Ґ. Повість

 

1. Прозова література українського бароко надзвичайно широка. І тут ми не зустрінемо великої «епічної» оповідальної літератури; роман у власному значенні цього слова, як широке оповідання, типове для бароко, не знайшов на Україні ґрунту. Причини цього — ті самі, що і у віршованого епосу. Але дуже розповсюджені інші типи оповідної літератури. Живуть і далі традиційні типи цієї літератури: насамперед, «житія» святих та апокрифи. І ті й ті не просто переписуються зі старих джерел, а й перероблюються, передусім мовно, а трохи і стилістично. Треба сказати, що ця переробка знищує деякі своєрідні риси старої літератури. Старі «житія» досягли певної тонкості психологічної характеристики, хоч і зовсім іншими засобами, аніж «психологічний роман» 19 віку. Цей психологізм зовсім відсутній в бароковому оповіданні, зникає він і з житій. Апокрифи відходять далі від взірців та почасти теж наближаються до типу літератури барокових оповідань. Найвизначнішою обробкою старого матеріалу духовного оповідання (житія) були славнозвісні 12 великих томів «Четій-Миней» св. Дмитра Туптала: їх літературна вартість не підлягає сумніву, їх бароковий характер впадає в очі (та з’ясовується почасти і вжитком західних джерел); їх мова, на жаль, при пізнішому друкові зіпсована російською «коректою». Духовне оповідання про чудеса мало також цікавих репрезентантів, м. ін. Могилу та Ґалятовського.

Записи Могили були підготовкою книги, що їй не пощастило побачити світу; та однаково тут ми знайомимося з технікою оповідання, досить живою, з змаганням до популяризації: Могила подає часто до рідшого слова «високої» мови, як паралель, просте, народне. Напр., «желїзоковца... абіє слюсарь», «земную ограду, се есть валъ», «двумъ часамъ орлойнымъ, се есть зегаровымъ» (від «зеґар» — годинник), «ловци, ихъ же нарицають севруки», «на носилах — марахъ», «създаніе пирга, се есть башни». Оповідання різноманітні: поруч оповідань про чудеса — це старий ґатунок української літератури (див. розділи І. та II. — «Оповідання»), — маємо тут жахливі історії «модерного типу», напр., як єпископ Холмський Діонісій Збируйський за порадою чаклунів робив спробу вилікуватися від смертної хороби, намастившися кров’ю свого кухаря-хлопчика, серце якого він ще наказав спекти та «аки звір із’яде». Гарні коротенькі оповідання в стилі патериків (див. розділ II. Г. та Екскурс І, Б, а, 2); герой кількох таких оповідань — о. Леонтій Карпович (пор. про нього далі: «Проповідь», 3): він ніколи не виходив з келії (крім як до церкви), не маючи в руках «клепсидри» (піскового годинника), а це робив, щоб пам’ятати, що не треба залишати ані години без діла (треба, розуміється, думати про «духовне діло» — духовну боротьбу). Той самий отець казав: «Якщо на білу тканину впаде навіть найменша краплина чорнила, то її зразу помітно, а на чорній — і більшої не пізнати; так, якщо той, хто має чисте сумління, впаде у малий гріх, то, схаменувшися, покається; а хто має нечисте (сумління), не може пізнати, що впав, а тому не легко і поліпшиться». Він саме був прибічником частого причастя: як той, хто наближається до соняшного світла, бачить на собі чорність і найменших плям, так помічає й той, хто часто причащається, свої гріхи. Такого ж типу оповідання про пустельника, на якого напали розбійники та побачили, як він, молячись, підносився в повітря...

2. Щодо стилістичного оброблення, то українські барокові повісті далекі від почасти віртуозної витонченості барокових віршів. Щонайбільше зустрінемо в повістях деякий дотепний зворот, окреме добре сформульоване речення тощо. Бо вага барокового оповідання лежить не в формі, а в змісті. «Зміст» цей, головне, — розвиток сюжету, цікаві та напружені ситуації, конфлікти та їх розв’язання; взагалі — «хід подій». Окремі постаті (як це, правда, було здебільшого вже і в старій повісті) цікаві для автора та для читача лише постільки, поскільки вони є, так би мовити, шаховими фігурами в напруженій та заплутаній грі, яку ними веде Бог, «доля», демонічні сили, — у грі, яку добре скомбінувати — і є завданням автора або переробника старого твору. Це не значить, що барокова повість не має внутрішнього змісту. Вона часто щільно зв’язана з всеохопливим релігійним життям та подає певну «мораль» або ж — в окремих місцях — сентенції та цілі моралізаторські чи філософуючі окремі оповідання (і тут маємо вже стару традицію). Суто авантюрна, цілком «світська» повість не встигла на Україні широко розвинутися. Навіть у суті своїй світські, казкові повісті здебільшого все ж нав’язані до якоїсь релігійної моралі або, принаймні, до традиційного імені святого.

До речі — самостійна праця українських авторів у цьому ґатунку барокової літератури — невелика. Майже виключно маємо засвоєння старих або нових чужих повістей: вплив Заходу був у бароковій повісті в усіх слов’янських народів дуже сильний, і лише росіяни (що в інших галузях барокової літератури йшли за українцями та поляками) та почасти чехи утворили якусь самостійну змістом та характером літературу повісті.

3. Велику кількість більших та менших оповідань, від мініатюрного анекдоту до повісті з численними авантюрами, дали українській літературі переклади середньовічних збірок оповідань: «Великого Зерцала» та «Римських історій».

«Велике Зерцало» обіймало в найширших редакціях майже 2000 окремих оповідань. Через польську літературу, що мала друковані видання Зерцала, воно прийшло до української. Деякі з мандрівних анекдотів Зерцала були вже відомі на Україні з інших джерел, візантійських збірок житій (т. зв. «Прологів»). Багато було й зовсім нових. Українські переклади подавали лише вибір з величезного матеріалу Зерцала (до 273 чисел). Але й цей вибір подавав найрізноманітніший матеріал різним літературним сферам, від проповіді (де наводили повчальні оповідання, як «приклади») до народної казки. Зустрічаємо в Зерцалі, напр., оповідання про чарівницю, яку по смерті її чорти забрали до пекла (зразок для Гоголевого «Вія»), або про вперту жінку, що сперечалася з чоловіком, чи «покошене» чи «пострижене» і т. д. До речі, на Україні брали іноді «приклади» і не з українського неповного перекладу Зерцала, а просто з латинського ориґіналу або польського перекладу.

Більш світський характер мають «Римські історії», теж середньовічний збірник оповідань, в якому їх знаходимо 150. На Україні теж зустрічаємо не повні переклади «історій», а вибірки чи переклади та переробки окремих оповідань. І тут основа — польський переклад. Тут маємо історію про папу Григорія, яка не має нічого спільного з дійсністю, а подає християнську обробку античної історії Едіпа, що одружився з своєю матір’ю. Великою авантюрною повістю є оповідання про «Аполонія Тирського»: це складні пригоди двох коханців, яких розлучає доля та які по довгих мандрівках і різноманітних пригодах знов зустрічаються.

4. Авантюрне оповідання світського характеру типове для епохи бароко, хоч самі оповідання часто значно старші.

На Україні відомі стали деякі класичні авантюрні оповідання. До них належить, напр., історія «Петра Золоті ключі» — це оповідання про коханців, прованського графа Петра та королівну Маґельону (на Україні Маґилена), що зберігають вірність один одному у довгих та складних пригодах, які розлучають їх. Це авантюрне оповідання лицарського типу. Не досягнула великого розповсюдження лицарська казка про Бову королевича, але була відома й вона (див. розділ IV, Б, 3). Можливо, що були відомі й інші класичні оповідання такого ж типу (Мелюзина, Брунцвік).

Трохи іншого відміну авантюрного оповідання маємо в повісті про цісаря Оттона, — це історія невинно засудженої жінки цісаря та її синів-близнят, яких мати загубила. Діти та батьки по численних пригодах зустрічаються знову. Подібний сюжет має й повість про графиню Альтдорфську, яка наказала вбити 11 з 12 синів-близнят, яких вона породила. Але дітей врятовано, та вони пізніше знову з’являються в батьків.

Зміст авантюрного оповідання неможливо передати стисло. Герої майже зовсім не схарактеризовані. Весь інтерес твору в несподіваних зворотах дії: втрачені діти знаходяться, загублені — живуть, великий грішник Григорій стає святим та папою і т. д. Людині бароко подобалося це напруження, несподіваність змін, усі перипетії, що були власне характерні й для життя тієї рухливої доби.

5. Зовсім інший характер мають повісті «філософічні» або «ідеологічні»: цей ґатунок знала вже і стара українська література. Найславніша повість цього типу «Варлаам та Йоасаф» дожила на Україні й до часів бароко та, діставши підновлений мовний одяг, навіть була видрукувана в 17 ст. (Див. Екскурс І, Г. б. 7). Інша повість цього самого типу — «Історія семи мудреців» (див. у IV розділі) — теж дожила до бароко та й пережила його. Новою є повість про лицаря та смерть: це діалог між лицарем та смертю (переклад з латинської); і розмова, і хід подій кінчаються перемогою смерті. Ту саму думку про марність життя маємо і в другій повісті, писаній прозою, в розмові життя та смерті. В обох творах маємо ту саму, характерну для часу, думку, яку, до речі, зустрічаємо і в численних віршованих творах часу: «чоловіче» (говорить смерть у суперечці з лицарем) «не пишная єсмь,... не красная, а вельми сильная, молодих і старих, багатих і вбогих за рівно всіх побираю; спомни собі, чоловіче, от Адама і до сего дне кілько било царей, князей, патріярхів, митрополитів, багатих і убогох людей, старих і молодих, то я всіх побрала;... цар Александер, же над всіми кролевав, то я і того взяла... Я жадного багатства не збираю, ані красного одіння, занеже немилостива єсмь і нікому часу надалій не одкладаю...». «Маєш скарби великиї, але з собою не забереш, тілько єдиную кошулю...». Ідеологічні оповідання зустрінемо і в збірках Зерцала та Римських історій.

6. Як приклад найславнішого героя смерть наводить Олександра Македонського. І він був героєм старих військових оповідань (див. І частину), що поприходили ще в стару Україну. «Олександрія» дожила й до часів бароко, до кінця цих часів. І тут маємо і мовну, і стилістичну модернізацію. Київські часи знали «військову» Олександрію, бароко (під впливом своїх західних джерел) надає повісті іншого характеру. Та власне «Олександрія» — це, може, «найповніша» повість, що знає бароко: тут сполучені різні типи, — хоч військові елементи не такі сильні, як у старій «Олександрії», але вони є, та до них приєднуються і лицарські, і авантюрні, і ідеологічні, і навіть християнські елементи. «Так вельми міцно а окрутно било побиттє, же ся сонце затміло, не хотячи взглядать на оноє великоє вилиттє крови», «рушилося військо так міцно і сильно, аж земля стогнала і дрижала», — це ще в стилі старої військової повісті. Але Олександр вже не тільки переможний герой. До Дарія, перського царя, він пише: «Вім, ґдиж всі в колі прутком фортуни обцуємо, частокрот з багатства во убожество, з веселія в смуток, з високости в низкість, і туди, і сюди переміняємо... Я заправду єстем смертельний. А так до тебе їду, яко з смертельним чоловіком валчить...» Маємо в пізній «Олександрії» і цікаві діалоги, повні іноді драматизму, і листи різного змісту. Не дивно, що ця велика повість (яку може можна було б назвати й романом) викликала інтерес у читачів часів бароко.

7. Лише виїмкові мотиви еротичні, хоч еротика різного типу не чужа бароковій українській повісті (див. § 3 та 4). Вже без домішки авантюрних мотивів, зустрічаємо еротику в переробленій віршем з «Декамерона» Боккаччо повісті про Танкреда, Ґвіскарда та Сіґізмунду (Декамерон, IV, 1, за польським перекладом Гієроніма Морштина): принцеса Сіґізмунда покохалася з Ґвіскардом, дворянином незначного роду; її батько, принц Танкред, покарав Ґвіскарда на смерть; Сіґізмунда отруїлася; коханців, одначе, на прохання Сіґізмунди, поховано разом, — певна примирлива нота в трагічній історії. Українська переробка послабила якраз еротичні елементи. Але український автор вміє описувати психологічні переживання, хоч і надає їм епічними порівняннями зовсім іншого характеру, аніж вони мають у Бокаччо. Ось приклад — плач Танкреда, що довідався про смерть Сіґізмунди:

 

«Видя ж отець смерть явну дщери своїй милій,

не плакав, но ридав по тій втісі цілій,

на себе і на дочір свою нарікая,

і день тот свій нещасний гірко проклиная.

Аки при Меандрових брегах лебедь білій,

так жалісно над дщерю плакав отець милій.

Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая,

і крилами бистриї води розбивая,

поєть піснь печальну гласом умиленним...»

 

8. Характерні для бароко демонологічні повісті. Демонологія дуже розвинулася на Заході в часи ренесансу. Певна гармонійність світогляду середньовіччя не викликала такої уваги до демонічних сил, як розірвана між релігією та «світом» культура ренесансу та бароко. В ці часи, як відомо, виросла цікавість до «магії», поширювалися процеси проти відьом.

Зміст демонологічних повістей не новий. Основна їх тема належить ще старій аскетичній літературі: це вміння демонічних сил за всяких обставин узяти людину до своїх рук. Ця тема розроблялася в старих «житіях», тепер вона переходить і до світської повісті. Ми вже познайомилися з оповіданням про чарівницю, яку чорти по її смерті дістали навіть з церкви та забрали з собою до пекла (див. вище — про Зерцало). Довідуємося з іншої повісті про лицаря, великого грішника, що зважився одного часу покаятися: священик, що вимагав від нього спочатку років та місяців каяття, згодився нарешті обмежитися на молитвах протягом лише однієї ночі в церкві. Але диявол не хотів випустити з своїх рук такої поживи: його слуги спробували перервати покуту лицаря, то лякаючи його пожежею, то з’являючися до нього в образі його сестри, жінки та дітей, то нарешті у вигляді священика самого. Але нікому не вдалося примусити лицаря залишити церкву, «та сповідник його розв’язав од усіх гріхів». Зустрічаємо й оповідання про муки грішників на тому світі: священикові його грішна мати оповідає про свої муки (тема, що перейшла і до народної казки — «Бабуся на тому світі»). Розуміється, відомі історії про запис душі чортові; так зробив, щоб дістати улюблену дівчину за жінку, герой одного з українських оповідань, Еладій, якого від страшної присяги звільнив Василь Великий. Знаходимо навіть оповідання, що вже пародійне зображує віру в чортів та їх силу: це історія про хитру жінку, що обдурила трьох молодих людей; обдурила вона їх, скориставшися з їх віри в чудеса.

9. Знаходимо на Україні і деякі інші типи повістей. Але й тих прикладів, що ми навели, може, досить, щоб показати, яке значення мала повість часів бароко, хоч вона й була, порівняно з іншими ґатунками літератури, мало розвинена. До української літератури прийшли численні класичні сюжети, що пізніше ввійшли до народної поезії, до казки та леґенди. Чимало з них використано і пізнішими поетами. Досить широко черпав зі старої скарбниці літератури Франко, що користувався також і найстарішою українською літературою (напр. «Мій ізмарагд»).

Для пізнішого оповідання барокова повість безпосередньо мала невелике значення. Але через народну поезію вона впливала, напр., і на романтичне українське оповідання.