Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

М 2. Політика як суспільне явище . Інституціолізовані форми політики




ЗМ-1. Політика як суспільне явище.

ПЛАН

НЕ 1.1 Сутність, структура та функції політики. Зв’язок політики з

іншими сферами суспільного життя.

НЕ 1.2 Суб’єкти політики.

НЕ 1.3Політична стабільність та конфлікти.

 

Політика, політичне життя суспільства – одна з найширших категорій політології. Вона визначає галузі всього політичного, дозволяє охопити всі елементи політичної сфери, відобразити їхні динамізм і активність.

 

НЕ1.1 Термін „ політика ” походить від давньогрецького слова „polis” (місто-держава) та деяких його похідних і пов’язується здебільшого із однойменною працею відомого давньогрецького мислителя Аристотеля, що є свідченням досить давнього походження цього суспільного феномена.

Щодо періоду виникнення політики як виду соціальної діяльності виділяють дві точки зору—марксистську та немарксистську. Представники першої позиції появу політики пов’язують лише з класовим розшаруванням суспільства і виникненням держави, зміст і спрямування діяльності якої були прерогативою панівного класу. Представники жнемарксистської точки зору (Д. Пікклз, Р. Даль, ін.) вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути.

Відповідно, для первісного суспільства також були характерними якісь початки політики, оскільки організація спільного полювання, не говорячи вже про міжплемінні контакти, в чомусь носили політичний характер. Але у первісному суспільстві управління загальними справами не відокремлювалося у самостійну царину суспільного буття, не було відстороненим від безпосередніх потреб, вигод, інтересів, і відповідальність за здійснення публічних цілей несли всі члени роду. Тобто суб’єктом управління тут виступала первісна община, всі її члени. І лише із виникненням держави відбувається поступове зосередження влади в руках обмеженого кола людей , формується спеціальний апарат управління, який стає одним із чинників відчуження індивідів від вирішення загальносуспільних справ.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя політика виникла на тому етапі суспільства, для якого була характерна поява соціальної, етнічної, релігійної диференціації. Причини її пов’язані з ускладненням механізмів матеріального виробництва (вдосконалення знарядь праці, підвищення її продуктивності, розподіл праці), культурним процесом і зростанням соціальної диференціації та мобільності.

Впродовж розвитку світової політичної думки створено багато концепцій, які по-різному трактують природу політики, визначають ті чи інші фактори впливу на природу політики. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соціальні пояснення політики.

Теологічнийпідхід формується у І тисячолітті до н.е., зводиться до божественного трактування політики. Джерелом і регулятором останньої є Бог, а людина –лише виконавець Божої волі і тому не повинна втручатись в політичний процес. В епоху середніх віків політика і влада виступали як результат поєднання невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей (Ф. Аквінський). І сьогодні таке пояснення політики не відійшло цілком у минуле, оскільки багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що політика й влада—від Бога.

Натуралістичнийпідхід ставить у центр уваги природні чинники розвитку політики, а саме природне середовище, географічне розташування країни, кліматичні умови, рельєф місцевості тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні(представники: Ж. Боден, Ш. Монтеск’є, які в ролі детермінанта політики ставили природні, кліматичні, територіальні явища), біологічні (італійські мислителі XIX ст. Ч. Ламбразо та М. Нордау пояснювали природу політики біологічними даними індивідів, їхніми інстинктами) та психологічніконцепції політики (мислителі XVIII-XIX ст. Г. Тард, Л. Гумплович, Е. Дюркгейм, інші основними чинниками, що визначають політичний розвиток суспільства, вважають такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, агресивність, рішучість).

Соціальнийпідхід до політики (соціально-економічні, правові, соціально-культурні, антропологічні тощо теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних чинників.

Трактування політики, які є в світовій політичній думці, можна звести до двох основних позицій.

Перша позиція інтерпретує політику через державуі своїм корінням сягає епохи античного полісу, традиції відомих грецьких мислителів Платона та Аристотеля, які розглядали політику як спробу умілого управління державою в цілях здійснення правління, порядку і справедливості.

Якщо Платоном політика трактувалась як уміння, як здібність домогтись розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність системи (функціональний або епістемнийпідхід від „епістеме"—знання-уміння, тобто того самого „мистецтва плетіння”, про яке говорив Платон), то в уяві Аристотеля політика воістину набуває всеосяжної ширини. Для нього сама сутність людини— в її політичних властивостях, є політичною, в обдаруванні людини мовою, чуттєвим сприйняттям, в її спілкуванні, комунікаціях із собі подібними. Таке розуміння політики можна назвати комунікативним (праксичним, від грецького „праксіс"—життєва взаємодія людей, їх самоцінна діяльність).

Розуміння політики, що наголошувало на інституційному, державному її рівні та аналізі, було традиційним до кінця XIX ст.

Друга позиція (друга половина XIX ст.—переважно XX ст.) була властива марксизму, поглядам М. Вебера, іншим мислителям, і репрезентувала політику як владу, як планове й зорганізоване прагнення її завоювання, а відповідно, як конфлікт, боротьбу, в якій ті, хто утримує владу, забезпечує собі контроль над суспільством та отримання благ (директивнерозуміння політики).

Політика” є одним із найбільш неоднозначних термінів. Це проявляється насамперед у повсякденному житті, на рівні розхожих інтерпретацій, коли політикою називають будь-які види діяльності по самостійному керівництву: валютна політика банків, шкільна політика міської чи сільської громади, прояви хитрощів, обережності, таємничості, обачності тощо.

Серед наукових тлумачень політика постає як: одна із сфер життєдіяльності суспільства; взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення, пов’язані із здобуттям і використанням державної влади, цілеспрямованим впливом на неї; участь у справах держави, визначення форм, завдань, змісту її діяльності тощо.

Історична еволюція засвідчує незмінність фундаментальних підвалин політики, оскільки, незалежно від зміни політичних режимів, політика зберігає одні і ті ж самі суспільні функції, головними серед яких є організаційна та регулятивно-контрольна. Тому, узагальнюючи вище зазначені іпостасі політики можна запропонувати наступне її визначення.

Політикаце є організаційна та регулятивно-контрольна сфера життєдіяльності суспільства, в межах якої здійснюються взаємовідносини різних соціальних груп та індивідів з приводу завоювання, утримання та використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих потреб та інтересів, а також з метою збереження цілісності соціальної системи та забезпечення її успішного функціонування.

З урахуванням соціального призначення політики (сутністю політики є не влада, а управління суспільними справами) вона в найбільш загальному плані може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Таке тлумачення політики дозволяє виділити наступні її функції— основні напрямки її впливу на суспільство, як:

– всеосяжної організації суспільних явищ;

– регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки людей, груп, індивідів, класів, народів, країн;

– певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх більш загальному інтересу — спільному;

– раціоналізації руху соціальних спільнот, які прагнуть подати свій частковий інтерес як загальний і здійснити його через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства;

– збереження єдності і цілісності суспільства, забезпечення його успішного функціонування;

– сприяння становленню людини як вільної, унікальної і неповторної;

– ідеологічна (вироблення певних суспільних ідеалів);

– виховна(сприяє політичній соціалізації особи, втягненню її у політичне життя суспільства);

– інтеграційна (єднання членів суспільства);

– прогностична тощо.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

– за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, технічна, аграрна, військова тощо);

– за масштабами (світова, міжнародна, регіональна, локальна);

– за носіями і суб’єктами (державна, партійна, профспілкова тощо);

– за строками дії (довгострокова, оперативна);

– за орієнтацією (внутрішня, зовнішня).

Політика характеризується власною структурою. Найчастіше у ній виокремлюють три головні елементи:

політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою і з інститутами влади);

політична свідомість(показує залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів);

політична організація (органи державної влади, партійні та громадсько-політичні інститути, групи тиску тощо).

Політика як суспільне явище, як одна із сфер суспільного життя активно взаємодіє з іншими, відчуваючи їхній вплив і зворотно детермінуючи їх розвиток. Так, практика показує, що взаємовідносини між політикою й економікоюбудуються не на односторонній залежності першої від останньої, а на їхній взаємозалежності та взаємопов’язаності. Досвід країн колишнього соціалістичного табору показав, що централізація влади, яка призвела до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, негативно позначилась на розвитку економіки, довела останню до застою, навіть колапсу. А в розвинених західних демократіях, навпаки, децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, що сприяє економічну зростанню.

У тісних взаємовідносинах перебуває політика і з соціальною структурою, яка визначає її суб’єкти, їхні інтереси, імпульси. Залежно від соціальної структури формуються політичні сили і рухи, а відповідно задаються спрямування політичних процесів.

Соціально-психологічні фактори позначаються на політичній поведінці мас і окремих індивідів.

Демографічний склад населеннявизначає структуру суб’єктів політичного процесу.

Вибір політичних інститутів, методів їх функціонування, їхніх цілей значною мірою залежить від духовної культури, культурних традицій народів, їхніх релігійних і філософських поглядів тощо.

Складним і суперечливим є зв’язок політики і моралі. Історичний досвід свідчить про те, що політика ніколи не функціонувала в повній гармонії з мораллю. Трагічна вітчизняна історія XX ст. показала різку деформацію суспільної моралі, коли політика радянських можновладців відхилялась від загальнолюдських цінностей в бік класових, групових, коли нормою суспільного життя ставали доноси, наклепи на друзів, родичів, нехтування людської гідності.

Поєднання політики з мораллю досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності.

Політика повинна будуватись як на моральних, так і на правовихнормах. Саме право визначає межі діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичних режимів. „Політичні дії, – писав у зв’язку з цим американський політолог Г. Моргентау, – повинні утверджувати моральні цінності за допомогою права і влади”.

Взаємозв’язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об’єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. З іншого боку, конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає поширення у суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомислячих, активізацію діяльності служителів церкви в державотворчих процесах, утвердження в суспільстві милосердя, взаємодопомоги, доброчинності.

Отже, політика тісно пов’язана з іншими сферами та аспектами суспільного життя.

 

НЕ 1.2 Політика, політичне життя суспільства можуть бути представлені лише як системна взаємодія суб’єктів політики, кожний з яких в певній політичній ситуації може бути і буває не тільки суб’єктом, але й об’єктом.

В політології виділяються дві позиції щодо розуміння поняття „суб’єкт політики”. Так, згідно першої, під суб’єктом політики розуміють особистість, організацію чи суспільну групу, які постійно і відносно самостійно беруть участь в політичному житті задля задоволення власних, групових та зально-суспільних потреб та інтересів, впливають на політичну поведінку інших суб’єктів, викликають своїми діями ті чи інші зміни в політичних відносинах. Тобто суб’єкти політики в даному випадку – це ті її учасники, які свідомо висувають політичні цілі і ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб’єктів політики політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участь у голосуванні. Хоча навіть у такій неучасті проявляється політична суб’єктність громадян, їх політична позиція, яка може полягати у свідомому відході від політичного життя і повній протидії офіційній політиці. Тих же людей, організації для яких політична діяльність не є професійною, але які, тим не менше, періодично, ситуативно беруть участь в політичному житті і можуть суттєво на нього впливати (наприклад, професійні, творчі, наукові, спортивні, релігійні тощо об’єднання), іменують „політичними суб’єктами”.

Стосовно другої позиції, то її представники до числа суб’єктів політики відносять кожного, хто так чи інакше, окремо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Інша справа — ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави. Ті суспільні інститути, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь в політиці лише за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами, представники даного підходу відносять до функціональних суб’єктів політики.

Суб’єкт політики передбачає: наявність самих соціумів та їхніх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв’язок, взаємодію з об’єктом політики.

Знання про суб’єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Так, суб’єктів політики поділяють на індивідуальніта групові(соціальні групи, народ, політичні інститути та організації тощо). Саме індивідуальних суб’єктів частіше всього мають на увазі, коли мова йде про те, хто здійснює реальну політику. Окремі особистості, і насамперед політичні лідери, відіграють в політиці не лише велику, але й визначальну роль. Здавна існує протиставлення правителів та народів, „героїв” і „натовпу”.

Включеність у політичний процес, вплив на прийняття і виконання політико-управлінських рішень є далеко не однаковою в окремих індивідів і групових суб’єктів. З урахуванням цих відмінностей здійснюють класифікацію суб’єктів політики на такі групи:

первинні(базові) або соціальні суб’єктиполітики. Ними є індивіди, різні соціальні групи, народ. Основні завдання первинних суб’єктів політики полягають у визначенні власних інтересів, формуванні громадсько-політичних структур та наданні їм підтримки через різні форми політичної участі. Статус соціальних спільностей у суспільній структурі виявляється у боротьбі за владу трансформовано, через утворення політичних сил, до складу яких можуть входити представники різних соціальних груп;

вторинні(похідні від первинних) або інституціональні суб’єктиполітики. Їх репрезентують політичні інститути, які виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей – держава, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування, групи тиску тощо. Їм належить формування цінностей та цілей, вироблення програм, участь у боротьбі за владу і здійснення тиску на неї, реалізація влади;

безпосередні суб’єктиполітики – політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних організацій, політичні еліти, – спрямовують свої зусилля на прийняття політичних ухвал, консолідацію суспільства, врегулювання конфліктів, організаційну діяльність тощо.

Класифікацію суб’єктів політики на соціальні, інституціональніта функціональні(про останніх говорилось вище) здійснюють також за ознакою характеру і місця, яке вони посідають у суспільній структурі.

Окремо варто сказати про соціальні суб’єкти політики, репрезентовані, зокрема такими основними групами соціальних спільностей, як: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об’єктивно, тобто незалежно від свідомості і волі людей.

В основі вирізнення в соціальній структурі суспільства соціально-класових спільностей людей лежать відмінності у відношенні великих груп людей до власності на засоби виробництва. Класовий поділ суспільства на тих, хто є власником засобів виробництва і тих, хто на них працює (наймані робітники), марксисти вважали головним соціальним розшаруванням, яке визначає характер усіх інших відносин у суспільстві. При цьому класи тлумачились як антагоністичні, а боротьба між ними – як основа розвитку суспільства.

Для іншого ж підходу – теорії соціальної стратифікації (початок концепції страт від лат. Stratum – верства – поклав німецький вчений М. Вебер) – характерним є розглядати соціальну структуру як багатомірну систему, в якій поряд з класами і відносинами власності, що їх породжували, важливе місце посідають й інші параметри: престиж професії (посада), рівень освіти, об’єм влади тощо. Тобто не відкидається поняття „соціальний клас” як елемент структури суспільства, а використовуються ще й інші критерії диференціації. Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в тому, що вона враховує різноманітні ознаки, на яких ґрунтується соціальний статус індивідів. При цьому соціальні класи розглядаються як один із видів страти.

Варто підкреслити, що і ті групи, що розрізняються на основі економічних чинників, і ті – що на основі критеріїв соціальної стратифікації, є базовими первинними суб’єктами політики. Класовий і стратифікаційний підходи не виключають, а, навпаки, доповнюють один одного.

Політична суб’єктність суспільних класів найповніше проявляється у класовій боротьбі, яка відбувається в економічній (спрямована на зміцнення й поліпшення економічного становища класів), політичній (головна мета – завоювання, утримання й використання державної влади, встановлення політичного панування в суспільстві) та ідеологічній (має на меті теоретичне обґрунтування економічних і політичних інтересів суспільних класів) формах.

Безпосередньо в політичній сфері боротьба класів проявляється в боротьбі їхніх організацій – політичних парій, громадських об’єднань, що створюються класами для захисту власних інтересів.

Ще однією групою соціальних суб’єктів політики є соціально-етнічні спільності. Ними є племена, народності, нації.

Плем’я це тип етнічної спільності й соціальної організації докласового суспільства. Головна відмінна риса племені – наявність кровно-родинних зв’язків між його членами, поділ на роди. У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки.

В поняття „націїв науковій літературі та політичному вжитку вкладається різний зміст. Спочатку латинське слово natio мало в основному етнічне забарвлення і тлумачилось як „рід”, „плем’я”, „народ”. Зокрема, у давнину це слово вживалося для позначення варварських племен римлянами як протиставлення власному народові. Воно ґрунтувалось на спільності таких об’єднуючих людей етнічних ознак, як мова, культура, традиції, побут, звичаї, особливості свідомості тощо. Незабаром виникає тенденція використовувати це слово як самоназву політично активного населення країни – політичної еліти. Усім іншим верствам у такому праві відмовляли, хоча при протиставленні власного народу іншим усе населення розглядалося як єдина „нація”. До остаточного закріплення цього відтінку значення слова за сучасним йому тлумаченням спричинилася Французька революція кінця XVIII ст. Тому уже модерна нація, нація в державно-політичному значенні цього слова як сукупність усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження, культурно-мовних та інших особливостей, як традиційно вважається, виникає в Європі в період Великої французької буржуазної революції. Її характеризують поняття „розподіл влади”, „народний суверенітет”, „громадянське суспільство” тощо, – ознаки що свідчать про значне „умасштаблення” нації, – не лише кількісне збільшення національної спільноти, а й якісну зміну її внутрішньої структури завдяки демократизації та покращанню комунікативності її членів, а також зростанню внутрішньої згуртованості та „мобільності” самої спільноти.

Отже, націю можна розглядати як етнічну і як державно-політичну спільність.

Модерні нації сформувалися в період виникнення капіталізму на базі народностей.

Народність – це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного і соціального розвитку. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно „свого” робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш чисельна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Нація є головним соціальним суб’єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної держави.

Народності також прагнуть до представництва своїх інтересів на державному рівні. Це представництво може здійснюватись по-різному, наприклад, у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць ( квоти ) для тієї чи іншої народності або створення їх власної державності у формі автономних областей, регіонів тощо.

Важливу роль в політичному житті відіграютьсоціально-демографічні спільності,основою розрізнення яких є статеві та вікові відмінності між людьми. За статевою ознакою розрізняються чоловіки і жінки, а за віковою – молодь, особи середнього, старшого й похилого віку. При цьому маються на увазі не суто фізіологічні, а соціальні відмінності між цими групами людей за їх становищем у суспільстві.

До числа соціальних суб’єктів політики належать і соціально-професійні спільності, передусім великі професійні групи людей – робітники, інтелігенція ( верства людей складної розумової праці ), службовці ( особи нефізичної праці, які трудяться за наймом), підприємці ( власники засобів виробництва, котрі функціонують як його організатори ), селяни ( цим терміном можуть позначатися різні спільності людей: усе самодіяльне населення, зайняте в сільському господарстві, всі або лише дрібні власники засобів виробництва ).

Соціально-територіальні спільностітакож входять до числа соціальних суб’єктів політики. Це жителі окремих населених пунктів (сіл, селищ, міст ), окремих адміністративно-територіальних одиниць ( земель, провінцій, штатів, областей тощо ) і регіонів, сільське й міське населення в цілому.

Існування різних соціальних спільностей означає наявність багатоманітних соціальних інтересів, у тому числі пов’язаних з політикою, функціонуванням державної влади. Безпосередньо в політичній сфері ці інтереси представляють політичні партії, різноманітні громадські організації та рухи. Взаємодія інтересів визначає основний зміст політичного життя суспільства, а їх зіткнення породжує соціально-політичні конфлікти.

 

НЕ 1.3 Це коло питань, які на Заході широко висвітлювались і лягли в основу відповідних політологічних концепцій, а в умовах тоталітарних режимів замовчувались як неіснуючі, оскільки реально утвердились офіційні ідеологеми про „морально політичну єдність суспільства”.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави і в системі міжнародних відносин і стосується всіх сфер життя. Політична стабільність – такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна з них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Це такий стан, для якого характерними є сталість і збереження функціонування політичних інститутів, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичній сфері. В умовах політичної стабільності політичні цінності більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність, рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце у нього посідають не політичні, а звичайні буденні потреби.

Розрізняють два види стабільності: 1) динамічну і 2) стагнаційну. Динамічна стабільність ( жива, конструктивна ) є характерною для демократичного суспільства. Оскільки останнє є відкритою системою, воно здатне відносно безболісно пристосовуватись до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищах. Тут діють саморегулятори, засновані на визнанні опозиції, грі різних політичних сил.

Стагнаційна стабільність ( від латинської – стояча вода ) – це стабільність в умовах замкнутої системи, яка зорієнтована на формування „соціально однорідного суспільства”. Саморегулювання командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції, утвердження монізму, одноманітності в усіх сферах життя. Ця стабільність має неконструктивний характер, закінчується врешті-решт розпадом соціуму, національною катастрофою (про це свідчить доля нацистської Німеччини, колишнього СРСР).

Головними особливостями політичного життя, що перебуває на стадії стагнації, є такі: пасивність, а згодом звуження діяльності усіх елементів політичної системи; стандартизація політичного життя, його замкнутість, нездатність до вироблення його нових форм; несвоєчасне вирішення політичних конфліктів, прагнення „загнати” їх „всередину” заради показної стабільності; згортання усіх форм демократії; бюрократизація політичного життя.

Альтернативою щодо стабільності є нестабільність. Безпосередньою її причиною за певних умов є політичний конфлікт ­– різновид соціальних.

Існують різні визначення конфліктів. Так, К. Боулдінг, наприклад, вважає, що конфлікт – це діяльність, в якій люди або групи людей, виходячи з власних інтересів, намагаються відтиснути чи навіть знищити один одного. Для Л. Козера конфлікт – це боротьба за цінності і право на певний статус, володіння могутністю і ресурсами, в якій мета опонента – нейтралізація нанесеної шкоди або усунення суперника. Р. Дарендорф визначає конфліктяк ситуацію, в якій має місце невідповідність між правами соціальних груп на доступ до соціальних, в тому числі й матеріальних благ, і можливостями реалізувати ці права, наявністю реального доступу на них. Але за всієї різноманітності тлумачень суті конфлікту загальним для них є визнання того, що в основі різного роду конфліктів, в т. ч. політичних, лежить суперечність, зіткнення несумісних, а то й взаємовиключних інтересів. Це необхідна, але не основна умова для розуміння сутності конфлікту. Останній передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього.

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної типології конфліктів. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на: а) конфлікт цінностей; б) конфлікт інтересів; в) конфлікт ідентифікації( суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської приналежності ).

Також розрізняють конфлікти: 1) що не порушують базового консенсусу суспільства, тобто такі, в яких учасники не вважають, що для їх врегулювання повинна відбутися зміна соціальної та політичної систем суспільства; 2) що допускають цілісне перетворення суспільства, тобто ведуть до корінної зміни суспільно-політичної та економічної систем.

Крім цього, політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внутрішньополітичними. Перші – це міждержавні конфлікти, які можуть бути як збройними, так і не збройними. Другі – це конфлікти всередині суспільства ( міжкласові, міжетнічні, міжрегіональні тощо ), державної системи, політичних партій або інших громадсько-політичних організацій.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, виникають з багатьох причин, зокрема: під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства; коли погіршується економічна та екологічна ситуація; знижується життєвий рівень; порушуються соціальна справедливість; беруть гору бюрократизм, силові методи управління; за величезних розмірів корупції у державних органах тощо.

Існують дві форми перебігу конфліктів: відкрита ( відверте протистояння, зіткнення, боротьба ) та закрита ( латентна, коли відвертого протистояння немає, але точиться невидима боротьба ).

Кожний конфлікт можна вивчати за допомогою базових параметрів: рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання.

У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1) передконфліктна ситуаціяхарактеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги. При цьому некоректно змішувати поняття „конфлікт” і „конфліктність”. Остання – це ще нереальний конфлікт, це складовий елемент процесу розвитку конфлікту;

2) конфлікт у неприхованому вигляді ( передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт через появу нових чинників або дій, вкрай загострюється політична, а в цілому і соціальна напруга ). Вона характеризується такими основними ознаками: в широких верствах населення поширюються настрої незадоволення існуючим становищем у життєво важливих сферах суспільного життя ( інфляція, шалене зростання цін, критичне забруднення навколишнього середовища, погіршення умов працевлаштування, зростання злочинності ); під впливом цього втрачається довір’я до влади, зникає відчуття безпеки, поширюються песимістичні оцінки майбутнього, масовий психічний неспокій; напруга виявляється і в масових діях (ажіотажний попит, вимушена і добровільна міграція частини населення в інші регіони і за кордон, активізується діяльність суспільно-політичних рухів в боротьбі за владу і вплив на маси, мітинги, страйки ).

3) послаблення й подальше затухання конфлікту( останній усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін ).

Необхідність пошуків способів врегулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигмимислення ( Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Дарендорф, ін. ):

1. належить визнати значення соціального конфлікту як щоденного і невід’ємного атрибута суспільного життя;

2. слід визначити не тільки неминучість конфліктів у суспільстві, а й їх конструктивну роль у суспільному розвитку;

3. конфлікт можна регулювати і управляти ним. Суть управління конфліктом полягає не в тому, щоб відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, а в тому, щоб надати об’єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих втрат і збільшити досягнення.

При цьому у науковій думці XX ст. співіснувала й інша – функціоналістськапарадигма, представники якої ( Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето, ін. ), наголошували на внутрішній гармонії та упорядкованості суспільства, вважаючи конфлікти явищем аномальним, своєрідною його „хворобою”.

Які ж існують способи врегулювання конфліктних ситуацій?

1. Морально-правовий: робить можливим врегулювання конфлікту за допомогою вибору правових і моральних норм, на які існує згода кожної з сторін;

2. Силовий: коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав’язати їй свою волю;

3.Ідеалістичний : має місце, коли всі зацікавлені сторони незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного ( метод компромісу );

4.Інтегративний метод: передбачає, що кожна із сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові, взаємоприйнятні;

5.Реалістичний: метод торгу або примусово переговірний.

Звичайно, конфлікт не може бути врегульованим, якщо навіть одна сторона нездатна вислухати свого суперника. Тоді можлива й інша ситуація – поглиблення, ескалація конфлікту. Вона означає: розширення зони конфлікту, збільшення конфліктних проблем, скорочення можливостей взаємних поступок і загострення взаємних вимог, перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби.

Неможливість досягнення згоди може призвести до політичних криз (урядової, парламентської, конституційної), і насамперед – до кризи загальнонаціональної, кризи владних відносин. Її основними параметрами є: порушення у суспільстві рівноваги між різними соціальними групами, класами, верствами. Вона зруйнована і „по вертикалі” ( ситуація, коли „верхи” не контролюються „низами” і навпаки ); присутні збої в політичній системі. Для нормалізації становища вже не досить тільки політичних засобів, доводиться застосовувати „голу владу”. Відбувається масове знецінення політичних ідеалів. Протест проти всього існуючого значно перевищує позитивну конструктивність думок і діянь. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати у себе три попередні. Така стадія політичної кризи іноді характеризується як революційна ситуація і за певних умов може перерости в революцію.

Стосовно сучасності, коли йдеться про розвинуті індустріальні суспільства з демократичними режимами, виникнення кризи влади навряд чи можливо. Тут більш ймовірні урядові кризи. В тоталітарних же режимах – криза влади в повному обсязі.

Підсумовуючи, зазначимо, що в лекції було висвітлено сутність, структурні компоненти, функції політичної сфери суспільного життя, охарактеризовано її суб’єкти і стани політичної стабільності та конфлікту.

 

Контрольні запитання та завдання

1. Які існують тлумачення політики у повсякденному житті та на рівні наукового аналізу?

2. В чому, на Вашу думку, полягає соціальне призначення політики?

3. Як політика взаємодіє з іншими сферами суспільного життя?

4. Чим відрізняються соціальні, інституціональні та функціональні суб’єкти політики?

5. В чому полягає суть функціоналістського та конфліктологічного підходів до розуміння ролі конфліктів у суспільно – політичному житті?

6. Які існують крайні форми прояву та основні способи розв’язання політичних конфліктів?

 

Рекомендована література

 

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. Произведения. М., 1990.

2. Волович В., Макєєв С. Соціальна стратифікація і політика // Політ. думка. 1993. №1.

3. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социолог. исследования. 1992. № 9, 11.

4. Дарендорф Р. Конфликт и классовая борьба // Социолог. исследования. 1995. № 7-8.

5. Ильин М., Коваль Б. Что есть политика и что – наука о политике (опыт нетрадиционного обзора) // Политич. исследования. 1991. №4.

6. Краснов Б. И. Конфликты в обществе // Социально-полит. журн. 1992. № 6-7.

7. Кузик П. Нація в контексті сучасних наукових досліджень: спроба методологічного розв’язання проблеми // Людина і політика. 2001. №5.

8. Маруховська О. Врегулювання етнополітичних конфліктів: наука чи мистецтво // Віче. 1998. №1.

9. Мацнев А. А. Этнополитические конфликты: природа, типология и пути урегулирования // Социально-полит. журн. 1996. №4.

10. Мясников О. Г. Субъекты политики // Социально-полит. журн. 1993. № 5-6.

11. Преториус Р. Теория конфликта // Политич. исследования. 1991. №5.

12. Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні питання. 1994. №2.

13. Сперанский В. И. Конфликт: сущность и особенности его управления // Социально-полит. журн. 1995. №3.

14. Сперанский В. И. Основные виды конфликтов: проблемы классификации // Социально-полит. журн. 1995. №4

15. Ян Э. Государственное и этническое понимание нации: противоречие и сходство // Полис. – 2000 – №2.

 

ЗМ-2. Політична діяльність і влада.

ПЛАН

НЕ 2.1Політична діяльність: сутність, аспекти, рівні та фази. Політична

поведінка: суть та типи.

НЕ 2.2 Влада як суспільне відношення: суть та види. Політична влада:

особливості, концепції, ресурси, легітимність.

 

Як і поняття “політика”, “політичне життя”, поняття “політична влада” є однією з базисних категорій політології. Політика і влада органічно взаємопов’язані, вони не тільки нероздільні, а й взаємозумовлюють одна одну.

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з’ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики і держави.

 

НЕ 2.1 Політичне життя суспільства тісно пов’язане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності. Під останньою розуміють сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, організацій), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади. Це вся багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах.

Розрізняють політичну діяльність у широкому і вузькому значеннях. Політична діяльність у широкому розумінні – це реалізація політичних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, соціальних груп, окремих індивідів для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання влади. А під політичною діяльністю у вузькому смислі розуміють методи і засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами тощо.

Соціальною детермінантою політичних ідей людей у підсумку є економічні інтереси, але ця детермінанта не є прямолінійною. Політична діяльність має значний статус автономності, а на деяких етапах і визначальності.

Своєрідними системоутворюючими факторами політичної діяльності виступають: політичні інтереси, свідомість, політична культура (політичні цінності, які впливають на свідомість і поведінку людей), традиції і правові норми, які визначають її цілі, зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу, соціальних груп, окремих індивідів.

Політична діяльність спрямована на ряд об’єктів, одні з яких є: 1) організаційними факторами суспільно-політичного життя (утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій в результаті волевиявлення громадян;вироблення політико-правових норм; організація системи управління основними сферами державного і суспільного життя тощо); 2) процесами політичного розвитку (зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; формування політичної свідомості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів тощо).

Первинним суб’єктом політичної діяльності виступає людина, оскільки народ, класи, нації, організації – це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб’єктом політичної діяльності виступає тільки особа, яка через право, владу ніби відсторонює від себе свої суб’єктні можливості, передаючи їх на рівень класів, націй, політичних структур (держави, партії, різноманітних громадських організацій).

Для успішної політичної діяльності необхідно вміти правильно оцінювати об’єктивні умови (політичну ситуацію), визначати найближчі (тактичні) і перспективні (стратегічні) цілі, володіти сукупністю форм, методів, засобів і процедур участі в політиці, а також вибирати з них оптимальні для досягнення поставлених цілей. Особливо важливим при цьому є відмова від деструктивних, екстремістських методів і засобів (шантажу, насильства, терору), використання яких знецінює цілі і результати політичної діяльності. Іншими словами, політична діяльність може мати як конструктивний характер і позитивний вплив на ситуацію, так і деструктивний, дестабілізаційний характер, зумовлювати громадянську конфронтацію.

Політична діяльність включає в себе два нерозривно пов’язаних аспекти: теоретичний і практичний. Перший формує політичну свідомість, мислення, які характеризують носіїв політики, їхні орієнтації. А практичний аспект – це організаційна і контрольна діяльність, конкретне управління, керівництво, добір і розстановка кадрів, їх підготовка, навчання, вироблення і прийняття рішень, обмін інформацією, взаємодія державних і громадських закладів тощо.

У політичній діяльності виділяють два рівні: нижчий (політична участь) і вищий (політичне функціонування, тобто професійна політична діяльність). Поняття “політична участь” використовується для позначення тих форм політики, які не пов’язані з професійною політичною діяльністю. Формами цього рівня є: референдуми, вибори, мітинги, збори, маніфестації, страйки тощо. А вищий рівень політичної діяльності забезпечують члени уряду, депутати парламенту, керівники партій, рухів, політичні інститути, вчені-політологи, це апаратна праця кадрова тощо.

Політична діяльність завжди має конкретний характер і здійснюється як взаємодія суб’єкта і об’єкта політики. Основними формами політичної взаємодії виступають: гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, екстремізм, конфлікт, війна.

Політична діяльність має кілька стадій (фаз) свого розвитку: цілеположення; артикуляція політичних інтересів; прийняття політичних рішень; політичне прогнозування і моделювання; реалізація прийнятих рішень; проведення аналізу прийнятих рішень.

Політичні рішеннявідіграють важливу роль у багатогранній політичній діяльності. Під ними розуміють вибір варіанту політичної діяльності з метою задоволення певних потреб. Це головна складова політичного процесу, його управління. Прийняття політичних рішень – прерогатива соціальних суб’єктів політики (націй, класів, демографічних і соціальних спільностей тощо), проте здійснюють це, їх репрезентуючи, відповідні політичні інститути (держава, партії, громадсько-політичні організації та рухи), а також політичні лідери, правляча еліта.

Прийнято розрізняти політичні рішення (їх типи) залежно від того, хто виступає суб’єктом, а хто – об’єктом політичних відносин. Перший тип – це рішення держави як головного інституту політичної системи щодо інших її інститутів. Другий тип включає в себе рішення груп і організацій стосовно керівного центру, наприклад, суспільства щодо політичних партій, державного устрою, або певної соціальної групи (через партію) щодо уряду; церкви – щодо держави. Третій тип політичних рішень стосується рішень керівного центру щодо оточуючого середовища, тих чи інших сторін життя суспільства, наприклад, державних органів щодо виборчої системи, захисту національних інтересів у сфері міжнародних відносин. Зрештою, четвертий тип рішень – це рішення в межах керівної системи (парламенту з приводу тих чи інших дій виконавчих органів; рішення президента стосовно парламенту; федеральних урядових інстанцій – стосовно місцевих, муніципальних органів влади).

Прийняття політичних рішень – це діяльність, якій властиві наступні фази:

1) зумовлюється появою певної потреби (економічної, соціальної, духовної, ін..), яку необхідно задовільнити. На основі цієї потреби виникає відповідний інтерес, який вимагає адекватних політичних рішень, і який потрібно за допомогою різноманітних комунікацій (через партії, комітети громадян) передати в центри прийняття рішень;

2) аргументація на користь інтересів (обґрунтування задоволення відповідних потреб), яке завжди апелює до певних політичних ідеологій. Характерно, що, виходячи з різних ідеологічних доктрин, різні політичні сили вимагають зовсім протилежних рішень з одного і того ж самого питання;

3) висловлення вимог до учасників прийняття політичних рішень, тиск на них. Це здійснюється за допомогою певних видів соціотехніки: подання петицій на адресу уряду; створення громадянських комітетів за участь осіб, що користуються значним авторитетом серед громадськості; проведення масових акцій-демонстрацій, страйків, іноді протизаконних дій (руйнування власності, захоплення приміщень, блокування шляхів, ін..);

4) вибір пріоритетів і встановлення їхніх сфер. Це здійснюється на рівні центру прийняття політичних рішень шляхом компромісів або на основі голосування;

5) координація інтересів та формулювання самих рішень. Політичні рішення втілюються в законах, указах і постановах урядових органів, в документах політичних партій. При цьому критерій ефективності політичних рішень полягає у ступені їх відповідності інтересам людини, колективу і суспільства, тобто рішення повинні мати соціальну спрямованість.

Атрибутом політичного життя за демократії є груповий (колегіальний) принцип вироблення рішень суб’єктом управління. Причому він не виключає, а передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу. Розрізняють два методи прийняття рішень: 1)голосування за більшістю голосів: він є одним з найбільш поширених і цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко прийняті в такий спосіб рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, прийняті другим способом, а саме 2)методом консенсусу (згоди всіх завдяки компромісу). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності, наприклад, збереження єдності й цілісності держави.

Поняття “політична діяльність ” є однопорядкове з таким поняттям як “політична поведінка”. Під останньою розуміють будь-яку участь людини у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

У житті різних людей політика посідає неоднакове місце. Найбільш загальну типологію політичної поведінки залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади здійснив німецький вчений М. Вебер. Він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією.

Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах, висловлення своєї думки на референдумах, мітингах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише у разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішення. Політики за професією живуть “для” або “за рахунок” політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві .

Американські дослідник Г.Алмонд також здійснив класифікацію політичної поведінки, але на основі іншого критерію – неоднакового ступеню свідомої участі людей у політиці. Він виділив три типи політичної поведінки: стихійна участь у політиці (паройкіальний тип, від грец. “пара”-навколо та “ойкос”-дім, господарство); напівсвідома участь; повністю усвідомлена участь. Паройкіальний тип політичної поведінкипредставлений людьми, які живуть безпосереднім и інтересами найближчого оточення. мають вкрай обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як спеціалізованого утворення. Г.Алмонд називає їх невільними і нерозуміючими політичними акторами. Напівсвідома участь в політиці означає розуміння змісту соціальних ролей при безумовному підкоренні відомі ролі як чомусь незаперечному, але подібні індивіди не знають, як саме вони можуть впливати на політичну систему. Тому Г.Алмонд називає їх невільними, але розуміючими політичними акторами. Зрештою, повністю усвідомлена участь - це утвердження в політиці своїх власних осмислених інтересів і цінностей через участь в політичних партіях, групах тиску тощо. Таку участь за Г.Алмондом, здатні забезпечувати лише активні учасники політики - партисипанти.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

1)звичайний член суспільства, який не впливає на політику, не активний і не зацікавлений політикою, має статус виключно предмета політики;

2)громадянин, що перебуває в громадській організації, суспільному русі. Він опосередковано залучений до політичної практики, якщо це випливає з його ролі рядового члена;

3)громадянин – член суто політичної організації (наприклад політичної партії), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4)громадський, особливо політичний, діяч;

5)грофесійний політик для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

6)політичний лідер, який сприймається як авторитет.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

1)виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2)політична виключеність як результат заорганізованісті політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужість до їхньої діяльності;

3)політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

4)Політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур не має сенсу.

За своєю цілеспрямованістюполітична поведінка може бути конструктивною стосовно існуючого суспільного ладу і політичної системи, тобто спрямованою на її зміцнення, а може бути і деструктивною. Залежно від мотиваціїполітична поведінка поділяється на соціально усвідомлену, ціннісно орієнтовану, афективну і традиційно зумовлену.

За інтенсивністюполітична поведінка індивідів відзначається широким спектром. Насамперед виступає як реакція (позитивна чи негативна) на явища і процеси в політичному житті. Далі, це електоральна поведінка – періодичні дії, пов’язані з делегуванням повноважень. Політична поведінка - це також участь у політичних організаціях. Вона інтенсифікується при виконанні певних функцій у рамках політичних інститутів. Нарешті, вона може виявлятися в активній діяльності в позаінституційних політичних рухах.

Активне включення особи в політичний процес потребує певних матеріальних, соціокультурних політико-правових передумов. Також участь особи, ту чи іншу її форму обумовлюють політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації. На політичну поведінку особи впливають її світогляд, політична свідомість і політична культура, власні цілі, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси, психологічні і біологічні елементи (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров’я, стать, вік тощо).

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих, найбільш масових можливостей реалізації політичної позиції індивіда відноситься його електоральна поведінка – участь у виборах і створенні органів представницької демократії. Істотним напрямом політичної поведінки громадян є їхня участь в референдумах, плебісцитах та інших формах прямої демократії, вираження громадської думки. Проте цей тип включення в політику має в цілому епізодичний характер. Більш систематично становлення і реалізація політичної людини відбувається за участю в роботі політичних партій і суспільно-політичних рухів. У цьому відношенні багатопартійність відповідає різноманітності політичних інтересів індивідів, дає змогу найбільш повно їх врахувати, залучити до політики максимальну кількість людей, подолати казармену одноманітність політичного життя, забезпечити політичне самовизначення кожної особи.

Участь в інституціоналізованих формах надає специфічного характеру політичній поведінці людей – в її основі є індивідуальний вибір. Звичайно, і спрямування поведінки може бути нав’язане зі сторони. Тим більше, що є широкі можливості для маніпулювання свідомістю політичної людини. Але якщо йдеться про демократичний устрій, то врешті-решт ця поведінка індивідуальна. Сама людина вирішує, як себе поводити в тій чи іншій політичній ситуації.

Інша мова –залучення індивідів до політики в позаінституціональних формах. Наприклад, у вигляді масових мітингів, що стихійно виникають, маніфестацій тощо. Залежно від ступеня стихійності виникнення та організованості таких масових утворень вони можуть набувати рис натовпу, політична поведінка якого є різновидом масової поведінки і має свої особливості. Натовп у термінах соціології – це маса, множинність людей без особливих позитивних якостей, як правило, нестійких і випадкових, на відміну від соціальних груп – класів, страт тощо. Належність до натовпу – часто психологічна ознака. Випадковість утворення, неоднорідність складу визначають специфічну манеру політичної поведінки людей у натовпі, яка виявляється у придушенні раціональності, різкому переважанні почуттів над розумом. На основні анонімності самого натовпу і кожного його учасника виникає почуття безкарності, щезають відповідальність і соціальний страх, що, в свою чергу, викликає агресивні настрої і поведінку.

У міру нарощування в політиці стихійних засад вона дедалі менше відповідає своєму призначенню, втрачає здатність бути регулюючим чинником соціальних відносин, не управляє суспільством, а дезорганізовує його. Негативні наслідки залучення мас до безпосередньої участі в політиці, впливу на неї поведінки натовпу давно помітили філософи. Ще Платон і Арістотель негативно ставились до демократії, яка за тих часів нерідко набувала форми охлократії –влади натовпу, що перебуває під впливом політичних демагогів.

Скептично ставився до участі мас в політиці, у тому числі в сучасних демократичних формах, відомий іспанський мислитель Х.Ортега-і-Гасет. На його думку, натовп –це гірша частина людей, нездатних проектувати і планувати, конструктивно мислити, його влада це - “тріумф гіпердемократії”, коли маси діють поза законом, нав’язують всьому суспільству свою волю.

Очевидно, Х.Ортега-і-Гасет правильно помітив деякі негативні наслідки участі мас у політиці, але абсолютизував їх.

Варто зазначити, що без участі мас у політиці немає демократії, взаємодії громадянського суспільства й держави. Без контролю з боку мас правляча еліта відривається від народу і абсолютизує власні інтереси. Більше того, масові виступи, прямі дії іноді виявляються не тільки найефективнішим, а й єдиним засобом розв’язання тих чи інших проблем, особливо в суспільствах із низьким рівнем розвитку демократії, де погано працює зворотний зв'язок між громадянським суспільством і державою, відсутні або надто слабкі реальні важелі впливу людей на державу.

Отже, завдання демократичного суспільства полягає не в обмеженні участі мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї участі, особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивного впливу на політику натовпу.

 

НЕ 2.2Вище ми зазначали, що політична діяльність –це теоретична і практична багатоаспектна праця, зорієнтована на здобуття (захоплення), зміцнення, утримання, вдосконалення та здійснення політичної влади.

Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей. Влада тісно пов’язана із політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики.

Поняття “влада” –складне і суперечливе. У розхожій інтерпретації, у повсякденному житті ми говоримо про владу батьків над своїми дітьми, про владу сил природи над людиною, держави –над її громадянами тощо. Звідси слідує, що це поняття багатоаспектне, воно відображає комплексне явище. Хоча з наукової точки зору влада –це виключно суспільне відношення, це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Причому, основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї сторони на іншу. Влада не є властивістю окремо ні суб’єкта, ні об’єкта влади. Влада виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб’єкта, так і без об’єкта влади. Тому владу завжди розуміють як дію, і дію не над собою, а над кимось.

Відомий польський дослідник Є.Вятр назвав чотири елементи, необхідні, на його думку, для виникнення владних відносин:

1)не менше двох партнерів відносин влади, якими можуть виступати як окремі люди, так і групи людей;

2)наказ того, хто здійснює владу, тобто вираження ним волі по відношенню до того, над ким він здійснює владу. Це супроводжується погрозами застосування санкцій у випадку непокори даній волі;

3)підкорення того, над ким влада здійснюється, тому, хто її здійснює;

4)суспільні норми, які передбачають, що носій влади має право видавати накази, а той, його цей наказ стосується, повинен його виконувати (6).

Отже, влада є суто суспільним відношенням, вольовим відношенням між людьми, за якого одні люди можуть нав’язувати свою волю іншим.

Німецький вчений М.Вебер у зв’язку з цим зазначав: “Влада означає будь-яку можливість проводити всередині даних соціальних відносин власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість заснована” (Цит.за: Бурлацький Ф.М., Галкин К.А. Современний Левиафан: Очерки политической социологий капитализма – М., 1985 –с.18).

Владне примушування суттєво відрізняється від брутального силування тим, що воно завжди має бути, принаймні прагне виглядати як правдиве, авторитетне, безсумнівне, беззаперечне. Панування і примушування самі по собі ще не є достатніми ознаками політики взагалі і влади зокрема. Адже це може бути звичайне свавілля, незаконне насильство, терор, репресії тощо. Справжня влада –це не саме позбавлення волі підвладних, а й певне підпорядкування і впорядкування їхніх воль. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не тільки через страх або з розсудливості, а й з власної волі, внаслідок визнання й прийняття авторитетності, необхідності, вираженням якої є владна настанова. Панування стає владою, коли до сили примушування додається авторитетність, яка виправдовує таке примушування. Отож, поряд із силовим впливом, другою визначатною рисою будь-якої влади є її взасадниченість, обґрунтованість, виправданість, правомірність застосування сили та обмеження нею свободи людей.

У науці є різні підходи до пояснення причин владних відносин: біологічний, антропологічний та політологічний.

Біологічний підхід визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварини є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві а й у тваринному світі.

Справді, переважний вплив є і у тваринному світі. Однак між відносинами в суспільстві та у тваринному світі існує принципова відмінність. Відносини в суспільстві мають свідомий характер, тоді як у тваринному світі вони зумовлюються інстинктами і рефлексами. Суб’єкт влади здійснює свідомий вплив на поведінку об’єкту, спрямовуючи її в певному напрямі.

Антропологічнийпідхід (від грецьк. –anthropos –людина) пов’язує поняття політичної влади, а також, й політики з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.

На відміну від антропологічного політологічний підхід до розуміння влади, який ґрунтується на органічному зв’язку влади й політики, пов’язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.

Будемо виходити, отже, з того, що влада, владні відносини притаманні будь-якому суспільству, але не тваринному світові, тоді як політична влада, політико-владні відносини характерні лише для певних етапів суспільного розвитку.

Нав’язування людьми своєї волі іншим може здійснюватись з використанням різних засобів. Тому залежно від засобів здійснення влади розрізняють її види







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 3550. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.045 сек.) русская версия | украинская версия