Стандарти праці в Європейській конвенції прав людини

У цій Конвенції трудовим правам присвячені дві статті. Стаття 4 забороняє примусову або обов'язкову працю. Проте з поняття примусової праці виключається:

– будь-яка робота, яка звичайно повинна виконуватися в період позбавлення волі відповідно до закону або в період умовного звільнення від такого ув'язнення;

– будь-яка служба військового характеру, а в країнах, в яких признається відмова осіб від несення такої служби по політичних і релігійно-етичних мотивах, – служба, виконання якої потрібне замість обов'язкової військової служби;

– будь-яка служба, обов'язкова у випадках надзвичайного положення або біди, загрозливих життю або благополуччю населення;

– будь-яка робота або служба, яка входить в звичайні громадянські обов'язки.

Стаття 11 закріплює свободу асоціацій, включаючи право створювати профспілки і вступати в них для захисту своїх інтересів. Ця стаття допускає введення законних обмежень на здійснення профспілкових прав особами, що входять до складу озброєних сил, поліції і державного управління. Допускаються також обмеження, які передбачаються законом і які необхідні в демократичному суспільстві на користь державної або суспільної безпеки, для запобігання безладам або злочинам, для охорони здоров'я і моральності населення або для захисту має рацію і свобод інших осіб.

Основна частина європейських норм щодо соціально-трудових відносин міститься в Європейській соціальній хартії (1961, 1996).

У Хартії зведені воєдино трудові права, закріплені в актах ООН, в конвенціях і рекомендаціях МОП. Хартія вносить в них деякі зміни з урахуванням регіональної специфіки, а також доповнює їх з урахуванням новітніх тенденцій в розвитку трудового права країн Європи і трудового права у світовому масштабі в цілому.

Хартія утілює свого роду європейський еталон рівня умов праці, охорони соціально-трудових прав працівників, – еталон, якому повинні відповідати національні системи трудового права країн – учасниць Ради Європи.

Основні трудові права, проголошені в Хартії і конкретно сформульовані в ній, можна згрупувати за змістом в наступні основні групи.

1. Право на працю і забезпечення зайнятості.

2. Право на справедливі умови праці.

3. Право на безпечні і здорові умови праці.

4. Право на справедливу винагороду.

5. Право на об'єднання.

6. Право представників працівників на підприємстві.

7. Право на колективні переговори.

8. Право працівників і підприємців на колективні дії.

9. Охорона праці молоді.

10. Права вагітних жінок і жінок-матерів.

11. Право на професійну орієнтацію.

12. Право на професійне навчання.

13. Права інвалідів.

14. Право працівників-мігрантів на допомогу і захист.

15. Право працівників на інформацію і консультації.

16. Право працівників брати участь у визначенні і поліпшенні умов праці і виробничого середовища.

17. Право працівників на захист своєї гідності під час роботи.

18. Право працівників з сімейними обов'язками.

У сфері праці і соціально-трудових відносин 15 країн, що входять в Європейський Союз (ЄС [3]), діє не тільки національне трудове право, але і відносно численні і різноманітні норми, прийняті на рівні ЄС його органами.

Трудові норми ЄС створювалися поступово, у міру розвитку західноєвропейської інтеграції.

У римському договорі 1957 р. про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) були визначені рамки правотворчої діяльності ЄЕС у сфері праці і трудових відносин і встановлені норми по праці, що стали фундаментом європейського трудового права.

Норми ЄЕС торкалися трудової міграції і положення працівників-мігрантів, рівної платні чоловікам і жінкам за рівну працю, техніки безпеки і виробничої санітарії, оплачуваних відпусток.

Римський договір зафіксував згоду держав – членів ЄЕС вживати заходи по поліпшенню умов життя і праці трудящих, гармонізації відповідного національного законодавства, і виділив соціальне питання, що мають першочергове значення для європейської інтеграції. До них відносяться зайнятість, трудове право і умови праці, запобігання нещасним випадкам і професійним захворюванням, виробнича санітарія, право на асоціацію і колективні договори.

У числі найважливіших цілей Римський договір проголосив зближення законодавства держав – членів ЄЕС.

Єдиний європейський акт (1987 р.), що вніс зміни і доповнення в Римський договір, розширив компетенцію ЄС у області трудового права. Він включив в неї, зокрема, оздоровлення виробничого середовища, сприяння в укладанні європейських колективних договорів, зближення соціальних інститутів.

У договорах про Європейський Союз (Маастрихтському договорі 1992 р., Амстердамському договорі 1997 р.) соціальний прогрес в державах – членах і їх соціальне зближення розглядаються як головні цілі ЄС, і намічені основні напрями подальшого розвитку європейського трудового права.

Норми, зафіксовані в засновницьких документах ЄС, складають так звані первинні норми. Специфіка їх полягає у тому, що вони є «само-виконавчим законом», обов'язковим для держав, що входять в ЄС. Це означає, що такі норми безпосередньо регулюють соціально-трудові відносини в країнах ЄС і не мають потреби для своєї реалізації в ухваленні відповідних національних актів.

Прийняті ЄС акти по праці є значною мірою набором модельних норм. Державам – учасникам ЄС пропонуються зразки, моделі, необхідні для нормального функціонування спільного ринку праці, яке неможливе без певного ступеня зближення, гармонізації і навіть уніфікації трудового законодавства. Одночасно це і набір мінімальних соціальних стандартів, погіршення яких в національному трудовому законодавстві вважається неприпустимим.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) – регіональне об'єднання 12 країн Європи і Азії, колишніх республік СРСР – тільки починає формувати базу регіональних нормативних актів, направлених на гармонізацію законодавства в рамках Співдружності.

У Статуті СНД (ст.2) відмічено, що до сфер спільної діяльності держав Співдружності відносяться, в числі іншого, забезпечення прав і основних свобод людини, питання соціальної і міграційної політики.

У СНД зроблені початкові кроки по шляху формування і регулювання регіонального ринку праці. З цією метою прийняті акти, присвячені регіональній міграції і правам працівників-мігрантів, охороні праці і пенсійному забезпеченню.

У 1995 році Міжпарламентська асамблея держав – учасників СНД схвалила регіональну конвенцію, так званиймодельний рекомендаційний акт «Міграція трудових ресурсів в країнах СНД». Цей документ містить базові принципи узгодженої законодавчої політики у області міграції трудових ресурсів СНД.

Проголошені цілі цього акту: забезпечити права трудящих мігрантів незалежно від того, на чиїй території вони знаходяться; сприяти розробці і зближенню національного законодавства в країнах СНД, висновку міждержавних угод в даній області.

Регіональний акт СНД по трудовій міграції відтворює зміст конвенції про міжнародну міграцію, права працівників-мігрантів, прийнятих ООН і МОП.

Ще один багатобічний акт з питань міграції, прийнятий в рамках СНД, – це міжурядова угода про співпрацю у області трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів від 15 квітня 1994 року.

Угода регулює основні напрями співпраці держав – учасників СНД у області трудової діяльності і соціального захисту працівників-мігрантів і членів їх сімей. Працівниками-мігрантами вважаються особи, які постійно проживають на території однієї з держав – сторони Угоди, і здійснюють свою трудову діяльність на підприємстві, в установі, організації всіх форм власності на території іншої держави – учасника Угоди відповідно до його законодавства.

Угода не застосовується до біженців і вимушених переселенців; до осіб вільних професій, що в'їхали на короткий термін, і артистів; до осіб, що приїжджають спеціально з метою отримання освіти.

В рамках СНД діють міжнародні угоди про співпрацю у сфері охорони праці, про порядок розслідування нещасних випадків на виробництві, що відбулися з працівниками при знаходженні їх поза державою мешкання, і про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим пошкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків.

Держави – учасники СНД домовилися про проведення скоординованої політики з питання охорони праці з урахуванням загальноприйнятих міжнародних норм і правил.

Питання пенсійного забезпечення в масштабах СНД відрегульовані Угодою про гарантії прав громадян держав – учасників Співдружності Незалежних Держав у області пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року.

У цій угоді держави – учасники Співдружності визнають свої зобов'язання відносно непрацездатних осіб, які придбали право на пенсійне забезпечення на їх території або на території інших республік за період їх входження в СРСР, і реалізують його на території держав – учасників Угоди.

Пенсійне забезпечення громадян держав СНД і членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якій вони проживають, а призначення пенсій виробляється по місцю їх проживання.

Трудові стандарти Організації американських держав (ОАД) закріплені в спеціальному Протоколі 1988 року до Американської конвенції з прав людини від 22 листопаду 1969 року. Протокол зобов'язує держави вжити необхідні заходи, з урахуванням їх реальних можливостей і рівня економічного розвитку, для поступової реалізації наступних соціальних і трудових прав: права на працю; права на справедливі і задовільні умови праці; профспілкових прав; прав на страйк; прав і інтересів немолодих працівників і інвалідів.

Держави, що підписали вказаний Протокол, повинні представляти періодичні доповіді до органів ОАД (Міжамериканську економічну соціальну раду, Міжамериканську комісію з прав людини) про заходи по здійсненню перерахованих в Протоколі прав. Скарги на порушення трудових прав розглядаються в Міжамериканській комісії з прав людини, яка має право давати державам рекомендації про виправлення порушень і передавати доповіді про дотримання прав людини, зокрема трудових прав в конкретних країнах, на конференції американських держав, що регулярно проводяться.

Трудові стандарти Організації африканської єдності. Організація африканської єдності (ОАЄ) прийняла в 1981 році Африканську хартію прав і свобод людини і народів. У ній закріплені право на об'єднання, право на справедливі і сприятливі умови праці, право на рівну платню за рівну працю.

Створена комісія по реалізації Хартії, яка розглядає скарги на її порушення, зокрема індивідуальні.

Трудові стандарти Арабської організації праці. Арабська організація праці (АОП) існує з 1965 року як спеціалізована установа Ліги арабських країн і об'єднує 13 держав.

АОП прийняла Арабську хартію праці (1965 рік), Арабську конвенцію за трудовими стандартами 1966 року (переглянута в 1976 році) і 16 конвенцій з окремих питань праці, в числі яких конвенції «Про міграцію робочої сили» (1967 р.), «Про працю жінок» (1976 р.), «Про техніку безпеки і виробничої санітарії» (1977 р.), «Про охорону виробничого середовища» (1981 р.), «Про працю сільськогосподарських робітників» (1980 р.), «Про охорону заробітної платні» (1989 р.), «Про соціальні послуги для робітників» (1989 р.).

У актах АОП відтворені в основному положення конвенцій і рекомендацій МОП.

5.5. Трудові стандарти Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР)

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) об'єднує 29 найрозвиненіших в промисловому відношенні держав різних континентів.

Згідно з угодою про освіту ОЕСР від 14 грудня 1960 року, головною задачею цієї Організації є об'єднання зусиль різних держав для досягнення щонайвищого по можливості рівня економічного зростання і зайнятості, забезпечення підвищення життєвого рівня населення держав – учасників ОЕСР при збереженні фінансової стабільності і сприяння, таким чином, розвитку світової економіки.

Головним і найвідомішим нормативним актом ОЕСР, що має відношення до праці і соціально-трудових відносин, є Керівні принципи, що стосуються міжнародних інвестицій і багатонаціональних підприємств, схвалені резолюцією Ради ОЕСР 21 червня 1976 року.

Керівні принципи звернені до багатонаціональних підприємств (транснаціональним корпораціям), що функціонують в країнах – членах ОЕСР, і до відповідних урядів. Разом з тим, вказаний акт вже зараз має практичне значення для України, враховуючи всезростаюче число іноземних підприємств (філіалів ТНК), діючих на території нашої країни.

У спеціальному розділі «Зайнятість і промислові відносини» встановлені правила, що відносяться до праці і соціально-трудовим відносинам. Згідно цим правилам, транснаціональні корпорації (ТНК) повинні виконувати наступні зобов'язання в рамках закону, правил і переважаючої практики у області зайнятості і соціально-трудових відносин в кожній з країн, в якій вони діють.

1. Поважати право працівників бути представленими профспілками і іншими організаціями і вступати в конструктивні переговори з підприємцями або їх асоціаціями з метою досягнення угод про умови праці, які повинні містити положення щодо порядку дозволу суперечок по тлумаченню таких угод і забезпечення дотримання взаємних прав і обов'язків сторін.

2. Надавати представникам працівників можливості для сприяння розвитку ефективного колективно-договірного регулювання праці і, зокрема, інформацію, необхідну для переговорів про умови праці.

3. Надавати представникам працівників відповідно до місцевих законів і практики інформацію про роботу підприємства.

4. Встановлювати і дотримувати умови праці не менш сприятливі, ніж ті, які встановлені на підприємствах країни базування транснаціональної корпорації.

5. У максимальному ступені використовувати і навчати місцеву робочу силу в співпраці з представниками працівників, а де це необхідно – з урядовими властями.

6. При плануванні змін виробничих операцій, які могли б надати дію на життєвий рівень працівників, особливо у разі закриття підприємства, що веде до масових звільнень, завчасно попереджати про ці звільнення працівників, а там, де це необхідно, – компетентні урядові органи, з тим, щоб максимально пом'якшити негативні наслідки цих змін.

7. Здійснювати активну політику зайнятості. Не загрожувати перекиданням виробничих організацій в іншу країну під час переговорів з представниками працівників для надання тиск або перешкод праву працівників на організацію.

Керівні принципи носять рекомендаційний характер, як і інші акти ОЕСР, такі, як Рекомендація про політику зайнятості як засіб забезпечення економічного зростання (1964 р.); Рекомендація про загальні принципи політики зайнятості і використовування трудових ресурсів (1976 р.); Декларація про соціальні аспекти технологічного розвитку (1986 р.); Керівні принципи захисту прав людини при міжнародних переміщеннях механізованих даних про особу (1980 р.).