Обговорення головних теоретичних положень

Професійна саморегуляція вчителя — це його здатність керувати собою і своєю діяльністю як засобом організації діяльності учнів на підставі сприймання і усвідомлення актів поведінки та відповідності їх визначеній меті.

Педагог стає майстром тоді, коли може встановити взаємодію з учня­ми на засадах рефлексивного керування: усвідомлює мету діяльності і розуміє прагнення та почуття учнів; уміє організувати доцільну діяль­ність дітей і бачить не лише наслідки предметного плану, а й зміни в розвитку вихованців; дотримується надзавдання і здійснює аналіз діяль­ності з орієнтацією на нього.

Для забезпечення саморегулювання педагогові потрібні ціннісні орієн­тації, що спрямовують його поведінку. Саме гуманістична спрямованість стає визначальною умовою ефективної діяльності, втілюючи надзавдан­ня його професійної програми. Засадою саморегуляції є поєднання знань і спрямованості, а засобом, що забезпечує єдність спрямованості і ре­зультату, — вміння у галузі педагогічної техніки.

Розглядаючи стосовно таких вимог педагогічну розповідь, ми має­мо насамперед усвідомлювати сутність її як фрагмента педагогічної діяльності, виваженої вчителем щодо вибору мети, усвідомлення техно­логії побудови бесіди відповідно до сприймання слова вчителя учнями, обрання професійної позиції у взаємодії.

Розробляючи, проводячи й аналізуючи розповідь, слід виходити з розуміння її як такої ситуації в цілісному педагогічному процесі, органі­зація якої можлива за умови рефлексивного керування, орієнтації на сприймання педагогічної дії учнями.

Є три види усного мовлення вчителя (за кількістю осіб): монолог, Діалог, полілог.

Монолог — висловлювання, розмова однієї особи. Найпоширеніші види монологу вчителя: розповідь, пояснення, лекція.

Розповідь — жива, образна форма монологічного викладу навчаль­ного матеріалу. На відміну від пояснення як логічного доведення теоре-

тичних тез і від лекції як систематизованого і послідовного викладу матеріалу значного обсягу, що містить теоретичні тези, розповідь стано­вить виклад фактів і подій, на підставі яких слухачів підводять до пев­них висновків, тобто розповідь — це стислий сюжетний виклад.

Варто наголосити на головній ознаці розповіді: це не лише повідом­лення нової інформації, а й передача свого ставлення до предмета роз­мови, свого настрою у зв'язку зі змістом, спонукання до активного співпе­реживання, тобто це живий виклад матеріалу.

Важливо усвідомити й таку ознаку розповіді, яка випливає із розу­міння попередньої і розкриває спосіб, яким досягають живого викладу матеріалу. Крім виявлення свого ставлення, зацікавленості подіями у розмові, вчитель добирає такий матеріал, щоб слухачі уявляли, бачили внутрішнім зором факти та осіб, про яких мовиться. Цьому слугують яскраві приклади з описами подробиць, діалоги, що забезпечують об­разність викладу.

Отже, розповідь — це живий, образний монолог учителя. Проте монолог своєрідний, бо він виголошується з урахуванням необхідності залучення аудиторії до активного сприймання, тобто монолог як внутрішній діалог, як співрозмова вчителя та учнів. Таким чином, спе­цифіка розповіді — у монологічному викладі при діалогічному харак­тері побудови його змісту.

Ефективність розповіді залежить від дотримання вчителем таких умов, що забезпечують активне сприймання її учнями:

— слухачі уважні до розповіді, коли вона пробуджує роботу думки,
порушує проблеми перед аудиторією;

— розповідь захоплює, коли містить яскраві картини, що емоційно
забарвлюють ставлення до викладу;

— вплив на свідомість і почуття слухачів посилюється, коли роз­
повідь насичують такими прийомами, як міркування, роздуми, виклад
від імені очевидця, укрупнення окремих деталей, опис;

— інтерес до змісту посилюється, коли мовець звертається до життє­
вого досвіду слухачів, їхніх знань, розкриваючи нове в уже знайомому.

Готуючи розповідь, учитель завжди розмірковує над питанням: «Чого слухач чекає від мого виступу?» З орієнтації на потреби слухача і слід виходити, обираючи тему для розмови. Учням, як показують досліджен­ня, цікаво слухати лише нове й корисне. Тому важливо подбати про формулювання теми та її головної проблеми. Формулювання має бути простим, лаконічним і водночас доволі яскравим, виконувати функцію «сигнальної інформації», що запрошує вислухати. Наприклад, «Чи знаєте ви свої імена?», «Секрет відомої картини» тощо. Сама проблема роз­повіді не повинна бути надто широкою. Переобтяженість проблемати­кою призводить до перелічування поспіхом основних фактів змісту, а не докладного їх аналізу.

У педагогічній діяльності, зокрема у підготовці до розповіді, велику роль відіграє пошук надзавдання — привабливої для вчителя ідейно-

творчої мети педагогічної дії. Матеріал, осяяний педагогічним надзав­данням, перестає бути мертвим, він оживає, перетворюється на переко­нання вчителя, пробуджує бажання відстояти свою ідею, емоційно за­барвлює весь зміст розповіді.

Розробка надзавдання — важливий етап роботи. Визначення теми дає відповідь на запитання, про що я хочу розповісти, з'ясування мети — чому я хочу про це розказувати, визначення надзавдання — задля чого я говоритиму. К. Станіславський вважав надзавдання збудником пере­живань і рекомендував для посилення його впливу на творче самопо­чуття формулювати надзавдання через дієслова із значеннями праг­нення: «Я хочу... (переконати, довести, збудити думку, допомогти відчу­ти...)».

Виклад теми з орієнтацією на надзавдання потребує знання техно­логії побудови розповіді, її структури. Педагогічна розповідь зазвичай містить такі структурні частини: самопрезентацію, мотивацію, виклад головної частини, закінчення.

Самопрезентація — представлення себе у спілкуванні — має місце не лише під час зустрічі з незнайомою аудиторією або в незвичній ситуа­ції, де потрібно пояснити свій намір. Мета цієї частини — встановити контакт зі слухачами, сприяти правильному сприйманню ними особис­тості мовця. Адже не встановивши контакт, не можна зацікавити ауди­торію, змінити її погляди. Тому перед початком розповіді слід як своєю поведінкою (впевненість, доброзичливість, відкритість у позі та погляді), так і висловлюваннями про спільність своїх інтересів та інтересів ауди­торії, спільність проблем чи кількома контактними фразами привер­нути увагу до себе, щоб потім, на етапі мотивації, перенести ЇЇ на пред­мет розмови (8, с. 220 — 221, 230 — 233). Саме з цього етапу встанов­люється зворотний зв'язок, іде пошук гармонії у взаємодії.

Мотивація — збудження до діяльності. Цю частину розповіді тра­диційно називають вступом, а в художній літературі — зав'язкою, її призначення — психологічна підготовка до усвідомлення сутності роз­мови. Це — збудження уваги до теми, формування інтересу до поруше­них проблем, залучення слухачів до внутрішнього діалогу. На мотива­цію може бути відведено 10 % від загального часу (8, с. 217).

Можна застосувати різні прийоми привернення уваги на початку виступу: розпочати з цікавого факту, історії; розповісти про парадок­сальну ситуацію (контраст), поставити проблемне питання; повідомити конкретну мету і план виступу; послатися на авторитетну думку — навести яскраву цитату (апеляція до авторитету); пов'язати тему роз­повіді з життєво важливими інтересами слухачів (апеляція до ауди­торії); повідомити про свої наміри (апеляція до власної особистості); використати предмети (наочність); безпосередньо звернутися до ауди­торії. Загальна вимога до характеру мотивації — невимушеність мов­лення, природність інтонації, уникнення шаблонних фраз. Загалом, по­чаток має стати для слухача залученням до невимушеного спілкуван-

ня актом творчості на очах, заздалегідь продуманим мовцем (5, с. 403-420).

Третя структурна частина розповіді є головною. Тут слід продумати композицію викладу: розробивши зав'язку (у мотиваційній частині), тобто визначивши події, думки, з яких починається процес міркування над головною проблемою, з'ясувати, яке місце в розповіді має виклика­ти найбільше зосередження уваги (кульмінація); підвести слухача до розв'язки — заключної дії, що стає результатом розвитку подій. У виступі роль розв'язки виконує заключна частина, її призначення — поверну­ти слухача до головної думки, заради якої і було організовано роз­повідь: «Кінець промови повинен закруглити її, тобто пов'язати з по­чатком» (О. Коні). Кінцівка розповіді може бути сформульована за допомогою різних прийомів: короткого повторення основних висловлю­вань, побажання, цитати, метафори, віршових рядків (ілюстративна кінцівка) тощо (5, с. 421—436; 8, с. 225 — 226). її слід посилити певними виражальними засобами: паузою, зміною темпу, інтонацією.

Розробляючи задум розповіді, вчитель має подбати не лише про зміст надзавдання, а й про інші елементи режисури: просторове вирішен­ня взаємодії з аудиторією (де стояти, як розмістити слухачів), пластич­не (доречність жестикуляції, виразність міміки), звукове (музичне оформ­лення, тональність мовлення, темпоритм), що безпосередньо впливають на емоційну атмосферу розмови, а через неї — й на глибину сприйняття аудиторією інформації та її надзавдання.

Вимоги до вчителя у процесі розповіді зумовлені особливостями його діяльності у певній ситуації. Ця діяльність багатопланова, вона охоплює:

—передавання інформації;

—встановлення контакту зі слухачами;

—стимулювання до слухання, керування увагою слухачів;

—рефлексію власного викладу (оцінювання змісту, побудови, сприй­
мання їх слухачами, аналіз розпорошення уваги слухачів).

У зв'язку з цим вимоги до поведінки вчителя в ситуації розповіді є також багатоплановими. Учитель мусить володіти вмінням:

—керувати собою, своїм почуттям, усвідомлювати, що зовнішній
вигляд є інформативним сигналом для слухачів;

—невимушене й гідно відрекомендуватися аудиторії, забезпечивши
первинний контакт;

—дотримуватися надзавдання розповіді впродовж усього часу, логіч­
но будуючи свій виступ;

—керувати увагою слухачів, узгоджуючи їхні інтереси з темою і
надзавданням розповіді;

—бути спрямованим на слухачів упродовж усього виступу (зоро­
вий контакт, вербальний контакт, дистанція);

—виявляти власне ставлення до теми і змісту розмови;

—володіти виразним мовленням.