Е. Проповідь

 

1. Проповідь, що виходить у наші дні поза межі «красної літератури», ще належала до неї в часи бароко. Мало того, це був один із найважливіших та найулюбленіших літературних Гатунків. Та типи проповіді були дуже різноманітні; характерні для бароко три типи, що й собі розпадаються на дрібніші «підтипи»; це проповідь, що нав’язується безпосередньо до св. Письма, проповідь моральна та проповідь панегірична, похвальна. Розуміється, суть проповіді не лише в її темі, а і в формі. Форма барокової проповіді наближається до форми інших літературних ґатунків. Проповідник мав на меті вразити слухача, вдарити по його розуму або почуттю, — це потрібне було і для того, щоб розворушити увагу, і для того, щоб цю увагу утримати: слухач у ці неспокійні часи був зайнятий іншими, нецерковними інтересами, мав уже досить широку сферу світського життя, що не перебувала під контролем церкви. Цим з’ясовується любов проповідників бароко до ориґінального, вражаючого, до ефектів та «сенсацій». Пізнє бароко виробило навіть певний тип дотепної, гострослівної, парадоксальної проповіді (за італійською її назвою «кончето-проповідь»).

Майже всі ці форми проповіді прийшли і на Україну, але історики літератури не раз закидали проповідникам те, що вони проповідували цілком у дусі свого часу! Українські проповідники, як і західні, не всі одного типу. Це з’ясовується не лише їх особистими симпатіями, але й тим оточенням, у якому вони виховувалися та працювали: важко вимагати від проповідника доби розквіту бароко, щоб він тримався літературних норм старих часів, і зовсім неможливо, щоб він задовольняв смаки її чи 20 віку! Важко вимагати від проповідника, що промовляв для ченців, щоб він нападав на селянське або панське пияцтво. Ще важче вимагати від проповідника, що проповідував при гетьманському або царському дворі, щоб він говорив про хиби в житті широких мас. Найбільше діставалося дотепному Стефанові Яворському, що проповідував у стилі «кончето»; як легко бачити, закиди йому є з погляду його часу зовсім несправедливі.

Українська література має велику друковану спадщину проповідей, на жаль, багато з них друковано в Москві, та мова їх дуже позмінювана російськими коректорами. Але відомо й чимало писаних проповідей тих самих проповідників, видрукуваних цілком поправне. Ми не можемо розглядати всю різноманітність типів проповіді та всі їх стилістичні прикмети.

2. До початків барокової проповіді належать проповіді Кирила Транквіліона Ставровецького «Учительноє євангеліє» (1619, передруковано 1696).

Сама назва показує, що проповіді ці нав’язуються великою мірою до св. Письма. Але безпосередній зв’язок з письмом послаблено тим, що проповіді присвячені святам та «угодникам». Мова підкреслено висока, слов’янська. Про належність автора до нових часів свідчать, крім згадки про «аріян» та «кальвінів», деякі цитати з «чужих» авторів (латинських) та ще деякі риторичні прикраси, зокрема — виклики та звертання до святих як до присутніх осіб з запитаннями та навіть закидами: «О, Петре! що твориш? Гдіже нині твоє оноє дерзовеніє?» Інші проповіді Ставровецького, призначені для читання, знаходимо в його «Перлі многоцінному» (1646, 1690). Проповідь на смерть о. Л. Карповича, яку виголосив Мелетій Смотрицький 1620 р. показує, що вже тоді були інші напрями в проповіді: Смотрицький вражає слухачів твердженням, що є цілих п’ять різних форм життя та смерті (1. живот прироження та смерть прироження, 2. живот ласки та смерть гріха, 3. живот змислів та смерть цнот. 4. живот житейський та смерть ізступлення — екстази, в яких праведники, спілкуючись з Богом, «самім собі не бувають притомними» та 5. живот слави і смерть ґеєнни — в другому житті), та прикладає цей поділ до життя покійного О. Леонтія. В проповіді, яка в окремих частинах є панегіриком, а в кінці — молитвою, знайдемо численні асонанси (алітерації: «побожне пожилий»), рими («надари... і осмотри», «змогаєш... заживаєш»), помітно ритмізовану мову. Ці риси вже дають відчути стиль пізнішої барокової проповіді.

3. Основоположником барокової теорії проповіді на Україні був І. Ґалятовський (хоч уже в проповіді Петра Могили 1632 року зустрічаємо розвинений пізній стиль), що видав «Ключ розумінія» (1659, 1663, 1665) та теоретичну «Науку, альбо спосіб зложення казаній» (1659, 1660 і т. д. з чималими доповненнями). Він подає поради до вибору теми (щоб «повабити людей до слухання»!) і, хоча нав’язує свою науку до традиції св. отців церкви та вимагає ортодоксальності змісту, але вимагає, згідно з духом часу, «пропозицій... мудрих та дивних, часом веселих, часом смутних, котрі людей барзо охочими до слухання чинять». Крім матеріалу з отців церкви, він вимагає вживати «гісторій і хроник», книг «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зіллях, каміннях і розмаїтих водах» та «казань розмаїтих казнодіїв теперішнього віку». Досить проста, за Ґалятовським, схема побудови проповіді наповнюється в його власних проповідях різноманітним матеріалом, що вживається або як приклади (історичні та інші оповідання), або для різнорідної метафорики, для різних порівнянь. Ми вже знаємо характер таких порівнянь із емблематичних віршів. Ґалятовський порівнює, напр., Старий та Новий заповіти з обома бігунами неба. Майже всі типи наукових творів, про які він говорить, він справді вживає і в своїх проповідях. Деякі проповіді будує за логічними схемами; цитує численних античних та новітніх західніх авторів. Різноманітні й відгуки на події сучасності: його, зокрема, непокоїть «війна домовая» — він, між іншим, розповідає байку: «Єдного орла пострілено стрілою, а гди позрів орел на ту стрілу, побачив на ній пера орлії, і почав мовити: не жаль мні, же мене б’єть тоє дерево і желізо, але жаль мні, же мої ж пера орлії орла б’ють мене» (це цитата з Арістофана).

4. Значно складніший стиль сучасника Ґалятовського Антонія Радивиловського (його збірки казань «Огородок Марії Богородиці» (1676), та «Вінець Христос» (1688), та рукописні проповіді), в якого, проте, одночасно зустрічаємо помітне наближення до сучасності та до народної літератури. Проповіді його почасти забарвлені моралістично. Радивиловський уживає численні «приклади» із «Римських історій» та «Зерцала», з «Варлаама та Іоасафа», з польських джерел та, здається, навіть з «Декамерона» (X, 1). Типова для Радивиловського гумористична «модернізація» старовини: «Мойсей, гетьман люду Ізраїльського, хотячи військо своє... полками рушити, ушиковавши оноє, а вдаривши в бубни, труби, наперед казав піднести значок полка»; Іоан Богослов «секретар неба», Іоан Хреститель — «маршалок Господа» і т. д. Він часто говорить про «герби та клейноди» святих: «святий архистратиг Михаїл, іж в оній валечній першій в небі з Люцифером потребі набув мечем звитязства, прето... дан (йому) за герб меч». Зустрічаємо в нього численні приповідки, почасти перекладені з латини, почасти народні: «якоє одіяння, такоє і пошановання», «іскра лихая... і поле вижигаєть і сама потім гинеть», «тонучий хватається й меча», «псу битому тільки покажи кий, аж зараз утікаєть», «смільшая... баба за стіною, нежели рицарь у полі», «у сироти тогді празник, коли кошуля білая», «який пан, такий і крам», «голий розбою не боїться» і т. д. (численні приповідки — також у віршах ієр. Климентія). Радивиловський любить драматичні сцени, діалоги: Діва Марія розмовляє з ангелом; Радивиловський питає сам себе та відповідає; він ставить питання та робить закиди святим: «Ах, Апостолове! такая ж то ваша противко Христу Спасителеві, учителеві вашому, милость! такая вірність, же в нещастю і злім разі всі єго оставуєте! О Петре! де оная твоя обітниця: Господи, з тобою готов і в темницю і на смерть іти, коли юж ся починаєш запирати Господа своєго? деж, Фомо, оная твоя одвага...?...не всі мовили: Господи, се ми оставихом вся і вслід тебе ідохом? чему ж тепер не ідете за учителем своїм? чему Єго самого оставуєте в руках неприятельських?». Радивиловський любить картинність: він описує урочисте привітання Троїці ангелами або зустріч Христа у небі і т. д. Він любить символіку та емблематику, але поруч із цим дуже часто відгукується на сучасність: національні та соціальні ноти в його моралістичній проповіді рясні. Він звертається до козаків: «Припомніте себі своїх стародавніх предків, гетьманів, полковників, сотників, осаулів і інших молодців добрих, Запорожців, як з тим поганином отважне морем і полем вальчили... яко їх много на плацу клали, яко много в неволю брали!»; він відгукується на події руїни; «Що то чинять богатиї і сильниї, ґди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших і подлійших над себе людей стискають? Яко риби великіе меньших рибок пожирають». «Винесеть Бог кого на старшинство, обдарить мудрістью, шляхетністью, багатстви, то уже ся подлому чоловіку не чинить братом, але господином». «Єсли женщина єсть багатая, — она челядку будить до роботи... Єсли зась убогая, мусить бідная встати, а, оставивши в дому дитя своє, пійти,... де би (могла) осмачок який заробити альбо випросити у кого на поживіння своє».

5. Над загалом простим стилем Радивиловського підноситься пишний стиль пізнього бароко: проповіді Лазаря Барановича («Меч духовний» (1666, 1686) та «Труби словес проповідних» (1674, 1679), св. Дмитра Туптала та Стефана Яворського (друковані пізніше).

Дмитро Туптало, щоправда, лише почав свою проповідницьку діяльність у пишному символічному стилі. В проповіді на похороні Ін. Ґізеля (1685) він порівнює Ґізеля з стовпом Соломонового храму, а Соломонів храм з Печерським монастирем. Порівняння він проводить у всіх деталях. Пізніше його проповіді не такі багаті на символіку, але часто сповнені драматизму: проповідник мав бути майже актором, щоб добре прочитати довгі розмови, напр., Авраама з Богом; проповідник розмовляє з ап. Петром та Павлом, з Іоаном Богословом, з Давидом, виправляє його псалтир, із слухачами; його проповіді збудовані з довгих періодів, з численними паралелями та антитезами. Будова (композиція) складна: є довгі ряди запитань, на які відповідають окремі частини проповіді; іноді штучна символіка (напр., про різні символічні значення води, яку св. Дмитро пропонує слухачам «вмісто водки для апетиту»; або про символічне значення різних дерев, що з них за апокрифічною традицією зроблений був хрест Христа — кипарисове, кедрове, «фінікове»; про різні види хліба). Іноді широкі картини, напр., традиційна в бароковій літературі картина життя як моря, яку зустрінемо і в Сковороди. Або символічне витлумачення імені Адам, як «мікрокосмосу» — «малого всесвіту». Це зразу дає авторові проповіді план її будови.

Св. Дмитро любить вразити слухачів чимось незвичайним: модерними образами в викладі біблійного тексту, античними анекдотами; серед діалогів зустрічаємо в одній проповіді розмову проповідника з мертвими. Як і в своїх віршах (див. V, В), він залюбки вживає слова, що алітерують або звучать подібно одне до одного; напр., «при ча щайся ча сті чаші Господні», «п асяше свинія і свин ською пи щєю пи ташася», «ві тру і во лнам во ставшим», «о злат ослове, злато глаголиве, златоусте Иоанне, злат ими твоїми уст ами...». Нерідко мова синтаксично ритмізована.

Але св. Дмитро в своїх проповідях вміє подати й добре сформульовані богословські або моральні думки. Ще частіше зустрічаємо гарні та зворушливі картини, освітлені м’яким гумором: така картина народження Христа, у вертепі «все люде святії», «кругом сили небесниї концерти воспівають, а хором управляєть св. архангел Гавриїл, бія такту неувядающою і в зимі лилеєю». Але святий міг і вдарити своїми проповідями по серцях: він перед очима царя Петра змалював картину бенкету «царя Ірода» з участю поганських богів, Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на звички та заняття царя. Зворушлива і найліпша його проповідь, що нагадує відомий сон Сковороди: «царство небесне» прийшло на землю, але там воно не знаходить собі місця: в царській «сокровищниці... узріло... многая багатства неправедная, собранная од грабленія, од обід і сльоз людських»; пішло воно до купців, та побачило обман, брехню; пішло в «прикази», там «судія мирная словеса глаголеть, а душа єго помишляєть зло»; пішло на веселий бенкет, але він закінчується сваркою; пішло в церкву, побачило там неувагу, непобожність, не лише в народу, але й у священиків; пішло тоді царство небесне на село, побачило бідаків, голодних, засуджених судом, плачучих, «воздихающих», — «то видя небесноє царство возлюбило на селі жити:... сей покій мій, зді вселюся». Таких перлин українського проповідницького вміння у св. Дмитра є кілька. Але й тут бачимо типовий бароковий стиль: викінченість форми, повторення, паралелі, антитези, «риторику» і бажання вразити слухача ориґінальним формулюванням думки. Це все стиль «кончето». На проповідях Дмитра бачимо найвиразніше, що це барокове вбрання не повинне закривати глибину змісту та зворушливості образів і думок.

6. Найвизначніший представник пишної барокової проповіді — Стефан Яворський. Яворському належить одна з численних українських барокових «піїтик», «Риторична рука», де знайдемо десятки (59) тих «тропів та фігур», що їх уживав залюбки і сам автор (до речі, ці прикраси самі зовсім не походять з часів бароко, а належать ще античній поетиці). Справді проповіді Яворського «переобтяжені» прикрасами. Проповіді його збудовані часто на розвинених метафорах. Так, проповідь про св. Миколая збудована на порівняння його з олтарем церковним. Яворський розглядає олтарі, що згадуються в Письмі; матеріал, з якого зроблені ці олтарі, має символічне значення: золото символізує любов, мідь — «громогласність», «негніюче дерево» — чистоту, камінь — мужність та терпіння, земля — «смирениє». Усі символи прикладаються до життя св. Миколая. В інших випадках порівняння досить несподівані: св. Діва або 12 апостолів порівнюються зі знаками зодіака, св. Дух з вином тощо. Яворський уживає і окремі порівняння, приклади (часто античні), запитання та діалоги, він любить гру слів (часто латинську), співзвуччя («не гніющее не тлінной чистоти дерево», «мисл ен ная мас ли на»), рими (вкоренити і вщепити, заключенний:: насадженний), та навіть вставляє в проповідь здебільшого дворядкові вірші. Будова його речень базується на паралелізмі чи антитезах («Ти труждаєшся, а ми трудами твоїми почиваєм. Ти на смерть устромляєшся, а ми тім од смерти свободні. Ти мало спиши, а ми безсонницею твоєю і всипляємся...» і т. д.). Любить він і напівгумористичні порівняння: «герб агнца» — «привилея з самой канцелярії небеськой», «Ной єсть первим адмиралом і водного пути із’явителем. О Ноє! о преславний адмирале! О коликоє імами воздати благодареніє за твоє од Бога данное мастерство...»; до Бога він звертається: «О аптикарю небесний, коль дивна у Тебя алхимія, коль чудесна у Тебя аптека, которая і самиє яди в лікарства претворяєть і самую львовую лютість в сладість проміняеть і самую жовч манною творить». Зміст порівнянь часто традиційний — життя єморе: «Що єсть грішник, аще не море Чорноє, беззаконіє очорнілоє, дна і мірі гріхам не імущеє, гордим волненієм дмящеєся, вітрами духов злоби колеблемоє, горість і сланість гріховную в собі содержащеє, китов адських поглощающих преісполненое». «Пловущим нікогда в кораблі купцям пребогатим, найдеть страшная буря, начнуть волни о корабль штурмувати, страх на всіх велик, погрязновеніе корабля близько, смерть тут пред очима...» — На жаль, проповіді Яворського видано в Москві та позмінювано мову і вибрано переважно панегіричні його проповіді. Тимчасом Яворський знайшов і для царя Петра порівняння, подібне до порівняння, що його вжив св. Дмитро: це бенкет Валтасарів! Правда, це місце проповіді Яворський викинув, коли говорив проповідь, яка має тему, подібну до проповіді св. Дмитра про царство небесне: проповідник шукає правди, та ніде її не знаходить: «Хотів я її шукати ту, в Москві, а мені дехто сказав, що здалека минула город, знати, що боялася або кнута, або плахи, або каторги».

В кожному разі проповідь Яворського репрезентує для нас певний стиль барокової проповіді та є в своєму роді дуже майстерна.

7. Певний опір пишна барокова проповідь знайшла в іншого представника барокової проповіді, у Феофана Прокоповича. Він був проти штучної схематизації, проти театральності проповідницького стилю. На жаль, його проповіді, що видані, вибрані однобічно: це все панегірики Петрові І. Він вимагав повчального змісту, але більшість його проповідей, що нам відома, взагалі не має релігійного змісту; це власне політичні промови. Але і в них знайдемо рясне вживання всіх риторичних прикрас, вони вимагають від проповідника також театрального жесту та декламаційної вимови. Відрізняються вони від проповідей напряму Яворського здебільшого послабленням метафорики та символіки.

Ще простіші за змістом і тематикою здебільшого суто релігійні проповіді скромнішого українського проповідника Гаврила Бужинського, що мають значення для історії української проповіді головне через те, що видано їх добре з рукопису з збереженням властивостей мови.

Майже невідомі (за кількома винятками) проповіді С. Тодорського, улюбленого проповідника при дворі цариці Єлисавети. Вони цікаві й тим, що автор їх перебував під чималим впливом західних, німецьких містичних течій.

Послаблення пишності зустрічаємо і в проповідях Кониського.

До другої половини 18 сторіччя належать і дві проповіді-виклади Сковороди: в них він, як у вступних академічних викладах, намітив основи свого містичного світогляду. Але при всій філософічності їх змісту форма їх ще традиційна барокова: автор хоче вразити слухачів, щоб цим привернути їхню увагу до своїх думок. Ось як почав він першу проповідь-виклад: «Весь мир спить, та ще не так спить, як о праведнику сказано: аще падеть, не розбіється... Спить, глибоко, протягнувшись... А наставники, пасущиї Ізраїля, не тілько не пробуживають, но ще поглаживають: спи, не бійся, місце хорошоє, чого спасатися...» Другу проповідь, де він намічає свою думку про «обоження», починає з картини даремного шукання Правди, Христа в усьому світі: «Не смислим, де іскать... Многиї іщуть Єго в єдиноначальствіях Кесаря Августа, во временах Тиверієвих... НЂсть здЂ! Многиї волочаться по Єрусалимах, по Йорданах, по Вифлиємах, по Кармилах, по Фаворах; нюхають між Євфратами і Тиграми... НЂсть здЂ, нЂсть! Многиї іщуть Єго во високих мирских честях, во великоліпних домах, во церемоніальних столах... Многиї іщуть, зівая, по всеголубім звіздоноснім своді, по сонцю, по луні, по всім Коперниковим мирам... Іщуть в довгих моленнях, в постах, в священичеських обрядах... іщуть в деньгах, в столітцім здоров’ї, в плотськім воскресенні... НЂсть здЂ!» Стилістика Сковородинських проповідей традиційно барокова, маємо тут звертання до слухачів, діалоги, гумористичні звороти (див. у вищенаведених цитатах), символіку, ще сміливішу та ще вразливішу для слухачів, ніж символіка інших проповідників, зустрічаємо антитези та парадокси.

Так українська проповідь залишалася майже 200 років у межах барокової традиції. В 19 сторіччі проповідь вийшла поза межі красної літератури, її впливи на літературу тому мінімальні. Літературно-історична наука ще дуже мало зробила для її дослідження. Скарби української барокової проповіді — формальні та духові — ще чекають на увагу нашого покоління.