Текст як форма існування наукового знання

Будь-яке наукове дослідження від творчого задуму до кінцевого оформлення наукової праці здійснюється індивідуально. Сучасне науково-теоретичне мислення намагається дійти до суті явищ і процесів, які вивчаються. Це стає можливим за умови цілісного підходу до об’єкта вивчення, розгляду його у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного аспекту.

Відомо, що нові наукові результати і раніше накопичені знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще і прогресивне із старого переходить у нове і надає йому сили та дієвості. Іноді забуте старе відроджується на новому науковому підґрунті і набуває немовби другого життя, але в іншому, досконалішому вигляді.

Вивчати в науковому сенсі – означає бути науково об’єктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування. У науці мало встановити якийсь новий науковий факт, важливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, з’ясувати його загально пізнавальне, теоретичне або практичне значення.

Мова і стиль писемної наукової мови склалися під впливом так званого академічного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної та запозичених точок зору з метою обґрунтування наукової істини.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це відображається в усій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином із роздумів, метою яких є доведення істини.

Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і зв’язність. Найважливішим засобом вираження логічних зв’язків тут є спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже та ін.), заперечення (проте, тимчасом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до..., розглянемо, зупинимось на..., розглянувши..., перейдемо до..., треба зупинитися на..., варто розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, слід сказати...).

Засобами логічного зв’язку можуть виступати займенники, прикметники і дієприкметники (цей, той, такий; даний, названий, вказаний, вищезазначений та ін.).

Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про повороти думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Читач розуміє, що слова «справді» або «насправді» вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, «з іншого боку», «але», «навпаки» готують читача до сприйняття протиставлення, «бо» – пояснення.

Наприклад, слова «перейдемо до розгляду» можуть замінити заголовок рубрики. Вони, відіграючи роль невиділених рубрик, пояснюють внутрішню послідовність викладу і не тільки допомагають окреслити переходи авторської думки, а й сприяють удосконаленню рубрикації тексту.

Фразеологія наукової прози також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами висловлювань (навести результати; як показав аналіз; на підставі отриманих даних; підсумовуючи сказане; звідси випливає, що і т.ін.).

На мовностилістичне оформлення наукового тексту суттєво впливають деякі особливості, зокрема наявність великої кількості іменників з абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення тощо).

У науковій прозі перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників і прислівників (більш/менш обґрунтований, найбільш/найменш послідовно).

Особливістю текстів наукового стилю є також відсутність емоційних мовних елементів та експресії. Звідси основною формою оцінки є констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильно буде прикметник «наступні» замінити займенником «такі», а прикметник «даний» – вказівним займенником «цей».

Вказівні займенники (цей, той, такий) не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання: Ці дані служать достатньою підставою для висновку...

Зупинимося тепер на синтаксисі наукової мови. Наукові тексти потребують складної аргументації і виявлення причинно-наслідкових відносин. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності (завдяки тому, що; між тим як; тому що; замість того, щоб; з огляду на те, що; зважаючи на те, що; внаслідок того, що; тоді як та ін.).

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що синтаксичні конструкції, побудовані за допомогою зв’язків підпорядкування, відбивають причинні, часові, наслідкові, умовні та інші відношення. Частини ж складносурядного речення немовби нанизуються одна на одну, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення вживаються при описі фактів, явищ і процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.

Писемна наукова мова має й суто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу – основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (справді, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

Обов’язковою умовою об’єктивного викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу. (за повідомленням, за даними, на думку, на нашу думку та ін.).

Стиль писемної наукової мови – це безособовий монолог. Тому виклад звичайно ведеться від третьої особи, бо увага зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб’єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої і зовсім не використовуються – другої особи займенників однини. Авторське «я» ніби відступає на другий план. Натомість використовують займенник «ми», що дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напряму. І це цілком зрозуміло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до розв’язання проблем. Ставши фактом наукової мови, займенник «ми» зумовив цілу низку похідних словосполучень, зокрема – на нашу думку. Використовується також форма викладу від третьої особи (автор вважає).

Якості, що визначають культуру наукової мови:

– точність;

– ясність;

– лаконічність (стислість).

Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в науковому тексті. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

Поганою є звичка пересипати наукову мову канцеляризмами, заплутаною книжною лексикою, переобтяжувати її чужомовними словами. Трапляються випадки, коли, звичайні українські слова вживаються неточно, всупереч їхній семантиці; і тоді народжуються фрази типу: «Більша половина товарів залишилася нереалізованою».

Точність може порушуватись через синонімію термінів, недоречне використання неологізмів, проникнення у наукову мову професійного жаргону розмовно-просторічних слів.

Ще одна необхідна якість наукової мови – ясність. Ясність – це вміння писати доступно і дохідливо. Не варто переобтяжувати тексти іншомовними словами, ускладненими назвами на позначення простих усім добре відомих предметів.

Стислість – третя обов’язкова якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної деталізації, багатослів’я. Наприклад: «Перевіркою було встановлено, що існуючі розцінки у багатьох торгових точках нашого міста були значно завищені» (розцінки, які не існують, не можуть бути ні завищеними, ні заниженими).

Щоб уникнути багатослів’я, треба передусім боротися із плеоназмами (сполученням близьких за значенням слів, з яких одне або кілька логічно зайві). Так з’являються сполучення типу: інтервал перерви, внутрішній інтер’єр, габаритні розміри.

До мовної надмірності слід віднести і вживання без потреби чужомовних слів, які дублюють українські і тим самим невиправдано ускладнюють вислів (екстраординарний – особливий; індиферентно – байдуже; ігнорувати – не помічати; лімітувати – обмежувати; орієнтовно – приблизно; функціонувати – діяти; диверсифікація – різноманітність; детермінувати – визначати; апробація – перевірка та ін.).

Неправильне або паралельне використання чужомовної лексики призводить, як правило, до зайвих повторів, наприклад: промислова індустрія; формувати будівництво прискореними темпами.

Інший різновид багатослів’я – тавтологія, тобто повторення одного й того ж іншими словами (На території заповідника функціонує постійно діюча виставка).

Окрім лексичних форм багатослів’я трапляються і стилістичні вади, серед яких переважають канцеляризми (слова, стійкі словосполучення, граматичні форми, конструкції, що є специфічними одиницями офіційно-ділового стилю, зокрема його адміністративно-канцелярського підстилю), які засмічують наукову мову, надаючи їй казенного відтінку (у справі, по лінії, за рахунок, в частині).

 

Запитання для самоконтролю

1. Поясніть поняття «текст». Назвіть основні ознаки тексту.

2. У який спосіб досягається зв’язність тексту?

3. Як виникає змістова єдність (цілісність) тексту?

4. З якою метою здійснюється членування тексту?

5. У чому полягає лінійність тексту? Схарактеризуйте поняття «гіпертекст».

6. Схарактеризуйте інформативність тексту як комунікативну властивість.

7. Який текст називається завершеним? Поясніть поняття «метатекст».

8. Поясніть поняття «документ». Схарактеризуйте структуру документа.

9. У якому вигляді міститься інформація, закріплена в документі?

10. Які основні ознаки текстів офіційно-ділового стилю?

11. Назвіть основні мовні засоби текстового зв’язку.

12. Якими ознаками характеризуються мова і стиль писемної наукової мови?