Народні лікарі – носії прадавніх медичних знань

 

Образ народного лікаря був одним із головних в українському сільському соціумі і саме лікар був носієм сакральних знань, особою, до якої постійно зверталися і послуг якої потребували. Крім того, спосіб життя, зовнішній вигляд, контактування з надприродними силами, яке приписувала їм народна уява, надавали їх ремеслу в очах оточуючих ореолу таємничості.

Усвідомлюючи важливість реального відтворення образу, ми наводимо у дослідженні багато матеріалів, записаних нами під час польових експедицій від опитаних респондентів, більшістю яких були саме народні лікарі. Така методика є плідною, адже наведені в монографії польові записи є першоджерелами і, як слушно зауважила М. Гримич, " не терплять переказу та довільних інтерпретацій" [87], до того ж така методика може " дати читачу можливість відчути " запах", " смак" селянського середовища" [88].

Щоб показати сучасний стан цієї групи людей, вважаємо за необхідне розкрити традиційні уявлення про них та їхнє ремесло. Це дасть змогу простежити традиції та інновації, які відбулися всередині досліджуваної групи.

Традиційно особу народного лікаря розцінювали двояко: розрізнялися " погані" (чаклуни, відьмаки) і " добрі" (знахарі).

За народним переконанням, діяльність чарівників грунтувалася на зв'язку з нечистою силою і спрямовувалася на вчинення зла, наслання недуги, лиха. Їм приписували найтяжчі хвороби, у тому числі психічні. Знахар, навпаки, не знався з нечистим, не запродував йому своєї душі, а отримував свої знання від Бога, використовував свою силу з добрими намірами. Розглядаючи ці дві, на перший погляд, різні групи, дослідники помітили, що вони мають і багато спільного: вважалося, що і ті, й другі замовляннями та чарами можуть зробити все, що завгодно, зокрема, звести або розлучити пару закоханих, наслати або відвернути недугу, дощ, град, перетворити людину на звіра або птаха, звести її зі світу. Окрім того, народні уявлення про знахарів та чарівників досить часто збігаються і щодо інших їх характеристик. Перші та другі, за народними уявленнями, могли бути природженими або навченими[89].

Природжені наділялися надприродними якостями, оскільки народжувалися під особливою планетою. Від того, планета була чи доброю чи поганою, залежало, що народжений під нею принесе людям – добро чи зло[90].

Ті ж особи, які бажали оволодіти цією майстерністю, мали успадкувати ці знання від їх носія та пройти магічну посвяту. Останню, як правило, проходили чарівники, і відбувалася вона в ритуальних місцях: у млині, у полі[91], на перехрестях та роздоріжжях[92]. Саме тут, за народними уявленнями, відбуваються різноманітні контакти з міфологічними персонажами та істотами з потойбічного світу. Перехрестя виконували роль кордону, який розмежовував " свій" та чужий простір[93].

Обрядодія отримування сили зводилася до того, що людині, яка проходила посвяту, слід було проковтнути чудовисько, втілення тієї самої сили, яку їй потрібно здолати[94].

Одна з головних характеристик " знаючих" людей полягала у їх відмінності від інших, вони відрізнялися від решти багатьма ознаками: зовнішнім виглядом, способом життя, соціальним статусом, що протиставляло їх звичайним членам спільноти. Навіть проживаючи довгий час в одному соціумі, вони „випадали” з нього, начебто формуючи опозицію " чужого" до " свого".

Розглянемо детальніше.

Загалом " знаючі" люди мали незвичний зовнішній вигляд, відхилення від норми: вони були дуже малі або занадто високі на зріст, кульгаві, горбаті, одноокі, із занадто товстими або тонкими ногами, беззубі або із зубами у два ряди, надмірно волохаті тощо. Приписувалися їм і зооморфні властивості (хвіст, крила, роги, тваринячи копита) [95].

Слід зазначити, що патології в зовнішньому вигляді у традиційному суспільстві розглядалися як ознака зв’язку з нечистою силою, за народними уявленнями, кульгавість, кривизна, сліпота тощо не сумісні зі святістю)[96]. Вірили, і що така людина була зачата під велике свято або в піст. На Поліссі, зокрема, такі патології у дитини пов’язувалися з недотриманням заборон матір’ю під час вагітності. Навіть вважалося, що новонароджена дитина, яка мала певні зовнішні відхилення від норми, у майбутньому стане знахарем або чарівником[97].

Як правило, такі люди вели усамітнений спосіб життя, були мовчазними, похмурими, непривітними. Одяг теж відрізнявся від того, який носили оточуючі; як правило, це було лахміття[98].

Часто знахарство приписували людям, які за родом своєї професійної діяльності володіли особливими знаннями, уміннями та майстерністю, і в народній уяві це давало підстави припустити, що вони були наділені магічною силою і мали покровителів у потойбічному світі. До цієї категорії належали всі, хто пізнав „таємні ремесла”: мисливці, пастухи, коновали, мельники, ковалі[99]. Часто саме вони були „вчителями” при передачі такого роду знань[100].

До " знаючих" людей зараховували і тих, хто мав відношення до сімейно-родинних обрядів. На Поліссі часто " знаннями" наділяли бабу-повитуху, бо саме вона вважалася посередником між " цим" світом, світом людей та " чужим", з якого приходило дитя[101]. Саме це і стало підставою для звинувачення повитух у чаклунстві на Заході під час інквізиції[102].

Даром пророкувати та лікувати наділялися також мандрівники, у ролі яких могли бути представлені солдат, жебрак, богомолець, святий, а інколи навіть сам Господь. Наділення майже всіх мандрівників статусом „знаючих” людей не є випадковим, адже таємна сила в традиційній уяві слов’ян пов’язана із дорогою, чужосторонністю. Чужим, прийшлим людям завжди приписували надприродні сили[103].

Окрім того, сакральними знаннями наділялися іновірці, бо за народними уявленнями вони не мають душі[104].

Відмінність від оточуючих, незалежно від того, у чому вона проявлялася, відносила " знаючих" людей до категорії напівміфічних істот (до міфічних народна уява зараховувала покійників, водяних, домових, русалок тощо). Отже, будучи реальними людьми, проте володіючи надприродними здібностями, маючи незвичний зовнішній вигляд та манеру поведінки, особи цієї категорії формують опозицію " людина – не людина" [105]. Чаклунів народна уява взагалі наділяла " двоєдушністю": перша душа діставалася йому від Бога, а друга – від чорта, яку він отримував після посвячення. До того ж подвійність їх натури полягала і в тому, що вони могли перетворюватися на різні об’єкти, тварин тощо[106].

Слід зазначити, що серед " знаючих" людей домінували жінки[107], хоча спочатку лікувальне ремесло належало виключно чоловікам – біля витоків цього феномену стояли волхви, які наділялися різнобічними здібностями[108], у тому числі вмінням лікувати[109]. Проте, хоча чоловіки і втратили першість та поступились жінкам у цьому ремеслі[110], все ж чоловіка знахаря вважали у його магічній практиці безперечно сильнішим за жінку, його більше боялися та поважали[111].

Досить часто межі між функціями чарівників та функціями знахарів були нечіткими, принципово розрізняло їх хіба те, що основною справою знахарів, окрім усіх перерахованих вище, було лікування хвороб, навіть найтяжчих – психічних, " зроблених чаклуном":

" Я жила з матір’ю і дід наш старенький жив (знахар. – І. К.). Привезли дурнувату. А вона на возу тако плеще: " Я дурна, я самошеча, я дурна, я самошеча. Сидів з нашого села дядько: " Ох, шо це їй може помогти?! ". Як дід став шептать, вона заснула і завезли додому – спала. Е, через два дні діду такіє гостинці везуть, шо аж, аж, аж! Отака оказія була! " (зап. у с. Липники).

Проте слід зазначити про один важливий факт, який існував у народній уяві, а саме: лікувати хвороби міг і чарівник, проте винятково ті, які сам " наслав":

" Він (чаклун. – І. К.) на свадьбі у нас робив. Свадьба у нас була, і вже молодий з молодою сидять за столом і вон коло їх рядом, вон ще родичь якісь був цьому молодому і він взяв і зробив, це ж даннє (страшна, за народною уявою хвороба. – І. К.) дав, пошептав і дав горілку молодому: " Возьми да випий цю чарку". Тей молодий випив і всьо – очі вгору, вмірає за столом. Мені годов шо 15 було, я на той свадьбі вже танцювала, вже я запомніла. Зразу його, того Володю, звать Володя, вивели на подвір’я, на свіжий воздух, а вон всьо, упав і всьо. Молода й вінка з себе зорвала, голосить – вмірає. А він сидить за столом, продолжає пить да й сміється да й каже: " Хай діда Міхаля позвуть, до вон заре встане". Да, так сам сказав. Його прийшли, да гукнули, кажуть: " Дід Міхаль, дід Міхаль, ідіть, бо Володя вмирає". До він ще улибнувсь да: " Ха, ха, ха, заре очуняє. Дайте мені крушку води". Набрали йому крушку води. А вон пошов до його, в сараї його положили, того молодого. Поговорив, поговорив, каже: " Вставай, глотни цієї води три рази". Вон встав і пошов і так як нічого не було" (зап. від перес. із с. Мощаниця).

Слід зазначити, що найбільше народних переказів та уявлень пов’язано саме з чаклунами, проте їх образи не є чіткими, а функції – постійними. У різних ситуаціях ці люди зображуються то носіями абсолютного зла, то такими, які можуть і допомагати в певних життєвих ситуаціях, можуть як " зробити", тобто наслати хворобу чи якесь лихо, так і " відробити", про що зазначалося вище. Проте загалом їх діяльність у народі вважалася " нечистою", гріховною, внаслідок " контакту", зв‘язку з нечистою силою, запродуванням душі чорту, бо саме від нього, за народними уявленнями, отримував свої знання і вміння чаклун.

Як наголошувалося, сфера діяльності чаклунів була досить широкою. Чаклунам народ приписував можливість " насилання" найтяжчих хвороб, які могли звести людину зі світу; вони наділялися здатністю перетворюватися на звірів, птахів та перетворювати на них інших людей; вміли чаклуни " замовити" рушницю, виграти будь-яку справу у суді, керувати дощем, хмарами, володіли любовною магією[112].

Одним з основних напрямів їх діяльності було " насилання" хвороб. Найчастіше чарівники " давали", " упирали" хвороби на горілку під час гулянки:

" У нас у селі був такий дядько, Кваша старий… Його як стане крутить… Оце ми дружимо. Сіли за столом, випили по чарці, випили по другій, стали балакать, а в того вже крутить недобре. От він бере навмисне, вже сам бере, наливає. " Давайте, хлопці, вип‘ємо". І ти випила і всьо – тебе скрутило" (зап. у с. Морозівка від перес. з с. Базар).

Щоб захиститися від впливу чарівників та зробити неможливим наговір чарів на горілку, радили підкласти мізинець під чарку, з якої п’єш. Якщо вона трісне – хтось мав намір зробити „дання", як найчастіше називали таку хворобу[113], про яку йтиметься нижче. Людині, якій уже було " наслано", радили " на скором часі" вмитися своєю сечею:

" В мене небога моя отдавала дочку заміж, а я – мати хрещена. Моя дочка була в її дружкою. Випиває вона, в її лопає стопка. Випила я, поставила – лопнула стопка, вона тільки джень – і розкололася. Шо ж я їм зробила? Я ж нечого. Я ж помогала, готовила... Ну, ничого. Так, пройшло время і мені недобре, так недобре, недобре, люди добрії. Я тоді коло грубки сіла, зробили перекур, тако коло груби. А в мене такії жовтії круги вже, недобре я себе чувствую. І це молодого, брат старший приходить до мене да каже: " Свахо, ідіть на вулицю (ви мені пробачте, я буду казать все як було). Вийдіть на вулицю, да вмийтесь, каже, мочею". А я кажу: " Добре, добре". Він пошов, а я никуда не йду. Але тоді такий мороз, така завірюха була. А я й не знаю, як його вмиваться. Я знов продовжую, отако сижу, а в мене все таке кружиться, кружиться, от-от серце стає. Він знов приходить, да й каже: " Свахо, ідіть, ідіть на вулицю, да й вмийтеся". А я знов сижу і не йду. Він підходить третій раз, собака, да каже: " Ідіть, бо буде позно". Тоді я кажу: " А як це його вмиваться? " А він каже: " Візьміть на трьох пальчиках і піснуть тричі". Ага, я тоді встаю, люди добрії, вийшла я за ту хату – дує, тоді за сарай, отоді я і зробила це. Я прийшла і мені розвиднялось. Отак, люди добриї! " (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Хвороби, наслані чарівниками, вважалися у народі одними з найстрашніших. Якщо їх не відмовити, то, за народним переконанням, можна померти:

" Мойому хазяїну було зроблено, до вон і помер. Вона, та жонка, звалася Євою. Вона йому при п’янці примовила… Вон нудів, нудів, нудів, нудів, сох, сох, шо не робіла, шо не робіла – а він так і помер… Є такі, шо одмовляють, а я собі не додуміласа, да последнє время пошла у Бегунє, там така жоночка, шо вона все знає, то вона … проговоріла ту молітву, да тако: " З ким ти пив горілку? " Серйозно. Він каже: " Не з ким". " Тобі ж, – каже, – смертельні муки накидяні, отакі людє є". Ну, вже тако вун сказав, вона внесла води, він випив ту воду, да каже: " Мені трошки лучше". Шоб я його разив два-три пошла – може, я б змовила його. Та жонка одмовила б йому, а то більш не пошла, …до вон і помер, … в той день, шо вона приробила йому, ровно два годи в той день і помер. От які людє є вреднючиє на світі" (зап. у с. Пилипонка від перес. із с. Делета).

За народними переказами, на людей, які опановували знання з чорної магії, періодично находить така пора, що вони мусять комусь " втяти", " вперти" хворобу, навіть за відсутності власного бажання. За народним переконанням, коли наступає " ця пора", така людина абсолютно себе не контролює і може " зробити" будь-кому, зокрема близьким: " Вона і кричит, і плаче, і шо хочь таке робить. Їй треба тіки кому дать, вона може і матері своїй дать і сестрі, нема разниці тоді вже" (зап. у с. Головенка від перес. із с. Лозниця).

Чаклуни могли " втяти" не лише людям, й тваринам, зокрема домашнім:

" Тут у нас жила жонка, в її було двоє дочок, ну, от вона була наша кума. Ну я була тоді маленька, в третій клас ходила. Оце в цій хаті загороджений був кабан, а мати була на роботі. Це заре відра пласмасові, а колись були дерев’яні, те відро важке – дерев’яне. Я за те відро, шоб нести цьому кабану, це ж він у сінцях, а вона прийшла да й каже: " Де мати, Ганько? " – Я кажу: " На роботі". – " Дай, донечко, я вилью кабану, бо важке відро". Вилила і пошла. Приходить мати да й каже: " Це ти вже давала кабану? " – Я кажу: " Була Маря, то давала. Ну, мати пішла дивиться чи він їв, а тий кабан тіки сопе. Мати до сусіда, да за того кабана, витягають на двор, всьо – роззявив рота. Мати їде до її. " Так – каже, кумо, шо ти мені наробила? " А вона каже: " Ульяна, тобі шо, шкоднєй кабана чи дочку? " – Мати каже: " Чого? " Вона каже: " На мене таке надійде, шо треба комусь дать". От, каже, прийшла така пора – дала кабану (Зап. у с. Путиловичі).

Якщо поруч у цей момент нікого не було, то чаклуни могли пускати чари на вітер: " Якшо юй прийшла пора, а нема кому дать, то вона пустила на вітер. От будете йти – вітер, тей і всьо" (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

До, речі І. П. Сахаров – знаний збирач вірувань, переказів записів росіян зазначав, що чари на вітер були відомі в російському чорнокнижжі ще в XVI ст.[114].

Такий вітер у народі називали вихором – раптовий порив вітру, який знімався зненацька від землі й закручувався спіраллю. Вважалося, що коли хтось потрапить у цей вихор, буде довго і тяжко хворіти, інколи аж до смерті:

" Мій двоюрідній брат, з Кіровоградської області, попав под цей вихор, то полежав десь місяців вісім і помер. Його підняло тим вихром і опустило на землю і всьо. Все потеряв, всю силу. Живий труп, як то кажуть, а ниякої болезні йому не признають, лежав, може, місяців вісім да й помер" (зап. у с. Садки від перес. із с. Виступовичі).

Окрім того, чарівники могли " зсилати" свої чари на дерева, які після цього всихали:

" … Я погнала чергу пасти з одною жіночкою, да я тако стала і вона до мене підійшла. Така йолочка стоїть, да така усохша, а вона подойшла й каже: " Йолочка, йолочка, може ти через мене й страдаєшь, шо так усохла? " А я собі подумала: бо ти все знаєшь. І от вона, ця людина, котра знає, то вона його зсилає, бо юй нема ниякого тєрпєнія. Куда-небудь давай його зслати" (зап. у с. Садки від перес. із с. Виступовичі).

 

За народною уявою, чарівники могли підкинути " намовлені" речі, щоб заподіяти лихо:

" Колись, я знаю, часто красіва така лєнта зв’язана і кинута на дорогу, а нє – хусточка зв’язана в узелок і кинута на дорогу. Подимать не треба і розвязувать. Ото вже воно, хто вже знає, воно зав’язало і все, а ти можешь узять і наступить і воно перелазить на тебе. І хвороба і все, шо задумано. Ничого цього не треба підимать. У глупу ночь ідуть на роздорожжя і там шось балакають, вот, і виливають на одлиг і вертаються дудому і назад, шоб не оглянувся. А ти на другий день будешь іти, чи на третій, вступила в те месце і воно пошло на тебе" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Тому в народі застерігали торкатися таких речей; у протилежному разі буде " видаватися", " гукати":

" … Є, є всякії люде, є такії, шо воно хоче людині підкосить. Ото, кажуть, шось робиться з людиною, ломить, мне, крутить. В мене улиця чистинькая, я всегда замету, квітки такі росли, коли вранці виходжу – … кубло кус лежить коло порога, уже хтось шось робить да подкідає. Я його подмела. Мені послє казали, шо тобі треба було спалить його, на місці спалить, не брать його в руки, а я венеком його туди на злив одмела, на дорогу. А через його на околиці виходжу – кусок хліба, окраєць лежить коло порога. Ай-бо, окраєць хліба лежить. Я тей окраєць отакого одмела набок. Ви знаєте, шо його й собаки не їли, кури не їли, довго, довго вон, той хліб, валявся. Ото хтось шось робив. Ото мені було ше таке, шо я оце не можу. Мені руки, ноги, до часов одінадцаті я хожу, як ото побіта, а вже мине 12 часов – уже всьо, уже мені все одходить. Оце воно мене, ‘Таня", отакого погукає, але я послухаю і не озиваюсь. І мене гукало, і часом коли легенько у шибочку постукає, я не обзивалась. Поїхала я в Житомир до одної, вона мені каже: " Ого-го, як вам зробили". " Вам, – каже, – добре зробили". Це вона мені сказала: " Приїдешь додому і пойдьош у неділю в церкву і возьми три свічки: одну на себе, на своє здоров’я, а другу – на родню, а третю – на того, хто тобі зробив. І кажи: " На здоров’я". Я пішла, взяла свічки і, перехрищусь святим Богом, що правду кажу, взяла я запалила три свічки. Свою першу – на здоров’я, другу – на родню, а третю – уже на того, шо уже те… Ви знаєте, дві згоріло, а третя – ні. Повєрите в це чи ні? Моя згоріла, і та шо на родню, дотла згоріла. Да вже одняли, а та трошки бульш половинки одгоріла і таким слабеньким, слабеньким вогнем горіла. З тих пор мене не гукало, як я в Житомирі побула, і не гукало й не стукало" (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

 

Чарівникам приписували вміння шептати чари на воду, а потім підливати її тому, на кого хотіли " наслати" якусь хворобу, або позбутися своєї, передаючи її іншій людині: " Щоб изличить лишай чи другу яку болезь, возьми обмий водою болюче мисце й увечери, або вранци перелий тиєю водою вулицю. Хто перший перейде черезь перелите место, той прийме і болезь" [115].

Насилати хворобу чаклуни могли і з допомогою " заломів" – скручених, зломаних або зв’язаних колосків у житі. На Поліссі зафіксовано ще такі назви, як завитка, завой, залом, кубло. Найчастіше заломи з’являлися перед Івановим (7 липня) та Петровим днями (12 липня). Господарю, який знайшов такий залом, радили ні в якому разі його не чіпати руками, обжати та спалити, або звернутися по допомогу до знахаря, який і був головною дійовою особою зі знешкодження та викриття того, хто це зробив[116]:

" Один найняв хазяїн собі жати жито. Приходять те жито жонки жать, а завитка в том житі закручена, завязане жито. А тиє жонки кажуть: " Ондо завитка! " – на того хазяїна. А він каже: " Дівки, обожніть її, не чипайте, а ввечері будете бачить, хто це таке зробив. Вона та знала, шо завитку робила, а тей дід ще лутше її знав. Каже, ввечері їдемо з тих жнив, до села под’їзжаєм, а вона коцюбу цю, шо ми ондо в печі жар вигрібаєм, узяла поміж ноги, держить ту коцюбу і проситься, шо отпусти мене. А він каже: " Бачишь, ти знаєшь добре, а я ще лутше знаю". Ото колись такіє люди були" (зап. у с. Нові Обиходи від перес. із с. Домінське).

 

Як зазначалося, чарівники могли перетворювати людей на звірів, переважно на вовків:

" В нас така баба була, шо на свої очі бачила, шо хлопець ходив до дєвчини, да не схотів брати. Вона йому так ізробила, шо він зробивсь вовком. І вон ходив, ходив, ходив вперед коло своїх, по своєму селі, коло свого села, а тоді рєшив пойти дальше. Ходив, ходив, ходив, а колись жита жали, їсти брали, худобу пасли, да хто їсти брав, да поставить, а він підкрадеться – з’їв да й побіг. Ну, зайшов вже він 300 км од свого села. Виходить, аж дід корови пасе і невістка їсти несе в горщику. Принесла да й пошла. А дєд того горшка поставив, да пошов корови завертать, а він уже підкравсь, да хотів з’їсти його. Дід побачив да й каже: " Подожди, мой синок, не втекай. Я заре тобі зроблю. Цє, каже, добре ти попав. Подожди, заре я пойду в лєс". Каже, пошов в лєс, вирезав дев’ять розок березових, давай його бить, шептав шото, шептав, шептав, бив, бив. Вибив на ньом шерсть усю, а оставив, каже, йому на грудях латку. Ото, каже, ходи по церквах і всім людям показуй. І він каже, шо ходив і де найбольш людей – розчіпкує і показує, шо це так. І каже, більш не вертайсь, бо вона тобі як зробить, до тобі вже нехто не поможе. Так і останесся вовком" (зап. у с. Биків від перес. із с. Заводне).

За народними оповідками, чаклуни могли й самі перетворюватися на різних звірів і лякати односельчан:

" Одна баба мала вмірати, а ми пойшли з двоюродною сестрою по ослона. Коли йдем, а таке собаченятко біленьке біжить, а потім стало і зробилося таке здорове, біле. А там були кіяхи і воно як зашелестіло, вітер як пойшов – до я злякалась, а вона каже: то брат мой…" (зап. у с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

Слід зазначити, що повір’я про перевертнів поширені майже у всіх народів світу[117].

Окрім того, чаклунам приписували „здатність” замовити звірів та птахів, а також деякі предмети, зокрема рушницю, яка за їх наказом ніколи не вистрілить, навіть будучи заряджена. Вважалося, що чаклун знав „до суду”.

Окрім зазначених вище „вмінь", які приписували чарівнику, міг він " зробити на смерть". Причини могли бути різні, зокрема помста:

" О, колись було! Посорилися дві. Заре, то вже отдельно живуть молодиє, а колись пять-шість семей в одній хаті. Посварилися, то вона там шось нашептала, занесла, да коло ліса розходніє дороги і там те, шо вона шептала – вилила. І ця баба, моя, йшла до цього мєсця, йшла з лєса, несла коробку ягод, прийшла, впала – всьо! Реве, як худобина. Мій батько звавсь Панас. – Панас – кажуть, іди забери матір коло лісу. Везуть її до дому, всьо, вона скидає одежу, вилазить на пічь і давай їсти. Їсть, їсть, вінок цибулі зразу, з ’ їла дві буханки хліба, оправляється сюди – на пічь, батько не йде, тільки мати. Вона кричит: " Ульяно, давай їсти! ". Бати бере живе порося, те порося трошки подпеклось, вона їй кинула. Мати каже: " Мамо, шо, ще хочите їсти?! " А вона каже: " Це хіба я сама, це ж вони їсти хочуть... Хіба ти не бачишь, шо 12 сидить чортів,, ондо бачишь скоко їх". Мати дивиться – нема нікого. Да, це ж родна баба моя. Ну, мати до діда – хай пошепче. Мати йде до його, а вон каже: " О, схватила ти дочко, вєтєр на ваше село. Прийдешь, вона з печі вже злізе – а то ж не злазить, так і сидить гола. Мати прийшла, а вон дав ще й води: " Хай вона помочить ноги, руки й умиється тею водою". Вон сказав: " Ходить вона буде і робить вона буде, але одробить я вже не можу, їй зроблено на 7 год і на 9 день... На сім год ій було зроблено, шоб 7 год вона прожила. То вона то вже з печі злізла і була так нормальна, тики шо вже пройшло 7 год і 9 день, то вона вмре, а одробить, то не можу, шоб вона жила, а так шоб ходить, то вона буде ходить". І так і було (зап. у с. Путиловичі).

За розповідями інформантів, чаклун міг " зробити на смерть", щоб помститися за образу, завдану йому:

" Женивсь Михаїл, хлопець один. Да вже треба, шоб у суботу свадьба була, а вон пошов да видер з його (чаклуна. – І. К.) вулика меду, видер мед йому, да ще й напаскудив. До той дід казав, шоб вон той мед забрав та був не напаскудив, я йому нічого не зробив би, а так, каже, побачите кумедію, не буде свадьби, а будуть похорони. Отак і було! " (зап. у с.Червона Волока).

Традиційно чаклунам приписували здатність мститися і за знехтуване їх або когось із їхніх близьких кохання:

" Свадьба була. Він ходив до однієї дівки, а другу узяв і тієї дівки мати зробила, шо та нєвеста сиділа за столом і шось їй зробилось, і вона вискочила і побігла, і її дві неділі шукали, потім десь нашли, так вона бідненька, вони не жили, вона замуж не йшла... вона вмерла" (зап. у с. Червона Волока).

Отже, як бачимо, діяльність чаклунів була досить широкою. Їх боялися й остерігалися, проте інколи зверталися і за допомогою, особливо при нещасливому коханні, оскільки їм приписували здатність впливати на " сердечные влечения" [118]. Хоча в народній уяві було чітке усвідомлення того, що " Як Господь не дасть пари, то тобі те не поможе", проте, як писав відомий історик, етнограф і фольклорист М. А. Маркевич " …страсть пылкая, жгучая, не вознагражденная взаимностью, омрачает ум и заставляет верить всему, что может подать хоть малую надежду на блаженство, выше которого на земле нет…" [119]. Це і змушувало нещасливих у коханні звертатися за допомогою до чарівників:

" Колись такіє були, так як ми кажємо – колдуни, шо вони знали до якоїсь любові. От, напрімер, хлопець не любить дівчину, а вона його полюбила. Ну, ти колдуньї ходили до води, набірали воду й шото говорили до цієї води і давали цьому хлопцю чи дівчині попить і воно вже начинало любить, дівка хлопця, чи хлопець дівчину, такіє були. От, не любить хлопець цю дівчину, а робили, шо він її любив" (зап. у с. Садки від перес. із с. Мощаниця).

Найпростіший прийом любовної магії – дати обраному об‘єкту їжу чи напій, нашептані любовними замовляннями. Досліджуючи цю групу текстів, російський дослідник А. Л. Топорков констатує, що любовна пристрасть, яка насилається в замовляннях на бажану особу, виступає як надлюдська сила, яка несе зло, бо бажаний об’єкт має перестати цікавитись усім що його оточує, не їсти, не спати, перебувати в пекельних душевних муках та стражданнях доти, поки не буде разом з особою, яка " замовила" такі почуття. Отже, мета любовної магії – насильство та примушення покохати, а не власне волевиявлення [120]. Саме тому в народі негативно ставилися до союзів, які виникали внаслідок магічних дій, і були переконані, що щастя вони все одно не принесуть:

" Вона (чаклунка. – І. К.) поприроблювала трьом своїм зятям і всі три померли не своєю смертю і дуже бистро. На одного в лісі упала сосна на голову – вбила, розсікла голову, другого – машина підбила, а третього – трактор переїхав. То всі казали, шо хочь вона і приробляє, але в неї щастя нема" (Зап. у с. Садки від перес. із с. Виступовичі).

Окрім " допомоги" у коханні чаклунам приписували вміння " зробити" чоловіку на статеву неміч[121].

Серед чудес, які приписували чарівникам, була здатність добувати молоко в будь-який час і з будь-яких предметів:

" Поїхав дід у поле, да каже, шо хочим каші наварити молочної, а де ми того молока візьмемо? А з ними дід був чужий, да каже: " Заре буде молоко, до вон пошов до берези, да порубав ту березу, а те молоко з берези йде! Ну, це відьмарі, це ті, шо знали. А дід каже: " Ми тики за голови взялися"... Це ж обічно березень був, та треба шоб сок тьок, а то тече молоко, ну, вон відьмар був, знав, як шо. А баба якась, по-сусідству, біжить да каже: " Шо, знов сюди приїхав, да каже, шо ти мені робишь, шо в мене немає й крушки молока – невидоїла?! " Бачите, які були люди, тепер такого немає. Це колишніє люди, це колишніє обичаї. Тепер такого вже й немає, а колись таке знали, га?! " (зап. у с. Повч).

Необхідно зазначити, що деякі вірування про знахарів та чарівників збігаються з уявленнями про відьом. Наприклад, відьми, як і знахарки, бували навченими або вродженими. Навчені відьми продають душу чортові за свої знання, усіляко капостять людям, за що неодмінно довго і в муках помирають[122]. Хв. Вовк намагався окреслити відмінності між ними: знахарки не літають на Лису гору, не мають хвостів, не спеціалізуються на доїнні корів, а лікують від хвороб, надають фіктивні та реальні послуги, чого ніколи не роблять відьми[123]. За П. Єфименко, основна різниця між ними полягає у тому, що чарівниця насамперед капостить людям за гроші. Відьма ж, навпаки, приречена робити зло[124]. До того ж прерогативою і основною діяльністю відьми в українських традиційних переказах була " крадіжка" молока, чим ніколи не займалися знахарі.

Утім, детальний розгляд феномену відьмарства стосується передусім галузі демонології, а не народної медицини. До того ж йому приділено достатньо уваги як дослідниками кінця ХІХ – початку ХХ ст., так і нашими сучасниками[125].

Чаклування вважалося страшним і смертним гріхом, тому чаклунам ніколи не буде прощення від Бога, вважали у народі[126]. За народними уявленнями, всі, хто володіє знаннями з чорної магії і шкодить людям, обов‘язково будуть покарані як " на тому", так і " на цьому" світі: " це великий дуже гріх, оце так робить, на тому світі душа буде в пеклі горіть" (зап. у с. Садки від пер. із с. Виступовичі). Хоча муки починалися вже з " цього" світу: вони полягали в мученицький, довготривалій чи " наглій" смерті. Часто кара настигала таких людей і до смерті, зокрема, вони втрачали розум, могли розмовляти з кимсь (односельчани припускали, що з чортами, бо вони " контактували" з ними протягом життя), починали страшно хворіти і врешті-решт помирали " наглою" смертю або в страшних муках:

" Колись у нас була така баба Захарчиха, я її ще помню, висока вона, згорблена… нос у неї такий довгий, довгий …вона йде із кимось говорить, нема ніде нікого. Вона до їх (чортів. – І.К.) говорить: " Чого ви кругом мене ходите? Чого? Чого? Чого? " То вона так і померла. Вона була така вредна. Тако йде, їй там шось не нравилось і вона змішає з грязью! Всяк каже, Боже, страшне вже на ту людину. Стала вона випивать добре, от і спаралізувало її, лежала вона сама в хаті. Запалила, як вона запалила, хто його знає, того дівана под собою і згоріла" (зап. у с. Садки від перес. із с. Виступовичі).

Зрідка траплялося, що чарівники розкаювалися перед смертю і просили прощення у тих, кому вони капостили, і від того, будуть вони прощені чи ні залежало, якою смертю вони помруть: тяжкою чи легкою:

" … Колись кума да своюй хрещениці зробила сухоття. Таке насилали, шо дитина сохне, сохне і плаче, кричить... ну, крикси наслала. А вже та кума уже перед смертю – вже вона лежить, вмирає. Вона їй і до корові робила, вона їй багато чого робила, та кума. Тай як вже стала вмірать і не може вмерти. Вона послала до куми – хай кума прийде, я в неї попрошу прощенія, шоб вона простила. Кума прийшла, а вона каже: " Кумочко, родненька, прости мені – я тобі зробила од молока, шоб молока не було". Кума каже: " Я прощаю, хай і Бог прощає" – де й пошла. Ну, та баба знов не може вмерти, що ж, вона ще багато знає, скілько наробила. А тоді знов присилає, та знов приходить, вона знов од чогось просить прощенія, та кума знов її простила. Потім вже за третім разом знов вона її зве. Приходить кума, а вона каже: " Кумочко родненька, прости мене, що я своїй хрещениці зробила крикси, а ти по ночам не спала, да з тим дитям мучалась". А вона каже: " Знаєте, кума, шо, усе прощаю, а цього незашо не прощу, незашо, мучтесь і ви, так як і я мучалась". І, кажуть, стуль зривали, хату розкривали, не можна було вмерти. Двора орали – аж тоді вона сканала. Да й то, насилу вмерла" (зап. в с. Лисівка від перес. із с. Великі Кліщі).

За сталими традиційними уявленнями, всі чаклуни, помираючи, мучаться, кричать, а вмерти не можуть, адже, як кажуть у народі, смерть у людини така, як і прожите нею життя (" яке життя, така й смерть"). Якщо людина була доброю, мало гріховною, то й смерть буде " гарною", " людською", і навпаки – великий грішник, до яких відносилися чаклуни, помирає тяжко і довго, при цьому страшно кричить нелюдськими голосами[127]. Народом така агонія сприймалася як жорстока боротьба між ангелом та чортом за душу покійного[128].

Мотив про тяжку смерть чарівників та відьмарів, як вважає Л. Виноградова, пов’язаний саме з уявленнями про їх " двоєдушність", бо якщо в момент смерті звичайна душа покидає тіло людини, то демонічна залишається і не дає можливості чаклуну ні померти, ні жити. Саме тому, щоб припинити муки чаклуна, наступнику слід було перейняти знання. Оідразу після того, як наступник отримував надприродні знання, він ставав " двоєдушником" [129].

За народними переконаннями, існував ще один спосіб (найпоширеніший) " допомогти" чарівнику вмерти – треба було розібрати (" зняти") дах з хати:

" Крутить того, хто володіє лихим, до так і душу його крутить буде. До треба кому-небудь його передать, бо він як буде вмирать, до ніяк не зможе вмерти. Колись розказувала моя мати, шо одна баба знала, да никому не передала, до стуль зривали. Реве, кричить, а умірать не може. Зривають стелю у хаті – вмерла. До дехто старається передать кому-небудь" (зап. у с. Морозівка від перес. із с. Базар).

Окрім того що знімали стелю чи, щоб полегшити смерть, " їх на двор вивидять, на порог садовлять" (зап. у с. Липники). Поріг в такому разі символізує кордон між двох світів.

Як зазначалося, померти чаклун міг і тоді, коли передасть кому-небудь свої знання. Побутувало навіть вірування, що людина, взявши за руку помираючого знахаря або будь-який предмет з його рук, обов’язково перейме всі знання, якими він володіє[130].

Також вірили, що разом з речами, які передає чаклун, передаються і демони, які йому служили[131]. " Специфіка" цих демонів така, що вони постійно вимагають від свого господаря якоїсь роботи, і тільки чаклуни знають чим їх зайняти: посилають робити шнурки з піску, ганяти хмари, зривати гори, засипати моря, мучити людей.Новий же господар, не знаючи, як поводитися зі своїми новими " підлеглими" і чим їх забавляти, сам міг від них постраждати[132].

За народними переконаннями, чаклуни навіть могли передати перед смертю свої знання будь-кому, кого потримають за руку: " може взяться за руку, ну, переказала да й все – вона вже чиста! " (зап. у с. Лука від перес. із с. Рудня-Радовельська). Щоб не отримати такий " дарунок", замість руки помираючому чаклуну простягали віник, який після його смерті спалювали на перехресті доріг[133]. Саме тому в передсмертний час чаклуни були на самоті, не маючи поряд нікого, хто б був поряд із ними.

Нами зафіксовано цікаву розповідь про те, як мати-чаклунка, вмираючи, бажала свої знання передати дочці, проте та відмовилась, унаслідок чого була покарана матір’ю безумством:

" Оце ідеш на станцію і вона (дочка. – І. К.) ходить така, в битих валянках і под нос: " Бу, бу, бу". То розказують, шо її мати, як вмирала, да знала, да хотіла юй передать, о, іменно, кажуть, шо це відьмарство. Як ідешь на " той світ", то іменно тре комусь здать. І ця мати хотіла її научить, а вона не схотіла і це таке з єю зробилось. І чоловік такий гарний і двоє дітей було і все, а заре ходить і не розбірає куди вона йде і шось бубонить, бубонить. Це кажуть, шо її мати так наказала, шо це вона не схотіла по добрій волі його взять. Пойде селом, вся телепається і це розказує, пойде в хату і росказує, шо це таке зробилось, шо: " Рідна мати хтіла передать, а я не схотіла і це мене таким наградила". Вообщем, як не схоче, то останеться калікою" (зап. у с. Червона Волока).

Інколи чарівники, не витримуючи передсмертних мук та втративши надію померти своєю смертю, кінчали життя самогубством (зап. у с. Путиловичі).

Вважалося, що душа чарівника виходить з його тіла через задній прохід, на відміну від душі праведної людини, яка покидає її тіло через рот[134]. Сама смерть викликає грозу, ви