Студопедия — М 3. Персоналізовані аспекти політики . Політика як міжнародний процес
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

М 3. Персоналізовані аспекти політики . Політика як міжнародний процес






ЗМ-1 Політична культура та політична соціалізація.

ПЛАН

НЕ 1.1 Суть та структура політичної культури.

НЕ 1.2 Типи та функції політичної культури.

НЕ 1.3 Політична соціалізація.

НЕ 1.4 Політична культура сучасної України.

 

 

НЕ 1.1 Важливим складником політичної системи суспільства, який чинить вагомий вплив на спрямування політики та її діяльності, є політична культура (від лат. Cultura – обробіток, виховання, освіта, шанування).

Термін “політична культура” впровадив в науковий вжиток німецький мислитель епохи Просвітництва І. Г. Гердер (1744 – 1803), а концептуальне осмислення цього феномена почалося з 50-х років ХХ ст. і пов’язується насамперед з іменами американських вчених Г. Алмонда і С. Верби. Вони започаткували психологічний підхід до розуміння політичної культури як сукупності психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів, тобто обмежили політичну культуру лише сферою політичної свідомості.

Інші науковці: Ф. Карр, М. Бернстейн, Д. Гарднер, Ю. Топномиров, що репрезентують соціопсихологічний підхід до політичної культури, розуміють її як матрицю з установок (ставлення суб’єктів до політичних явищ) і поведінки людей, як спосіб політичної поведінки соціальної групи і як природу політичних вірувань та вартостей її членів.

Оригінальне визначення політичної культури давав український політичний мислитель В. Липинський у праці “Листи до братів – хліборобів”. Політична культура, на його думку, це політична творчість (практика) на основі політичної науки (теорії) з поправкою на національний характер, в якому проявляються пам’ять, воля, інтелігентність нації.

Крім вказаних, існують ще й інші концепції політичної культури. Так, згідно комплексного (узагальненого) підходу (Р. Такер, Д. Мервік, та ін.) політична культура – це все, що відбувається в політиці, тобто це і політичні інститути, і політичні відносини, і усі політичні дії тощо. В даному випадку політична культура або ідентифікується з політичною системою, або зводиться до політичних відносин. Серед вітчизняних науковців свою, антропологічну концепцію політичної культури запропонував В. Лісовий, яка є дуже близькою до попередньої і чи не ідентичною з нею: політична культура – це все, що створено суспільством у політичній сфері.

Згідно евристичної теорії (С. Хантінгтон) під політичною культурою розуміють гіпотетичну нормативну модель бажаної поведінки.

Аксіологічний (ціннісний) підхід ґрунтується на розрізненні цінностей вищого порядку, які і відносяться до культури, і звичайних, рядових цінностей, які характеризують не культуру, а цивілізацію. При цьому „ бінарний” варіант включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності, а „прогресивний” варіант характеризує її тільки як сукупність позитивних політичних цінностей.

Об’єктивістське ( нормативне) трактування (Л. Пай, Д. Пол) політичної культури виходить з того, що остання – це сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

Семіотичний ( знаковий) підхід до розуміння політичної культури виступає, на думку вітчизняного науковця О. Рудакевича, найширшою теоретико – методологічною платформою, що інтегрує можливості й здобутки інших підходів. При цьому вчений критикує М. Молчанова, який доцільність застосування семіотичного підходу визначає там і тоді, де і коли йдеться про сприйняття або не сприйняття політичних символів (напр., державного герба, гетьманської булави, партійної символіки тощо). О. Рудакевич вважає, що це надто вузьке трактування політичного знаку, а саме, як певних політичних символів, і підкреслює те, що будь – яка культура (правова, екологічна, виробнича) має діяльнісно – знакову природу. Тобто цінності та ціннісні орієнтації, стереотипи мислення і поведінки, ідеологічні концепції та моделі функціонування політичних інститутів, політичні символи та інші елементи політичної культури є тими політичними знаками, які вироблені в процесі політичної діяльності і в яких зосереджена життєво важлива інформація.

У розумінні політичної культури ми виходимо з того, що вона охоплює не всі вияви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в них, що є найбільш усталеним, поширеним, типовим для суспільства, соціальної спільності чи індивіда. Тобто політична культура – це сукупність усталених позицій, установок, уявлень, переконань, цінностей (загалом стійких форм політичної свідомості), зразків політичної поведінки, політичних символів, моделей функціонування політичних інститутів.

З наведених визначень політичної культури можна виділити основні елементи її структури. Ними є: політична свідомість (її складають знання, уявлення про політику, оціночні думки про те, наприклад, як повинні функціонувати владні структури, почуття, настрої, усвідомлення наявних суспільних потреб і пов’язування їх реалізації з діяльністю політичної влади тощо) і політична діяльність (стереотипи, зразки політичної поведінки соціальних суб’єктів у політичній діяльності, норми та принципи цієї діяльності, якість політичних відносин, наявні політичні символи, способи функціонування політичних інститутів) у найбільш поширених, типових їх виявах.

НЕ 1. 2 В політології поняття „ тип політичної культури ” вживається для відображення процесу змін політичної культури в ході історичного розвитку, особливостей політичної культури певного суспільства або тих чи інших соціальних спільностей. Воно фіксує найбільш загальні, типові риси політичної свідомості й поведінки людей окремих історичних епох і суспільств.

При дослідженні політичної культури треба мати на увазі, що в суспільстві, як правило, функціонує не одна, а кілька різних культур. Різні класи, соціальні групи виробляють свої моделі політичної культури, які функціонують як субкультури політичної культури суспільства. Відмінність останніх зумовлена регіональними, етно–лінгвістичними, соціально–економічними, релігійними, віковими тощо чинниками. В одному разі відмінності часткових культур від загальної політичної культури не мають принципового характеру і часткові культури інтегруються в загальну як субкультури. В іншому – часткові культури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Це означає, що в кожному суспільстві можуть існувати одночасно кілька політичних культур: домінуюча, або загальна, політична культура, субкультури і контркультура. При цьому загальну політичну культуру суспільства не можна тлумачити як звичайну суму субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі типові ознаки, які характеризують політичну свідомість і поведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, які переважають у даному суспільстві.

У сучасних політологічних дослідженнях використовують метод типологізації політичних культур за різними ознаками. Зокрема, найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної культури, здійснена у 60-х роках ХХ ст. американськими вченими Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу політичних культур США, Великобританія, Італії, ФРН і Мексики на підставі різноступеневого включення особистості в політичний процес. Вони виокремили три “чистих типи” політичної культури: патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальний тип політичної культури характеризується відсутністю у суспільстві чітко виражених спеціалізованих політичних ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні політичної системи, повною відсутністю у них інтересу до політичного життя, орієнтацією членів суспільства на вождів племені, шаманів, невіддільністю політичних орієнтацій від релігійних та соціальних.

Підданський тип політичної культури характеризується сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, на наслідки, результати її функціонування, але слабкою орієнтацією на активну участь в її функціонуванні.

Активістський тип політичної культури вирізняється тим, що громадяни не лише зацікавлені в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати в ній активну роль.

Сполучення цих “чистих типів”, на думку Г. Алмонда і С. Верби, дає кілька змішаних типів політичної культури, які й функціонують реально у політичному житті: патріархально – підданська, піддансько – активістська і патріархально – активістська. Вищим з них вважається авторами цієї типології так звана громадянська культура, в якій переважає активістська політична культура із збереженням елементів патріархальної та підданської культур. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

Громадянська культура – це різновид політичної культури, її вищий щабель. Хоча варто зауважити, що громадянську культуру неправомірно зводити до якоїсь однієї форми суспільної свідомості, навіть такої, як політична чи правова свідомість. Вона представляє собою синтез форм суспільної свідомості, носить комплексний характер, хоча і проникнута цілями, установками переважно політичної свідомості. Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона відображає систему громадянських відносин і прав особи в правовій державі, де вільні громадяни зобов’язані підкорятися тільки праву, фіксує відмінність між громадським суспільством і політичною системою. В умовах різного роду суспільних конфліктів, політичного плюралізму і політичної боротьби громадянська культура передбачає обов’язкову наявність механізмів громадянського консенсусу. Вона виконує функції середньої ланки між загальнолюдськими цінностями та політичною свідомістю і поведінкою громадян, є об’єднуючою основою у діяльності політичних партій, громадських організацій, що часто – густо стоять на різних, а іноді діаметрально протилежних позиціях. Громадянська культура передбачає, що суб’єкти політики у своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові цілі, що дії цих суб’єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави.

Розгорнуту класифікацію історичних типів політичної культури запропонував польський вчений Є. Вятр на основі зв’язку політичної культури із суспільно – політичними формаціями і притаманними їм політичними системами. Відповідно до цього вчений виділяє такі типи політичної культури, як: традиційний, масовий (буржуазно – демократичний) і соціалістичний. Тип традиційної політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному суспільствам і має три різновиди: 1) племінну політичну культуру(характеризується значною владою віча та істотними обмеженнями влади вождя); 2) теократичну культуру (тут володар є Богом або намісником Бога, і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога); 3) деспотичну культуру (володар є паном над усіма підданими, їх власником, його влада є абсолютною, нічим не обмеженою).

Поряд з основною – традиційною політичною культурою – функціонує в добуржуазну епоху й інший тип – політична культура станової демократії (тут лише привілейовані верстви населення були залучені до участі в політичному житті, мали політичні права) із своїми різновидами: 1) патриціанська культура окремих міст стародавньої Греції та Риму, деяких італійських міст середніх віків і 2) дворянська культура (у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього середньовіччя і раннього періоду нової історії).

Масова або буржуазно – демократична політична культура з’явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Вона також виступає у своїх різновидах: 1) демократична культура як основний тип (висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему; визнання їхніх громадянських прав і свобод; контроль громадянами уряду; панування закону, а не людей чи їх волі) – в цілому це культура громадянського суспільства правової держави; 2) автократична культура як другорядний тип (ідеалом її є сила і неконтрольована влада, що виключає демократичні права і свободи громадян). В свою чергу автократична культура поділяється Є. Вятром на авторитарну (не передбачає активної участі мас в політичному житті) і тоталітарну (характеризується об’єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя, але відповідно до встановлених лідером принципів).

Політична культура соціалістичної демократії як третій тип політичної культури в класифікації Є. Вятра, - це різновид тоталітарного типу політичної культури в сучасній інтерпретації. Адже свою класифікацію вчений здійснював ще у 70-і роки, і, звісно, не міг відбити тих політичних змін, які пізніше відбулися у колишніх соціалістичних країнах.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за суб’єктом розрізняють політичні культури особи, соціальної спільності, суспільства в цілому: за ознакою ступеня консенсусу (згоди) між членами суспільства стосовно до основних політичних цінностей та правил політичної “гри” виділяють такі типи політичної культури, як фрагментарна (наявність різних, а тим більше протилежних політичних культур містить у собі загрозу втрати спільних ідеалів і цілей, переважання часткових інтересів над загальнонаціональними, дестабілізації політичної системи) та інтегрована (коли дуже мало людей ставлять під сумнів загальноприйняті уявлення про функціонування політичної системи суспільства). Замкнуті (орієнтовані на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї і характерні для країн Сходу) та відкриті (також зберігають свої традиції, цінності, норми, але й проявляють інтерес до інших моделей політичного устрою, інших політичних ідей) типи політичної культури також мають місце в сучасних політологічних дослідженнях. В рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарний (культура політичної влади, інших активних учасників політичного процес) та масовий (культура підданих або рядових громадян держави) типи. За ознакою розвиненості політичних структур виділяють двопартійний, монопартійний, багатопартійний та перехідний типи політичної культури, а за типом поведінки у конфліктних ситуаціях - конфронтаційний, консенсуальний, компромісний типи політичної культури.

Уявлення про типи політичної культури були б неповними, якби ми не проаналізували цю культуру через призму основних механізмів суспільного регулювання, якими є ринок і держава. Вільний ринок і держава породжують відповідно ринкову і етатистську політичні культури. Ринкова політична культура розглядає політичні відносини, політичні процеси через призму вільного обміну товарами між вільними виробниками. Вона орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип суспільного розвитку, в тому числі політичних інститутів і відносин, передбачає здійснення політичних функцій на основі ініціативи, спонтанності і безпосередності, високо ставить цінність вибору. Тому ринкова політична культура є антибюрократичною культурою.

Етатистська політична культура розглядає державне регулювання як основний засіб розв’язання політичних проблем і контролю над політичними процесами, а тому є бюрократичною культурою. Вона орієнтована не на вибір, а на наперед поставлені цілі (державою, партією), згідно з якими здійснюється регулювання соціальних і політичних процесів. Інтереси держави для неї є вищими, ніж інтереси індивідуумів чи груп. На практиці ні ринкова, ні етатистська культури в чистому вигляді, по суті, не існують, певні комбінації властивих їм ознак виступають характеристиками тієї чи іншої національної політичної культури.

Політична культура модифікує політичну систему суспільства. В той же час реально функціонуюча в даному суспільстві політична система відображає історію його політичної культури, рівень політичної культури даного суспільства.

Роль політичної культури в житті суспільства більш конкретно проявляється через виконувані нею функції:

- виховну або функцію політичної соціалізації: формування і розвиток у людей політичної свідомості, вміння осмислювати одержані знання, грамотно аналізувати політичні та інші процеси у суспільстві, розвиток політичної активності людей;

- захисну: захист від руйнування політичних традицій та цінностей існуючого суспільно – політичного устрою, захист соціальних, духовних, економічних, політичних підвалин нашого життя швидше всього від загальної і політичної безкультурності, ніж від вторгнення ззовні;

- комунікативну: політична культура передається через політичні традиції, через стереотипи політичної свідомості і поведінки, через присвоєння соціально – політичних концепцій і теорій;

- інтегративну: політична культура об’єднує громадян певної держави в єдине суспільство через формування широкої соціальної бази існуючої системи влади, політичного ладу;

- пізнавальну: політична культура озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності в сфері політики, особливо знаннями політичних та правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи суспільства;

- нормативно – ціннісну: закріплює необхідні явища, установки, мотиви, оцінки, норми, цінність яких доведена законами країни. Вони стають тими орієнтирами, на яких і з допомогою яких будується політичне життя даного суспільства;

- розвитку й задоволення (реалізації) політичних потреб та інтересів:

формування у громадян країни глибокої зацікавленості в участі в політичному житті, свідомого ставлення до політичного устрою. Без сформованих на базі високої політичної культури політичних потреб та інтересів народу його участь у виборах президентів, парламентів, в проведенні референдумів перетвориться у формальний акт для більшості населення. А це створює сприятливі умови політичним авантюристам для задоволення їхніх корисливих потреб;

- прогностичну: на основі знання особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей, притаманних їм ціннісних орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших соціально – політичних ситуаціях. У західній політології цінність вивчення політичної культури вбачається саме у її здатності передбачати політичну поведінку людей.

Одним із основних каналів впливу культури на політику є політична соціалізація особи, яка дає можливість участі в політичному житті.

 

НЕ 1.3 Під с оціалізацією (від лат. Socialis – суспільний) розуміють процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства.

Поняття “політична соціалізація” запровадили наприкінці ХІХ ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, а на рубежі 50 – 60-х років ХХ ст. було сформульовано визначення цього поняття американськими соціологами й політологами. У підручнику для американських університетів політична соціалізація визначається як “процес, завдяки якому індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов’язки відносно уряду та набуває уявлень про структуру й механізм політичної системи суспільства”.

Російські вчені (зокрема, Є. Шестопал) хибою такого визначення вважають те, що в ньому особистість виступає пасивним об’єктом виховання й навчання, що поняття “політична соціалізація” ширше, ніж політичне виховання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямований вплив на особистість певної ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а й особисту політичну активність. Тому політичну соціалізацію доцільно визначати як сукупність процесів становлення політичної свідомості й поведінки особистості, прийняття й виконання політичних ролей, вияви політичної активності.

В процесі політичної соціалізації вирішуються такі основні завдання: прищеплюються новим членам суспільства основні елементи політичної свідомості й культури; створюються сприятливі умови для накопичення членами суспільства політичного досвіду, необхідного для політичної діяльності; здійснюється якісне перетворення відповідних елементів політичної культури тощо.

Процес політичної соціалізації триває неперервно впродовж усього життя індивіда і характеризується постійним видозмінюванням або закріпленням відповідних позицій у діяльності людини. Він починається з раннього дитинства, коли дитина в найближчому оточенні набуває перших знань про політику, загальних уявлень про правильну і неправильну поведінку. Вторинну політичну соціалізацію становлять політичне виховання і навчання в школі. За цей час вивчаються основні, загальновизнанів суспільстві цінності і погляди, набувається початковий досвід соціальної практики, особливо через участь в діяльності молодіжних організацій. З періодом життя від 16 – 18 років до 40-а років доцільно пов’язувати наступний етап політичної соціалізації, оскільки у 16-и річному віці люди одержують паспорт, а з 18-и років – юридичне право на участь в політичній діяльності. Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40 – 60 років). На їх політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період можливі їхні вдосконалення в політиці, здійснення корективів в поглядах і поведінці.

Політична соціалізація може набувати форми відвертої (безпосереднє передавання почуттів, інформації, цінностей) та прихованої (передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні стосунки, на визначення політичних рішень, на політичну поведінку тощо) передачі досвіду.

В політичній соціалізації індивіда виділяються дві фази: політична адаптація та інтеріоризація. Перша означає пристосування індивіда до соціально – політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, загалом всього того, що створює політичне оточення людини. Друга стадія - інтеріоризація, тобто засвоєння індивідом політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, властивих тій чи іншій соціальній спільності.

На результати політичної соціалізації впливають: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути тощо, а також численні неполітичні фактори, як: сім’я, трудовий колектив, культура, національні традиції, засоби масової інформації, сама людська індивідуальність тощо. Їх називають агентами політичної соціалізації.

Процес політичної соціалізації виконує у житті суспільства надзвичайно важливі функції, основними з яких є:

- інформаційна: передача знань про владу й політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством, у вирішенні політичних питань тощо;

- ціннісно-орієнтовна: залучення людини до системи історично сформованих в даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, в результаті чого у неї виробляється певний апарат політичного мислення, власна система ціннісних орієнтацій;

- установчо-нормативна: вироблення в людини певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, на ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб в сфері політики, вибір свого стилю і скерованості поведінки в політичних відносинах;

- діяльнісна: безпосередня участь в сфері політики.

В залежності від різних механізмів передачі культурних традицій і норм у тих чи інших політичних системах виділяють типи політичної соціалізації:

- гармонійний тип: відображає раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх громадянських обов’язків; це психологічно нормальна взаємодія людини й інститутів влади;

- гегемоністський тип: характеризує негативне ставлення людини до будь – яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”;

- плюралістичний тип: свідчить про визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про здатність особи змінювати свої політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій;

- конфліктний тип: бачить мету політичної участі у збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її у боротьбі з політичними супротивниками, оскільки формується на базі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів.

Політична соціалізація, скерована державними органами й партіями, має певну класову, політичну, моральну, етичну, естетичну спрямованість, покликана формувати „політичну людину” з певними громадянськими якостями. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

 

НЕ 1. 4 Проголошення державної незалежності України та курс на розбудову суверенної демократичної правової держави створили принципово нові умови для відродження автентичної політичної культури. Модерна українська політична культура повинна стати підґрунтям того суспільного ладу, який проголошено в Декларації про державний суверенітет та Конституції України.

Поняття „відродження” стосовно української політичної культури спонукає до постановки питання: чи мала українська нація в минулому сформовану політичну культуру і чи зуміла зберегти її основи в умовах бездержавності; чи спроможний сьогодні український народ відтворити втрачені компоненти політичної культури?

Історичними віхами на шляху розвитку української політичної культури є державотворчі тисячолітні традиції, починаючи з Київської Русі, через козацьку державу і Гетьманщину, УНР і ЗУНР до сучасної держави Україна. Без самостійно розвинутої культури ще ніхто в світовій історії не спромігся збудувати самостійної держави. Історія свідчить, що політичний розвиток українського народу був безперервним і характеризувався збереженням його основних політичних традицій. Однак руйнація все ж була і відбувалася вона, на думку вітчизняного науковця О. Рудакевича, в таких основних напрямках:

- нищення тих цінностей, установок, складових політичної культури, які сприяють формуванню, функціонуванню, збереженню державних інституцій. Так, наприклад, і монголо – татари, і Росія, і Польща запроваджували в Україні свій адміністративно – територіальний поділ, органи державного управління, суду, законодавство, символіку тощо;

- блокування історичної пам’яті народу, деформація і нищення його національної самосвідомості. Адже людина, яка не знає власного родоводу, не усвідомлює своїх етнічних особливостей, не розуміє національних потреб, ніколи не буде боротися за власну державу. Тому поневолювачі України завжди фальсифікували її історію, намагалися переконати самих українців і громадськість світу в тому, що Україна є тільки периферією і не більше;

- застосування чужинцями специфічних методів, засобів і форм політичного панування, зокрема, розпалювання ворожнечі між верствами українського суспільства та регіонами, поділ суспільства на „трудящих, які будують комунізм” і „ворогів народу”, міф про „український буржуазний націоналізм” на західноукраїнських землях, байдуже ставлення до національних традицій і святинь, репресії проти вільнодумства, спроб відновити свою історію і культуру, цілеспрямоване нищення української еліти тощо;

- нищення української православної церкви і сіяння міжконфесійного розбрату;

- активні дії володарів українських земель на підрив усієї системи культури українського народу: правової, виробничої, мистецтва, освіти, науки і особливо мови.

Для політичної свідомості та політичної поведінки широких українських мас характерними були політична інертність та конформізм, роздвоєння моралі, страх перед владними структурами радянської держави, фрагментарність політичної культури, особливо для південних і східних областей України, де сприйняття традицій більшовизму відбувалося без внутрішнього протесту.

Вітчизняний публіцист Б. Цимбалістий виділяє три особливості в історії України, які мали вагомий вплив на розвиток політичної культури українців:

- українці багато років були бездержавною нацією і не мали досвіду здійснення влади;

- територія України була розчленованою і на різні її частини здійснювався культурний і політичний вплив тих країн, до складу яких вони входили;

- постійно денаціоналізувалась провідна верства українського народу.

І тому сьогодні у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають політичний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом. Політична свідомість значної частини громадян характеризується амбівалентністю: вони вимагають повноти своїх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення елементів авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану. Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. На думку О. Рудакевича, „в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько – більшовицькі стереотипи, сформовані у минулому політичні переконання й настрої”. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але, як наголошують провідні українські дослідники політичної культури, за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави. За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно – ліберальних – з іншого. Загалом, на думку О. Рудакевича, інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації.

Інший український дослідник М. Молчанов також вважає, що було б наївно очікувати, що політична культура, виплекана за сімдесят з гаком років радянської влади, миттєво зникне з проголошенням незалежності України. Для цього потрібні десятиріччя. Адже політична культура – це насамперед голос з минулого. У політичній культурі минуле завжди має перевагу перед сучасним, і тому нас не мусить дивувати той парадокс, що політична культура України на початку панування тоталітаризму була менш тоталітарною, ніж у часи брежнєвського „застою”.

Усталена радянська політична культура трансформується, так чи інакше пристосовується до нових обставин, але все одно впливає на розвиток суспільства. Так, засоби масової інформації не пропагують комуністичної доктрини, але комуністична ментальність залишилася, вибори до органів влади вже дозволяють змінювати персоналії – але до зміни характерів ще далеко. Все це говорить про те, що зовнішні ознаки тоталітарного минулого канули в небуття, а політична культура радянської доби все ще живе. Політична культура посткомуністичного суспільства поєднує в собі взаємовиключні елементи минулого й майбутнього, тоталітаризму й демократії. Інакше й не може бути, адже це культура перехідного періоду. Особливостями сучасної політичної культури в Україні є також: слабо розвинена індивідуальність; низький статус особистих домагань на владу і політичну участь; підданське спілкування і безперервна лояльність не стільки до держави, скільки до моралі реальної влади; заідеологізованість мислення більшості населення України; загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій; низька поінформованість і компетентність в управлінні справами суспільства і держави; правовий нігілізм.

Все це свідчить про те, що в Україні домінує політична культура традиціоналістського патріархального типу. Тому актуальною сьогодні є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом.

Основні завдання по формуванню демократичної культури в Україні бачаться такими:

- звільнити її від відходів тоталітарної системи, зробити їй „щеплення” проти неототалітаризму. В якості вакцини має виступити наша національна свідомість, відчуття людської гідності, усвідомлення того, що за нашими плечима - велика історія, велика культура, великий етнос;

- всіляко сприяти розвитку орієнтації на повагу до людини як найвищої цінності, створення політичних інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності;

- орієнтуватись не тільки на державу, але і на громадянське суспільство, на верховенство права і закону, утверджувати в політичних стосунках толерантність, політичний плюралізм;

- засвоювати власний історичний та зарубіжний досвід у формуванні політичної культури, зокрема в розумінні суспільної цінності національної ідеї, громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції тощо.

В розробці цих завдань і мобілізації зусиль нації на їх розв’язання першорядну роль мала б відіграти національна еліта, в першу чергу її державницький загін з глибоким патріотизмом, високим професіоналізмом та чистим сумлінням.

Підводячи підсумки по всій лекції, зазначимо, що в ній ми з’ясували суть поняття “політична культура”, визначили її структурні компоненти, типи та соціальну роль, детальніше розглянули таку функцію політичної культури, як виховна або функція політичної соціалізації, охарактеризували політичну культуру сучасної України та зазначили основні, на наш погляд, завдання по трансформації її в культуру демократичну.

 

Контрольні запитання і завдання.

1. Порівняйте концепції еліт макіавеллівської школи і сучасні підходи до пояснення феномену елітизму.

2. Охарактеризуйте політичну еліту сучасної України з точки зору її суспільної ефективності.

3. У чому полягають негативні для суспільства наслідки існування номенклатурної системи?

4. Поясніть зміст понять: „ бюрократія”, „бюрократизм”, „бюрократичність”.

5. Визначте складові іміджу політичного лідера та проаналізуйте основні методи його формування.

 

 

Рекомендована література.

 

1. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996.

2. Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні. // Політична думка. – 1994. №2.

3. Кейзеров Н.М. О соотношении гражданской и политической культур. // Социально – политические науки. – 1991 - №7.

4. Козак В. Форми політичної участі громадян в державотворчих процесах. // Розбудова держави. – 1998. - №1/2.

5. Лісовий В.С. Поняття політичної культури. Політична культура українців. // Феномен української культури:







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 939. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Классификация и основные элементы конструкций теплового оборудования Многообразие способов тепловой обработки продуктов предопределяет широкую номенклатуру тепловых аппаратов...

Именные части речи, их общие и отличительные признаки Именные части речи в русском языке — это имя существительное, имя прилагательное, имя числительное, местоимение...

Интуитивное мышление Мышление — это пси­хический процесс, обеспечивающий познание сущности предме­тов и явлений и самого субъекта...

ТЕРМОДИНАМИКА БИОЛОГИЧЕСКИХ СИСТЕМ. 1. Особенности термодинамического метода изучения биологических систем. Основные понятия термодинамики. Термодинамикой называется раздел физики...

Травматическая окклюзия и ее клинические признаки При пародонтите и парадонтозе резистентность тканей пародонта падает...

Подкожное введение сывороток по методу Безредки. С целью предупреждения развития анафилактического шока и других аллергических реак­ций при введении иммунных сывороток используют метод Безредки для определения реакции больного на введение сыворотки...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.015 сек.) русская версия | украинская версия