релігійні тощо об’єднання), іменують „політичними суб’єктами”.

Стосовно другої позиції, то її представники до числа суб’єктів політики відносять кожного, хто так чи інакше, окремо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави. Ті суспільні інститути, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь в політиці лише за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами, представники даного підходу відносять до функціональних суб’єктів політики.

Суб’єкт політики передбачає: наявність самих соціумів та їхніх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв’язок, взаємодію з об’єктом політики.

Знання про суб’єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Так, суб’єктів політики поділяють на індивідуальні та групові (соціальні групи, народ, політичні інститути та організації тощо). Саме індивідуальних суб’єктів частіше всього мають на увазі, коли мова йде про те, хто здійснює реальну політику. Окремі особистості, і насамперед політичні лідери, відіграють в політиці не лише велику, але й визначальну роль. Здавна існує протиставлення правителів та народів, „героїв” і „натовпу”.

Включеність у політичний процес, вплив на прийняття і виконання політико-управлінських рішень є далеко не однаковою в окремих індивідів і групових суб’єктів. З урахуванням цих відмінностей здійснюють класифікацію суб’єктів політики на такі групи:

первинні (базові) або соціальні суб’єкти політики. Ними є індивіди, різні соціальні групи, народ. Основні завдання первинних суб’єктів політики полягають у визначенні власних інтересів, формуванні громадсько-політичних структур та наданні їм підтримки через різні форми політичної участі. Статус соціальних спільностей у суспільній структурі виявляється у боротьбі за владу трансформовано, через утворення політичних сил, до складу яких можуть входити представники різних соціальних груп;

вторинні (похідні від первинних) або інституціональні суб’єкти політики. Їх репрезентують політичні інститути, які виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей – держава, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування, групи тиску тощо. Їм належить формування цінностей та цілей, вироблення програм, участь у боротьбі за владу і здійснення тиску на неї, реалізація влади;

безпосередні суб’єкти політики – політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних організацій, політичні еліти, – спрямовують свої зусилля на прийняття політичних ухвал, консолідацію суспільства, врегулювання конфліктів, організаційну діяльність тощо.

Класифікацію суб’єктів політики на соціальні, інституціональні та функціональні (про останніх говорилось вище) здійснюють також за ознакою характеру і місця, яке вони посідають у суспільній структурі.

Окремо варто сказати про соціальні суб’єкти політики, репрезентовані, зокрема такими основними групами соціальних спільностей, як: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об’єктивно, тобто незалежно від свідомості і волі людей.

В основі вирізнення в соціальній структурі суспільства соціально-класових спільностей людей лежать відмінності у відношенні великих груп людей до власності на засоби виробництва. Класовий поділ суспільства на тих, хто є власником засобів виробництва і тих, хто на них працює (наймані робітники), марксисти вважали головним соціальним розшаруванням, яке визначає характер усіх інших відносин у суспільстві. При цьому класи тлумачились як антагоністичні, а боротьба між ними – як основа розвитку суспільства.

Для іншого ж підходу – теорії соціальної стратифікації (початок концепції страт від лат. Stratum – верства – поклав німецький вчений М. Вебер) – характерним є розглядати соціальну структуру як багатомірну систему, в якій поряд з класами і відносинами власності, що їх породжували, важливе місце посідають й інші параметри: престиж професії (посада), рівень освіти, об’єм влади тощо. Тобто не відкидається поняття „соціальний клас” як елемент структури суспільства, а використовуються ще й інші критерії диференціації. Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в тому, що вона враховує різноманітні ознаки, на яких ґрунтується соціальний статус індивідів. При цьому соціальні класи розглядаються як один із видів страти.

Варто підкреслити, що і ті групи, що розрізняються на основі економічних чинників, і ті – що на основі критеріїв соціальної стратифікації, є базовими первинними суб’єктами політики. Класовий і стратифікаційний підходи не виключають, а, навпаки, доповнюють один одного.

Політична суб’єктність суспільних класів найповніше проявляється у класовій боротьбі, яка відбувається в економічній (спрямована на зміцнення й поліпшення економічного становища класів), політичній (головна мета – завоювання, утримання й використання державної влади, встановлення політичного панування в суспільстві) та ідеологічній (має на меті теоретичне обґрунтування економічних і політичних інтересів суспільних класів) формах.

Безпосередньо в політичній сфері боротьба класів проявляється в боротьбі їхніх організацій – політичних парій, громадських об’єднань, що створюються класами для захисту власних інтересів.

Ще однією групою соціальних суб’єктів політики є соціально-етнічні спільності. Ними є племена, народності, нації.

Плем’я це тип етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства. Головна відмінна риса племені – наявність кровно-родинних зв’язків між його членами, поділ на роди. У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки.

В поняття „нації в науковій літературі та політичному вжитку вкладається різний зміст. Спочатку латинське слово natio мало в основному етнічне забарвлення і тлумачилось як „рід”, „плем’я”, „народ”. Зокрема, у давнину це слово вживалося для позначення варварських племен римлянами як протиставлення власному народові. Воно ґрунтувалось на спільності таких об’єднуючих людей етнічних ознак, як мова, культура, традиції, побут, звичаї, особливості свідомості тощо. Незабаром виникає тенденція використовувати це слово як самоназву політично активного населення країни – політичної еліти. Усім іншим верствам у такому праві відмовляли, хоча при протиставленні власного народу іншим усе населення розглядалося як єдина „нація”. До остаточного закріплення цього відтінку значення слова за сучасним йому тлумаченням спричинилася Французька революція кінця XVIII ст. Тому уже модерна нація, нація в державно-політичному значенні цього слова як сукупність усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження, культурно-мовних та інших особливостей, як традиційно вважається, виникає в Європі в період Великої французької буржуазної революції. Її характеризують поняття „розподіл влади”, „народний суверенітет”, „громадянське суспільство” тощо, – ознаки що свідчать про значне „умасштаблення” нації, – не лише кількісне збільшення національної спільноти, а й якісну зміну її внутрішньої структури завдяки демократизації та покращанню комунікативності її членів, а також зростанню внутрішньої згуртованості та „мобільності” самої спільноти.

Отже, націю можна розглядати як етнічну і як державно-політичну спільність.

Модерні нації сформувалися в період виникнення капіталізму на базі народностей.

Народність – це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного і соціального розвитку. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно „свого” робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш чисельна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Нація є головним соціальним суб’єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної держави.

Народності також прагнуть до представництва своїх інтересів на державному рівні. Це представництво може здійснюватись по-різному, наприклад, у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць (квоти) для тієї чи іншої народності або створення їх власної державності у формі автономних областей, регіонів тощо.

Важливу роль в політичному житті відіграють соціально-демографічні спільності, основою розрізнення яких є статеві та вікові відмінності між людьми. За статевою ознакою розрізняються чоловіки і жінки, а за віковою – молодь, особи середнього, старшого й похилого віку. При цьому маються на увазі не суто фізіологічні, а соціальні відмінності між цими групами людей за їх становищем у суспільстві.

До числа соціальних суб’єктів політики належать і соціально-професійні спільності, передусім великі професійні групи людей – робітники, інтелігенція (верства людей складної розумової праці), службовці (особи нефізичної праці, які трудяться за наймом), підприємці (власники засобів виробництва, котрі функціонують як його організатори), селяни (цим терміном можуть позначатися різні спільності людей: усе самодіяльне населення, зайняте в сільському господарстві, всі або лише дрібні власники засобів виробництва).

Соціально-територіальні спільності також входять до числа соціальних суб’єктів політики. Це жителі окремих населених пунктів (сіл, селищ, міст), окремих адміністративно-територіальних одиниць (земель, провінцій, штатів, областей тощо) і регіонів, сільське й міське населення в цілому.

Існування різних соціальних спільностей означає наявність багатоманітних соціальних інтересів, у тому числі пов’язаних з політикою, функціонуванням державної влади. Безпосередньо в політичній сфері ці інтереси представляють політичні партії, різноманітні громадські організації та рухи. Взаємодія інтересів визначає основний зміст політичного життя суспільства, а їх зіткнення породжує соціально-політичні конфлікти.

 

НЕ 1.3 Це коло питань, які на Заході широко висвітлювались і лягли в основу відповідних політологічних концепцій, а в умовах тоталітарних режимів замовчувались як неіснуючі, оскільки реально утвердились офіційні ідеологеми про „морально політичну єдність суспільства”.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави і в системі міжнародних відносин і стосується всіх сфер життя. Політична стабільність – такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна з них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Це такий стан, для якого характерними є сталість і збереження функціонування політичних інститутів, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичній сфері. В умовах політичної стабільності політичні цінності більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність, рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце у нього посідають не політичні, а звичайні буденні потреби.

Розрізняють два види стабільності: 1) динамічну і 2) стагнаційну. Динамічна стабільність (жива, конструктивна) є характерною для демократичного суспільства. Оскільки останнє є відкритою системою, воно здатне відносно безболісно пристосовуватись до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищах. Тут діють саморегулятори, засновані на визнанні опозиції, грі різних політичних сил.

Стагнаційна стабільність (від латинської – стояча вода) – це стабільність в умовах замкнутої системи, яка зорієнтована на формування „соціально однорідного суспільства”. Саморегулювання командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції, утвердження монізму, одноманітності в усіх сферах життя. Ця стабільність має неконструктивний характер, закінчується врешті-решт розпадом соціуму, національною катастрофою (про це свідчить доля нацистської Німеччини, колишнього СРСР).

Головними особливостями політичного життя, що перебуває на стадії стагнації, є такі: пасивність, а згодом звуження діяльності усіх елементів політичної системи; стандартизація політичного життя, його замкнутість, нездатність до вироблення його нових форм; несвоєчасне вирішення політичних конфліктів, прагнення „загнати” їх „всередину” заради показної стабільності; згортання усіх форм демократії; бюрократизація політичного життя.

Альтернативою щодо стабільності є нестабільність. Безпосередньою її причиною за певних умов є політичний конфлікт ­– різновид соціальних.

Існують різні визначення конфліктів. Так, К. Боулдінг, наприклад, вважає, що конфлікт – це діяльність, в якій люди або групи людей, виходячи з власних інтересів, намагаються відтиснути чи навіть знищити один одного. Для Л. Козера конфлікт – це боротьба за цінності і право на певний статус, володіння могутністю і ресурсами, в якій мета опонента – нейтралізація нанесеної шкоди або усунення суперника. Р. Дарендорф визначає конфлікт як ситуацію, в якій має місце невідповідність між правами соціальних груп на доступ до соціальних, в тому числі й матеріальних благ, і можливостями реалізувати ці права, наявністю реального доступу на них. Але за всієї різноманітності тлумачень суті конфлікту загальним для них є визнання того, що в основі різного роду конфліктів, в т. ч. політичних, лежить суперечність, зіткнення несумісних, а то й взаємовиключних інтересів. Це необхідна, але не основна умова для розуміння сутності конфлікту. Останній передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього.

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології конфліктів. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на: а) конфлікт цінностей; б) конфлікт інтересів; в) конфлікт ідентифікації (суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності).

Також розрізняють конфлікти: 1) що не порушують базового консенсусу суспільства, тобто такі, в яких учасники не вважають, що для їх врегулювання повинна відбутися зміна соціальної та політичної систем суспільства; 2) що допускають цілісне перетворення суспільства, тобто ведуть до корінної зміни суспільно-політичної та економічної систем.

Крім цього, політичні конфлікти можуть бути зовнішньо - і внутрішньополітичними. Перші – це міждержавні конфлікти, які можуть бути як збройними, так і не збройними. Другі – це конфлікти всередині суспільства (міжкласові, міжетнічні, міжрегіональні тощо), державної системи, політичних партій або інших громадсько-політичних організацій.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, виникають з багатьох причин, зокрема: під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства; коли погіршується економічна та екологічна ситуація; знижується життєвий рівень; порушуються соціальна справедливість; беруть гору бюрократизм, силові методи управління; за величезних розмірів корупції у державних органах тощо.

Існують дві форми перебігу конфліктів: відкрита (відверте протистояння, зіткнення, боротьба) та закрита (латентна, коли відвертого протистояння немає, але точиться невидима боротьба).

Кожний конфлікт можна вивчати за допомогою базових параметрів: рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання.

У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1) передконфліктна ситуація характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги. При цьому некоректно змішувати поняття „конфлікт” і „конфліктність”. Остання – це ще нереальний конфлікт, це складовий елемент процесу розвитку конфлікту;

2) конфлікт у неприхованому вигляді (передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт через появу нових чинників або дій, вкрай загострюється політична, а в цілому і соціальна напруга). Вона характеризується такими основними ознаками: в широких верствах населення поширюються настрої незадоволення існуючим становищем у життєво важливих сферах суспільного життя (інфляція, шалене зростання цін, критичне забруднення навколишнього середовища, погіршення умов працевлаштування, зростання злочинності); під впливом цього втрачається довір’я до влади, зникає відчуття безпеки, поширюються песимістичні оцінки майбутнього, масовий психічний неспокій; напруга виявляється і в масових діях (ажіотажний попит, вимушена і добровільна міграція частини населення в інші регіони і за кордон, активізується діяльність суспільно-політичних рухів в боротьбі за владу і вплив на маси, мітинги, страйки).

3) послаблення й подальше затухання конфлікту (останній усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін).

Необхідність пошуків способів врегулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення (Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Дарендорф, ін.):

1. належить визнати значення соціального конфлікту як щоденного і невід’ємного атрибута суспільного життя;

2. слід визначити не тільки неминучість конфліктів у суспільстві, а й їх конструктивну роль у суспільному розвитку;

3. конфлікт можна регулювати і управляти ним. Суть управління конфліктом полягає не в тому, щоб відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, а в тому, щоб надати об’єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих втрат і збільшити досягнення.

При цьому у науковій думці XX ст. співіснувала й інша – функціоналістська парадигма, представники якої (Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето, ін.), наголошували на внутрішній гармонії та упорядкованості суспільства, вважаючи конфлікти явищем аномальним, своєрідною його „хворобою”.

Які ж існують способи врегулювання конфліктних ситуацій?

1. Морально-правовий: робить можливим врегулювання конфлікту за допомогою вибору правових і моральних норм, на які існує згода кожної з сторін;

2. Силовий: коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав’язати їй свою волю;

3. Ідеалістичний: має місце, коли всі зацікавлені сторони незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного (метод компромісу);

4. Інтегративний метод: передбачає, що кожна із сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові, взаємоприйнятні;

5. Реалістичний: метод торгу або примусово переговірний.

Звичайно, конфлікт не може бути врегульованим, якщо навіть одна сторона нездатна вислухати свого суперника. Тоді можлива й інша ситуація – поглиблення, ескалація конфлікту. Вона означає: розширення зони конфлікту, збільшення конфліктних проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загострення взаємних вимог, перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби.

Неможливість досягнення згоди може призвести до політичних криз (урядової, парламентської, конституційної), і насамперед – до кризи загальнонаціональної, кризи владних відносин. Її основними параметрами є: порушення у суспільстві рівноваги між різними соціальними групами, класами, верствами. Вона зруйнована і „по вертикалі” (ситуація, коли „верхи” не контролюються „низами” і навпаки); присутні збої в політичній системі. Для нормалізації становища вже не досить тільки політичних засобів, доводиться застосовувати „голу владу”. Відбувається масове знецінення політичних ідеалів. Протест проти всього існуючого значно перевищує позитивну конструктивність думок і діянь. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати у себе три попередні. Така стадія політичної кризи іноді характеризується як революційна ситуація і за певних умов може перерости в революцію.

Стосовно сучасності, коли йдеться про розвинуті індустріальні суспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади навряд чи можливо. Тут більш ймовірні урядові кризи. В тоталітарних же режимах – криза влади в повному обсязі.

Підсумовуючи, зазначимо, що в лекції було висвітлено сутність, структурні к







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 4750. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Предпосылки, условия и движущие силы психического развития Предпосылки –это факторы. Факторы психического развития –это ведущие детерминанты развития чел. К ним относят: среду...

Анализ микросреды предприятия Анализ микросреды направлен на анализ состояния тех со­ставляющих внешней среды, с которыми предприятие нахо­дится в непосредственном взаимодействии...

Типы конфликтных личностей (Дж. Скотт) Дж. Г. Скотт опирается на типологию Р. М. Брансом, но дополняет её. Они убеждены в своей абсолютной правоте и хотят, чтобы...

Задержки и неисправности пистолета Макарова 1.Что может произойти при стрельбе из пистолета, если загрязнятся пазы на рамке...

Вопрос. Отличие деятельности человека от поведения животных главные отличия деятельности человека от активности животных сводятся к следующему: 1...

Расчет концентрации титрованных растворов с помощью поправочного коэффициента При выполнении серийных анализов ГОСТ или ведомственная инструкция обычно предусматривают применение раствора заданной концентрации или заданного титра...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия