Сутність та особливості стратегічного управління

У минулому багато фірм успішно функціонували, звертаючи увагу в основному на щоденну роботу, на внутрішні проблеми, пов'язані з підвищенням ефективності використання ресурсів у поточній діяльності. Зараз же винятково важливим стає здійснення такого управління, що забезпечує адаптацію фірми до швидко мінливого навколишнього середовища.

Практика бізнесу показала, що не існує єдиної стратегії для усіх фірм, як не існує єдиного універсального стратегічного управління. Кожна фірма унікальна по-своєму, і процес вироблення стратегії для кожної фірми унікальний, тому що він залежить від позиції фірми на ринку, динаміки її розвитку, її потенціалу, поведінки конкурентів, характеристик виробленого товару послуг, стану економіки, культурного середовища і ще багато чого іншого.

Термін “ стратегічне управління” вперше був застосований на стику 60 – 70-х рр. для позначення різниці між поточним виробничим управлінням і управлінням, здійснюваним на вищому рівні.

Сутність стратегічного управління полягає в тому, що на фірмах, з одного боку, існує чітко виділене й організоване так зване “формальне” стратегічне планування, а з іншого боку, структура управління корпорації, механізми взаємодії окремих підрозділів побудовані так, щоб забезпечити розробку довгострокової стратегії та її реалізацію через поточні виробничо-господарські плани. Тобто стратегічне управління включає два основні процеси:

стратегічне планування;

тактико-оперативне управління реалізацією сформульованої стратегії.

При цьомуособлива увага приділяється створенню адекватних, гнучких структур управління. Стратегічне управління не слід розглядати як просто результат еволюції планування. Воно викликане глибокими об’єктивними змінами в навколишньому середовищі підприємств і орієнтоване на ринок завтрашнього дня.

Розробка ідей стратегічного управління знайшла відображення в роботах таких авторів, як Frankenhofs and Granger (1971 р.), Ansoff (1972 р.), Schendel and Hatten (1972 р.), Irwin (1974 р.) та ін. Провідною ідеєю, що відбиває сутність переходу від оперативного управління до стратегічного, з'явилася ідея необхідності переносу центра уваги вищого керівництва на середовище, для того щоб відповідним чином і вчасно реагувати на зміни, що відбуваються в ньому.

Кілька конструктивних визначень були запропоновані авторитетними розроблювачами теорії стратегічного управління: Шендел і Хаттен розглядали його як “процес визначення і (встановлення) зв'язку, організації з її середовищем, що складається з реалізації обраних цілей і спроб досягти бажаного стану взаємин із середовищем за допомогою розподілу ресурсів, що дозволяє ефективно і результативно діяти організації і її підрозділам”. Хиггенс вважав, що “стратегічне управління — це процес управління з метою здійснення місії організації за допомогою управління взаємодією організації з її середовищем”. Пірс і Робінсон визначають стратегічне управління “як набір рішень і дій з формулювання і виконання стратегій, розроблених для того, щоб досягти мети організації”. Існує ще цілий ряд визначень, що роблять наголос на ті чи інші аспекти й особливості стратегічного управління чи ж на його відмінності від “звичайного” управління.

Стратегічне управління сьогодні — це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий та інтегральний підходи до діяльності організації, що дає можливість встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) орга­нізації та приводити їх у відповідність шляхом розробки та ре­алізації системи стратегій (“стратегічного набору”).

Характерні риси системи стратегічного управління певної організації залежать від взаємодії таких чинників:

галузевої приналежності;

розмірів організації (залежно від галузевих особливостей);

типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та кооперації;

характерних рис виробничого потенціалу;

наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу;

рівня управління;

рівня кваліфікації персоналу тощо.