Четверта класична ситуація

До початку 70рр. економічна теорія існувала і розвивалась в умовах третього класичного стану. Однак економічна криза 1974 -1975 рр. супроводжувалася зростаючою високою інфляцією разом із зростаючим безробіттям та падінням виробництва. Такий хід подій спростував один із основних постулатів кейнсіанської економічної теорії, згідно з яким інфляція і безробіття – взаємовиключні явища. Віра в ефективність механізму макроекономічного регулювання була значно підірвана. Уразливість кейнсіанської теорії була зумовлена також тим, що в ній принижувалась роль зміни грошової маси, грошово-кредитної політики як засобу регулювання кон’юнктури.

Отже в кінцевому підсумку комплекс причин призвів до констатації кризи пануючої ортодоксії (кейнсіанства) і чергового переосмислення та переоцінки економічних теорій і програм державного макроекономічного регулювання в країнах розвиненої ринкової економіки.

Особливо значних змін зазнала західна економічна теорія 70-80рр. ХХ ст., насамперед, під вирішальним впливом змін умов соціально-економічного розвитку ринкового господарства. Всі напрямки економічної думки збагатилися новітніми теоріями:

1) неокласика – теорії монетаризму, пропозиції, суспільного вибору, раціональних очікувань;

2) неокейнсіанство – теорії фінансової стабільності, імпліцитних (неявних, неписаних) контрактів, пошуку ефективної заробітної плати;

3) неоінституціоналізм – теорії індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства, трьох хвиль цивілізації;

4) неолібералізм – теорії економічно спрямованого соціального ринкового господарства;

Зросло розшарування, “розмивання” в середині кожного з напрямів. Ще більш посилилась взаємна опозиція між ними. Але усіх їх об’єднує спільна мета спростувати неокласичну систему, довести до кінця розпочату Кейнсом революції в економічній теорії створити новий синтез макро- і мікроек-ки.

 

Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) (ч.І)

 

План:

1. Загальна характеристика інституціоналізму;

2. Головні напрямки американського інституціоналізму початку XXст.:

2.1. Соціально – психологічний інституціоналізм Т. Веблена;

2.2. Соціально – правовий інституціоналізм Дж. Р. Коммонса;

2.3. Кон’юнктурно – статистичний інституціоналізм У. Мітчелла;

3. Неоінституціоналізм:

3.1. „Нове індустріальне суспільство” Дж. Гелбрейта;

3.2. Соціально – технологічний інституціоналізм Р. Коуза;

3.3. Теорія трансакційних витрат;

3.4. Економічна теорія прав власності;

3.5. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена;

4. Теорії „конвергенції”;

5. „Колективний капіталізм” С. Мінза та А. Берлі;

1. Загальна характеристика інституціоналізму;

Інституціоналізм - напрям в економічній думці, що робить головний акцент на аналізі інститутів. Під інститутами «в першому наближенні» слід розуміти правила і принципи поведінки, якої слідують люди в своїх діях. Обмовка «в першому наближенні» робиться з огляду на те, що в різних напрямах інституціоналізму цей ключовий термін трактується по-різному. І взагалі інституціоналізм настільки різнорідний, що його вивчення як єдиного цілого майже безглуздо - настільки сильно розрізняються різні течії в самому інституціоналізмі.

Засновником інституціоналізму прийнято вважати Т. Веблена (1857-1929). Це був філософ, економіст, соціолог, антрополог і психолог. Його інтерес до всіх цих областей знання виявився у зв'язку з основною комплексною темою, яка цікавила Веблена - теорією суспільної еволюції. Сам термін “інституціоналізм” набув широкого поширення після виходу монографії Т. Веблена “Теорія дозвільного (праздного) класу”.

Впродовж всієї історії інституціоналізму найважливішою ознакою цієї течії служить критичне відношення до неокласичної ринкової концепції (теорії вартості і цін, теорії фірми, споживчого попиту, економічної теорії добробуту) і до методології, на якій вона базується.

Інституціоналісти критикують неокласичну школу за її обмеженість, що виявляється на їх думку:

ü по-перше, в тому, що вони ігнорували роль соціологічних, політичних, соціально-психологічних чинників у функціонуванні економічного механізму;

ü по-друге, в ігноруванні найважливіших структурних і інституційних особливостей реальної економіки;

ü по-третє, в ідеологічній “упередженості” неокласичної теорії, де за претензією на нейтральний економічний аналіз ховається певна соціальна філософія з властивою для неї системою цінностей.

Звернувшись до вивчення реальностей економічного життя на стадії “пізнього капіталізму”, інституціоналісти зосередилися на проблемах економічної влади, зв'язаних, по-перше, з процесами монополізації, перебудови ринкових структур і змінами в ринковому механізмі і, по-друге, із зростанням втручання держави в соціально-економічні процеси.

Інституціоналістів, як економістів-соціологів, привертали проблеми економічної влади в різних її аспектах - джерела, форми, масштаби, способи реалізації, наслідку, методи обмеження; влада на мікрорівні і в економічній системі в цілому, зв'язок економічної і політичної влади.

Специфіка інституціоналізму полягає в тому, що вони розглядали інституційний розріз економічної системи. Інституціоналісти вважали, що рушійною силою суспільного розвитку є інститути. Під цим терміном вони розуміли або соціальні явища, такі, як сім'я, держава, монополії, профспілки і т.п., або прояв суспільної психології, мотиви поведінки і спосіб мислення, що стали звичними для певної групи людей або всього народу, - звичай, традиції, звички, а також правові, етичні і інші прояви.

Згідно визначенню Т. Веблена, соціально-економічні інститути - це “звичні способи здійснення процесу суспільного життя в його зв'язку з матеріальним оточенням, в якому живе суспільство”.

Саме поняття “економічний інститут”, як видно, має надзвичайно широкий сенс. Воно включає разом з конкретними формами організації виробництва, обміну, розподілу і споживання, юридичні норми, що склалися, звичаї, характер мислення і “ідеології” економічних суб'єктів, правила поведінки, мотиви і стимули, втілені в структурі і функціональних особливостях інституційної системи.

Інститути, з одного боку, виступають як чинники, що формують поведінку економічних суб'єктів. З іншого боку, інститути є об'єктом перетворюючої діяльності людей, інструменти, що підлягають змінам через “колективні соціальні дії”.

Основними методологічними принципами інституціоналістів є міждисциплінарний підхід і принцип історизму.

“ Міждисциплінарний” підхід є однією з головних характеристик інституціоналізму. Розгляд проблем економічного розвитку через призму економічних інститутів припускає вихід за межі безпосередньо економічних наук, необхідність вивчення всіх чинників, що формують соціально-культурне середовище, в якому протікають економічні процеси.

Міждисциплінарність зумовлюється у інституціоналістів початковою ідеєю системності, згідно якій суспільство є багатоплановим (що складається з різних підсистем) і багаторівневим цілісним організмом. Такий підхід формувався на противагу неокласичної методології “чисто економічного аналізу”, що припускає можливість виводити властивості економічної системи в цілому з властивостей окремих її елементів і при розгляді економічних питань не враховувати соціологічні і інші аспекти.

Міждисциплінарний підхід в аналізі економіки як діючого і змінюючогося організму зовсім не означає “подолання меж” між різними суспільними дисциплінами. Сенс його перш за все в тому, що економічні проблеми розглядаються на міждисциплінарній основі. Проте в багатьох роботах інституціоналістів проблеми політекономії розчиняються в культурній антропології, соціальній філософії і соціології.

Принцип історизму виражається в генетичному підході до вивчення реальних економічних структур, прагнення до виявлення рушійних сил і чинників розвитку основних тенденцій суспільної еволюції, в обґрунтуванні необхідності цілеспрямованої дії на перспективи розвитку.

На відміну від неокласичної теорії, де економіка розглядається крізь призму загальної рівноваги і ідея відновлення рівноваги служить базовим методологічним принципом, інституціоналісти прагнули до розробки концепції розвитку. Історичний підхід у інституціоналістів невід’ємний від еволюційної концепції суспільного прогресу. Суспільний організм і економічна система як його частина розглядаються в розвитку, ставиться завдання з'ясування чинників і механізму еволюції, її довготривалих тенденцій і перспектив.

Ще один методологічний прийом, що став найбільш характерною рисою мислення інституціоналістів, полягає в “діхотомізації” системи суспільного виробництва і перетворенні її в два більш менш самостійних об'єкта вивчення, які взаємодіють один з іншим. Перший - це “технологія”, тобто досягнутий рівень науково-технічних знань і інтелектуального досвіду, втілені в індустріальній техніці, кваліфікації працівників, управлінні виробництвом. Другий об'єкт складають “інститути” - ті реальні форми організації поведінки економічних суб'єктів, які склалися в даному суспільстві. В результаті цього принципу інституціоналісти висувають як причину всіх суперечностей капіталізму відставання перебудови інституційної сфери відповідно до рівня і потреб розвитку “технології”.

Ще одна з характерних рис інституційного підходу полягає в тому, що економічні відносини розглядаються і сприймаються в термінах права або юридичних норм, тобто в тій оболонці, в яку вони одягнені в реальній дійсності.

В якості основних інститутів економістів цієї течії привертали:

ü по-перше, сам ринковий механізм, його специфіка на певному етапі розвитку суспільства і ступінь ефективності з погляду “суспільного інтересу”;

ü по-друге, крупна корпорація як ключова ланка економічної системи;

ü по-третє, держава з її соціально-економічними функціями.

Інстітуционалісти протиставили неокласичній ринковій теорії, де ринок предстає як універсальний і нейтральний механізм розподілу обмежених економічних ресурсів між альтернативними можливостями їх використання, свої дослідження ринкового механізму як соціального інституту, характер функціонування якого відображає особливості економічної системи і який сам зазнає зміни в ході еволюції суспільства.

Характер економіки і напрям її розвитку визначаються, як підкреслювали інституціоналісти, починаючи з Веблена, не ринком, а пануючою системою цінностей, що характеризує те суспільство, в рамках якого знаходиться економіка. З цих позицій інституціоналісти виступили проти маржинальної теорії вартості і цін, виявляючи неправомірність початкових тверджень про позасоціальну, “раціональну економічну людину”, яка цілком керується принципом максимізації задоволення при мінімізації “тягот”, чиї ринкові споживчі переваги повністю автономні і не залежать від соціальних чинників.

Інстітуционалісти роблять висновок про те, що капіталізм на “колективістському” ступені розвитку має істотні відмінності від капіталізму вільної конкуренції. Відмінності полягають в тому, що:

ü по-перше, домінуючою низовою ланкою економіки стала крупна корпорація;

ü по-друге, відбулася ґрунтовна перебудова ринкових структур на галузевому рівні;

ü по-третє, ключові позиції в масштабах національного господарства зосередив великий бізнес-сектор, що характеризується певними особливостями функціонування і розвитку в порівнянні з традиційною економікою керованою ринковим механізмом;

ü по-четверте, разом з цим сектором продовжує існувати чисельно переважаюча маса дрібних і середніх компаній.

Висновки про обмеженість ринкового регулюючого механізму і зміну характеру ринкової системи на стадії “пізнього капіталізму” не рівнозначні у інституціоналістів затвердженню тези про руйнування ринкового механізму і необхідності заміни його іншим. Інституціоналісти прагнуть знайти спосіб доповнити ринковий механізм механізмом формування і проведення в життя колективних економічних рішень. Обґрунтовувавши принцип поєднання ринкової і керованої економіки, інституціоналісти підкреслювали, що справа йде не про вибір між “вільною” і “контрольованою” економікою, а про протиставлення приватному контролю (з боку найбільших корпорацій і їх об'єднань) суспільного контролю, організацію якого вони пов'язували з державою.

Неокласичній “чистій” економічній теорії добробуту інституціоналісти протиставляють соціальну і загальну теорію добробуту. Початкова ідея неокласичної теорії добробуту - принцип суверенітету споживача. Кожен індивідуум - вищий суддя своїм потребам і перевагам. Макроекономічні явища і процеси (структура суспільного продукту, зайнятості, характер використання національного доходу) виводяться з сфери мікроекономіки як сукупний результат взаємодії окремих економічних суб'єктів (споживачів, виробників, власників різних факторів виробництва). Проблема економічного оптимуму представляється як завдання досягнення рівноваги попиту і пропозиції в кожній окремій ланці і в масштабах всієї економіки на базі конкретних рівноважних цін. Стан загальної рівноваги ототожнюється з максимізацією суспільного добробуту (оптимумом).

Інституціоналісти завжди виступали з критикою неокласичної теорії добробуту, висуваючи такі ракурси проблематики суспільного добробуту, які пов'язані з конфліктністю цілей, суперечностями між приватними і суспільними, поточними і довготривалими інтересами. Відкинувши початкову посилку неокласичної теорії про позасоціальну, “раціональну економічну людину”, чиї споживчі потреби повністю автономні і не залежать від дії соціальних чинників, Веблен показав, що формування споживчих переваг і ринкового попиту - це соціальний процес, який відображає характер розподілу доходів, соціальні звички, вплив соціального оточення, тиск реклами. Веблен привернув увагу економістів до проблеми соціальних критеріїв і стандартів корисності, показав важливість вивчення соціальних і ринкових аспектів механізму формування споживчих оцінок і попиту.

Особлива увага впродовж всієї історії інституціоналізму економісти цього напряму приділяли проблемі “неподільних” суспільних потреб, які можуть задовольнятися тільки як колективні на позаринковій основі, а також тим, які не можуть бути віддані на відкуп ринковому механізму і повинні забезпечуватися за рахунок розвитку сфери соціально-культурних послуг. На кожному черговому історичному етапі суспільного розвитку проблема колективних потреб як частина проблеми суспільного добробуту набувала нових контурів і нових вимірювань.

Еволюцію інституціоналізму можна розділити на 3 періоди:

1. Період широкого розповсюдження інституціоналізму в 20-30-ті роки. Окрім Т. Веблена, ідеологами цієї теорії ще були - Дж.Р. Коммонс (1862-1945), У.К. Мітчелл (1874-1948), Дж. Гобсон (1858-1940).

2. Пізній інституціоналізмпіслявоєнного часу (50-60 ті роки). У теоретичній області еволюція інституціоналізму на цьому етапі розвитку капіталізму виразилася у виникненні індустріалістсько-технократичної течії. В індустріалістських концепціях в 50-60-тих роках виразилися оптимістичні уявлення про безмежні можливості НТР і перспективи, які вона відкриває. Концепції “індустріального суспільства” і ілюзії технократичного характеру, що одержали в тій або іншій формі розповсюдження серед частини інституціоналістів, відображали пануючі в політекономії оптимістичні уявлення про благотворність економічного зростання і необмежені можливості суспільного прогресу. Якнайповніше позиція теоретиків “індустріалістської” галузі інституціоналізму знайшла віддзеркалення в роботах Дж. Гелбрейта.

Друга лінія у напрямі розвитку інституціоналізму в 50 - середині 60-тих років відображається перш за все в роботах А. Берлі, де він намагався обґрунтувати тезу про поступовий і природний процес “колективізації капіталізму” через зміну в системі власності і контролю. Серед тих, хто в 50-60-ті роки піднімав проблеми, що стосуються змістовних цілей економічного зростання, його суперечностей і “витрат”, характеру економічного розвитку, можна назвати Дж.М. Кларка, Г. Кольма, Р. Хейлбронера. Всі вони ставили проблему “керованого розвитку”, пов'язуючи її з обґрунтуванням необхідності системи національного планування.

3. Посилення впливу інституціоналізму і збільшення інтересу до нього з середини 60-х років. Посилення інтересу до інституціоналізму в цей період обумовлено неспроможністю теорій державного благоденствування. До середини 70-х років традиційні методи державного регулювання повною мірою виявили свою обмеженість і неспроможність. В США розвернулися теоретичні дебати з принципового питання політекономії, орієнтовані на розробку практично значущої теорії державної політики. Методологічні питання інституціоналізму в 60-х роках розроблялися американським теоретиком П. Лоуваі і шведським економістом Г. Мюрдалем. Представники сучасного інституціоналізму, або неоінституціоналізму, - це відомі американські учені Д. Белл, Дж. Гелбрейт, У. Ростоу, О. Тоффлер, Р. Хейлбронер, шведський економіст Г.Мюрдаль, французький економіст Ф.Перру та інші.

1. Головні напрями американського інституціоналізму початку ХХ ст.:

2.1. Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена

Представники цього напряму інституціоналізму, очолюваного Т. Вебленом, прагнули дати психологічне трактування економічних процесів, намагаючись сконструювати психологічну теорію економічного розвитку.

Інституціоналізму Веблена властиві:

ü по-перше, соціальний підхід до економічних явищ: він аналізує поведінку і мислення соціальних груп людей, обумовлені існуючими соціальними мотивами;

ü по-друге, він прагне розкрити причини еволюції капіталізму. Він розглядає зміну умов розвитку суспільства, еволюцію техніко-економічних і соціально-політичних організаційних форм (інститутів) і дає свою оцінку цих нових умов.

Одним з найважливіших положень Веблена була вимога історичного підходу в економічній науці. На його думку, необхідно було здійснити вивчення різних економічних і суспільних інститутів в їх розвитку, від моменту їх виникнення і до сучасності. Він багато займався історією людського суспільства, аналізував виникнення приватної власності, класів, держави, прагнув виявити у минулому витоки тих суперечностей, які, на його думку, демонстрував сучасний йому капіталізм.

Рушійну силу розвитку Веблен бачив в суперечностях між інститутами і зовнішнім середовищем. За його словами: “Інститути - це результат процесів, що відбувалися у минулому, вони пристосовані до обставин минулого і, отже, які не знаходяться у цілковитій згоді з вимогами теперішнього часу”. По думки Веблена, невідповідність між інститутами, що вже склалися, і умовами, що змінилися, зовнішнім середовищем і робить необхідною зміну існуючих інститутів, зміну застарілих інститутів новими. При цьому зміна інститутів відбувається відповідно до закону природного відбору. Веблен писав: “Життя людини в суспільстві точно так, як і життя інших видів, - це боротьба за існування, а отже, це процес відбору і пристосування, еволюція суспільного устрою стала процесом природного відбору соціальних інститутів. Розвиток інститутів людського суспільства і природи людини, що продовжується, прогрес, можна у загальних рисах звести до природного відбору найбільш пристосованого образу думки і процесу вимушеного пристосування, який змінюється з розвитком суспільства і соціальних інститутів, в умовах яких протікає людське життя”. Таким чином, в трактуванні Веблена суспільно-економічний розвиток (“еволюція соціального ладу”) предстає як реалізація процесу “природного відбору” різноманітних інститутів.

Веблен механічно переносив дарвіністське вчення про природний відбір на область соціальних явищ. Він не враховував при цьому, що “еволюція соціальної структури” - це соціальний процес, закономірності якого не можуть бути зведені до біологічних закономірностей.

Веблен аналізував економічні явища, розглядаючи їх як сталі традиції. До таких традиційних рушійних сил, спонукаючих людину до продуктивної економічної діяльності Веблен відносив батьківське відчуття, інстинкт майстерності, тобто смак до добре виконаної роботи, чисту допитливість, прагнення до знання. На його думку, інстинкти спочатку виявляються в турботі про свою сім'ю, розвиваючись потім в турботу про суспільство, про все людство.

У “Теорії дозвільного класу” і інших роботах Веблен розвиває свою історико-економічну концепцію. Він виділив в історії ряд періодів: “ранньої і пізньої дикості”, “войовничого і напіввойовничого варварства” і, нарешті, “цивілізацію”.

З цими періодами історії Веблен зв'язує виникнення двох типів соціальних звичок. Соціальні звички, характерні для періоду варварства, і соціальні звички, типові для періоду ранньої дикості. Розвиток суспільства, соціально-економічні зміни предстають в трактуванні Веблена кінець кінцем як результат конфлікту “типів соціальних звичок”.

Ідея що визначає ролі звичаїв, звичок виступає основою історико-економічної концепції Веблена. Він вважав, що поведінка людей, їх спонукальні мотиви, закріплюючись у вигляді інститутів, визначають надалі економічні відносини і весь соціально-економічний розвиток суспільства.

Веблен виступає з явним засудженням марнотратства в споживанні. Він - за раціональне споживання, яке задовольняло б дійсні потреби людей, а не потреби уявні, штучні, придумані для марнування і неробства.

Веблен був основоположником сучасних індустріально-технократичних концепцій. Концепція реформ Т. Веблена полягає в неухильному прискоренні НТР і зростанні ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання, інтелігенція, робочі, техніка і інші учасники виробництва представляють сферу “індустрії” і переслідують мету оптимізації і підвищення ефективності процесу виробництва. Вони зумовлюють залежність “бізнесу”, що росте, від “індустріальної системи”, невідворотність “паралічу старого порядку” і переходу влади до представників інженерно-технологічної інтелігенції. В результаті реформ Веблен передбачав встановлення “нового порядку”, при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній “раді техніків”, і “індустріальна система перестане служити інтересам монополістів, оскільки мотивом технократії та індустріалістів стане не грошова вигода”, а служіння інтересам всього суспільства.

2.2. Соціально-правовий інституціоналізм Дж. Р. Коммонса

Головним змістом його теорії є дослідження дії колективних інститутів, до яких він відносив союзи корпорацій, профспілок, політичних партій, що виражають профспілкові інтереси соціальних груп і верств населення. Свою теорію Коммонс виклав в багатьох роботах, головними з яких є “Правові підстави капіталізму”, “Інституційна економіка. Її місце в політичній економії”, “Економічна теорія колективних дій”.

Економічні погляди Коммонса були з'єднанням положень теорії граничної корисності і юридичної концепції в економіці. Абстрагуючись від процесів, що відбуваються у виробництві, Коммонс визначав суть капіталізму ринковими відносинами, які, на його думку, в умовах сучасного йому капіталізму виступали як “нечесна конкуренція”. Виправити цей недолік капіталістичного суспільства, зробити відносини обміну чесними, усунути загрозу конкуренції можливо, на думку Коммонса, за допомогою використання юридичних законодавчих органів держави.

Подолання конфліктних ситуацій Коммонс пов'язував з удосконаленням правових, юридичних норм. Відносини між капіталістами і робочими Коммонс представляв як юридичну операцію рівноправних членів суспільства, укладену за законодавчим правилом. Учасниками “операції” можуть бути всі найважливіші інститути суспільства: сім'я, акціонерна компанія, тред-юніони, союзи підприємців і навіть сама держава. “Операції” включають три моменти, конфлікт, взаємодію, дозвіл. За допомогою юридичного регулювання правив “операції”, як вважає Коммонс, можуть бути усунені всі внутрішні суперечності, всі конфлікти. Загострення в суспільстві соціальних суперечностей Коммонс пояснював недоліками механізму юридичного врегулювання конфліктів.

Джон Р. Коммонс вірив в необхідність проведення державою реформ у області законодавства і створенні уряду, представленого лідерами різних “колективних інститутів”. Він був переконаний в необхідності створення такого уряду, який був би підконтрольний громадській думці і здійснювало демонополізацію економіки.

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості, відповідно до якої вартість товарної продукції є не що інше, як результат юридичної угоди “колективних інститутів”.

Як відомо з історії економіки, юридичні аспекти “колективних дій” Дж. Коммонса, рівно як антимонопольні реформаторські ідеї в працях Т. Веблена, знайшли реальне практичне застосування вже в 30-і роки - в період так званого “Нового курсу” президента США Ф. Рузвельта.

2.3. Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм У. Мітчела

Мітчелл робив зусилля для поліпшення державної статистичної служби, підкреслюючи важливість оперативного отримання необхідної статистичної інформації. Він зіграв важливу роль в тому, що вивчення економічних циклів було поставлено на емпіричну основу. Мітчелл при аналізі циклу виходив з розділення економіки на “реальну” і “грошову” і розглядав цикли як прояв внутрішньої нестабільності ринкової економіки.

Особливе значення Мітчелл надавав статистичному аналізу співвідношення “ціни-витрати-прибуток”. Його статистичні серії містили дані за показниками, які пізніше стали використовуватися при розробці макроекономічних моделей циклу

Робота “Економічні цикли і безробіття”, за задумом Мітчелла, повинна була служити частиною широкої програми досліджень в цілях зменшення марнотратства і недовикористання економічних ресурсів. У числі практичних рекомендацій антициклічної політики Мітчелл пропонував організацію державою будівельних робіт в умовах спаду і страхування по безробіттю. В кінці 1926 року він виступав в сенаті на підтримку законопроекту про довгострокове планування суспільних робіт і організації державної служби прогнозування. До кризи 29-30-тих років антициклічне регулювання мислилося їм як використання певних стимулюючих і стримуючих заходів в тих або інших стратегічних пунктах приватної економіки. Криза 30-х років привела Мітчелла до висновку, що система приватного підприємництва зможе зберегтися тільки за умови, якщо економічна діяльність в масштабах країни регулюватиметься державою.

Мітчелл вважав, що планування не повинне бути надзвичайною мірою, викликаною до життя кризовими умовами, а мати характер систематичної діяльності, розрахованої на довготривалу перспективу. Планування в представленні Мітчелла - це перманентний адаптаційний процес, направлений на профілактику всякого роду невідповідностей і диспропорцій, пом'якшення суперечностей і недопущення їх вибухів.

Основні функції постійного планового органу - національного планового бюро, за створення якого ратував Мітчелл, повинні бути інформаційними, консультативними, рекомендаційними. На експериментальній основі вирішувалися б також питання, що стосуються визначення “границі” між державною і приватною сферою діяльності.

Низький рівень розвитку засобів координації і контролю над економічною діяльністю стану держави Мітчелл розцінював як невідповідність рівня розвитку економічної науки, суспільної свідомості, етики і ідеології бізнесу, апарату і інструментарію державної політики умовам і потребам економіки. Тому і прогрес планування Мітчелл пов'язував перш за все з розвитком науки і інформаційної служби, дією на свідомість, розповсюдженням етики “взаєморозуміння” і “соціально відповідальної” поведінки соціальних груп з різними інтересами.

Представники емпірико-прогностичного напряму інституціоналізму ще в 20-х роках в своєму “кон'юнктурному барометрі” в Гарварді публікували за підсумками “аналізу динамічних рядів” перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих, що представляють середні індекси ряду показників національного господарства.

Некваліфікований прогноз “Гарвардського барометра” напередодні економічної кризи 29-30 років, що провіщав “процвітання економіки”, показав недосконалість методологічної бази досліджень тих років, але переконливо продемонстрував правильність головного положення інституціоналістів 20-30-тих років про необхідність соціального контролю над економікою. Це означає, що інституціоналізм є одним з теоретичних попередників кейнсіанської і неоліберальної концепцій державного регулювання економіки, основною ідеєю яких є втручання держави в економіку.

Разом з цим створена Мітчеллом і його “школою” наука “економетрія” до кінця другої світової війни стала найбільш динамічною галуззю економічної науки.

3. Неоінституціоналізм

Неоінституціоналізм виходить з двох фундаментальних передумов. По-перше, що соціальні інститути мають значення, і, по-друге, що вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

Перш за все, неоінституціоналісти критикую традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу " методологічного індивідуалізму". Згідно цьому принципу, реально діючими " акторами" соціального процесу визнаються не групи або організації, а індивіди. Ніякі колективні спільності (наприклад, фірма або держава) не володіють самостійним існуванням, окремим від існування своїх членів. Тому вони підлягають поясненню з погляду цілеспрямованої поведінки індивідуальних агентів. Це не означає, що соціальні інститути завжди є результатом свідомого планування. Найважливіші з них не створювалися по наперед задуманому плану, а виникали спонтанно, в ході взаємодії безлічі індивідів, кожний з яких переслідував свої особисті цілі.

Завдяки принципу " методологічного індивідуалізму", що послідовно проводиться, в центрі уваги нової інституційної теорії опиняються відносини, що складаються усередині економічних організацій, тоді як в неокласичній теорії фірма і інші організації розглядалися просто як " чорний ящик", всередину якого дослідники не заглядали. У цьому сенсі підхід нової інституційної теорії може бути охарактеризований як мікроекономічний.

Стандартна неокласична теорія знала два види обмежень: фізичні, породжувані рідкістю ресурсів, і технічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів. Неоінституціоналісти вводять ще один клас обмежень, обумовлених інституційною структурою суспільства, що також звужують поле економічного вибору. Це знаходить свій вираз в двох найважливіших поведінкових передумовах нової інституційної теорії - обмеженої раціональності і опортуністичної поведінки.

Перша відображає факт обмеженості людського інтелекту. Знання, які має в своєму розпорядженні людина, завжди неповні, його рахункові і прогностичні здібності далеко не безмежні, на здійснення логічних операцій він витрачає багато часу і зусиль. Через це агенти вимушені зупинятися не на оптимальних рішеннях, а на тих, які вони вважають прийнятними, виходячи з доступної їм обмеженої інформації. Раціональність цих агентів виражатиметься в прагненні економити не тільки на матеріальних витратах, але і на своїх інтелектуальних зусиллях. Друга визначається як " переслідування власного інтересу, що доходить до віроломства". Йдеться про будь-які форми порушення узятих на себе зобов'язань.

Значна частина соціальних інститутів - традицій, звичаїв, правових норм - покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності і опортуністичної поведінки.

 

Порівняльна характеристика " старого" і " нового" інституціоналізму (неоінституціоналізму).

 

Характеристика	" Старий" інституціоналізм	" Новий" інституціоналізм
1. Виникнення	Через критику ортодоксальних передумов класичного лібералізму	Через удосконалення ядра сучасної ортодоксальної теорії
2. Наука, що надихає	Біологія	Фізика (механіка)
3. Елемент аналізу	Інститути	Атомістичний абстрактний індивідуум
4. Індивідуум	Змінюючийся, його переваги та цілі ендогенні	Взятий як даність, його переваги (предпочтения) – екзогенні
5. Інститути	Формують переваги самих індивідів	Дають зовнішні обмеження і можливості для індивідів: умови вибору, обмеження і інформацію
6. Технологія	Технологічна зміна – ендогенна	Технологія екзогенна
7. Методологія	Органічний підхід, еволюційний підхід	Методологічний індивідуалізм, рівноважний підхід, оптимальність
8. Час	Початок XX ст.	Остання третина XX ст.
9. Представники	Т. Веблен, Дж. Коммонс, У.Мітчелл	О. Уільямсон, Г. Демсец, Д. Норт, Р.Познер, Е. Шоттер, Р. Коуз та інші.

 

В цілому, «новий» інституціоналізм ґрунтується на припущенні про екзогенність смаків і технології, а «старий» берет ці параметри, як ендогенні. Онтологія «нового» інституціоналізму атомістична, його методологія індивідуалістична, в протилежність до органічних і інституційних елементів «старого». «Новий» інституціоналізм, вірний своєму неокласичному корінню, роздумує про рівновагу і механістичні концепції процесу, у протилежність біолого-надихаючому еволюціонізму «старих».

3.1. " Нове індустріальне суспільство" Дж. К. Гелбрейта

Провідним теоретиком неоінституціоналізму є Дж. К. Гелбрейт (1909р.). Одна з найвідоміших робот – „Нове індустріальне суспільство” вийшла в 1961році.

В центрі концепції Гелбрейта стоїть поняття „техноструктури”. Під нею він розуміє суспільну групу, яка включає вчених, конструкторів, фахівців по керівництву, фінансам, технологіям і т.д., які необхідні для нормального функціонування великої корпорації (наприклад Дженерал моторс, Дженерал електрик).

Гелбрейт виходить з того, що обличчя сучасного світу визначають крупні корпорації, які випускають складну техніку. Формування нової моделі продукту кожний раз потребує нових наукових досліджень. Від їх початку до випуску перших зразків зазвичай проходять роки. Тому необхідне не тільки вивчення ринка (маркетинг), але також прогнозування цін, попиту і пропозиції та інших чинників. Все це – результат колективної праці фахівців.

З іншого боку – номінальні власники корпорації – акціонери. Мало хто з них розбирається в спеціальних питаннях. Тому ті, хто має акції довіряють керівництву і зазвичай голосують так, як їм радить дирекція.

З таких правдоподібних передумов Гелбрейт робить наступні висновки:

1) В корпораціях реальною владою володіють не власники, а техноструктура;

2) Влада ця безособиста (безлика), оскільки всі рішення виробляються колективно;

3) Техноструктура змушена планувати роботу корпорації на роки вперед. Тільки за таких умов можливо укладати угоди на науково – дослідні роботи, поставку сировини і т.д;

4) Планування потребує стабільності, щоб можливо було передбачити майбутні рішення. Тому ні про яку вільну конкуренцію мова йти не може;

5) Спонтанний ринок давно відійшов у минуле і залишився тільки в підручниках. Сучасна західна економіка керується технострук