Роль художньої літератури в житті і розвитку суспільства

Художня література – гетерогенне за походженням мистецтво, яке має самодостатню естетичну цінність, що може бути по-різному трактована, інтерпретована залежно від мети і досвіду читачів, літературних критиків.

Маючи на увазі тисячолітню історію словесності, її еволюцію, змінюваність відомих літературних напрямів (класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, символізм, імпресіонізм, сюрреалізм і т. п.), варто сформулювати найзагальніше визначення художньої літератури як виду мистецтва, що певним чином співвідноситься з об’єктивною дійсністю, але не видає своїх творінь за дійсність. Традиційне літературознавство зосереджує увагу на співвідношенні, діалектиці об’єктивного і суб’єктивного, дійсного та уявного, реального і вимисленого. Проте в сучасному літературознавстві панує інший підхід, за якого мистецтво трактується як вищий, специфічний прояв естетичної діяльності, в результаті чого твориться друга естетична реальність – художній світ. Представлений у творі мистецтва світ, може бути і відображенням реального світу, і видуманим, небувалим світом, але він скомпонований для того, щоб викликати естетичне переживання.

Стиль художньої літератури являє собою складний сплав, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливі поєднання елементів усіх стилів літературної мови, а також діалектизмів та інших складників, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійсності. У цьому стилі вирізняються засади організації мовних засобів прози, поезії та драматургії, кожна з яких характеризується розмаїттям жанрових особливостей.

Використання мовних засобів у художньому стилі зумовлене його призначенням – образно відтворювати дійсність, тобто змальовувати життя через образи, втілені в слові. Тому найхарактернішою ознакою мови красного письменства є гранична чуттєва конкретність при відтворенні образів людей та явищ навколишньої дійсності, глибока виразність, емоційність, експресивність.

Поряд із спільною для всіх текстів комунікативною зумовленістю використання й організації мовленнєвих засобів художній стиль має ще одну вимогу – вимогу естетичної вмотивованості. Зображальна функція художньої літератури вмотивовує широке використання специфічних засобів (лексичних, фразеологічних, синтаксичних): синонімів, антонімів, омонімів, паронімів, стилістичних фігур. Тут найповніше реалізуються евфонічні можливості мови, її ритмомелодика тощо.

Важливу роль у структурі художнього твору відіграє образ автора. Творча індивідуальність автора, його світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності й оцінка їх – усе це позначається на доборі та організації мовних засобів. Але вдаючись до тих чи інших лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів загальнонародної мови, вживаючи фольклорних, говіркових, просторічно-жаргонних елементів, автор мусить завжди орієнтуватися на літературну норму. Це закон художньо-словесного мистецтва, порушення якого призводить до мовного натуралізму.

З різних причин у минулі роки й десятиліття багатьох українців було позбавлено можливості добре опанувати літературну мову. Тепер ми можемо заповнити цю прогалину. Тож треба краще читати українську літературу, яка упродовж багатьох століть була й залишається джерелом збереження мовного багатства українців, і частіше вдаватися до послуг словників.