Структурні елементи економічної системи

Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання.

1) Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

2) Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і нематеріальних благ.

Система економічних відносин складається з техніко – економічних, організаційно – економічних, соціально - економічних відносин.

2.1) Техніко – економічні відносини – це відносини між людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і створюють необхідні життєві блага.Техніко – економічні відносини є матеріально – речовим змістом суспільного виробництва;

2.2) Організаційно – економічні відносини – це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва;

2.3) Соціально - економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності в економічній системі – спосіб поєднання працівника з засобами виробництва;

3) Механізм господарювання є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

Питання третє. Типізація економічних систем.

Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за формою власності на засоби виробництва і за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційна; командна; ринкова; змішана.

Традиційна економічна система властива слаборозвиненим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально–общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці і виробництва, бідністю населення. На соціально–економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення.

Ринкова економічна система характеризується поширенням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково – технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб’єктами самостійно на свій страх і ризик.

Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає реальних товарно – грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання). Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

1) високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;

2) різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних);

3) поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

4) орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні і приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.

 

Питання четверте. Особливості сучасних економічних систем Американська модель є найчистішим різновидом вільного підприємництва, " індивідуалістичним" капіталізмом. Ос­нову американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення осо­бистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечено прийнят­ний рівень життя завдяки частковим пільгам і допомогам. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставлять.

Державне втручання в економіку неглибоке й охоплює виз­начення правил гри на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й економічної рівноваги та перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Ця модель ринкової економіки високоефективна, якщо вона формується за таких умов. По-перше, населення зростає повільно, що дає змогу поступово і без обмежень нагромаджувати капітал, нарощувати промислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві; населення може мігрувати із сільського господарства у промисловість. По-друге, країна досягає стадії масового споживання, коли найвищим пріоритетом стає задоволення індивідуальних потреб споживача, зокрема в товарах тривалого користування, предметах розкоші тощо. Це передбачає велику кількість під­приємств, здатних задовольняти різні смаки й запити.

Японська модель є різновидом узгодженого вільного під­приємництва. Ще інакше її називають " комунітарним" капіта­лізмом, або державно-керованим капіталізмом. її характеризує істотне втручання держави в господарське життя, щоб створити таке макроекономічне середовище, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням. Розв'язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації, а не держава. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання зар­платні порівняно зі зростанням продуктивності праці. Завдяки цьому досягають зниження витрат виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Спеці­альних перешкод, що стримують майнове розшарування насе­лення, немає, проте розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого помітно менший, ніж в інших країнах.

Така модель ринкової економіки можлива лише за винят­ково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни. Це є наслідком своєрідного культурно-історичного роз­витку, де держава традиційно відіграє важливу роль в еконо­мічному розвиткові.

У цій моделі законодавча і виконавча влади чітко не розме­жовані, не протистоять одна одній, а отже, законодавство й управління ліпше узгоджені. Схема консультацій різних сил, зокрема узгодження інтересів уряду, бізнесу і праці, добре відпрацьована, і її чітко дотримуються. У країні є компетентна, віддана національній справі керівна еліта.

Шведська модель — це своєрідне поєднання ринкової економіки і соціалістичної ідеології. її часто називають розподільним соціалізмом. Головний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розпо­ділу. Першу функцію виконує в конкурентній ринковій економіці приватний сектор, другу — уряд, який намагається усунути на його погляд, несправедливість через перерозподіл доходів. У Швеції одержавлено лише 5% засобів виробництва, однак частка державних видатків у 90-х роках становила майже 70% валового внутрішнього продукту. Понад половину цих видат­ків спрямовують на соціальні потреби — забезпечення доступ­ності освіти, охорону здоров'я, щедре страхування на випадок безробіття та пенсії у старості. Зрозуміло, що це можливе лише в умовах високих ставок оподаткування.

Однак шведську громадськість непокоять високі податки і громіздкий бюрократичний апарат, що збільшує накладні витрати і знижує конкурентоспроможність на світових ринках. Чимало фахівців уважає, що зрівнювання матеріального стано­вища людей через перерозподіл доходів уповільнило економіч­ний розвиток цієї країни. Це ставить перед цією моделлю рин­кової економіки головне запитання: чи можливий сталий прогрес економіки в умовах руху суспільства до соціальної та економічної рівності? Прийнятність розподільного соціалізму для інших націй залежить від їхньої здатності розв'язати це питання.

Питання п'яте. Власність: сутність, об’єкти та суб’єкти.

Власність – це сукупність відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Привласнення – це процес, що виникає в результаті поєднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно – суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних.

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об’єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тими чи іншими об’єктами власності.

Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб’єкта.

Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єкти власності.

Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити. До них належать:

- засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

- нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єкти..);

- природні ресурси (земля, її надра, ліси тощо);

- предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

- гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

- інтелектуальна власність (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, інформація, комп’ютерні програми, технології тощо);

- культурні та історичні цінності;

- робоча сила.

Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності:

- окрема особа – людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;

- юридичні особи – організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

- держава в особі органів державного управління, органів місцевого управління, органів місцевого управління та самоврядування;

- декілька держав або всі держави планети.

Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об’єктів власності.

Власність, як економічна категорія, виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність, як юридична категорія, відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Володіння – початкова форма власності з господарським володінням ними. Саме по собі володіння не означає повної власності. Господарем об’єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар).

Користування – виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх.

Розпорядження – вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, а, отже, має право самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Питання шосте. Типи та форми власності.

Найскладнішою проблемою економічної науки є пробле­ма форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонталь­но-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої ево­люції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою (див. рис. 3.12). Кожному етапу розвитку людського су­спільства відповідає певна форма власності, яка відбиває до­сягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основ­ного суб'єкта, який концентрує права власності. На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використо­вувало колективні форми власності, спочатку у формі пле­мінної, а потім — общинної власності. Низький рівень роз­витку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продук­тивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності — приватної. Ці два типи власності (суспільна, колективна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспіль­ства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історич­них формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспільного ладу.

Для первіснообщинної форми власності характерні од­накові права всіх членів общини на панівний об'єкт влас­ності — землю, а також на засоби праці й результати ви­робництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права влас­ності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосере­дженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіта­лістичного суспільства не означає рівності в розподілі й кон­центрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістич­них країнах і заміна її так званою загальнонародною влас­ністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби ви­робництва і результати їх використання спричинили роз­рив природно-еволюційного процесу розвитку відносин влас­ності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалі­стичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифі­кацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднанняпраців­ника із засобами виробництва, ступінь правочинностейсуб'єкта на ресурси, результати й управління виробниц­твом, механізм розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпоряджен­ня об'єктом власності та отримання доходу належить при­ватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індиві­дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм влас­ності.

Приватна власність в усіх її формах є потужним фак­тором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особис­того, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одно­часно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової влас­ності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використову­вати в господарстві й працю найманого робітника (постій­но чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійс­нення спільної підприємницької діяльності кожний учас­ник партнерського підприємства зберігає свою частку вне­сеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створе­ного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, при­дбане в результаті господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одно­го боку, власники акцій є приватними власниками тієї ча­стки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають ре­ального права на участь у розпорядженні капіталом акціо­нерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто во­лодіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольно­го пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капі­талом акціонерного товариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індиві­дуальної класичної приватної власності і долає ті обмежен­ня, які їй притаманні. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приват­ної і суспільної власності.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивіду­ального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективні.

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження влас­ністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфі­кується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економіч­них, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами держав­ної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фунда­ментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо. Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність — це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних за­садах для здійснення спільної діяльності. Власність коо­перативу формується в результаті об'єднання майна, гро­шових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляєть­ся відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

Власність трудового колективу — спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за ра­хунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських та релігійних об'єднань ство­рюється за рахунок власних коштів, пожертвувань грома­дян чи організацій або шляхом передачі державного май­на. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів.

Комбіновані форми власності, У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціону­вання виробництва відбувається процес об'єднання підпри­ємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створю­ються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і зако­нодавчо закріплені такі форми власності:

— приватна;

— колективна;

— державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на по­розі постіндустріального розвитку і характеризується ди­намізмом та новітніми тенденціями в розвитку відно­син власності.

Результатом цих процесів є:

1) подальше розширення плюралізму форм власності — приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоратив­ної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знахо­дить свою " нішу" продуктивного функціонування і макси­мальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдя­ки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому;

2) значне поширення змішаних і комбінованих форм
власності, де провідна роль належить корпораціям і вели­
ким фірмам;

3) посилення процесів демократизації і соціалізації
відносин власності: створюються асоційовані форми влас­ності трудових колективів, збільшується частка акцій се­ред працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медич­ним обслуговуванням тощо;

4) прогресивна зміна структури об'єктів власності: пріо­ритетними стають такі об'єкти власності, як наукові знання, інформація, комп'ютерні програми, нові технології, космічні об'єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;

5) розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами.