В. Віршована поезія
1. Віршовану поезію староукраїнську забули, мабуть, через «перестарілість» мови, а ще більше — віршової форми. Почалося віршування на Україні, як ми бачили (IV. Е), безпосередньо перед початком барокового періоду. Під впливом польського вірша український прибрав у часи бароко «силабічну» віршову форму — ритм вірша утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою, як і в поляків «жіночою», тобто з наголосом на передостанньому складі, лише винятково допускалися рими «чоловічі», з наголосом на останньому складі, та «дактилічні», з наголосом на третьому від кінця складі. Ось приклад силабічних віршів на барокову тему смерті — вірші на погреб (похорон) Сагайдачного:
«Кождий, хто ся уродив, мусить і умерети, Жаден ся чоловік смерти не можеть оперети. Немаш на ню лікарства, немаш і оборони; З самих царей здираєть світниї їх корони, Не боїться жовнірства, вкруг царя стоячого З оружієм і стрільбою, єго вартуючого... .......................... Жиєш так, якобись нігди не мів умерети, Хочеш всі багатства на землі пожерети, В чім слави порожней на том світі шукаєш, А же маєш вмерети, на то не пам’ятаєш».
Або інший вірш на ту саму тему єр. Клементія:
«Убогий вмираючи ні в чім не жалієть, нічого бо жаловать, же скарбов не мієть. Богатий же не хочеть з скарбом розлучити: ґди би мощно, міг би увесь скарб в труну вложити. Бо ґди властел, то вспомнить свій високий титý л, і пред конаннєм много з скарбом узрить шкатý л, І многоцінних много висящих сукманів, і срібряних на столах стоящих дзбанів, І узрить, же младая жона пред ним ходить, тая гірш до кріпкого жалю приводить...»
Рядки в силабічному вірші не завжди мусять бути однакової довжини; українські поети бароко утворюють з рядків різної довжини найрізноманітніші строфи; напр.:
«Смотри, чоловіче, і ужасайся, Каждой години смерти сподівайся, Ходить бо тайно, наглядаєть, І діл твоїх розсмотряєть, Как би ти жив. ...................... Не зрить на прозьбу ані на дари. Як тя, чоловіче, візьмуть на мари, Минуть мисли і розкоші, Масть носити многиє гроші, Що єси збирав.»
Українські поети вживають близько 150 різних строф. Поруч із силабічними віршами зустрінемо іноді більш народний вірш, подібний до вірша «дум», з рядками нерівної довжини. Переважно такі вірші вживав Кирило Транквіліон Ставровецький; зустрічаємо їх іноді й пізніше, ще св. Дмитро Туптало писав таким розміром вірші «для власного вжитку». Ось приклад обробки теми смерті у Ставровецького:
«Де мої нині замки коштовне мурованиї і палаци мої світне і щічне мальованиї, а шкатули, злотом нафасованиї, візники під злотом цуґованиї? Де мої пресвітлиї златотканниї шати, рисі, соболе слічниї, кармазини і дорогиї шкарлати? Вчора в дому моїм било гойне весілля, музиків іграння, а співаків веселоє співання, і на трубах мідних викрикання, скокі, танці, веселоє плясання; вина наливай, випивай, проливай! Столи мої коштовними сладкими покарми покритиї, гості мої і приятелі персони знаменитиї. А нині мене все доброє і веселоє минуло, слава і багатство навіки уплинуло. Де нині воїнове горделивиї і мучителі невинних злосливиї? Де с(т)рогиї і страшниї гетьманове? Несподіване смертним мечем посічені і без пам’яти во тьмі нині заключені. ....................... О смерти страшливая і нежалосливая! Ти, яко косар нині нерозсудний, під ноги свої кладеш цвіт барзо цудний, молодости і красоти жаловати не знаєш, ані на єдинім з тих милости не маєш...»
Вірші друкувалися порівняно рідко: їх преписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Український вірш поширився не лише до крайніх меж української землі, але пробився й до польського та до російського читача. Друковано лише невеликі збірки, присвячені якимсь особам або подіям (напр., на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів; в 18-му сторіччі постав духовний співаник «Богогласник» — цікава друкована збірка української уніатської духовної лірики. Барокові письменники часто прямували до циклізації віршів, до об’єднання їх у певні групи, сполучені якоюсь внутрішньою єдністю, — одна з найпізніших та найцікавіших збірок «Сад божественных пЂсней» Сковороди. 2. Духовна пісня — найчисленніший ґатунок української віршованої поезії бароко. Вона різноманітна: зустрічаємо тут і пісні різдвяні та великодні, і численні пісні про Пресвяту Діву, і пісні про окремі свята, про окремі ікони та чудеса, пісні до окремих святих і т. д. Поруч з такими молитовними та гімнічними піснями зустрічаємо й суб’єктивну релігійну лірику: пісні «покаянні», пісні про смерть та страшний суд. Стиль духовної пісні дуже варіює: від гімну чи оди до бароково-ґротескної, напівпародійної пісні з бажанням найбільшої ориґінальності виразу або наближенням до народної пісні. От зразки різних стилів пісень різдвяних:
«Вифлієме граде, гойне веселися, Цару слави миле свому оклонися! Вітай, Цару, нарожденій і в яслех положеній. ..................... Півці, гучно, вдячне пісні зачинайте, Височайшим гласом Пана привітайте! Вітай, Цару... і т. д. Ораз все створіння до Творця спішися, Єдиному Пану слушне поклонися! Вітай, Цару... і т. д.»
або (переклад Сковороди з латинської):
О ночь нова, дивна, чудна, яснійшая світла полудня, когда чрез мрак темній, черній блиснув сонця світ невечерній. Веселитеся, яко з нами Бог! ..................... Там під Вифлиємським градом пастухи, пасуще стадо, всіх первіє вість приємлють, що к нам прийде Христос на землю, чрез анґелів, яко з нами Бог!..»
Поруч із цими одами знайдемо суто барокові ориґінальні верти»:
Соберітеся, всі чоловіки, на тріюмф нині, анґелів лики, співающе весело, вискакуйте навколо: гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц, гоц!
Бо нам Марія, Діва Пречиста, в убогій шопі зродила Христа, которому хоть в біді граєть Грицько на дуді: гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу, гу! ..................... Гаврило старий зловив барана, взявши на плечі, заніс до Пана, на коляду даруєть і в ноги цілуєть: цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок, цмок! ..................... Марія Діва ся притуляєть, аби не змерзло, Дитя вкриваєть, притискаєть, притуляєть, пелюшками обвиваєть: лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю, лю! ..................... А у бидляток осел із волом стояли в яслех, хухали сполом, огрівали Дитятко, невиннеє Ягнятко: ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху, ху!
і т. д., 13 строф, з яких кожна так само подивугідно «інструментована» (до речі, є подібні іграшки і в німецькій різдвяній пісні). Або якась напівпародія цілком народною мовою:
«Ангели святиї днесь дають знати, би йшли пастирі Богу вітати. ..................... А берегами Касьян ланами віз пива бочку тому Отрочку. ..................... Савка з Якимом, з своїм побратимом скоро прибігали, зараз заспівали. ..................... Пилип з Макаром прийшов із даром, пред Богом стали і курку дали. ..................... Туш із Хомою полониною, а Стах з Борисом прибігли лісом. ..................... Усі пекарі, молоді, старі, біжуть з орачі, несуть колачі.
А Марко ледом прибіг із медом, прудко ступаєть і всіх вітаєть.
Грай же ти мило в дудки, Курило, а ти, Матвію, грай в жоломію!»
Не треба дивуватися, що деякі пісні стали цілком народними; але навіть і вірші високого стилю ввійшли в репертуар лірників. 3. Тематично ще різноманітніша світська віршована поезія бароко. Тут знайдемо і близьку до релігійної меланхолійну лірику, і лірику еротичну (від меланхолійної до сороміцької), і політичну. Тематика меланхолійної лірики традиційна — це «вічні» теми лірики: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю, — іноді індивідуальні ноти переходять у філософічну рефлексію. Найхарактерніші різні «пісні світові»:
«А хто на світі без долі вродиться, Тому світ марне, як коло, точиться. Літа марне плинуть, як бистриї ріки, Часи молодії, як з дощу потіки. Все то марне міняєть.
Ліпше би ся било нігди не родити. Ніжли мізерному на сім світі жити. Альбо, вродившися, скоро в землі гнити, Щоби бездольному на світі не жити. Нехай жалю не буде!
Ей, доле ж моя, де ти в той час била, Коли моя мати мене породила? Коли б мені крила орловії міти, Полетів бим долі своєї глядіти На чужиї сторони».
Або:
«...по світі блукаю, отради не маю, жалю ж мій, жалю, сам же я не знаю, що чинити маю».
Або:
«Трудно сиротинці на чужині жити...»
Або:
«Хіба мені тая будеть щирая родина, сажень на цвинтарі, висока могила»
та одвічні нарікання на людську долю:
«О всесуєтного світа мимо ідуть наші літа,
Розступіться води, от землі вступіте, юність молодости ко мні приверніте!»
Але ця меланхолія переходить і до філософічної рефлексії; «щастіє, де ти живеш?» — питається Сковорода та міркує:
«Розпростри вдаль взор твій і розумні лучи і кінець послідній поминай. Всіх твоїх діл в кую міть стріла улучить?»
Людина сама відповідає за свою долю, доводить автор і відтак — суб’єктивна лірика зливається з релігійною. Але залишається і форма сентенцій та образів, близьких до народної пісні, як от пісня Сковороди:
«Стоїть явір над водою, все киваєть головою, буйни вітра повівають, руки явору ламають... На що ж мені замишляти, що в селі родила мати? Нехай у тих мозок рветься, хто високо в гору дметься. А я буду собі тихо коротати милий вік...»
Тут і шлях барокового лірика до природи:
«Не піду в город багатий. Я буду в полях жить. Буду вік мій коротати, де тихо время біжить. О дубрава! о зелена! о мати моя рідна! В тобі жизнь увеселенна, в тобі покій, тишина».
Або:
«О селянскій милій, любий мій покою, всякої печалі лишенний! О істочників шум журчащих водою, о ліс темний, прохлажденний, о шумящі кудрі волосів древесних, о на луках зелень красна, о самота — мати ради дум небесних о сумна тихість ужасна...»
(це, правда, переклад Сковороди з латинської). Поруч із цим знайдемо еротичну лірику з так само традиційними мотивами: тут і перше закохання і освідчення;
«Ність бо в вертограді такового цвіта, красотою, добротою сред самого літа...»
Або:
«Зриш пречудно оченками аж серденько мліє, душа горить, серце болить, красная лелія».
Або:
«Да й по садоньку я хожу, да й не нахожуся, я на тебе, моє серце, гляжу, да й не нагляжуся».
Але любов зустрічає різні перешкоди: поговір —
«Хто в секреті любов тихо держати не буде, той пропаде за собаку, як дізнають люде». а головне — розлука; «риба з рибою і та ся злучаєть, моя слічна дама мене иокидаєть... Чорниї очі, чорниї брови, уста сахарні, зубоньки перлові, тяженько вас споминати, що нельзя з вами розмовляти».
Навіть невідомо, де перебуває кохана:
«О, розкошная Венера, де нині обцуєш? Виходив я всі дороженьки, витоптав я всі стеженьки, не знайшов я миленької, де ходили ніжки єї...
Пришли, Боже, день, час, годиноньку тую, ачей бим де знайшов дівчиноньку свою. Щоб юж більше не тужити, головоньки не сушити, молодих літ своїх марне не губити...».
І розповсюджений мотив — засилання вісток через птахів:
«Пишу я листонки, на всхід посилаю. Сиві голубонки, нехай мні шукають молодої дівчинонки, в которої чорні оченки... На западну страну послалем горлиці, а на юг і сівер — орли, ластовиці. Ідіть, в пилности шукайте, а мні відомість давайте...»
Або:
«А ти, орле, буяючи, в чистім полі гуляючи, додай крилець допомочи, полетіти на всі ночи миленької шукаючи».
І еротична лірика приводить через порівняння (мабуть, запозичені з старшої народної пісні) і через описи оточення, де розвивається роман, до лірики природи:
«Попід гай річенька да шумить бистренька, риба до рибоньки, а я до дівоньки».
І тут бачимо варіації від стилю народної пісні до фразеології виразно панської («Венера», «дама» й т. ін.). Немало увагу приділяє українська барокова лірика й політичним подіям, на які був такий рясний той неспокійний час. Тут і прославлення національних героїв: Сагайдачного —
«Несмертельної слави достойний Гетьмане! твоя слава в мовчанню нігди не зостане, поки Дніпр з Дністром многорибниє плинути будуть, поти діяльности теж твої слинути. ....................................... Тут зложив запорозський Гетьман свої кости, Петр Конашевич, ранний в війні для вольности отчизни...»
або Хмельницького:
«Будь славен во вік, о муже Ізбранне, вільности отче, герою Богдане!» (Сковорода).
«Честь Богу, хвала! На віки слава війську Дніпровому... І ти, Чигирине, місто українне, не меншую славу Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця Хмельницького чигиринського, давкого запорожця». (з літопису Єрлича).
Але не менше було підстав на Україні й для «ляментів», «плачів» над політичними та національними скрутами та нещастями:
«О Боже мій милостивий, воззри на плач мій ревнивий! Де бідниця єсть такая, як я, Росія Малая?
Всі маткою називають, а не всі за матку мають; другий хоче загубити, в ложці води утопити.
Ой, не сини, ой, не діти, хощуть мене загубити! Лихолюбці, лихолюбці, тії мої, тії згубці...»
Традиція приписує гетьманові Мазепі гарну пісню «Ой біда, біда чайці небозі», що має усі риси штучного походження. Напевне, належить Мазепі пісня «Всі покою щиро прагнуть»:
«Зжалься, Боже, України, що не вкупі маєть сини! ..................... Ліпше було не родити, ніжлі в таких бідах жити! Од всіх сторін ворогують, огнем, мечем руїнують... ..................... озмітеся всі за руки, не допустіть горькой муки Матці своїй більш терпіти! Путе врагов, путе бити! Самопали набувайте, острих шабель добувайте, а за віру хоч умріте і вольностей бороніте!»
Ще й «останньому запорожцеві» Антонові Головатому приписує традиція вірш
«Ей годі нам журитися, пора перестати»,
з приводу поселення запорожців над Кубанню 1792 р. Українські поети оспівували і боротьбу з татарами, і хотинську війну, і облогу Відня... Деякі з цих віршів розростались до розміру невеликих епічних поем (див. далі Г.). Знаходимо й інші типи світських віршів; «вчені» (напр., прославлення наук та мистецтв у Київському «Євхаристеріоні» 1632 р.), жартівливі (напр., вірші школярів) і т. д. Чимало є віршів-привітань або панегіричних (Є. Плетенецькому, П. Могилі, гетьманам). Є вірші баладного типу, тобто віршовані короткі оповідання; наприклад, видрукований 1705 р. «Алфавіт рифмами сложенний» Іоана Максимовича, що подає оповідання про кари за злочини, гріхи та непобожність. 4. Улюблені були в часи бароко «епіграми», коротенькі, найбільше 2-, або 4-рядкові віршики з гострим дотепом у змісті та грою слів, співзвуччями, повтореннями слів. Духовні вірші такого типу (прославлення святих) часто об’єднували в цикли по 12 віршів; «Вінці». Потрапляли епіграми навіть до богослужбових книг, до «Тріоді Цвітної» 1631 р. Ось приклад:
«СредЂ Учителей ставъ Ісусъ научает. В Среду Праздников, яко Посредникъ, являетъ».
(гра з пнем «сред-»). Пізніше вінці писав св. Дм. Туптало. Ось зразок його творчості:
«Зачатая без гріха, о Божія Мати, молю, даждь мі безгрішно житіє зачати» (повторення пнів «зачат-» та «гріх-»).
Майстром світської епіграми був Іван Величковський, полтавський протопоп. Його епіграми дотепні та гострі:
«Що єсть смерть, питаєш мя. Если бим знав, уже бив би мертвим. Як умру, прийди в той час, друже! Чому суть мудрійшіе мужеве, ніж жони? Бо з ребра безмозкого, не з голови они».
Або більша:
«Щось бозького до себе пан Хміль закриваєть, бо смиренних возносить, винеслих смиряєть. Вищіє суть голови над всі члонки тіла, а ноги теж в низкости смиренні до зіла. Леч пан Хміль, ґди до кого в голову вступаєть, голову понижаєть, ноги задираєть».
Це надзвичайно влучні переклади з славетного англійського барокового епіграматика Дж. Овена. Але Величковський писав і власні епіграми. Теж дуже вдалі:
«Пишущему стихи. Труда сущего в писанії знати не можеть, іже сам не вість писати. Мнить бити легко писанія діло: три перста пишуть, а все болить тіло.
ЛЂствица Іаковля. Світ сей сну єсть подобен, а щастя — драбині: Восходять і низходять по ній мнозі нині»
Велику збірку епіграм (369) по 10 і більше рядків залишив відомий, не дуже вишколений, але талановитий та дотепний, поет ієромонах Климентій. Тематика його епіграм найрізноманітніша: тут і повчальні вірші, і вірші про ремісників та інші професії (напр., музики), і сатиричні, й, нарешті, на всякі дивовижні теми, напр. «О котах»:
«Ізвикли коти очі хмурить, глави ховать... .......................................... ............... на печі собі потягають, а зскочивши із печи по горшках никають. А повинність бо котам миши уловляти, а більш таких, що вміють з Мисок восхищати, а осібний звичай їх в судна наникати, єжели хто забудеть суден накривати. А єсть такиї люде, що того не дбають, єднакоже з того собі вредительність мають... і т. д.»
Або й подивні в віршах ієромонаха твердження:
«Котрий, мовять, чоловік добре випиваєть, теди такому пан Бог на пиво даваєть.»
Це, правда, прислів’я («мовять»), але Климентій знаходить у питті навіть користь «духовну».
«...добре, ґди зтроха горло промочило: до людей виразніше будеть глаголати, і в церкві на крилосі гладшей заспівати. Зачім, панове, собі здорові бувайте, а ґди ли колвік пиво добре потягайте. А в голові здоровій все не перебирай, да вшелякий напиток здоровно випивай!.. і т.д.».
В іншому вірші він радить і музикам:
«Нехай же без ліности і музики грають і веселости людям молодим додавають. А награвшися нехай троха й спочивають да по повній склянці горілки випивають».
Писав епіграми й Сковорода; в нього вони без зовнішніх іграшок, коротенькі, майже прислів’я:
«Кому меньше в жизні треба, той ближая всіх до неба». * «Не то скуден, ще убогий, а то, що желаєть много». * «Лучче мні сухар з водою, нежели сахар з бідою».
До епіграм належать часто і «нагробки» (епітафії) тощо. Епіграми (навіть цілі «Вінці») вставлялися і в драми, і в прозаїчні твори (діалоги Сковороди, улюблений повчальний твір «Діоптра», літописи Єрлича та Величка і т. д.). 5. Особливо в часи бароко були улюбленими «емблематичні» вірші. Це невеликі епіграматичні вірші до малюнків, «емблем», тобто зображень речей, що мають якесь символічне значення. Сковорода подав у своїх творах цілу теорію емблематики: «старі мудреці мали свою власну мову, вони змальовували свої думки образами, ніби словами. Ці образи були фігури небесних та земних створінь. Наприклад, сонце означало правду, кільце... — вічність..., голуб — соромливість, бусел — побожність...». На Україні була відома емблематична література Заходу. Дещо з неї перекладали (відомі збірки: латинську німця Гуґо, іспанську Сааведри). Емблематичний ориґінальний збірник «Иоіка ієрополітика» часто передруковувався. Ось приклади віршів з нього:
«Хотяй Господа істинно любити, во страсі Господні потщися ходити. Сію бо любов страх Господень родить, яко вітр пламен з углія ізводить
(на малюнку вогонь, що його роздмухує вітер)
Пространно море сильні імать волни, малия ріки не тако довольні, в чаші і сіх ність, не движуться води, і смиреній такови суть плоди»
(на малюнку море, річка та склянка з водою; думка та сама, що в цитованому вірші «Стоїть явір» Сковороди). Писав емблематичні вірші й Прокопович. Цілий цикл їх він збирався видати в пам’ять митрополита Варлаама Ясинського. Ось приклади:
«Всі ріки ізначала малиє бивають, но, тскуще путь довгий, води умножають. Подобні і Варлаам ученія ради прейде страни многіє і многіє гради. І тако, од отчсства далече странствуя, зіло себе умножи премудрости струя
(змальована мала бути, мабуть, річка, що збільшується, відтікаючи від джерела)
Сії ціпу являють, видять бо худая, — возносять, і долу низходить другая. І добродітель любить тоєжде мірило, зіло бо честна во всім, смиряється зіло. Се же бо во Варлаамі ізрядне явися: честен бо бі паче всіх, паче всіх смирися»
(змальовані мали бути терези).
Відміною емблематичного вірша був вірш «гербовний», надзвичайно улюблений на Україні (вже в 16 ст.), зокрема при присвяченнях книжок. У такому вірші треба було дати пояснення до того малюнку, що був в гербі особи, яку треба було прославити. Ось уривок вірша на герб Могили:
«...Два мечі в справах рицерських смілість показують; лилія з хрестом віру християнськую знаменують. В тім дому щирая побожність обитаєть, а слава несмертельная навіки обиваєть».
6. Дуже типові для поезії бароко віршові іграшки. І їх значення не треба іґнорувати: це вияв, вираз певного суверенного віртуозного володіння віршем. Такі іграшки дуже любили українські поети. Однією з найрозповсюдженіших форм був «акростих»; перші літери кожного рядка або кожної строфи, якщо їх читати підряд, подають ім’я автора. Ось короткий акростих св. Дмитра Туптала (частина: ДІМІТРІ):
«Даруй мні Тебе, Христа, в серці всігда чтити, Ізволь во мні обитати, благ мні являйся, Многогрішним, недостойним не возгнушайся! Ізчезе в болізні живот мій без Тебе, Бога; Ти мні кріпость і здравіє і слава многа. Радуюся аз о Тебі і веселюся, І Тобою по вся віки, боже мій, хвалюся».
Іноді деякі літери вірша писано або друковано великим шрифтом; коли ці літери читали окремо, то діставали ім’я автора; або треба було підрахувати числове значення літер (яке вони мали в слов’янській абетці), щоб дістати рік, коли написано вірша. Це «кабалістичні» вірші. Ось приклад з того самого св. Дм. Туптала:
«ІжЕ в Руні інОгда преобразованна, Мати сОтворшого НАс всіХ зді написанна, Душевно і МислІю Ту книжку пРИміте, САмі є Внимающе, І другим проЧтіте. (Ієромонах Дімітри Савіч).
Найбільшим майстром фігурного вірша був Величковський. Своє ім’я він ухитряється вмістити в найрізноманітніших віршиках. Ось приклади (читати треба окремо великі літери):
«Із несОздАННа отца цосіявый чисте, ВЕЛИЧаю з матКОю тя ВсеСладКІЙ Христе!»,
або:
«И О смерти пАмятай, й На судъ будь чуткий. ВЕЛьмИ Час бЂжитъ сКОро, В бЂгу Своимъ прудКИЙ,»
або навіть у зворотному порядку (слова: «настрой навпак цинобру» — радять читати в зворотному порядку писані червоною циноброю літери):
«НАстрОИ навспакъ цинобру, если угадаєшь, горшИИ Кто з Сихъ, ВОлКъ ЧИ ЛЕВъ, то мене познаешъ.»
Здається, кожне слово він може умістити в вірш; так він, великий шанувальник св. Діви, уміщує ім’я «Марія» в т. зв. «леонінські вірші»:
«МАти блага, РИза драга, Яже нас крыет, МАлодушных, РИзонужних, Яко руно, грЂет.»
Йому належить «раковий вірш», якого рядки можна читати в обох напрямах:
«Анна пита ми, я мати панна, Анна дар мнЂ сЂнь мира данна. Анна ми мати й та ми манна.»
Говорить, очевидно, Пресвята Діва про свою матір, св. Анну. Величковський написав і найліпший «алфавітний» вірш, якого слова починаються одне за одним з літер слов’янського алфавіту:
«Аз благ всЂх глубина, ДЂва єдина. Живот зачах званым, Ісуса избранным, Котрій люде мною На обЂд покою Райска собирает, Туне учреждает. Умне Феникс Христе, Отце царю чисте, Шествуй щедротами, Матере мольбами».
(два «у» та два «о», бо в церковному алфавіті було по дві форми літер для цих звуків).
Величковському належить і загадковий вірш:
«Со смъ богомъ дежл ноп насъ ст блюсти буде».
замість підкреслених літер треба читати їх назви в слов’янській абетці («ґрифічний вірш»), тоді вірш цей виглядатиме так:
«Со Словом Ботомъ добро есть животъ, люди, нашъ Онъ покой, насъ Слово твердо блюсти буде».
Писалися ще вірші з «луною» — повторенням останніх складів вірша, що давало ніби відповідь. Іноді вірші писали та друкували, як певну фігуру: хрест, півмісяць, яйце, чарку і т. п. В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику роль. Незрозуміле, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили, напр., ієромонаха Климентія, що подав «Рахубу древам розним» в трьох строфах, — перша «сапфіною строфою» (3 рядки по 12 складів, 4-ий 8 складів):
«Дубина, Грабина, Рябина, Вербина, Соснина, Кленина, Тернина, Вишнина, Ялина, Малина, Калина, В’язина, Лозина, Бузина, Бзина...»
Велику увагу деякі поети приділяють евфонії. Майстри евфонії — Величковський та св. Дмитро. Зразком евфонічної досконалості є анонімний діалог людини з Богом про «віру та діла», спрямований, очевидно, проти протестантів. В ньому повторюються окремі слова та склади так, що утворюють якусь звукову мозаїку. Напр.:
«Віра і добродітель суть то двоє крила, на двоїх тіх вся висить спасенія сила. Не можеть єдиним крилом птиця понестися, невозможно самою вірою спастися... І віра красна в ділех, не красно без віри діло, і віра без діл не красна без міри.»
В перших чотирьох рядках повторюються окремі звуки, наводимо їх за рядками:
«вір-д-д-дв-крил н-дв-вс-в-с-с-с-с не-мож-крил-п-п-ст-с не-мож-н-с-вір-сп-ст»
В двох останніх — повторення слів (підкреслені в тексті). 7. До віршової форми поети бароко ставилися дуже уважно. Хоч нам може й не подобатися їх мова, але, перечитуючи їх твори, ми знаходимо майже завжди увагу до формальних проблем вірша. З часом навчання «поетики» в духовних школах привело до того, що українські поети добре опанували форму. Тоді «чоловічі» рими майже зникають. Зате дуже сміливо вживають «переноси», переходи речення з одного рядка до другого (пор. вище в епіграмі Величковського про смерть). Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів (знаєш:: маєш, даруєть:: цілуєть, берегами:: ланами), по можності часто вживають різні граматичні форми (рима «неграматична», напр., замишляти:: мати, уже:: друже, буде:: люде і т. д.). Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого. В половині 18 ст. Сковорода робить дальшу реформу: він заводить як рівноправні «чоловічі рими» (з наголосом на останньому складі), що давніше припускалися лише як виїмок. Він пише цілі вірші з римами: твоей:: сей, отбіжить:: жить, живот:: род, печать:: благодать і т. д. В українській мові такі рими справді дуже природні і в новій літературі всі їх уживають. Сковорода завів також «неповні рими», де закінчення трохи відмінні одне від одного: сувори:: терновий, нивах:: нежива, хрест:: персть і т. п. І ця реформа відповідає духові мови: неповні рими — одна з головних прикрас вірша, Шевченка (початок «Катерини»: неньки:: серденько, говорить:: горе, покрита:: потужити, втирає:: співають, плаче:: бачив). Пізніше поети вживають дедалі різноманітніші строфічні форми. Тут на першому місці стоять «канти» в драмах. Не задовольняючись римами на кінцях рядків, починають римувати також середини рядків. От приклади таких «унутрішніх рим»:
«Язви твої сурови / — то моя печать, вінець мні твій терновий/ — слави благодать, твій сей поносний хрест — се мні хвала і честь, о Ісусе!»
(Сковорода; тут також неповні і чоловічі рими)
або:
«Чиста птиця, /голубиця/, таков нрав імієть: буде місто, /де нечисто/, тамо не почієть...»
(Кониський, пор. ще в параграфі 3 вірш з Єрлича). І внутрішні рими любив Шевченко:
«не дві ночі / карі очі... ні родини, / ні хатини... змалювала, / не сховала...»
Віршова техніка українського бароко показує увагу поетів до формальних проблем та велику працю над віршем.
|
