Давньоруська література

Прийняття Руссю християнства, очевидно, сприяло розвитку не тільки державності, а й усієї системи культури.

Писемність у Руській землі пройшла в своєму розвої декілька етапів: від рисок і зарубок у торгівлі, ворожінні, календарях, використання грецької або латинської абетки (про що свідчить згадка в Літописі про договори із Візантією 911, 944 рр.) до перекладу й написання творів красного письменства, складних богословських, філософських і наукових текстів після ІХ ст. – зі зростанням торгових і дипломатичних відносин. Після хрещення в Руській державі широко – серед чоловіків і жінок, серед різних соціальних верств населення, представників різних професій – розповсюдилася кирилиця (слов’янське письмо, створене у 863 р. просвітителем, проповідником із м. Солунь Кирилом як глаголиця, потім удосконалене його братом Методієм і учнями), про що свідчать знахідки: кістяних і металевих стилів (писал) для писання по бересті й воскових дощечках, написів- графіті на тиньку в церквах, на багаточисельних предметах (пряслах, посуді, ливарних формах, шифері й т. ін.). Піклувалися про освіту Держава й Церква. Відомо, що 988 р. Володимир Святий заснував школу в першій побудованій ним церкві Св. Василя, потім – у Десятинній; 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала при Андріївському (Янчиному) монастирі школу для дівчат, в якій навчали грамоті, співу, вишиванню і т. н. Потреба в розвитку освіти була викликана необхідністю функціонування держави, церкви, усього суспільства. Розповсюдженню освіти сприяли бібліотеки: створена Ярославом Мудрим 1037 р. перша в Русі бібліотека була на той час найбільшою в Європі. Відомо, що монастирі статусом зобов’язані були створювати бібліотеки, а монахи – працювати в них. Великі бібліотеки мали Печерський і Видубицький монастирі. Багатому оздобленню сторінок й оправ (часом золотом, дорогоцінним камінням, емалевими мініатюрами), зовнішній красі відповідав гуманістичний зміст, осмислення сенсу буття, людської сутності. Найважливішими творами цього періоду були літописи. Літописання, ймовірно, започатковано за часів Володимира Святого (996–997 рр., Десятинна церква); у 1037–1039 рр. Київський звіт створювався у Софійському соборі; у 1073 р. ігумен Печерського монастиря Никон переробляє праці попередників і створює щорічну структуру літописання, додавши в текст оповіді про хрещення Володимира в Корсуні та запрошення на княжіння варягів; 1113 р. до цієї справи долучається ченець Печерського монастиря Нестор, якого і вважають автором «Повісті врем’яних літ», відомої у декількох списках; нову редакцію «Повісті» створює ігумен Видубицького монастиря Сильвестр (включивши в текст Андрієву легенду); нарешті, третя редакція «Повісті» з’явилася 1118 р., у Печерському монастирі (акцент у якій було зроблено на ролі варягів у державному житті русичів). Таким чином, літописи мають дуже складні історію і структуру, однак, незалежно від політичних упереджень та інтересів тогочасної еліти, вони показують важливе місце Русі серед народів світу, оспівують великі діла, засуджують розбрат і чвари, закликають бути гідними подвигів предків, а також містять відомості не тільки про історичні і богословські, а й географічні, астрономічні, метеорологічні, математичні, навіть медичні знання русичів. Літописи – яскраві літературно-історичні твори, написані високохудожньою мовою, цітують Святе Письмо, містять зразки місцевого фольклору, легенди і перекази. Написане між 1037–1054 рр. митрополитом Іларіоном «Слово про Закон і Благодать» відстоює культурну і релігійну самостійність Руської держави, захищає ідею рівності всіх народів у духовному та політичному житті, а також стверджує, що майбутнє – за Руссю, молодою християнською державою. «Повчання» Володимира Мономаха (1096) змальовує образ ідеального державця, який вправно виконує свій обов’язок: безжальний до ворогів своєї держави, ласкавий і мудрий правитель для свої підданих, бо – християнин. Багато прикладів витонченого аналізу Святого Письма, зразків красного слова знаходимо в руських творах ХІ–ХІІ ст. Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, у популярній на той час агіографічній літературі (житіях святих). Але найвидатнішими серед літературних пам’яток слід визнати «Слово про Ігорів похід» (1185–1187) – шедевр світового значення, що змальовує складний, живий і прекрасний світ, в якому зіткнулись шляхетність і підступність, відданість і зрадливість, а також «Слово Данила Заточника»(кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.), яке проголошує, що шанувати князя, безумовно, необхідно, але вище за багатство, славу, знатне походження, владу – інтелект, що дає підставу вважати його першим руським інтелігентом, незважаючи на панування традиційної культури.

Відсутність звичного для нас книгодруку робило кожен текст унікальним мистецьким виробом у результаті співпраці декількох майстрів: письменника, переписувача, художника, ювеліра. З цього переліку не можна викинути майстра, який готував аркуші зі шкіри (пергамент)! Ювеліри виготовляли не тільки прикраси (браслети-наручі, сережки, каблучки, підвіски-колти і медальйони, хрестики-енколпіони з вкладеними всередину часточками святих реліквій, намиста-барми; малюнки на прикрасах часто суміщали християнську символіку з язичницькою, тобто мали й магічне призначення; серед прикрас були й достатньо дешеві, масового виробництва, й унікальні – справді мистецькі шедеври), а й розкішні шати книг, ікон, дорогоцінне церковне начиння. Декоративно-прикладне мистецтво різноманітне також і за технікою виконання: перегородчаста емаль, литво, кування, гравіювання по металу, чорніння, зернь (срібні зернятка, часом 0, 04 см діаметром, якими прикрашали виріб), філігрань (або скань, мереживо зі срібних дротиків, часом 0, 07 см). Прикраси виготовлялися і скляними майстернями Києва. Широко відомим було вишукане різьблення по кістці. Ці прикраси знаходять археологи практично в усіх європейських країнах, що яскраво свідчить про високий рівень майстерності й художнього смаку.

Книжкова мініатюра відобразила здобутки київської малярської школи. Витончена та довершена техніка виконання мініатюр, великої і малих заставок, ініціалів (перших великих літер) «Остромирового Євангелія» (21.10.1056–12.05.1057; м. Санкт-Петербург, Публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна); «Ізборнік Святослава» 1073 р. (імовірно виконаний на замовлення Ізяслава Ярославича; м. Москва, Історичний музей), прикрашений розкішним суцільним мереживом орнаменту з геометричних фігур, квітів, птахів і левенят; п’ять мініатюр київських майстрів (1078–1087), доданих до «Трірського Псалтиря» (або «Кодексу Гертруди», дружини Ізяслава Ярославича; м. Чивидале, Археологічний Національний музей Італії), незрівняно майстерніші за первісні мініатюри авторів цієї книги; «Ізборник Святослава» 1076 р., значно скромніше прикрашений і менший за розміром, був призначений для щоденного читання (м. Санкт-Петербург, Публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна).