Організаційні методи зниження ризику

Після виявлення ризиків, з якими може зіштовхнутися підприємство в процесі виробничої діяльності, визначення факторів, що роблять вплив на рівень ризику, і проведення оцінки ризиків, а також виявлення пов'язаних з ними потенційних втрат, перед підприємством постає задача розробки заходів із мінімізації виявлених ризиків.

До організаційних методів зниження ризику відносяться:

· Відхилення ризику.

· Недопущення збитків.

· Мінімізація збитків.

· Передача контролю за ризиком.

 

Ухилення від ризику (уникнення), тобто відмова від справи, пов’язаної з ризиком (наприклад, від поїздки, підприємницької діяльності, пов’язаної з великою імовірністю втрат, небажання мати справу з ненадійним партнером) є найпростішим і радикальним способом зниження ризику. Він дає змогу цілком уникнути можливих втрат, але унеможливлює одержання бажаного результату. До ухилення від ризику потрібно вдаватися виважено, оскільки можливий прибуток від певної діяльності може значно перевищувати ймовірні втрати у разі реалізації несприятливої ризикової ситуації. Необхідно зважати на те, що уникнути деяких ризиків неможливо (зокрема, це стосується ризиків цвільної відповідальності, форс-мажорних обставин тощо), а ухилення від одних ризиків може призвести до виникнення інших, більш загрозливих (наприклад, відмова від авіа перельоту може унеможливити укладання вигідного контракту).

Підприємницька діяльність обтяжена ризиками, уникнути яких неможливо, - ризик банкруцтва, обвинувачення в заподіянні збитку, передчасної смерті співробітників тощо.їх можна частково зменшити, але не ліквідувати повністю, і навіть зменшення таких ризиків мало знижує небезпеку наслідків їх реалізації. Тому оптимальною буде ліквідація причин їх виникнення. Отже, метою й сутністю використання методів управління великими (катастрофічними) ризиками є створення для організації таких виробничо-господарських умов, за яких ймовірність виникнення подібних ризиків зведена до нуля. Прикладом використання вказаного методу є припинення виробництва певної продукції, відмова від сфери бізнесу, в якій присутні катастрофічні ризики, і вибір нових без ризикових напрямів діяльності. Застосовуючи цей метод управління, підприємства уникатимуть ризиків, але це не дасть змоги їм отримувати прибутки.

До методу ухилення від ризиків вдаються тоді, коли виникнення і реалізація ризиків і завдання великого розміру збитків особливо ймовірні. За такої ситуації цей метод може стати єдиною практичною альтернативою. Його застосовують до однорідних і неоднорідних ризиків, одиничних і масових, тому що розмір можливого збитку, незалежно від конкретних значень параметрів однорідності й кількості ризиків, для організації однаково є великим і небажаним.

Запобігання втратам (попередження ризику) передбачає проведення заходів, що дають змогу звести до мінімуму ймовірність частини втрат. Прикладом попередження ризику є організація дієвої охорони виробництва (запобігання інформаційному ризику), інвестування коштів у без ризикові цінні папери – державні облігації (запобігання фінансово-інвестиційному ризику). Однак з точки зору теорії ймовірностей імовірність повного запобігання збиткам дорівнює нулю. Навіть умовно без ризикові державні облігації держава за певних умов може відмовитися погасити.

Метод доречно використовувати у випадках, коли ймовірність реалізації ризику досить велика, оскільки він призначений для її зниження; розмір можливих втрат невеликий (у протилежному разі доцільно використовувати методи відмови, ухилення від ризику).

Попередження ризику пов’язане з розробленням і впровадженням програми превентивних заходів, виконання яких слід контролювати і періодично уточнювати з урахуванням змін, що відбулися. Для виявлення джерел ризиків і розроблення програми превентивних заходів великі фірми, організації зазвичай наймають фахівців, оскільки така діяльність потребує спеціальних знань – інженерних, у галузі економіки, психології тощо. Схвалені керівництвом організації розроблені програми реалізуються під наглядом менеджера по ризиках.

Прикладами попереджувальних (превентивних) заходів може бути залучення охоронців (у банках), навчання воліїв з урахуванням вимог безпеки, проведення навчань, використання плакатів, що попереджують про хімічну небезпеку, та ін. Як правило, превентивні заходи сприяють зниженню частоти виникнення ризиків за достатньо високої їх імовірності. Однак такі заходи доречні, якщо вартість їх проведення менша, ніж втрати, зумовлені ризикованими ситуаціями. Визначити їх ймовірну вигідність складно, оскільки превентивні заходи можуть окупитися лише через тривалий період часу. Якщо вигода превентивних заходів перевищує витрати на їх проведення, то цей метод варто використовувати для будь-яких ризиків незалежно від того, чи підприємство бере їх на себе, чи передає в страхові компанії.

Застосування методу попередження ризику накладає на менеджера додаткові функціональні обов’язки, які, передусім, залежать від особливостей програми превентивних заходів. Зокрема, менеджеру необхідно:

- оцінити економічну доцільність кожного превентивного заходу;

- уточнити з керівництвом і (або) фахівцями розмір коштів, які можна використати на проведення превентивних заходів (кожного окремо або всього комплексу);

- залучити за необхідності фахівців до розроблення програми превентивних заходів або консультацій (наприклад, потрібні спеціальні знання);

- отримати схвалення керівництва і (або) фахівців підприємства;

- коректувати й уточнювати превентивні заходи;

- контролювати впровадження превентивних заходів;

- періодично переглядати превентивні заходи.

Мінімізація втрат означає вжиття заходів, що дають змогу знизити ймовірність настання несприятливого випадку чи величину збитку до мінімально можливого рівня. Найчастіше ризики мінімізують за допомогою запобіжних заходів (протипожежних, методів посилення безпеки будинків і споруд, встановлення систем контролю й оповіщення, навчання персоналу, організації необхідних запасів сировини і готової продукції тощо). Іноді як один з методів мінімізації втрат використовують диверсифікацію.

Одним із найпоширеніших методів мінімізації втрат є поділ (сегрегація або дисипація) або обєднання (комбінація) ризиків. Поділ ризиків здійснюється, як правило, за рахунок розділення активів підприємства з метою скорочення максимально можливих втрат за одну подію (господарську операцію, інвестиційний проект), але збільшення кількості ризикових подій. Активи можна розділити двома способами: фізичний поділ самих активів; поділ власності. Прикладом першого поділу активів є зберігання їх у різних банках, тобто диверсифікація розміщення. Для поділу власності використовують особливі фінансові і правові моменти, наприклад, власність записують на різних членів сім’ї чи на ім’я корпорації і трастових фірм, створених з цією метою.

При обєднанні ризику можливі ризики поділяють між суб’єктами економіки. Обєднання (комбінація) ризиків, як і поділ, теж дає змогу точніше передбачити втрати, тому що зростає кількість оєктів, для яких характерний ризик. Комбінація ризиків може відбуватися через внутрішнє зростання (наприклад, збільшення парку автомобілів автотранспортного підприємства, освоєння додаткових видів виробництва), злиття кількох фірм, створення спільних підприємств. Нова підприємницька одиниця матиме більше активів, ніж початкові, зможе поглинути вагоміші ризики. На початкових етапах становлення ринкової економіки в Україні (1991 - 2000)підприємства часто вдавалися до поділу для зниження ризику (розукрупнення підприємств, створення фылый, окремих фырм з правом юридичноъ особи тощо). Натепер виникли зворотны тенденцыъ – створення кластерів, консорцыумыв, фінансових груп (обэднання ризиків), тобто горизонтальних чи вертикальних обэднань пыдприэмств на різних умовах з метою оптимызацыъ ризиків.

Передавання контролю за ризиком (трансферт) означає ухилення від участі в ризикованому заході (але не від самого заходу) за рахунок злучення іншої сторони (наприклад, найм субпідрядника, передавання ризику за збереження вантажу перевізнику). Передавання ризику може бути вигідним як для сторони, що його передає (трансфера), так і для приймаючоъ (трансферы) з трьох причин:

1) втрати, що э великими для трансфера, можуть бути незначны для трансфері;

2) трансфері може знати дієвіші способи і мати краші можливості для скорочення можливих втрат;

3) трансфері може перебувати у вигіднішому становиші щодо скорочення втрат або контролювання ризику.

Основним способом передавання підприємницького ризику є укладання контрактів: будівельних, орендних, на перевезення і зберігання вантажу, продаж, обслуговування, постачання, контракт-поручительств, договорів факторинку; біржових угод (придбання опціонів, ф’ючерсні контракти).

Будівельні контракти. При укладанні подібного контракту всі ризики, пов'язані з будівництвом, бере на себе будівельна фірма. До ризиків, з якими зіштовхуються такі фірми і які збільшують вартість об'єкта, можуть відноситися: збої в постачаннях матеріалів, погані погодні умови, страйки, розкрадання будівельних матеріалів та ін. У контракті зазвичай обумовлюються штрафні санкції за несвоєчасне зведення об'єкта, визначається, хто несе ризик фізичних ушкоджень конструкцій у період будівництва.

Оренда - дуже розповсюджений метод передачі ризиків. Широко застосовується фінансова оренда (лізинг). Частина ризиків, пов'язаних з орендованим майном, лежить на власнику: цілком (наприклад, ризик фізичних ушкоджень власності, збільшення податку на майно) чи частково (наприклад, ризик зниження комерційної цінності об'єкта). Однак вагома частина ризиків може бути передана шляхом спеціальних застережень у договорі про оренду.

Орендодавець, передаючи майно, може гарантувати собі постійний дохід на певний період. Однак при тривалому терміні оренди зростає ризик і для орендодавця, і для орендаря, тому що важко спрогнозувати майбутні зміни комерційної цінності орендованого майна, а, отже, і зміни розміру орендної плати. Можливе рішення, що знижує ризик власника майна, у цьому випадку може бути пов'язане з фінансованою рентою, тобто встановленням орендної плати в відсотках до обсягу продажів орендаря, але не нижче певної фіксованої суми.

Контракти на збереження і перевезення вантажів. У даному випадку обсяг переданих ризиків залежить від статусу сторін, що укладають договір, і умов, у ньому обговорених. Укладаючи договір на перевезення і збереження продукції, підприємницька фірма передає транспортній компанії в основному статичні ризики, пов'язані з випадковою або через провину транспортної компанії, загибеллю або псуванням продукції. При цьому втрати, пов'язані з падінням ринкової ціни продукції, несе підприємницька фірма, навіть якщо подібне падіння викликане затримкою в доставці вантажу.

Контракти продажу, обслуговування, постачання. Договори, пов'язані з поширенням товарів і послуг, також представляють підприємницькій фірмі широкі можливості по зниженню ризику шляхом їхньої передачі. Виробник чи дистриб’ютор зазвичай пропонують споживачу гарантію усунення дефектів або заміни недоброякісного товару чи недоброякісно виконаної послуги. При цьому споживач, купуючи товар чи послугу, передає ризики, пов'язані з його експлуатацією, виробнику або дистриб’ютору на період гарантії.

Можлива також угода між оптовим торговцем / виробником з роздрібним /оптовим продавцем про повернення частини нереалізованих товарів. У даному випадку мова йде про передачу ринкового ризику.

Метод передавання контролю за ризиком широко застосовується для зниження інвестиційних, зокрема інноваційних, ризиків. Зростання розмірів і тривалості інвестування проектів, різноманітність і складність, впровадження нових методів та технологій, висока динамічність зовнішнього середовища підприємства, конкуренція, інфляція та інші негативні фактори призводять до зростання ступеня ризику в процесі здійснення проекту. Послідовність рішень з вибору того чи іншого замовлення визначається на стадії формування портфеля замовлень. Ця проблема має подвійний характер, зумовлений передусім участю в інвестиційній діяльності двох сторін – покупця і продавця, чи замовника і виконавця. Замовник намагається, по змозі, зменшити вартість контракту, при цьому всі вимоги щодо термінів та якості повинні бути виконані, а виконавець при формуванні портфелю замовлень прагне до отримання максимального прибутку.

Розподіл ризику цими сторонами може бути якісним і кількісним. Якісний розподіл ризику передбачає, що учасники проекту приймають низку рішень, які поширюють або звужують діапазон потенційних інвесторів. Чим більше ризиків учасники намагаються передати інвесторам, тим складніше їх залучати до фінансування проекту. Тому учасники інвестиційного проекту при веденні переговорів повинні проявляти максимальну гнучкість, визначаючи частку ризику, яку вони готові прийняти. Намір учасників проекту взяти на себе більшу частку ризику може переконати досвідчених інвесторів взяти участь у процесі інвестування.

Трансфер ризику не завжди є безмечним і ефективним способом його мінімізації. Трансфері може забракувати коштів для покриття можливих втрат, ефективних важелів для зниження рівня ризику, якщо, наприклад, він візьме на себе відповідальність за майно, яке йому не належить. Тому, передаючи ризик, підприємство повинно дотримуватися таких умов:

- розподіл ризику між сторонами має бути чітким і недвозначним;

- рішення про трансфер ризику має прийматися на основі критерію ефективності (у порівнянні з аналогічними за надійністю методами мінімізації ризику);

- трансфері повинен мати змогу оперативно виконати прийняті зобов’язання;

- трансфері має мати повноваження для скорочення збитків і контролю за ризиком і використовувати їх з максимальною ефективністю;

- ризик слід передавати за ціною, що влаштовує обидві сторони.

Диверсифікація передбачає інвестування підприємством коштів у два і більше видів активів, тобто розподіл зусиль і капіталовкладень між різноманітними видами діяльності. Ймовірність одночасного настання всіх чи кількох несприятливих подій значно менша, ніж кожної окремо, що і є основою диверсифікації (наприклад, створення портфеля цінних паперів або вкладення грошей у кілька банків мінімізує фінансово-інвестиційний ризик, оскільки ймовірність їхнього одночасного банкрутства набагато нижча, ніж кожного з них окремо; виробництво диверсифікованої продукції знижує комерційний ризик, пов'язаний з несприятливими кон’юнктурними або ціновими змінами на ринку).

Диверсифікацію можна здійснювати в часі й у просторі. У часі вона означає послідовне докладання зусиль у можливих напрямах (а не одночасне). Наприклад, освоєння випуску кількох видів товарів розосереджується протягом певного відрізку часу (сезонність виробництва у легкій промисловості). У просторі диверсифікація передбачає охоплення значної території, наприклад створення підрозділів підприємств, торговельних точок, банківських філій, страхових компаній тощо у різних населених пунктах.

За способом змін виокремлюють концентричну (вертикальну) і горизонтальну диверсифікації. Концентрична диверсифікація стосується освоєних подібних видів діяльності, горизонтальна – новиз. Зокрема, поповнення асортименту аналогічними виробами є концентричною диверсифікацією (різні за жирністю і фруктовими добавками йогурти, сирки тощо). Вдаючись до горизонтальної диверсифікації, підприємство починає випускати товари іншої асортиментної групи.

За напрямами реалізації концентрична диверсифікація може бути прямою і зворотною. Пряма концентрична диверсифікація передбачає створення нових виробництв для наближення продукції до кінцевого споживача (створення на сільськогосподарських підприємствах виробничих цехів по переробці сільськогосподарської продукції – молочних, забійних, ковбасних тощо). За зворотної вертикальної диверсифікації створюють нові виробництва на попередніх стадіях технологічного процесу, що дає змогу підприємству самостійно виробляти ресурси і комплектуючі, які раніше закуповувалися (пивоварний завод орендує землю і вирощує ячмінь, консервний завод розвиває садівництво і овочівництво на придбаних або орендованих землях).

За сферою здійснення розмежовують виробничу диверсифікацію і диверсифікацію продукції. За виробничої диверсифікації на підприємстві урізноманітнюють види виробництва, що належать до сфери діяльності підприємства (на галузевому і внутрігалузевому рівнях). Тому виробнича диверсифікація відбувається в галузевій і продуктовій формах. Галузева диверсифікація передбачає, що підприємство урізноманітнюватиме продукцію і спрямовуватиме діяльність на більшу кількість галузей (сільськогосподарське підприємство створює ковбасний цех, молокозавод, консервний завод тощо). Продуктова диверсифікація означає урізноманітнення асортиметну продукції, яка виробляється за єдинною базовою технологією з використанням тих самих засобів виробництва і не вимагає суттєвого підвищення кваліфікації працівників (ЗАТ «Оболонь», яке створювалось як пивзавод, є одним з лідерів у виробництві не лише різних видів пива, а й мінеральної води). Така продукція має різні споживчі характеристики, що дає змогу реалізовувати її як різні продукти виробництва.

Диверсифікація продукції відбувається не лише у виробничому аспекті, а й щодо споживання – виробляється однотипна продукція різного призначення (вирощування фуражного і пивоварного ячменю).

Логістична (маркетингова) диверсифікація передбачає збільшення каналів збуту продукції та каналів постачання матеріально-технічних ресурсів, що сприяє зниженню залежності від постачальників та покупців продукції.

Сучасні економісти виокремлюють також геграфічну диверсифікацію або географічну експансію. Географічна диверсифікація може здійснюватись за допомогою експорту товарів або експорту капіталу. Процеси глобалізації в сучасній економіці є наслідком географічної експансії потужних корпорацій на нові ринки. Вона можлива за умов високої конкурентоспроможності продукції, що забезпечує велика концентрація капіталу в певній галузі. Такі корпорації можуть бути як спеціалізованими, так і диверсифікованими. Основними причинами географічної експансії є досягнення компанією максимально можливого рівня продажів і відсутність можливості зростання на внутрішньому ринку.

Різні варіанти диверсифікації неоднаково впливатимуть на зниження ступеня ризику, а в деяких випадках можуть його навіть збільшувати:

1) диверсифікація у споріднені галузі менше знижує рівень ризику, ніж різноспрямована диверсифікація 9диверсифыкацыя у неспорыднены галузы);

2) найменше знижуэ ризик продуктова диверсифыкацыя;

3) різноспрямована диверсифыкацыя потенційно може найбільше знизити ризик пыдприэмства, оскільки вона обэднуэ види дыяльносты, якы не залежать один выд одного.

Процес дивеерсифыкацыъ може відбуватися у кылька способів: створення виробництва з «нуля», купівля пыдприэмства (або його частини), обэднання (злиття) пыдприэмств. Кожен з них маэ своъ переваги недоліки і застосовується залежно від ситуаційних факторів ризику.

Необхідність диверсифікації діяльності підприємств зумовлюється комплексом мотивацій та умов внутрішнього та зовнішнього походження, які впливають на вибір одного чи багатьох напрямів диверсифікації. При цьому основну роль відіграють фактори зовнішнього середовища, тому що вони є наслідком дії ринкових механізмів.

Мотивацію та умови внутрішнього походження поділяють на такі групи:

1) економічні (виробничо-економічні) – зниження рентабельності нижче середнього рівня, зниження прибутку, зміна структури оборотних коштів тощо;

2) техніко-технологічні – фізичне або моральне зношування обладнання, національна структура основних фондів;

3) соціально-психологічні – структура персоналу, рівень кваліфікації, не завантаженість працівників, перспективи розвитку підприємства.

Застосовуючи диверсифікацію, слід зважати на те, що вона може не тільки зменшити, а й збільшити ризик у тому випадку, коли нові сфери діяльності невідомі чи недостатньо вивчені через брак професійних знань. Існують риики, які не піддаються диверсифікації: ризики, пов’язані з очікуванням кризи чи піднесення економіки; ризики, зумовлені рухом банківського відсотка, політичний ризик і деякі інші.

Недоліками диверсифікації є розпорошення ресурсів між різними видами діяльності, що іноді не дає змоги використовувати ефект масштабу виробництва; удосконалення управління підприємством, підвищення вимог до кваліфікації управлінського персоналу, який має бути компетентним щодо багатьох напрямів діяльності. Ці вади мають неоднаковий вплив на здійснення різних форм диверсифікації, зокрема, коли диверсифікація відбувається у споріднені галузі, уже набутий підприємством досвід полегшує цей процес.

Рівень диверсифікації обмежують такі фактори, як рівень ризику та ефективність функціонування диверсифікованого підприємства.

Усі розглянуті методи регулювання рівня ризику зорієнтовані передусім на його зниження до гранично допустимої величини за допомогою застосування різноманітних превентивних і обмежуючих організацій заходів на підприємстві.