Є. Історична література

 

1. Так саме, як і проповідь, історіографія часів бароко ще належить до красної літератури. Може, лише суто хроністичні твори мають іншу функцію, аніж суто літературну. У кожному разі ще 1670 р. густинський ієромонах Михайло Лосицький у передмові до хроніки міг згадати Гомера як попередника праці хроністів 17 ст., щоправда, Гомера не лише як поета, а й як патріота.

Добрим свідченням про вартість та значення барокової доби в цій галузі є вже сам факт, що історична праця була інтенсивною, що кількість історичних творів різного типу була чимала та що в цих творах маємо майже завжди певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов’янській, іноді — в православній ідеології, але без нього не обходиться, здається, ані один історичний твір українського бароко.

Деякі твори ще нав’язуються до старої літописної традиції: на початку сторіччя (коло р. 1621) переписано Іпатівський літопис (т. зв. Поґодінський список), але ще 1670 р. в густинському монастирі постає т. зв. «Густинський літопис», що близький до старого літописного типу. Протягом віку постають численні хроніки, діарії та записки (деякі втрачено). Не будемо на них зупинятися. Цікаві для нас вони лише почасти, оскільки в них відбивалися літературний смак та ідеологія часу. Крім суто історичних записок, треба згадати ще автобіографію, яка розвивається на тлі не стільки політичних, скільки церковних подій та цікава тим, що подає певну характеристику суб’єктивного розвитку автора. Це — діяріюш Атанасія Филиповича (коло 1645 р.). Теж ориґінальний тип записок репрезентує подорож В. Григоровича-Барського по святих землях (перед 1745 р.). Якщо приєднаємо ще кілька діаріїв та записок, що спеціально присвячені не історичним подіям узагалі, а переживанням окремої особи, то побачимо, що цей за часів бароко улюблений жанр автобіографії, на Україні не дуже розповсюджений: це знову зв’язане з занадто помітним духовним забарвленям освічених верств на Україні та зі слабкістю суто літературних світських інтересів.

2. Літературну обробку дістали кілька найславніших творів, що звуться «літописами», але від типу літопису дуже відхиляються. Перший з них є Літопис «Самовидця» (якого ім’я й досі з певністю встановити не вдалося). Він обіймає часи до 1702 р., але перша його обробка постала, певно, десь після 1672 р. та доходила лише до 1674 р. Дуже мальовничий стиль автора з гарними описами та іноді досить напруженим драматизмом оповідання, з досить простою мовою, близькою до народної (зустрічаємо приповідки), є, власне, літературною маскою: автор не лише добре заховав за нею свою особу, так, що її не з’ясовано й досі, але закрив історично-епічним стилем також і в єстві дуже тенденційний виклад подій з погляду монархічно-шляхетського. Ось приклад мови Самовидця: «І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню військ коронних і гетьманів, зараз почалися купити в полки не тілько тоє, которіє козаками бивали, але хто і піди козацтва не знав... На тот час туга великая людем всякого стану знатним била, і наругання од посполитих людей, а найбільше од гультяйства, то єсть од броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів»...

3. Не закриває свого обличчя та своїх тенденцій під маскою об’єктивного літописця автор другого видатного історичного твору, Григорій Граб’янка. Хоч писав він після 1709 р. та починає свою історію України аж від самих її початків, проте головна його тема — Хмельниччина — єдина частина, що літературно досконало оброблена, та почасти ще деякі сторінки, присвячені особам чи подіям, до яких автор має симпатію або інтерес. Граб’янка користувався не лише українськими джерелами, а й польською (польською та латинською мовами) літературою та західними письменниками (Пуфендорф) і не замовчує цього факту. Стилістично Граб’янка посередньо та безпосередньо йде за ідеалом барокового історичного стилю — римськими істориками, зокрема — Лівієм. Мова Граб’янки належить до «вищого» стилю, аніж мова Самовидця.

4. Найвизначніший та найбільший твір третього «літописця» українського бароко Самійла Величка; частини його, щоправда, втрачені, так що «Літопис» його доходить до 1700 р., хоча автор, здається, довів його до 1720 р. Величко навіть розвиває в передмовах до 1-го та 2-го томів Літопису деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної «методології». Джерела Величка не менш різноманітні, аніж Граб’янкові (так само Пуфендорф, з поетів Тассо), а вплив стилістики римських істориків у нього ще більший, аніж у Граб’янки. Величко вкладає в уста своїх героїв короткі або довгі промови, складені за зразком промов у творах латинських істориків. Стиль Величка відчутно змінюється залежно від предмету його трактування: можна говорити про різні шари його стилю, — «високий» стиль, то нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, у патетичних місцях «Літопису»; там, де Величко висловлює свої погляди, стиль значно простіший; ще простіший, але й поетичніший він там, де Величко подає описи подій. Ця різноманітність стилю нагадує старі українські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись збірками, енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка: він подає тут численні вірші відомих (І. Величковського) та невідомих поетів, здебільшого історичні та політичні; він наводить панегірики та нагробні написи (епітафії) тощо. Твір Величка насамперед для нього самого не тільки літературний, а й історичний, тому зустрічаємо тут і документи та вибірки з джерел, перекази інших тощо. Ось меланхолійний опис у Величка України по руїні:

 

«Поглянувши..., видіх пространниї тогобочниї Україно-малоросійськиї поля і розлеглиї долини, ліси і обширниї садове і красниї дубрави, ріки, стави, озера, запустілиї, мхом, тростієм і непотребною лядиною заросшиї... Пред війною Хмельницького бисть акі вторая земля обітованная, медом і млеком кипящая. Видіх же к тому на різних там місцях много костей человічеських, сухих і нагих, тілько небо покров себі імущих і рекох в умі — кто суть сия?»

А ось зразок оповідання:

 

Військо Сірка «рушило вгору Дніпра до Січі своєї, маючи множество всякої здобичі кримської, і ясиру татарського з христіянами в неволі кримської бувшими тринадцяти тисяч. Отдалившися теди Сірко зо всім військом і користьми од Криму у миль кільконадцять, і станувши нігдись в приличном місцу на попас полудневий, велів одним козакам по достатку каші варити, жеби для них і для ясиру могло стати оної, а другим велів ясир надвоє розлучити, христіян осібно, а бісурман осібно»; частина християн побажала повернутися до Криму: «Одпустивши теди оних людей до Криму», Сірко, «взошедши на могилу там бившую, смотрів на них потіль, покіль не стало їх видно: а ґди увидів їх непремінноє в Крим устремлениє, тогда зараз тисячі козакам молодим велів на кінь всісти, і догнавши всіх... на голову вибити і вирубати». «Мало зась погодивши, і сам Сірко на коня всів і скочив туди, де єго ордонанц совершався скутком..., до мертвих трупів вимовив такиї слова: «Простіте нас, братія, а самі спіте тут до страшного суду Господня, нежели бисте міли в Криму между бісурманами розмножитися на наші христіянськиї молодецькиї голови, а на свою вічную без хрещення погибель».

Загалом літопис Величка дає нам надзвичайно цікаву картину інтересів, стилю, переживання та думання людини українського бароко. Щодо цього він (менше — Граб’янка) заміняє нам ориґінальне українське повістярство, яке за часів бароко, як ми бачили, мало розвинулося.

5. Не бракувало поруч із «Літописами» і спроб історичного синтезу, тобто спроб історії України як наукового трактату. Суто літературне значення з них мають не всі. 1672 р. Теодосій Сафонович, київський професор, склав «Кройнику з літописців стародавніх», а саме — староукраїнських та польських. Ця «Кройника», хоч літературне вміння її автора невелике, має певну літературну мету: інформацію всіх, «хто родився в православній вірі», про розвиток України, який привів її до сучасного її стану. Значно перевищує досконалістю літературної обробки працю Сафоновича «Синопсис» (приписувано раніше Ін. Ґізелеві), що з’явився 1674 р., а вже 1678 та 1680 р. був перевиданий і перевидавався ще щонайменше 25 разів (ще 1861 р.). Історію тут подано переважно українську; російська подається лише як певне доповнення до заґальної картини та з великими прогалинами. В дусі «слов’янофільства» та історичного універсалізму бароко історія слов’ян починається ще з античності, автор подає (фантастичні) етимології історичних імен та назв, узгляднює слов’янське поганство та народні стародавні звичаї. Що в Києві свідомо намагалися подати історичний синтез української історії, доводить той факт, що й пізніше, 1682 р., був складений (Кохановським) «дальший» твір, «обширний синопсис», який, щоправда, залишився лише великою збіркою матеріалу.

6. Той історичний синтез, що справді подає з національного погляду суцільну картину української Історії, належить уже до побарокової епохи: це славнозвісна «Історія Русів», яка доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до «Історії» зве її «Літописом», який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який нібито передав її Гр. Полетиці; пізніше — самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, уже на початку 19 ст. з ініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду. Автор «Історії Русів» послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме: політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоча й про останнього він говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи; (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карл XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім — Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його справжній «літопис», слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди, залишилися без певного зв’язку з цілим. Мова «Історії Русів» вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи — випадкові. Твір можна мовно прилучити до «української школи» в російській літературі, вершком розвитку якої була пізніше творчість Гоголя. Зв’язки з стилістикою барокової української історіографії тут досить сильні, але стиль загалом наближається до «класицизму» (див. розділ VI-ий).

7. Національне значення барокової історіографії безсумнівне. Не менше і літературне: вся українська історична поезія та белетристика користується як джерелами бароковими історіографами: Шевченко будує «Гайдамаків» на «Історії Русів», Куліш у «Чорній раді» — на Граб’янці тощо. Немає сумніву, що багато важать і ті твори української барокової історіографії, що писані польською або латинською мовою; найбільше — писаний польською мовою та польськи орієнтований літопис Єрлича; так само заслуговують уваги й відомості про Україну в чужих літературах, які великою мірою походять з українських джерел. Обробити цей матеріал з погляду історично-літературного — завдання майбутнього.