ЗМ-5. Політичні партії та виборчі системи

ПЛАН

НЕ 5. 1 Поняття, типи та функції політичних партій. Партії в Україні.

НЕ 5. 2 Партійні системи: поняття та типи.

НЕ 5. 3 Основні типи сучасних виборчих систем.

НЕ 5. 4 Взаємозв’язок форм правління, виборчих і партійних систем.

 

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки во­ни є ареною змагання політичних курсів, ідей, які вира­жають інтереси різних суспільних груп. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основ­них компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й прак­тичне значення.

 

НЕ 5. 1 Термін „ партія ” (від лат. рагtіо - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія – це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України „Про політичні партії в Україні ” політична партія визначається як „зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мисли­телів Стародавнього світу. Так, грецький мислитель Аристотель писав про боротьбу в VI ст. до н. е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великих землевласників, мешканців рівнини), параліїв (торго­вельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).

У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) та партією популарів (пред­ставники переважно сільських плебеїв).

У середні віки існуючі політичні угрупування - „партії ”- виступали тимчасовими об'єднаннями. Їх виникнення було нас­лідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади).

Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ран­ніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (від­стоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні.

Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мисли­телями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX сто­річчя М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р.Міхельс, Дж. Брайс та ін.

Послідовники теорії Ж.-Ж. Руссо про всезагальне благо розгля­дали партії як зло, як засіб роз'єднання суспільства, як вияв доміну­вання вузькогрупових інтересів над інтересами народу. Приблизно так само оцінювали роль партій й " батьки-засновники" Конституції США Дж. Вашингтон, О. Гамільтон та ін. Але навіть вони, а тим більше їх наступники, не могли не зважати на те, що люди мають відмінні політичні уподобання, у т. ч. й щодо таких засадничих понять як свобода, рівність, справедливість.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова пар­тія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний із ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. Із клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX–XX ст. сприяло декілька причин:

· формування елементів демократизму у сфері суспіль­ного управління, тільки система, що допускає різні думки (іде­ологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

· усвідомлення великими соціальними групами (бур­жуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

· розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення ви­борчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

Партії можуть виникнути:

· з електоральних структур: асоціацій з реєстрації ви­борців (Ліберальна і Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку конкурентних кандидатів (Республікан­ська і Демократична партії США);

· з парламентських фракцій;

· з ініціативи суспільних організацій: профспілок, еко­логічних, молодіжних рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської партії, створеної за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у 1899 р. У створенні вла­сних партій бувають зацікавлені й інші організовані корпора­тивні групи інтересів – союзи підприємств, аграрні об'єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи фор­мування партій. Залежно від того, як ініціюється створення, партії виділяють:

· шлях „зверху” – це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з пар­ламентських груп або партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

· шлях„зверху” – суттєву роль відіграють маси, які оріє­нтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

· комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держа­ви. В їх числі:

· активізація і інтеграція великих суспільних верств;

· артикуляція, тобто перетворення розмитих думок лю­дей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтере­сів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх офо­рмлення у політичні програми;

· політична соціалізація і формування суспільної дум­ки;

· розробка політичної ідеології і програм розвитку сус­пільства;

· рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр-міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

· мобілізація виборців на виборах;

· участь у боротьбі за державну владу через вибори;

· здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

· рекрутування нових членів партії.

Виходячи з перерахованих функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. З нашого погляду, головними напрямками діяльності партій є:

· вивчення механізмів виникнення та розв'язання протиріч суспільних відносин;

· розробка системи колективного обґрунтування та прий­няття рішень;

· вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

· створення національної інформаційної сітки та націо­нального інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв’язання;

· розробка методів діагностики стану громадського орга­нізму;

· формування та діяльність у міжнародній асоціації пар­тійних організацій, головна мета якої – узгодження загально­людських інтересів і механізмів розв'язання протиріч.

В цілому, вплив політичних партій на маси, а отже і завоюван­ня владних позицій у суспільстві, визначається такими чинниками:

– наявністю приваблюючих ідеологій, які визнача­ють цілі розвитку, відображають інтереси мас;

– організаційною оформленістю, мобільністю органі­заційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

– рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (лідерів, функціонерів);

– достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

– вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній істо- ричній ситуації;

– вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

– наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для опри­люднення її політики через засоби масової інформації.

Говорячи про настільки значну роль партій у політич­ному житті суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з початку 70-х рр. порушує питання про кризу партій. Під кризою розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії.

Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:

· зниження напруги соціальних конфліктів;

· послаблення класового розколу суспільства;

· зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок фрагментація класів та послаблення групової соліда­рності;

· конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули партії у здій­сненні таких функцій, як мобілізація електорату у період вибо­рчих кампаній, політична соціалізація і формування суспільної думки;

· падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди ча­сто голосують за імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;

· конкуренція з боку нових рухів і корпоративних стру­ктур, орієнтованих на вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити актуальні для неї культур­ні, естетичні, професійні, вікові, інші інтереси.

Але ставити питання про зникнення партій з політично­го простору було б передчасно. Суттєвий вплив на визначення партій у політиці робить держава. Вона може або піднімати, або при­нижувати статус партій, тим самим спрощуючи або ускладню­ючи їх діяльність. Відносини партій і держави, як правило, ре­гулюються законом, що гарантує їх права і обов'язки.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відно­сять:

· право висувати кандидатів на виборні посади;

· право на критику уряду;

· право вільно поширювати інформацію про свою дія­льність;

· право на свободу внутрішньопартійного життя;

· право на державні дотації і компенсації у період ви­борчих кампаній;

· право на володіння майном.

Найбільш загальними обов'язками партій є:

· обов'язок визнавати легальність існуючого ладу;

· обов'язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом. Сучасні політичні партії характеризуються структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє „партійний електорат”, „симпатики”, „меценати”.

Отже, основними ознаками політичних партій є:

· певна тривалість існування в часі;

· наявність організаційної структури;

· прагнення влади;

· пошук народної підтримки.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політич­ного вибору, визначає демократичну легітимність влади. У демо­кратичному суспільстві „західного зразка” політичні партії віді­грають роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де прий­маються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємо­дії між різними елементами „громадянського суспільства” та „правової держави”. Саме політичні партії та рухи відіграли провідну роль у переході від авторитарного до посткомуністичного управління після 1989 р. у Східній та Центральній Європі.

Типи політичних партій. Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д. Зокрема, існують вісім параметрів, які утво­рюють парадигму партії:

1. Інституалізація, тобто міра „вростання” партії у політичну систему. Вона визначається багатьма чинниками, зокрема три­валістю існування партії, зміною її назви і порушення органі­заційного континуїтету.

2. Статус в уряді. Мається на увазі керівництво урядом або просто участь у ньому. Дуже важливим вважається національний аспект, бо чим рівніше репрезентована партія за національними регіонами, тим вищий її урядовий статус, а також підтримка на виборах.

3. Соціальна підтримка. Йдеться про підтримку соціальними класами, групами, релігійними рухами, етнічними та релігійними спільнотами, міським та сільським населенням, а також окремими громадянами.

4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо власності на засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні, перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян, секуляризації суспільства, входження в блоки, національної інтеграції, ставлення до виборчих, громадянських прав та ін.

5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обмежене суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи чи її модернізація.

6. Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве забезпечення (джерела доходів), джерела поповнення членів партії та лідерів, зв'язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними.

7. Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності відповідних зв'язків, географічна поширеність і щільність організацій партії, частота зборів на місцях, зборів і з'їздів на рівні країни, інтенсивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних груп, централізованість влади в партії.

8. Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в її діяльності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста відданість партійній справі.

Французький політолог М. Дюверже називає партії парла­ментського і непарламентського походження. Для парла­ментських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сут­ністю життя.

М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недо­оцінюють значення парламентської системи правління. Американський політолог Р. Маркідіс ділить партії на авто­ритарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці „Політичні партії”(1951 р.). Масові партії об'єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв'язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеоло­гічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у вибор­чому процесі. Керівництво у масових партіях належить профе­сійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне „аморфне членство”, відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії – „переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду, перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі парті, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн „третього світу”, вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тоталітарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, „кухня ”прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує сувора дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість. У демократичних партіях, навпаки, допускаються фракції та фракційна боротьба, поділ членів партії на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусійних питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чинника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні – як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тоталітарні – „монополіс­тичними”, оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядку­вати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв'язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – відбір представників, які, у разі обрання, користуються „вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з „обмеженим членством” або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні полі­тичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні док­трини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об'єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

Поряд з вищесказаним існує також класифікація політичних партій за наступними ознаками:

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т. ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т. ч. Революційні), реформістські, консервативні, реа­кційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, ней­тральні або центристські (умовно, оскільки абсолютно нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, де­мократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціа­лістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демокра­тичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверені­тету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням відок­ремлюють національно-радикальні, національно-демо­кратичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Виникнення політичних партій в Україні відбувалося наприкінці 80 – на початку 90-х років XX ст. Сприят­ливі умови для цього створювала політика перебудови, яка з 1986 р. розпочалася в колишньому СРСР, куди вхо­дила й Україна.

Політичні партії в Україні виникали на хвилі масово­го невдоволення монополізмом КПРС у суспільно-полі­тичному житті, прагнення до вирішення соціальних проб­лем, що на той час дуже загострилися, а також до демо­кратії і незалежного національного розвитку. На перших порах діяльність громадських організацій і груп, які ви­никали, мала культурно-просвітницький зміст, спрямову­валася на сприяння перебудові. Вони заявляли, що висту­пають за послідовну соціалістичну демократію, але дуже швидко почали стверджувати, що їх метою є просто де­мократія. Першими організаціями культурно-просвіт­ницького і дещо політизованого характеру були Україн­ський культурологічний клуб у Києві, товариство Лева і молодіжний дискусійний політ клуб у Львові(1987р.). Невдовзі почали формуватися організації відкрито політичного спрямування.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за політичним спрямуванням в Україні діють партії – ліві, центристські, праві:

а) партії комуністично-соціалістичного спрямування: Комуністична партія України (КПУ), Прогресивна соціа­лістична партія України (ПСПУ), Соціалістична партія України (СПУ) та інші невеликі ліві партії;

б) соціал-демократичні партії: Соціал-демократична партія України (об'єднана) – СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП) та ін.;

в) ліберально-демократичні партії: Ліберальна партія України (ЛПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія промисловців і підприємців України (ПППУ), Партія регіонів (ПР), Всеукраїнське об'єднання „Батьків­щина” (ВОБ), політична партія Народний союз „ НашаУкраїна ”(НСНУ), Народна партія (НП), партія „Реформи і порядок” (ПРП);

г) консервативні партії: Народних Рух України (НРУ), Українська народна партія (УНП), Українська національ­на консервативна партія (УНКП);

ґ) християнські партії: Християнсько-демократична партія (ХДП), партія „Християнсько-демократичний со­юз”(ХДС), Республіканська християнська партія (РХП), Християнсько-ліберальна партія України (ХЛПУ) та ін.;

д) націоналістичні партії: Конгрес українських націо­налістів (КУН), Всеукраїнське об'єднання „Свобода” та ін.

Партії, які виникали в роки незалежності, нерідко не знаходили чітких соціальних адрес, а тому не могли ви­конувати функції посередника у відносинах між особою і владою. Це було спричинено передусім тим, що політич­ні партії утворювалися раніше, ніж склалися відповідні соціальні групи населення, інтереси яких ці партії могли б представляти в органах влади. Внаслідок цього виника­ли і претендували на домінування ерзац-партії, уособлю­ючи інтереси окремих груп у правлячій верхівці, легалі­зуючи акторів тіньової політики і тіньової економіки.

Влада і великі власники розглядали партії як фор­мальний, недосконалий і незручний компонент політич­ного устрою, який, однак, не можна відкинути, а тому його необхідно пристосовувати до своїх потреб, для об­слуговування вузькогрупових і приватних інтересів, ме­ханізм входження у парламент і здійснення в ньому ло­бістської діяльності (парламентські фракції). У прагнен­ні легітимізувати свої капітали, стабілізувати позиції у владі кланово-олігархічні угруповання максимально ви­користали інструмент партійного будівництва. У цьому процесі деякі українські вчені вбачають позитивний аспект, вважаючи важливим те, що клани політично офор­мляються, а легальна політика вигідніша, ніж тіньове лобіювання. Крім того, розвиток багатопартійної системи послаблює диктатуру державного апарату, бо в ньому з'являється політична конкуренція.

Істотний недолік більшості українських партій – не­достатньо розгалужена мережа партійних осередків на місця, відсутність їхньої активної співпраці зі своїми прихильниками і потенційними симпатиками. Не на ко­ристь їм численні внутріпартійні розколи. Велика кіль­кість партій об'єктивно породжує їх слабкість.

Розвитку партій, формуванню партійної системи в Україні сприяло конституційне узаконення їх діяльності, прийняття навесні 2001 р. Закону України про політич­ні партії.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в т. ч. і шляхом об'єднання на основі кіль­кох партійних структур. Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з ма­сами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем.

 

НЕ 5. 2 Велику роль у здійсненні політики, формуванні та функціонуванні політичної системи відіграє партійна система. Від її типу значною мірою залежать стабільність та ефективність полі­тичної системи, насамперед державних інститутів, тип полі­тичного режиму, механізм і ступінь розвитку демократії. В політологічній літературі даються різні визначення поняття „партійна система”. Система взагалі – це сукупність еле­ментів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними. Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники вважають, що до складу партійної системи входять не всі наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють легально. Інші наголошують на тому, що партійну систему складають лише ті партії, що прагнуть до влади, беруть участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчут­ний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, най­більш прийнятному, ґрунтується типологія партійних систем. Отже, партійна система – це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та поль­ським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі роз­різняє сім типів партійних систем: 1) однопартійна; 2) з пар­тією-гегемоном; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна; 5) поміркованого плюралізму; 6) поляризованого плюралізму; 7) атомізована. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізо­вана – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять партійних систем.

Є. Вятр розділив партійні системи на альтернативні й неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент. У межах цієї системи можуть бути:

— система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна партія або група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом;

— двоблокова система, в якій існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу;

— двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями системи.

В неальтернативній системі конституційні принципи або фактичне співвідношення сил приводять до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. Різновидами цієї системи можуть бути:

— система кооперації партій, яка характеризується блоку­ванням головних політичних партій і фактичним зникнен­ням дієвої опозиції;

—система партій національної згоди (або домінуючої партії), в якій існують численні політичні партії й ведеться боротьба за владу на виборах, але одна партія постійно домі­нує над усією політичною системою й неподільно здійснює владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу;

— обмежені партійні системи, в яких існують різні політич­ні партії і між ними здійснюється суперництво за політич­ний вплив, але влада перебуває в руках однієї політичної сили – найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна від партій і стоїть над ними;

— однопартійна система, яка виключає існування інших політичних партій, крім правлячої.

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: двопартійна систе­ма (біпартизм), багатопартійна система й „система двох з половиною партій”. Розглянемо докладніше окремі типи партійних систем.

Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів. Її різновидами Дж. Сарторі вважає системи поміркованого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему. Для системи поміркованого плюралізму характерні представництво в парламенті лише декількох партій, відсутність позасистемної парламентської опозиції, тобто таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті. Партійні коаліції можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого залежить стабільність уряду. Характерним прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабіль­них – Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламен­тарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Систему поляризованого плюралізму характеризують присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежу­вання між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної – зліва і справа – деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркова­ного плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох, у тому числі й позасистемних, політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує, як правило, до системи поляризованого плюралізму.

Багатопартійна система може функціонувати на дер­жавному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Така багатопартійна система визначається як двоблокова. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домі­нують два партійних блоки – демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуніс­тів – у лівій.

Двопартійною вважається система, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основні партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії. Типовий приклад двопартійної системи – США, де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії – Демократична й Республі­канська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії.

У деяких країнах основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забез­печує їй парламентську більшість і право формування уряду. Така партійна система дістала назву трипартійної, або „системи двох з половиною партій”. Вона функціонувала, наприклад, у ФРН, де поряд з основними партіями – Соціал-демократичною і блоком Християнсько-демокра­тичний союз / Християнсько-соціальний союз (фактично це одна партія) – в парламенті діяла нечисленна третя пар­тія – Вільна демократична, коаліція з якою забезпечувала одній з основних партій парламентську більшість і право формування уряду. Після об'єднання Німеччини роль такої третьої партії перейшла до партії зелених.

Однопартійна система у прямому розумінні цього слова – це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була, наприклад, Комуністична партія Радянського Союзу.

Проте однопартійна система не виключає існування й декількох партій. Головне, що тільки за однією з них постій­но закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої партії. Існують фактично однопартійні системи, замасковані під багатопартійність. У таких системах правляча партія-гегемон визначає розвиток усього суспільного життя, регла­ментує діяльність інших партій. Фактично однопартійними були, наприклад, партій