Хвороби в уявленнях поліщуків: народні назви, способи та методи лікування. Вірування та перекази про хвороби

 

Здоров’я є нормою людського існування, а хвороба порушує цю норму. Хвороба – нездужання, відхилення від форм фізичного, фізіологічного та психічного станів. Протягом усього свого існування людство бореться з хворобами різними засобами – як раціональними, так і ірраціональними. Багато ірраціональних засобів залишилося в минулому, деякі продовжують існувати і в наш час, незважаючи на розвиток наукової медицини.

Вивчаючи народну медицину, дослідники неодмінно торкалися питання лікування хвороб та поглядів народу на самі хвороби. Більшість з них проводили умовну класифікацію хвороб. Так, Є. Шарко поділяв їх на два види. До першого він відносив хвороби, зумовлині природними чинниками, зокрема застуду. Другу групу, за дослідником, становлять хвороби, які спричинені надприродними силами. Відповідно звідси випливають два способи їх лікування. Так, перший вид хвороб лікується переважно засобами, які фізіологічно впливають на хворий організм людини; другий – різними „марновірними” засобами, дії яких спрямовані переважно проти „злих сил”, від яких виникла хвороба[194]. В. Доманицький поділяв хвороби на " зверхні" і внутрішні. Так, до зверхніх належать " опек", " нарив" тощо, до внутрішніх – " пристріт", " вроки" [195]. Б.Грінченко розрізняв хвороби фізичного і психологічного характеру[196].

Схильність до поділення хвороб простежуються і в пізніших працях. Зокрема, З. Болтарович умовно поділяла їх на дві категорії. Першу складали захворювання застудного характеру, шлунково-кишкового тракту, хвороби, пов’язані з важкою фізичною працею, різноманітні рани, порізи, опіки тощо. До другої групи належали хвороби, які начебто виникають без видимих причин: загальне ослаблення організму, нездудення, головні болі, психічна депресія тощо[197].

Г. Кабакова пропонує наступну класифікацію:

1. Хвороби, пов‘язані з порушенням заборон;

2. Хвороби, які мають раціональне пояснення;

3. Хвороби наслані (" зроблени")[198].

Як бачимо, більшість дослідників тяжіли практично поділяли хвороби на раціонально пояснювані (зовнішні, видимі) та на ірраціонально пояснювані (магічні). Лікуванням першого виду хвороб займається офіційна медицина, другої – народні лікарі.

Ми пропонуємо свою класифікацію хвороб, не претендуючи на її вичерпність. До першої групи віднесемо ті хвороби, які мають різні симптоми, проте ті обставини, що вони виникають раптово і не діагностуються офіційною медициною, змушують думати, що виникли вони від " поганого" ока чи думки або спеціально " наслані" людьми, які володіють знаннями з чорної магії. До таких віднесемо " уроки", " данє", " підвій", " крикси", " ляк", " зноски".

Другу групу можуть становити хвороби, виникнення яких має раціональне пояснення, проте лікуються вони " магічними" методами – зокрема, зубний біль, " удар", " кров", " золотнік", " чорна хвороба", " рожа", " волос".

Потрібно наголосити на тому, що чимало хвороб, зокрема інфекційного походження, поширених наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., на території сучасного Полісся зникли у зв‘язку з розвитком офіційної медицини. Як показують польові дослідження, навіть перекази про них жителі Полісся згадують з великими труднощами. Зокрема, це стосується таких хвороб, як холера, лихоманка, малярія, тиф.

На території Полісся на означення хвороби " з очей" найчастіше вживають термін " уроки".Загалом, сама назва цієї хвороби дає розуміння її виникнення. Слово " ректи" означає: шляхом певних обрядодій наслати хворобу, біль на людину[199].

Віра в " зурочення" має дуже давнє коріння але широко побутує і в наш час. Дослідники зазначали, що віра в " дурне око", зурочення зародилася ще в первісні часи. Люди проживали родами – замкненими групами родичів, і кожний чужак сприймався як ворог[200]. Віра в зурочення до сьогодні тримається досить міцно. Для початку зупинимося на розгляді тих осіб, які, за народним переконанням, могли наслати уроки, " зурочити". Їх умовно можна розподілити на три групи.

До першої віднесемо тих людей, які, за народними переконаннями, народилися з " поганими" очима: " Отакі є глаза в чоловєка, шо він і не хоче тобі такого подумат, а такіє глаза є" (зап. у с. Сусли від перес. із с. Делета). У такому випадку оточуючі ставилися до такої людини поблажливо, навіть з розумінням: " Вона й не рада, вона ж сама не хоче, воно зла не думає, очі в її погани…" (зап. ус. Хомутець від перес. із с. Ноздрищі).

" Урекливими" стають і ті люди, яких мати в дитинстві " одлуче од груді, раз одлучить, а тоді знов дала. Оце дитя вельми врочливе буде і погане буде на очи. Воно й не винне, но воно пагане" (зап. в с. Лисівка від перес. із с. Калинівка). Таких людей умовно віднесемо до другої групи.

Людина могла мати " погані" очі й у тому разі, коли " мати ходила їм в положенії, до десь прогрішила чи шось таке глянула на кого, чи шось таке зробила, то і дитя вже буде вредіть очима" (зап. у с. Нові Обіходи від перес. із с. Обіходи).

Варто зазначити, що можливість зурочення здебільшого приписують жінкам, особливо тим, які способом життя, специфічною поведінкою, зовнішнім виглядом (антропологічним відхиленням) різнилися від решти сільських жінок[201]. Викликали підозру й люди з різнокольоровими, витрішкуватими очима, косоокі, з насупленими бровами[202].

А взагалі, за стійким народним переконанням, зурочити може будь-хто, якщо скаже чи подумає щось у " лиху годину": " Уректи може кожен: і отець свою дитину уречи може, такий час, така мінута надійде, що то христ’ян не знає, не хотів би, а урече" [203].

Поліщуки найбільше остерігаються багатолюдних місць, бо саме там найчастіше й зурочують. Щоб захиститися від зурочення, поліщуки використовують різноманітні обереги: носять із собою свячену сіль, пришпилюють у непомітному місці шпильку, тримають дулю в кишені.

Зурочену людину, як правило, " кидає в дрож, колотіт, холодно йому робітса, мліє все, больний робітса, лєжить такий – шо нікуда" (зап. у с. Сусли від перес. із с. Делета).

Від " уроків", як правило, допомагали тільки баби-шептухи. Лікування переважно зводилося до того, що баба шептала замовляння на воду, а потім тією водою вмивала та напувала хворого: " Шептать треба до води, а тоді теї води трєчи ковтни да вмийсь, да воно й проходить" (зап. у с. Лазарівка від перес. із с. Межеліска). Шептуха обмиває водою насамперед у ділянці серця, а також коліна та лікті. Це зумовлено тим, що ці частини тіла є одними із " входів" у тіло, через які можуть проникнути хвороби[204].

Традиційно для шептання використовували воду трьох видів: освячену в церкві, " непочату" (набрану до сходу сонця) і просту – з криниці.

Воду, посвячену на православні свята, – Стрітення, Водохреща, Спаса (відповідно стрітенська, богоявленська, спаська) – загалом використовують у складних випадках, вважаючи її особливо ефективною, хоча деякі шептухи, навпаки, застерігають " на святу воду ніколи нічого не робить" (зап. у с. Головенка від перес. із с. Лозниця).

Традиційно в лікувальній практиці жителів Полісся широко використовувалася " непочата" вода. Вживання такої води було обов‘язковою умовою ефективного лікування, а сам похід за нею мав магічне спрямування. Зокрема, " непочату воду" добували так: ішли до сходу сонця, брали воду з трьох криниць у трьох селах, де є церкви[205]. Несучи воду, не слід було оглядатися, " щоб хвороба не повернулас" [206]. І тільки така вода вважалася справді цілющою. Нині така традиція поступово згасає. Хоча шептухи наголошують на бажаному використанні " непочатої" води, проте на практиці ця лікувальна традиція майже не виконується. Частіше " непочату воду" з колодязя замінює " непочата" з відра. За словами однієї майже дев‘яносторічної шептухи, вода взагалі має бути чимось накрита, бо сатана може напитися з того відра води і в хаті неодмінно буде " колотнеча" (зап. у с. Старосільці). Таку воду не можна використовувати ні в лікуванні, ні в приготуванні їжі.

Окрім шептання на воду, при лікуванні цієї хвороби застосовувалися ще й магічні дії, якими володіють більш професійні шептухи. Зокрема, " зуроченого" " стирали" тричі по обличчю пеленою нижньої сорочки. Якщо ж не допомагало, застосовували інший метод: брали неповну склянку холодної води, кидали туди три крихти свіжого хліба і три жаринки з вугілля. У цю воду вмочали пальці правої руки і верхнім боком пальців тричі " стирали" по обличчю хворого. Потім із трьох боків склянки надпивали по три рази води, у якій плавали вуглинки і хліб. Якщо хліб опускався на дно, то вважали, що людину сильно зурочено[207]. Діагностування відбувалося і таким чином: підпалювали три сірники кидали у воду і дивилися: " Як на вмируще, то вони тонуть, хрестом ляже – може очунять, а як будешь жить, то вони плавають" (зап. У с. Жовтневе від перес. із с. Рудня Повчанська).

На Рівненщині при " вроках" радили взяти свяченої води і побризкати на хворого через сито тричі, потім – стільки ж разів здмухнути і сплюнути[208]. Якщо на " вроки" захворіла дитина, то мати тричі злизує лобик дитини та спльовує через ліве плече (бо за правим, за поліським переконанням, перебуває ангел-охоронець)[209]. М. Сумцов пов‘язував ритуал злизування з інстинктом материнства[210].

Слід зазначити, що плювання є однією із найпоширеніших магічних, охоронних та лікувальних дій. Донині часу зберігаються уявлення про лікувальні властивості слини, як і її природного аналога – води. Слині здорової людини приписувалася здатність знищувати хворобу[211].

Як показують польові матеріали автора, зурочення остерігається все населення Полісся, проте існують і певні " вразливі" групи. Це насамперед вродливі люди, вагітні жінки, а найбільше малі діти. Саме тому протягом віків складалися певні правила при " одвідках" новонароджених. Вважалося недоречним перехвалювати дитину, зосереджувати на ній надмірну увагу, занадто близько контактувати з нею. Щоб запобігти " зуроченню", було вироблено низку різних правил. Зокрема, гості після привітання мали казати " нівроку", до того ж спочатку подивитися не на дитину, а на кінчики своїх нігтів чи на стелю[212].

Якщо з дитиною потрібно було йти в багатолюдне місце, використовували обереги, а також намагалися захистити немовля замовляннями. Приміром, таким: " Вийду я на двір, там стоїть залізний кіл. Хто того кола вкусить, той моє дитя спокусить" (зап. у с. Жовтневе від перес. із с. Рудня Повчанська). А ще боялися перевозити немовля " незахищеним" через річку чи перехрестя, які символізували кордон між " цим" і " тим" світом. Переїжджаючи з дитиною через міст, мати кидала у воду шматочки хліба, примовляючи: " Нате, разбойнікі, вешальніки. Вода шумить, очерет пушить, а моє дитя хай спить, гуляє, до тілечка прибуває" (зап. у с. Жовтневе від перес. із с. Рудня Повчанська).

Жителі досліджуваного ареалу переконані, що дітей до року не можна виносити в багатолюдні місця, але коли це було необхідно, то намагалися не зустрічатися з іншою жінкою, яка несе немовля. Ця зустріч не віщувала нічого доброго одному із малюків: він плакатиме, слабнутиме, перестане рости і може навіть померти: " Якшо нема зубів у дітей, то зносить докупи не можна, а якшо приходиться, то обов‘язково матері повинні поцілуватись, шоб діти були здорові, шоб не боліли, бо якшо без зубів діти знести, то, кажуть, зноски будуть, діти будуть боліти, померти можуть" (зап. у с. Садки від перес. із с. Виступовичі).

До того ж, за поліськими віруваннями, на " зноски" захворіє та дитина, яка буде нижча за іншу. Тому мати (чи батько) намагаються підняти чи підкинути свою дитину вище, тим самим забезпечити її перевагу над іншими. Інша мати, побачивши таке маневрування, пускає в оборону словесні формули: " Пудкидаєшь високо, да шоб закопала глибоко" або " Хто поднимає, нехай Бог приймає" [213].

Практикувалася й інша стратегія: уроки переходять на матерів, " які знають", дітям же дістається здоров‘я:

Сонце й місяць двоє,