Історична довідкаОснови концепції платного природокористування були закладені в СРСР головним чином завдяки дослідженням економічної оцінки природних ресурсів (ЦЕМІ, Москва; СОПС, Київ; Інститут ринку й економіко-екологічних досліджень, Одеса й ін.), а також дослідженнями з оцінки економічного збитку від забруднення природного середовища (СФ ХПІ Суми; Інститут економіки АН УРСР, Луганськ; Інститут ВОДГЕО, Харків та ін.)). До середини 80-х років у Радянському Союзі була накопичена необхідна методична й інформаційна база для реалізації концепції платного природокористування. На початку 1990-х система екологічних платежів міцно увійшла в практику вже незалежних України, Росії та інших країн колишнього Радянського Союзу. У 1992 р. Україна стала першої з країн, що в законодавчому порядку прийняла систему платежів за забруднення і використання природних ресурсів (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Фактично система має дві основні частини: 1. Систему екологічних платежів. 2. Систему накопичення і витрати фінансових коштів (Позабюджетний Фонд). Перша система включала чотири підсистеми: а) платежі за забруднення атмосфери стаціонарними джерелами; б) платежі за забруднення атмосфери транспортними засобами; в) платежі за скидання стоків; г) платежі за складування твердих відходів. Система платежів за використання природних ресурсів розроблялася в подальші роки. Система послідовно включала такі види платежів: - платежі за використання прісної води (введені в 1994р.); - платежі за використання корисних копалин (1994); - платежі за використання лісових ресурсів (1995); - платежі за рослинні і тваринні ресурси (1996). Для регулювання платежів за забруднення була введена система лімітів, тобто величин гранично припустимого викиду. Для управління платежами за природні ресурси застосовувалася система ліцензій, тобто дозволів на використання певної кількості природного ресурсу. Ліміти і ліцензії виконують дві важливі функції: по-перше, кількісного регулювання і контролю за процесами екологічного впливу; по-друге, економічного регулювання за допомогою встановлення розумного балансу між принципами «забруднювач платить» і «споживач платить». Ставки платежів за викиди шкідливих речовин, що перевищують установлені ліміти, згідно з рішеннями місцевих Рад збільшувалися в 3-5 разів. Екологічні платежі збиралися у «Позабюджетні природоохоронні фонди» (у даний час система трохи змінена, і кошти надходять у бюджети різних рівнів). Зібрані кошти до 1998 р. розподілялися на три різні рівні в такій пропорції: місцевий (базовий) рівень (місто чи селище) - 70%; обласний рівень - 20%; національний рівень - 10%. Напрямки використання фінансових коштів природоохоронного фонду на місцевому рівні затверджуються місцевою Радою. Цілі, на які витрачаються гроші, визначаються важливістю комунальних і екологічних проблем. Основна перевага системи екологічних платежів полягає в тому, що вона дозволяє концентрувати кошти для вирішення найбільш важливих завдань. Однак у зв'язку з тим, що методика індексації платежів була досить складною, а темпи інфляції дуже стрімкими, рівень платежів не встигав за реальним знецінюванням грошей, що значною мірою знизило ефективність платежів. Система екологічних платежів (а з 1998 року - зборів) в Україні виконує дві основні функції: по-перше, збору і накопичення необхідних фінансових засобів для реалізації заходів екологічної спрямованості; по-друге, формування економічних мотивів екологізації процесів виробництва і споживання предметів і послуг. При цьому ставки платежів (зборів) повинні відповідати декільком вимогам: а) відбивати основні закономірності (пропорції) впливу різних екодеструктивних факторів на економічні інтереси господарюючих суб'єктів; б) підтримувати рівновагу між інтересами виробників і споживачів продукції; в) враховувати загальну економічну ситуацію в країні і не викликати тотальних руйнувань економічної системи (зокрема, масового руйнування підприємств).
|
