Література. Тема 17. Світове господарство і міжнародна валютна системаОсновна: 1, 3, 4, 5, 6, 7, 11, 16, 18, 20. Додаткова: 2, 11, 12, 17, 18, 19, 25, 34.
Тема 17. Світове господарство і міжнародна валютна система План 1. Поняття світового господарства і його еволюція. 2. Розвиток міжнародної валютної системи. 3. Валютні курси і валютна політика. Питання перше. Поняття світового господарства і його еволюція Сучасне світове господарство – це сукупність національних господарств окремих країн та інших об’єднань, які взаємопов’язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію деяких країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Практично це зводиться до зосередження у цій країні відносно більшої кількості певного виду праці в загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами (наприклад, в Аргентині та Австралії – праці тваринників, у Японії – виробників електронної техніки тощо). Ґрунтуючись на природничих або суто економічних передумовах, така спеціалізація країн пов’язана зі світовими показниками. Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, грунт, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва – капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох визначає, на виробництві яких товарів і послуг світового ринку спеціалізується країна. Розрізняють три послідовні форми міжнародного поділу праці: загальну, часткову та одиничну. Під загальною розуміють поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство тощо). Часткова форма міжнародного поділу праці передбачає спеціалізацію певних галузей виробництва на виробництво певних видів готової продукції; одинична – спеціалізацію різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, комплектуючих, на технологічних стадіях виробництва. У рамках міжнародного поділу праці розділяють всесвітній поділ праці, який охоплює світове господарство в цілому, і регіональний міжнародний поділ праці – на рівні окремих географічних регіонів світу. Матеріальним фундаментом розвитку світового господарства є інтернаціоналізація виробництва та господарського життя в цілому (інтернаціоналізація – це надання по договору всім державам права користуватися на рівних умовах тими чи іншими ресурсами, спорудами, територіями і т. д.). Інтернаціоналізація виробництва знаходить вияв у процесі встановлення таких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, за яких виробництво однієї країни все більше перетворюється на частину світового виробничого процесу. Найсуттєвіша риса інтернаціоналізації господарського життя полягає в посиленні суспільного характеру праці по лінії як її спеціалізації, так і кооперації. Спеціалізація – зосередження діяльності на деякому її виді (розподіл праці на окремі операції). Кооперація – одна з форм організації праці, при якій багато осіб разом беруть участь в одному і тому ж процесі праці або в різних, але взаємозв’язаних між собою процесах праці (масові колективні об’єднання в галузі виробництва і обміну. Світове господарство історично сформувалося на межі ХІХ - ХХ ст. як ринкове, підприємницьке. Складалося воно сторіччями, коли економічні засади його формування доповнювалися позаекономічними, воєнно-колоніальними методами. Формування світового господарства розпочалося з розвитку міжнародної (світової) торгівлі, тобто руху товарів і послуг між країнами, яка має тривалу історію. Особливо великий внесок у становлення світової торгівлі зробило активне поширення в новітній час ринкових відносин (спочатку у Західній Європі, а потім і в інших регіонах світу), значні географічні відкриття ХV – ХVІІ ст., поява в ХІХ ст. машинної індустрії й сучасних засобів транспорту і зв’язку. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст.. склався світовий ринок товарів і послуг. Одночасно в світі посилювався рух майже всіх чинників виробництва (капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технології). У процесі еволюції сучасного світового господарства можна виділити кілька етапів: 1) 10 – 30 –ті роки ХХ ст. – характеризувався даний етап кризовими явищами в розвитку світового господарства, спричинені політичним переворотом у 1917р. в Росії і світовою економічною кризою (“Великою депресією”) в 1929 – 1933рр.; 2) кінець 40-х – 80-ті роки ХХ ст. – характеризувався інтенсивним зростанням вивезення підприємницького капіталу у світовій капіталістичній економіці, новим зламом структури світового господарства у зв’язку з утворенням світового соціалістичного господарства, яке розвивалося на іншій соціалістично-економічній основі; 3) початком нового етапу в розвитку світового господарства можна вважати останнє десятиріччя ХХ ст. Його відрізняють зростаючий ступінь опанування географічного простору, формування міжнародних продуктивних сил, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності. Сучасне світове господарство характеризується прискоренням ряду довготривалих тенденцій, насамперед: - збереження стабільних темпів економічного зростання; - підвищення ролі зовнішнього чинника в господарському розвитку країн; - глобалізація фінансових ринків і посилення взаємозалежності національних економік; - зростання питомої ваги сфери послуг; - розвиток регіональних інтеграційних процесів. Питання друге. Розвиток міжнародної валютної системи Міжнародні валютні відносини – одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютну системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин. Міжнародна валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства. Міжнародна валютна система містить ряд конструктивних елементів: 1 – світовий грошовий товар є носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства (золото, кредитні гроші – векселі, банкноти, чеки, депозити; SDR, ЕКЮ, ЄВРО); 2 – валютний курс; 3 – валютний ринок; 4 – міжнародні валютно-фінансові організації – МВФ, міжнародний банк реконструкції і розвитку (МИРР), який разом із своїми філіалами – Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) та багатостороннім агентством щодо гарантій інвестицій (БАГІ) – утворюють групу Світового банку, регіональні банки розвитку тощо. Міжнародна валютна система виникла на основі грошових систем, що існували у деяких країнах. Перша міжнародна грошова система почала зароджуватись вХІХ ст.: юридично була оформлена на Міжнародній конференції 1867р., що відбулася в Парижі. Конференція визнала золото єдиною формою світових грошей. Ця система відома в історії, як система “золотого стандарту” і в чистому вигляді проіснувала до першої світової війни, а окремі її елементи збереглися до 40-х років ХХ ст. Другою світовою валютною системою, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конференції 1922р., була система золотовалютного стандарту, яка характеризується тим, що країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно найсильніших держав, як еквівалента золота. Третьою міжнародною валютною системою стала Бреттон-Вудська валютна система (створена за рішенням національної валютної конференції, що проходила в липні 1944р. в американському місті Бреттон-Вудс). Згідно з договором, основними інструментами міжнародних розрахунків ставало золото і так звані резервні валюти, статус яких отримали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні в них резервні валюти за офіційною ціною на золото і навпаки. У січні 1976р. було підписано новий валютний договір, згідно з яким почала існувати четверта валютна система – Ямайська. Згідно з якою відбувся остаточний перехід до використання як світових грошей національних валют і міжнародних розрахункових грошових одиниць – SDR, що випускаються МВФ. Тобто відбулася повна відмова від золотих паритетів. Однією з особливостей сучасних валютних відносин є існування поряд з міжнародною валютною системою замкненого валютного угрупування: Європейська валютна система (ЄВС). Це певні правила розрахунків між деякими країнами, що входять до Європейського економічного співтовариства. Створена в березні 1979р. ЄВС – специфічна організаційно - економічна форма відносин ряду країн ЄС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют га їхню взаємну ув’язку. Створення ЄВС було продиктоване передусім прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності та стабільності за рахунок послаблення прив’язки європейських валют до долара, що дає можливість уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти. ЄВС включає три складові: 1) зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі підтримкою коливань ринкового курсу валют у звужених межах; 2) механізм кредитної допомоги урядам, які зустрічалися з фінансовими труднощами за підтримки ринкового валютного курсу; 3) спеціальна європейська розрахункова одиниця _ ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на основі “валютного кошика” національних валют країн членів ЄВС. В 1989р. комісією ЄС було визначено три основні етапи становлення ЄВС: - І етап розпочався з 1 червня 1990р., коли у більшості країн Спільного ринку були зняті обмеження на рух капіталів у рамках єдиного внутрішнього ринку; - ІІ етап розпочався 1 січня 1994р. встановленням жорсткого обмінного курсу європейських валют і створенням європейської системи центральних банків; - ІІІ етап розпочався з 1 січня 1997р., який завершився введенням єдиної валюти ЄВРО, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів для ведення валютно-фінансової політики усього співтовариства. Питання третє. Валютні курси і валютна політика Валютні курси і валютна політика – це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Валюта – грошова одиниця, що використовується для вимірювання вартості товарів. Валюта і гроші часом уявляються як поняття ідентичні, хоча всередині країни використовують термін “гроші”, а термін “валюта” – зовні. Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додаткову функцію – стають товаром, продаються і купляються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтоваристві має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв’язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад. Поняття валюти використовується в таких значеннях: - національна валюта – грошова одиниця певної країни (долар США, японська ієна, французький франк) або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова, електронна); - іноземна валюта – грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках; - міжнародна (регіональна)грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: SDR (спеціальні права запозичення), ЕКЮ, ЄВРО. SDR – міжнародні платіжні засоби, які використовуються Міжнародним валютним фондом для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МБТ. ЕКЮ – регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена в 1979р. в рамках Європейської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Європейського валютного союзу (сьогодні це ЄВРО). Результати зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни значною мірою залежить від курсу її національної валюти. Валютний курс, як економічна категорія, являє собою ціну грошової одиниці країни, виражену в грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно – паперових грошей. Валютні курси встановлюються котуванням іноземних валют. Котуваня – це визначення офіційними державними органами (НБ чи іншою фінансовою установою) ціни іноземної валюти. При котуванні валют зазначають курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким вони її котують. Слід розрізняти такі види валютних курсів: - фіксовані – були приоритетними до 1976р., вони визначалися на основі золотого паритету чи на договірній основі. Система фіксованих валютних курсів припускає втручання держави в їхні зміни; - гнучкі (плаваючі) – їх формування відбувається на ринку під впливом попиту й пропозиції на валюти. А межі коливання держави визначають за взаємною домовленістю. Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельну спроможність валюти виражають як суму товарів і послуг, які можна придбати за грошову одиницю, у порівнянні з базовим періодом. Валютний паритет – законодавчо встановлене відношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу. Паритет купівельної спроможності – співвідношення купівельної спроможності двох чи більше валют відносно певного набору товарів і послуг (“споживчого кошика”). Даний показник розраховується як відношення цін “споживчого кошика” у відповідних країнах в даний період або як співвідношення ефективних виробничих витрат (заробітна плата, норма позичкового відсотку, рента, продуктивність праці...) у країнах, що зіставляються. Конвертованість валюти – це можливість її обміну (конверсії) на валюти інших країн або на золото за офіційно встановлення паритетом (курсом). Щодо взаємної конвертованості національних валют у валюти інших країн розрізняють повну конвертованість, часткову та повну не конвертованість національних валют. Повною конвертованістю або вільноконвертованими (ВКВ) є валюти країн, де відсутні будь-які валютні обмеження для фізичних і юридичних осіб (вітчизняних та іноземних) і наявна можливість вільного використання валюти в усіх видах міжнародних операцій (долар США, швейцарський франк, канадський долар тощо). Частково конвертовані (ЧКВ) – це валюти тих країн, які відмінили валютні обмеження не на всі валютні операції або тільки для іноземців. До них належать валюти більшості західноєвропейських країн. Неконвертованими (НКВ), є валюти країн, які повністю зберегли валютні обмеження на всі валютні операції для усіх юридичних і фізичних осіб (вітчизняних та іноземних). Це, як правило, валюти залежних і економічно слаборозвинених країн. Під час і після другої світової війни всі валюти, за винятком долара США, швейцарського франка і шведської крони, були неконвертованими. У системі державного регулювання економічного життя виділяють сукупність заходів, які здійснюються країнами і їхніми центральними банками у сфері грошового обігу та валютних відносин з метою впливу на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом. У цьому полягає сутність певної валютної політики. Вона здійснюється переважно у двох формах – обліковій (дисконтній) та девізній. Облікова політика у сфері міжнародних валютних відносин спрямована на регулювання валютного курсу шляхом зміни відсоткових ставок за кредит. Їх підвищення призводить до припливу капіталів із країн, де такі ставки нижчі, що підвищує курс національної валюти і покращує стан її платіжного балансу. І, навпаки, зниження відсоткових ставок у країні призводить до відпливу капіталу в інші країни і зниження курсу національної валюти. Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі або продажу іноземної валюти (девіз). При падінні курсу національної валюти центральним банком країни здійснюється продаж на грошових ринках значних сум іноземної валюти, що призводить до підвищення курсу національної валюти щодо іноземної, і, навпаки, скуповування іноземної валюти зумовлює падіння курсу національної валюти. Валютна політика нерідко набуває форми валютної інтервенції – прямого втручання держави через центральний банк або державну скарбницю в операції на валютному ринку для впливу на курс валюти своєї країни чи іноземної шляхом продажу або купівлі іноземної валюти чи золота з одночасним введенням обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.
|
