Економічне районування України і просторова організаціяВажливе місце у знаннях про регіональну економіку належить визначенню її териториальної структури, тобто визначенню системи регіонів та їх субпідрядності. Вирізнення териториальних одиниць є одним з важливих способів регіоналізації території. Найбільш поширеними регіонами, які охоплюють економічну діяльність, соціальні процеси, управління, є адміністративно-териториальні одиниці у складі автономної республіки, областей, районів, міст, селищ міського типу та сел. Зазначений поділ території України на регіони проведено відповідно до поставлених цілей адміністративного управління. Другою важливою групою териториальних частин (таксонів) в Україні є інтегральні економічні райони. Їх на Україні виділено 8: Донецький, Придніпровський, Східний, Центральний, Поліський, Подільський, Карпатський, Причорноморський. Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об’єктами економічного аналізу, прогнозування і частково державного регулювання. Сучасна мережа економічних районів України, запропонована Кабінетом міністрів, має такий склад областей: - Донецький (Донецька і Луганська області), - Придніпровський (Дніпропетровська, Запоріжська, Кіровоградська), - Східний (Полтавська, Сумська, Харківська), - Центральний (Київська, Черкаська, м. Київ), - Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська), - Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), - Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька), - Причорноморський (АР Крим, м. Севастополь, Миколаївська, Одеська, Херсонська). Донедавна економічне районування в Україні ґрунтувалося на інтересах колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. На основі цього поділу складали п’ятирічні плани, які мали другорядне значення і використовувалися численними міністерствами і відомствами для задоволення своїх інтересів. Тепер виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів ТВК, формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур та ін. Колишнє економічне районування втратило своє практичне і наукове значення. У ньому не враховувалася своєрідність доісторичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте райони все-таки розвивалися у певному напрямі господарювання, зберегли спільні риси розвитку і розміщення промисловості та сільського господарства. В Україні можна виділити три економічні зони: Західну, Східну та Південну із своїми характерними ознаками і напрямами економіки (табл.2.1). Це, власне кажучи, макрорайонування нашої держави.
Таблиця 2.1. Економічне районування України
Разом з тим для потреб господарського планування і пізнавальної мети слід виділити мезорайонування. Тому вже в 60-х роках О. Т. Діброва опрацював своєрідне економічне районування території республіки, виділивши 7 районів: Донбас, Промислове Подніпровя, Степне Причорномор'я, Лівобережний Лісостеп, Правобережний Лісостеп, Полісся, Західні області (до них віднесено 8 областей). Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як К. Г. Воблий, М. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, М. Д Пістун, О. І. Шаблій, А. Т. Ващенко, І. А. Горленко, Л. М. Корецький, С. С. Мохначук, В. А. Поповкін та ін. Останнім часом з оригінальною думкою про регіоналізацію (районування) виступив О. І. Шаблій. Він виділив на території України шість соціально-економічних районів. Під соціально-економічним районом він розуміє великий регіон України, територія якого тісно повязана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом — демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію. Його райони тісно пов'язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Він виділив такі соціально-економічні райони, як Західний, Центральний, Центрально-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний. В. А. Поповкін пропонує таке макроекономічне районування України: 1. Центральноукраїнський район (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або Київське Полісся і Середнє Подніпров'я). 2. Донбас і Нижнє Подніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області). 3. Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області). 4 Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим, або Північне Причорноморя та Крим). 5. Західно-Український (Рівненська, Волинська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області, або Волинське Полісся, Поділля та Українські Карпати). Це макрорайонування території України можна використати для регулювання основних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці, а також для науково-аналітичних прогностичних цілей. Такий поділ ґрунтується на історичних, економічних і соціальних факторах, спільності перспективних інтересів і напрямів розвитку економіки. Водночас у сільськогосподарському виробництві виділяють такі зони і райони спеціалізації: Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, Передгірські й Гірські райони Криму, Передгірські й Гірські райони Карпат, зони великих міст і промислових центрів. В Україні здійснюється так зване генеральне районування території для прогнозування, вироблення і реалізації комплексних програм, опрацювання територіально-виробничих програм окремих територій. Виділяються своїм оригінальним підходом і особливим аналізом мережі економічних районів, розроблені такими вченими, як М. Д. Пістун і Ф. Д. Заставний. Запропоноване ними економічне районування має невеликі розбіжності щодо Волинського та Чорноморського економічних районів. Це так зване мезорайонування України. Слід зазначити, що нами прийнято районування згідно з мережею економічних районів В. А. Поповкіна. Проблеми економічного районування у перспективі в зв'язку з переходом до ринкових відносин, проголошенням суверенітету нашої країни значною мірою загостряться і розвиватимуться іншим шляхом. Наприклад, уже тепер у Східній економічній зоні виникає проблема зміни структури народного господарства, значного розвантаження цих економічних районів від галузей важкої та хімічної промисловості; будуть ліквідовані нерентабельні підприємства, виникнуть нові галузі і, можливо, навіть цілі галузі спеціалізації у зв'язку з розвитком кооперації, вільних зон торгівлі. Не менш складні проблеми виникнуть у західних економічних районах, де є надлишок трудових ресурсів, особливо жіночих. Тому набудуть розвитку окремі галузі легкої та харчової промисловості, народні промисли. Водночас необхідно взагалі враховувати певні перспективи подальшого розвитку і розміщення економіки. Тому перегляд мережі економічних районів у період переходу до ринку потребуватиме формування не тільки наявних, а й перспективних економічних районів. До того ж зміниться фактично сама концепція виділення мережі економічних районів. Третьою групою териториальних таксонів можуть бути регіони різних типів, які виникли в останній період. Серед них такі, як єврорегіони „Буг” та „Карпатський”, прикордонні регіони з Росією, які активно залучаються до процесу формування економічних транснаціональних відноси. Крім того, виділяють регіони, що мають статус вільних економічних зон, зон пріоритетного розвитку чи особливого фінансування, проблемних територій (Чорнобильстка зона, депресивні території, тощо). Серед просторових форм організації господарства існують різні типи териториально-виробничих комплексів, які за своєю суттю є териториально-виробничими частинами господарства країни. До них належать промисловий пункт, промисловий центр, промисловий вузол, агломерація, спеціалізований район (зона). Елементарним об”єктом виробничо-териториального поділу території єпромисловий пункт, який формується на базі певного виробництва і розміщенного біля нього населення. Так сформувались промислові пункти населення (наприклад, шахтарські поселення). Більш складними просторовими формами організації господарства є промисловий центр і промисловий вузел. Якщо в промисловому центрі може поєднуватися кілька промислових підприємств однієї або різних галузей, то до промислового вузла можуть входити кілька населених пунктів зі спільними об”єктами інфраструктури. Їх компактне розіщення на невеликій території утворює териториально-виробничий комплекс як спецефічну регіональну економічну частину гоподарства. Ще більшими за площею та потужнішими за виробничим потенціалом є промислові агломерації і промислові райони, до складу яких входять териториально- виробничі комплекси нижчого рангу. Ці териториальні форми є результатом високої териториальної концетрації господарства і населення, виробничих і невиробничих видів діяльності та різноманітних функцій. Наявність на території країни різних типів териториально-виробничих комплексів ведуть до формування просторової структури господарства. За особливостями териториальної концентрації виробництва формуються агломераційні регіони, що характерно для Добасу і Придніпров”я; регіони з рівномірним розміщенням промислових вузлів як ядер регіонального розвитку. Це характерно для Північного Сходу, Поділля. Формуються регіони розрідженного розміщення промислових центрів, наприклад, у межах Полісся. Таким чином, на території України сформувалась складна система регіонально-економічної будови, яка характеризується як просторово-горизонтальними відносинами, так і просторово-вертикальною субпідрядністю, яка притаманна для адміністративно-териториальних таксонів.
|
