ЗМ-4 . Сучасні політичні течіїПЛАН НЕ 4.1 Основні ідейно-політичні доктрини: лібералізм, консерватизм, комунізм, соціал-демократизм. НЕ 4.2 Ідейні засади політичного екстремізму: фашизм, анархізм, троцькізм. НЕ 4.3 Взаємовплив політичних ідеологій.
НЕ 4.1 Політична ідеологія реалізується в конкретних політико-ідеологічних доктринах, які виправдовують прагнення тієї чи іншої групи осіб до влади (або її використання) і намагаються відповідно до цих цілей підпорядкувати громадську думку власним ідеалам. Кожна з політичних доктрин містить в собі певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, намагається проаналізувати свої цілі та ідеали, прагне цілеспрямованих дій громадян щодо виконання поставлених нею завдань. Відмінності між різними типами політико-ідеологічних доктрин стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства й держави, шляхів та засобів суспільних перетворень і досягнення політичних цілей тощо. Відповідно до цих відмінностей можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктрини: лібералізм, консерватизм, комунізм і соціал-демократизм. Вони виникли не одночасно і чітко орієнтовані на обґрунтування інтересів певних суспільних класів. Всі політико-ідеологічні доктрини належить оцінювати з позицій загальнолюдських цінностей, демократії, гуманізму. Тільки політична практика може дати відповідь на те, яка з них життєздатна і відповідає потребам людського прогресу. Лібералізм (від лат. Liberalis-вільний) зародився як ідеологія буржуазії у ХVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини ХІХ ст. Він об'єднує прибічників парламентського ладу і максимально можливої свободи людини в економічній, політичній, інших сферах. Коріння ідеології лібералізму пов'язане з іменами Дж.Локка, Ш.-Л.Монтеск’є, І.Канта, інших мислителів. Американський вчений Г.Ласкі передумови лібералізму вбачає в соціальних та ідейних течіях епохи Відродження, Реформації, Великих географічних відкриттів, що були пов'язані з секуляризацією мислення, зміною релігійних догматів на етику індивідуалізму. Доктрина лібералізму, за словами Г.Ласкі, була побічним продуктом зусиль середнього класу завоювати собі місце під сонцем. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму утворюють такі положення: - абсолютна цінність людської особистості та рівність від народження усіх людей; - автономія індивідуальної волі; - визнання невідчужуваних прав людини та життя, свободу, власність. Тут важливо зауважити, що свобода в розумінні лібералів носить здебільшого негативний характер, оскільки розуміється перш за все як свобода від зовнішнього примусу держави, суспільства. Свобода є індивідуалістичною, тобто ліберали виходять не із суспільства, а з особи, для них особа завжди вища від будь-якої групи. І на першому місці для лібералів знаходиться свобода економічна, свобода підприємницька; - створення держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини, тобто договірний характер відносин між індивідом та державою; - обмеження обсягу й сфер діяльності держави. Для лібералів держава повинна виступати лише в ролі ”нічного сторожа”, вона практично не повинна втручатись в економічне та соціальне життя. Обов’язки держави полягають лише в тому, щоб підтримувати елементарний порядок і створювати умови для вільної економічної діяльності, захищати країну від зовнішньої небезпеки; - захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій у рамках закону в усіх сферах суспільного життя; - утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією. В останній третині ХІХ ст. почав складатися новий тип лібералізму - неолібералізм або „соціальний” лібералізм (Дж.Гобсон, Т.Грін, Ф.Науман інші). Він сформувався як відображення розвитку суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя, до необхідності розробки загальної стратегії економічного розвитку і здійснення заходів по її реалізації, виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, із необхідності соціального захисту громадян, особливо тих груп населення, які відчувають найбільші труднощі. Під назвою „кейнсіанство ” (від імені англійського економіста Дж.Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ'ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи, або навіть зупинити їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція „держави добробуту ” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея „плюралістичної демократії”, згідно з якою політична система – механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм ХХ ст. особливо яскраво проявився в політичній практиці „нового курсу” Ф.Рузвельта (США), зумовлений наслідками економічної кризи, потребами НТР, яка вимагала значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери (освіта, наука, охорона здоров’я тощо). Загальна депресія капіталізму в 30-х роках ХХ ст. показала, що чисто ліберальні методи управління не могли принести успіху, тому неолібералізм припускав вже і навіть пропонував необхідність постійного втручання держави в економіку з метою створення вихідних умов для конкуренції, в соціальну сферу – для максимально можливої соціальної і політичної рівноваги. У 70-х роках ХХ ст. неолібералізм суттєво модифікується, нагадуючи в теорії класичний лібералізм з його гімнами чистому ринку, але на практиці не відмовляється від методів державного регулювання економічного і соціального життя (К.Полен, Р.Дарендорф, Дж.Гелбрейт, Д.Белл, інші). Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в різному розумінні суспільної ролі держави. Якщо перший визнає необхідність державного регулювання соціально-економічних процесів, то другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Сьогодні ліберальний рух налічує близько 110 партій, 60 з них об’єднані в Ліберальний інтернаціонал, створений 1947 р. Лібералізм як політична доктрина існує і в Україні, представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів (Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократичний союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія регіонів України (ПРУ), Партія „Яблуко”, Партія Зелених України (ПЗУ), ін.). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури. Консерватизм (від лат. conservare – охороняти, зберігати) – це ідеологія і політична філософія, орієнтована на збереження і підтримування тих форм державного і суспільного життя, що історично склались, особливо їх ціннісних засад, втілених в сім'ї, нації, релігії, власності. Якщо лібералізм завжди інноваційний, то консерватизм підкреслює важливість збереження вірності звичаям і традиціям, досвіду предків. Вперше термін „консерватизм” був вжитий французьким письменником Ф.Р.Шатобріаном на позначення ідеології Великої французької буржуазної революції, а оформлення ідеї консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е.Берк, французькі дослідники Ж. де Местр та Л.Бональд як реакцію на переміни після цієї революції: протиставили висунутим нею ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Але якщо консерватизм відбивав спочатку інтереси феодально-аристократичних кіл у їх боротьбі проти буржуазії, то згодом став використовуватись буржуазією для захисту її власних інтересів. Систему цінностей консерватизму виведено у праці Е.Берка „Роздуми про Французьку революцію”(1790 р.), до якої відносяться: - релігійні та духовні цілі політичної діяльності; - культ моралі, традицій, національної культури, патріотизму. Суспільство, як вважають консерватори, є системою норм, звичаїв, традицій, що своїм корінням йдуть в далеку історію. Тому всі політичні принципи сучасності необхідно пристосовувати до них; - авторитет церкви, сім'ї, школи; - пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда. Орієнтація на державний авторитет, що є провідником єдиної, чітко вираженої волі; - сильна ієрархічна держава; - прагматизм, здоровий глузд, скептизм. Що стосується останнього моменту, то для консерватизму є характерною песимістична оцінка людської природи, людського розуму до покращення суспільства, а звідси - невіра в соціальну рівність між людьми, невіра в те, що, хоча люди і прагнуть завжди до покращення суспільних інститутів, вони не можуть переробити їх повністю; - поступовість і обережність процесу соціальних змін; - наслідуваність розвитку; - історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього. Консерватори дотримуються наслідуваності і оновлення соціальних зв'язків, які передаються від предків до нащадків, вважають, що майбутнє повинно виводитись із минулого, тому великого значення надають формуванню історичної свідомості своїх народів, поважному ставленню до спадку минулого, релігійним традиціям та цінностям. А звідси й випливає негативне ставлення консерваторів до революцій. Вони віддають перевагу існуючому соціальному інститутові перед будь-якою теоретичною схемою, скептично ставляться до всякого спонтанного теоретизування. Із цієї системи цінностей консерватизму сучасні науковці намагаються вичленувати її стрижневу цінність. Так, одні (зокрема, російський науковець А.Галкін) вважають, що в якості такого основного елемента можна назвати недовірливо - відсторонене ставлення до людської особистості, чим пояснюється невіра консерваторів у можливість рівності між людьми, їх стримане ставлення до людського розуму. Інші ж (напр., російська дослідниця М.Федорова) таким основним елементом системи цінностей консерватизму вважають традицію, яку потрібно розуміти як збереження всього цінного, що було створено тим чи іншим народом за всю його історію. У цьому значенні, тобто в найширшому розумінні консерватизм складає важливу частину культурного спадку різних народів. На відміну від лібералізму (у значенні останнього як ізоляціонізму) консерватизм звертається до осмислення колективних дій, які розуміються як неперервна творчість багатьох поколінь, тобто як Історія, яка є не простою послідовністю, ланцюгом окремих, розрізнених подій, але Єдиною Всесвітньою Історією, в якій діють різні нації, класи тощо. За умов вільного підприємництва консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи 30-х років ХХ ст. і особливо після Другої світової війни підтримував ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, „держави доброботу”. У 70-х роках ХХ ст. консерватизм переростає, модифікується у неоконсерватизм - політичну теорію, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику провідних країн Заходу останніх десятиліть („рейганоміка”, „тетчеризм”). Неоконсерватизм виступає мобільною ідеологічною системою, спрямованою не в минуле, а в майбутнє, висуває гасло „консервативної революції”: розчистити місце від усього, що в суспільстві було штучно створено, і створити те, що заслуговує на збереження, що могло б розвиватись. Загруженість держави бюрократичними структурами, централізованими соціальними програмами приводять до того, що консерватори приймають багато принципів лібералів. Ось головні тези неоконсерватизму в основних сферах суспільного життя: - економічній сфері: лише вільні ринкові відносини можуть вести до розвитку суспільства і людини. Тому економіка має орієнтуватись на звільнення приватного капіталу з-під надмірного державного втручання, стимулювати ринкові відносини, приватне підприємництво. Головне право особи - мати власність і вільно розпоряджатись нею. Неоконсерватори виступають за ліквідацію урядового контролю над цінами, за регресивну податкову систему; - політичній сфері: посилення елітарних тенденцій, антибюрократичних настроїв. Консерватори вважають, що класична демократія нездійсненна, а тому необхідно узгоджувати демократію і владу еліт. Досконалою є тільки така структура організації політичної влади, до якої допускаються лише представники елітних груп суспільства; - соціальній сфері: жорстка економія, скорочення соціальних витрат, антиталітарні тенденції. Оскільки соціальної рівності досягти неможливо, то увагу потрібно акцентувати на свободі. Проте сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави і нації. Наріжним каменем соціальної політики вони вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості вони розглядають як зрівнялівок, послаблення свободи. В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво і державний бюджет політика неоконсерваторів може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана неоконсервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика на основах класичного лібералізму, а саме – поглиблення соціального розшарування, зростання бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам. У сучасній науковій думці виділяють такі різновиди сучасного консерватизму: - традиціоналізм: робить ставку на збереження соціальних засад, дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому і феодалізму; - лібертаризм (від франц.liberte - свобода): прихильний до ідей необмеженої свободи індивіда, першості його інтересів над інтересами колективу, неприпустимості державного втручання в економіку; - власне неоконсерватизм: за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму. Загалом в основі консервативного підходу до вирішення соціальних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв’язку з цим – на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують, тобто приватну власність, наявність соціального розшарування на класи і верстви, і відповідно провідну роль аристократії в державному управлінні. В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський. У сучасній Україні консервативних позицій дотримуються Народний Рух України (НРУ), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська республіканська партія (УРП), інші. Їх об’єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його мови, культури; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу української політичної нації, за зміцнення сім’ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами. До наступних соціально-політичних доктрин сьогодення, що відображають інтереси осіб найманої праці, відносяться комунізм і соціал-демократизм як різновид соціалізму. Найперше зазначимо, що обидві вони виходять з одного теоретичного джерела – класичного марксизму. Нагадаємо, що у вченні К.Маркса про нове суспільство виділяються дві сторони: теоретична і політична. Перша аналізує суть комунізму як безкласового, породженого розвитком природно-історичного процесу суспільства, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва, з надзвичайно високим рівнем розвитку продуктивних сил і людської свідомості, що дозволяє здійснюватись принципу „від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”, де місце держави посяде комуністичне громадське самоуправління, а для особистості буде забезпечена реальна свобода і рівність. Причому суспільна власність розумілась К.Марксом не як формально спільна власність всіх чи багатьох на засоби виробництва, а як така, де кожен є власником всього суспільного багатства в його повному об’ємі і без будь-якого винятку, коли кожен індивід буде мати можливість і доступ до розпредмечення всього багатства матеріальної і духовної культури, що створена людством. Політична сторона вчення марксизму присвячена артикуляції, вираженню інтересів робітничого класу і обґрунтуванню політичних засобів їх реалізації так, як це бачилось класиками в середині ХІХ ст. Варто зазначити, що комуністичні і робітничі партії різних країн орієнтувались головним чином на політичну сторону вчення К.Маркса і абсолютизували її окремі положення, які багато в чому застаріли. Це стосується, зокрема, історичної місії робітничого класу, необхідності соціалістичної революції та диктатури пролетаріату. Економічна та соціально-політична практика комуністичних партій здійснювалась через масове насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. В результаті в суспільній свідомості соціалізм (від. лат.socialis- суспільний) почав ототожнюватись з образом авторитарної командно-бюрократичної суспільної системи, яку аж ніяк не можна визнати в якості посткапіталістичного суспільного устрою. Як суспільний лад соціалізм протиставив себе свободі й демократії. Це призвело або ж до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея), чи ринкового реформування (Китай, В’єтнам). В теперішній час в комуністичних партіях проходять складні процеси критичного переосмислювання пройденого шляху, перегляду колишніх теоретичних установок, організаційних принципів, політичної стратегії і тактики. Деякі партії взагалі припинили своє існування, на базі інших формуються сучасні ліві політичні об’єднання. Комунізм розглядається як далека перспектива історичного розвитку цивілізації, а в якості сучасних завдань висувається захист насущних інтересів людей найманої праці. Загальний вектор еволюції комуністичного руху спрямовується в бік його зближення з соціал-демократичним рухом. Інша, соціал-демократична концепція соціалізму, визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією капіталізму, а його реформуванням із збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості. Соціал-демократизм та комунізм до 20-х років ХХ ст. фактично були тотожними, тобто спочатку соціал-демократія ставила за мету знищення капіталістичного ладу, головний метод вбачала у передачі в суспільну власність засобів виробництва і обміну, а за правило вважала відмову від будь-якого компромісу з буржуазією. Еволюція соціал-демократії почалася з 20-х років, коли Соцінтер засудив насильство і політичні репресії комунізму. Але спочатку вибір соціалістів на користь колективних та індивідуальних свобод не поєднувався з переглядом економічної програми. І лише після 1951 р., коли Фракфурський Конгрес Соцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободи, соціал-демократичні партії більшості Європейських країн виходять з кризи і перемагають на виборах. Найвідомішим представником цього напрямку вважається німецький соціал-демократ Е.Бернштейн (1850-1932). Він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг на той час політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму бачив можливим тільки через соціалізацію капіталізму, а революцію називав “політичним атавізмом та ознакою варварства”. Соціалізм, за Е.Бернштейном, не означає якогось реального суспільного ладу, швидше всього- це рух трудящих за покращення матеріальних умов існування, вищу заробітну плату, скорочення робочого часу тощо. Сама ідея соціалізму – це морально-етичний ідеал. Саме в цьому сенс знаменитої формули Е.Бернштейна: „Кінцева мета – ніщо, рух - усе”, яка сприймалася російською соціал-демократією як відмова від соціалістичного ідеалу. Ці ідеї Е.Бернштейна, а також його ідейно-політичних послідовників К.Каутського, Р.Гільфердінга, Ф.Адлера не були зразу сприйняті соціал-демократією повністю та беззастережно. Між двома світовими війнами соціал-демократи зберігали вірність революційним методам перетворення суспільства на рівні офіційних програмних документів. І тільки після Другої світової війни остаточно закріпились якісні зміни в ідейно-політичній платформі соціал-демократів. Своєрідним історичним рубежем цього став Установчий Конгрес Соцінтерну у Франкфурті-на-Майні у 1951 р. З цього часу інтегративною ідейною основою соціал-демократії стала концепція демократичного соціалізму, яка була закріплена в прийнятій конгресом декларації “Цілі та завдання демократичного соціалізму”. Які ж основні положення концепції демосоціалізму? В ряду суспільних цінностей соціал-демократія ставить на перше місце свободу (вільний розвиток кожної особистості), соціальну справедливість (створення для кожного індивіда рівних соціальних можливостей для вільного розвитку) і солідарність (створення такої спільноти, в якій вільні люди співпрацюватимуть в якості рівних). Утвердження цих цінностей може відбутись тільки в процесі всебічної демократизації суспільства. Тому соціал-демократи висувають чотири цілі суспільного розвитку: політичну, економічну, соціальну й міжнародну демократію. Політична демократія в розумінні соціал-демократів означає: здійснення в повному об’ємі всього комплексу прав і свобод людини, передбачених відповідною Декларацією ООН; народне представництво на основі вільних, загальних, рівних і таємних виборів; правління більшості при збереженні прав меншості; рівність усіх перед законом; наявність системи незалежного правозахисту і підкорення суддів тільки закону тощо. Економічна демократія передбачає: визнання пріоритетів суспільства над приватними інтересами; необхідність змішаної економіки, що ґрунтується на співіснуванні приватної, державної і суспільної форм власності; демократичний контроль над економікою, обов’язковим компонентом якого є реальна участь трудящих та їх об’єднань в управлінні економікою як на рівні виробничих компаній, так і в національному масштабі. При цьому в якості основних розглядаються завдання забезпечення повної зайнятості населення, росту суспільного виробництва, справедливого розподілу і перерозподілу доходів, оскільки на цьому функціонує освіта, охорона здоров’я, медичне обслуговування тощо. Соціальна демократія означає торжество принципів свободи, справедливості і солідарності в усіх сферах суспільного життя, реалізацію всіх основних прав особи, задоволення елементарних життєвих потреб усіх членів суспільства. Дана ціль досягається шляхом реального забезпечення права громадян на працю, відпочинок, житло, освіту, медичне обслуговування, забезпечення в старості і при неможливості трудитися; ліквідації усіх юридичних, соціальних, економічних і політичних видів нерівності між чоловіком і жінкою, соціальними групами, між містом і селом, між регіонами та етнічними спільнотами. Міжнародна демократія передбачає: досягнення такого світопорядку, при якому всі народи Землі будуть жити в мирі та безпеці, вирішуватимуть свої проблеми не збройною боротьбою, а шляхом добровільного співробітництва по забезпеченню гідних людини умов життя. Важливими передумовами такого світопорядку соціал-демократи вважають ліквідацію будь-якої нерівності між народами, справедливий перерозподіл світового багатства, дотримання національного суверенітету і права на національне самовизначення, вирішення конфліктів шляхом переговорів, створення системи колективної безпеки. Перші соціал-демократичні уряди прийшли до влади в Данії – у 1929р., у Швеції та Норвегії – у 1932р. Саме соціал-демократи спрямовували повоєнний розвиток більшості європейських країн до 70-х років. Втілюючи в життя програму демократичного соціалізму, вони зробили вагомий внесок у створення системи соціального захисту населення. Саме тому поняття „держава загального добробуту ” і „соціал-демократія” сприймаються сьогодні як синоніми. Однак незаперечним є й те, що наслідками здійснюваного соціал-демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через високі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних виплат були певні прорахунки моделі соціальної держави, зокрема: прагнення до соціальної справедливості не зрідка призводили до насильницької зрівнялівки; зусилля і відповідальність людей не знаходили адекватного заохочення; зростали витрати на соціальні потреби, тим часом як податки, необхідні для їхнього фінансування, все менше впливали на конкурентоспроможність, рівень зайнятості і життєві стандарти; порушилася рівновага між особистими і колективними інтересами на користь останніх; такі цінності, як власні досягнення і успіхи, дух підприємництва, особиста відповідальність були цілком підкорені системі загального соціального забезпечення; права стали головнішими за обов’язки, в результаті чого зникло почуття спільності і відповідальності перед оточенням, зростала злочинність, більшало асоціальних виявів; недооцінювалась роль підприємництва у вирішенні соціальних проблем: створенні робочих місць, зниженні рівня безробіття. Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику, шукати найоптимальніші варіанти практичного поєднання соціальної захищеності та економічної ефективності. Західнонімецький ліберал Р.Дарендорф сказав, що після створення соціальної держави соціал-демократія якби вичерпала себе. Але ця точка зору не враховує здатності соціал-демократії до переосмислення власного призначення. Якщо у ХХ ст. соціал-демократія дійсно концентрувала увагу на відображенні колективних інтересів людей, то тепер вона повертається обличчям до окремого індивіда, його інтересів та думок. Зростаючої популярності набули тези, згідно з якими „держава добробуту” уже виконала свої завдання, її слід замінити „суспільством добробуту”. Тому сучасну соціал-демократію характеризують нові підходи до проблеми трансформації соціальної держави у соціал-демократичну. ЇЇ термінологія доповнилася новими двома поняттями: „соціальне включення” та „соціальне виключення”, що їх ввів відомий англійський соціолог Е.Гіддінс. Поняття „соціальне включення” означає, що держава добробуту вже не просто „латає дірки” і пом’якшує суспільну нерівність, але відкриває нові можливості і заохочує до ініціативи, творчості і готовності зустріти нові виклики, тобто соціал-демократична політика покликана забезпечити можливість працювати тим, хто може і повинен це робити, тобто він має „включитися у суспільство”. Право на соціальне включення поширюється на всіх без винятку членів суспільства. „Соціальне виключення” (виключення людини з громадського життя) стосується не лише тих, хто опустився на „соціальне дно”, але й досить заможних людей, які ухиляються від сплати податків, що перешкоджає проведенню ефективної соціальної політики. Сучасні соціал-демократи підтримують ринкову економіку, але заперечують ринкове суспільство, вважаючи, що повинен існувати „громадський домен” зі своєю етикою обслуговування, захищений від вторгнення ринкових сил, який має поширюватись на сім’ю, культуру, освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення й економіку. Основною цінністю „громадського домену” є людський капітал. Тому, на думку соціал-демократів, сьогодні актуальною є ідея переходу від держави загального добробуту до держави соціальних інвестицій, яка здійснює вкладення в людський чи соціальний ресурс (здоров’я людей і високий професіоналізм). В результаті настане „нова ера управління” і утвердиться „інформаційне суспільство”, засноване на знаннях. Тобто мова йде про нову прогресивну модель розвитку, яка ґрунтується на економічнішому використанні ресурсів та задоволенні нематеріальних потреб людини. Програми сучасних соціал-демократичних партій наголошують на поєднанні приватнокапіталістичних ринкових принципів економіки і державного регулювання (кейнсіанський підхід), соціальній допомозі незалежним прошаркам суспільства, високому рівні зайнятості. Соціал-демократія була й залишається однією з найважливіших ідейно-політичних течій. Партії соціал-демократичного спрямування існують сьогодні і в Україні. До них належать соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), інші. Вони висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сталої соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму тощо. Із вищезазначеного видно, що обидва рухи – комуністичний та соціал-демократичний, - говорячи в загальному плані, відрізняються один від одного не за своїми уявленнями про суспільний ідеал (бачили суспільство більш справедливим і солідарним, з покращенням життя трудящих мас), а за способами його реалізації: перший тяжів до соціальної революції та безпосереднього переходу до соціалізму, другий – до соціальних реформ та поступового руху до нового суспільства. В цьому і заключається суть основної альтернативи, що склалась у світовому робітничому русі ще на рубежі двох останніх століть.
НЕ 4.2 Політичний екстремізм представляє собою складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище, яке найчастіше виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає, і вони відчувають загрозу своєму соціальному статусу. Такі зміни соціально-економічного становища можуть спричинити поширення переконань, які заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх групової агресії. Загалом екстремізмом в політиці називають приверненість до крайніх поглядів і методів політичної діяльності. Екстремізм відрізняється від інших ідейно-політичних течій тим, що не зупиняється перед застосуванням для досягнення політичних цілей будь-яких форм насильства, причому, не епізодично, а як постійного засобу політичної боротьби аж до політичного тероризму. Як правило, екстремістські способи політичної дії неефективні, оскільки замість ефекту залякування влади викликають зворотню реакцію: ще жорсткішу владу, репресії проти інакомислячих. Критерієм поділу політичного екстремізму є ідеологічна та класова орієнтація. Рухи, які апелюють до цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної рівності й агресують свою ідеологію робітничому класові, називаються „лівими”. Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм та троцькізм. А „праві” – це такі рухи, які адресують свою ідеологію власникам засобів виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерівність. Їх яскравим прикладом є фашизм. Фашизм (від лат. fasio – пучок, зв’язка, об’єднання) - це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Політична доктрина фашизму відрізняється великою мішаниною фрагментів, насмиканих із різноманітних політичних і філософських течій, що були модними в націоналістичних колах Німеччини та Австрії початку ХХ ст. Світоглядно-філософськими авторитетами фашизму виступали А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, К.-Г.Юнг. У політичній доктрині фашизму індивід-це ніщо. Він має „розчинитись” у вищій силі нації та відчувати гордість від участі в ній. Мета виховання, згідно фашистської ідеології, - вміти „стерти” з людської поведінки контури особистісного „Я”, навчити людей „терпіти несправедливість, якщо це необхідно”, приносити себе в жертву. Здійсненню цієї мети багато в чому посприяли ідеї Ф.Ніцше про „надлюдину”. Тільки „надлюдина” („фюрер”, „дуче” „каудильйо”) може подолати негаразди і прикрощі, що ними переповнені реалії суспільного життя, покінчити з розпустою та брехнею. В цій боротьбі, війні „надлюдина” має право нехтувати приписи моралі, руйнувати старі традиції, вирішувати долю людей. Цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони розбурхують „старі інстинкти” людини, вважали теоретики фашизму. Ідеал суспільного ладу для них – тоталітарна держава, яка позбавлена „хиб ліберальної демократії” і здатна здійснювати всеохопний контроль за суспільством в ім’я єдності та процвітання „великої раси”. Природа цієї держави дозволяє вести війну, яка робить націю сильною і загартованою. Той народ, який не зможе завоювати собі необхідний життєвий простір, має загинути (Гітлер). Фашизм своєрідно визначав політику як мистецтво здійснення боротьби народу за життя, за завоювання необхідного життєвого простору в необхідних розмірах, якості й формах відповідно до його расової цінності й чисельності. Тому війна, насильство були формами існування фашизму. В основі фашистського світогляду – ідея расизму: власне люди – це тільки німці, арійці; „надлюдина” ж тільки одна – це фюрер; решта світу, не німці – це складова тваринного світу, „недолюдки”. Арійці мають ставитись до них виключно як до тварин, їх можна і слід убивати, не створюючи при цьому жодних моральних проблем. Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію саме на засадах національної виключності, месіанської ролі своїх народів. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття „клас”, „класова боротьба” і натомість стверджувала інші поняття: „раса”, „нація”, оскільки вважалось, що класи роз’єднують вищу і вічну спільність людей – націю. Фашизм, як засвідчила історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Іспанії, Німеччині, Італії. 10 грудн
|
